Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/18917/23

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 01 березня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/18917/23 Перша інстанція: суддя Бездрабко О.І., П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: судді-доповідача Турецької І. О., суддів Градовського Ю. М., Шеметенко Л. П. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Ткаченка Василя Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1 та Військової академії на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової академії (м. Одеса) про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії В С Т А Н О В И В: Короткий зміст позовних вимог. У липні 2023 року ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до адміністративного суду з позовом до Військової академії (м. Одеса) (далі відповідач, Військова академія), в якому просив: - визнати протиправними дії стосовно несвоєчасного розрахунку при звільненні за період з 10.10.2018 по 21.07.2023; - зобов`язати виплатити середнє грошове забезпечення за час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, в розмірі середнього грошового забезпечення за останні два місяці. Заявляючи вимоги про зобов`язання Військової академії (м. Одеса) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення, за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні, за період з 10.10.2018 по 21.07.2023, адвокат указує про виплату не в повному обсязі грошового забезпечення, зокрема, його індексації та компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки. За поясненнями представника, остаточний розрахунок, з його довірителем, Військова академія (м. Одеса)здійснила, 21.07.2023, на виконання рішення суду. Він вважає, що через несвоєчасний розрахунок при звільненні виникають підстави для застосування наслідків для застосування до спірних правовідносин статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), яка регулює виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року № 100 (далі Порядок №100). Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2023 року, ухваленим за правилами спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін, позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправними дії Військової академії щодо несвоєчасного розрахунку з ОСОБА_1 ,. при його звільненні, за період з 10.10.2018 по 21.07.2023. Стягнуто з Військової академії на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10.10.2018 по 21.07.2023 в розмірі 29 119,21 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Суд зазначив, що невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Визначаючи розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, суд виходив з того, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022, що набрав чинності 19.07.2022, внесені зміни в статтю 117 КЗпП України, якими законодавець обмежив можливість отримання середнього заробітку шістьма місяцями. Таким чином суд визнав, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, має бути нарахований та виплачений лише за період з 01.08.2017 по 01.01.2018. Водночас суд встановив, що середнє грошове забезпечення позивача за час затримки розрахунку при звільненні, в межах визначеного статті 117 КЗпП України шестимісячного терміну, значно перевищує суму, що була виплачена позивачеві на виконання рішення суду щодо виплати індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки. Враховуючи правові позиції Верховного Суду щодо застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, а також принципу справедливості та співмірності, суд вважав, що має зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Отже, суд задовольнив вимоги частково та стягнув з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 29119,21 грн. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та відзиву. В апеляційній скарзі, представник ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову, скасувати та прийняти нове про задоволення позову в повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції до спірних правовідносин помилково застосував нерелевантні правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду у справі № 711/4010/13 та Верховного Суду у постанові від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, та постанові від 04.09.2020 у справі № 260/348/19. Як пояснює представник позивача, до внесення змін до статті 117 КЗпП щодо обмеження відповідальності роботодавця шестимісячним строком, відповідальність останнього перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не була обмеженою в часі та не залежала від простроченої заборгованості. З огляду на непропорційність обсягу відповідальності, наслідкам порушення законодавства про працю, суд касаційної інстанції висловив правову позицію щодо необхідності, за певних обставин, зменшення розміру такої суми відшкодування. На переконання скаржника, внаслідок внесення змін до статті 117 КЗпП, якими починаючи з 19.07.2022 вказана стаття передбачає відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні, зокрема, виплату працівнику його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, однак не більш як за шість місяців, застосування судом першої інстанції вищенаведених висновків Верховного Суду є безпідставним. Відповідач, своїм процесуальним правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Військова академія також подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове про відмову в задоволенні позову. В обґрунтування апеляційної скарги скаржник зазначив, що суд першої інстанції під час ухвалення рішення не врахував, що на військовослужбовців Збройних Сил України, та інших військових формуваннях, норми статті 117 КЗпП України не розповсюджуються. Таким чином, скаржник вважає, що підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні, оскільки спеціальне законодавство, яке регулює оплату праці військовослужбовців не встановлює відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику усіх належних сум. Також Військова академія в апеляційній скарзі посилається на те, що положення статті 117 КЗпП України не розповсюджуються на правові відносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Позивач своїм процесуальним правом подання відзиву на апеляційну скаргу Військової академії, також не скористався. Ураховуючи, що апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України, розглянув справу в порядку письмового провадження. Фактичні обставини справи. Наказом начальника Військової академії (м. Одеса) (по стройовій частині) від 10.10.2018 № 213 ОСОБА_1 виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 10.10.2018. Під час звільнення, позивачу не були виплачені індексація грошового забезпечення та грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, внаслідок чого він звернувся до суду за захистом порушеного права. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04.04.2023 у справі №420/2219/23, яке набрало законної сили 29.05.2023, визнано протиправною бездіяльність Військової академії щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018. Зобов`язано Військову академію нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19.04.2023 у справі №420/2116/23, яке набрало законної сили 22.05.2023, визнано протиправною бездіяльність Військової академії щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. Зобов`язано Військову академію нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за спірний період, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 10.10.2018. На виконання вказаних судових рішень Військова академія 21.07.2023 здійснила виплату коштів на рахунок позивача в сумі 24 689,62 грн. та 4 435,66 грн., всього 29 125,28 грн. Таким чином, позивач, будучи виключеним зі списків особового складу 10.10.2018 останню виплату отримав 21.07.2023. Позивач вважаючи, що йому має бути відшкодований середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, звернувся до суду з даним позовом. Джерела правового регулювання (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та оцінка суду апеляційної інстанції доводів апеляції і висновків суду першої інстанції. Переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги Військової академії, а скарга представника позивача підлягає задоволенню, з огляду на таке. Колегія суддів вважає доцільним, спочатку розглянути доводи апеляційної скарги Військової академії, позаяк воно стосується права військовослужбовця на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Головною тезою апеляції є те, що спеціальне законодавство, яке регулює оплату праці військовослужбовців, що проходять службу у Збройних Силах України, не встановлює відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату даним особам усіх належних сум. Відповідаючи на вказані доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає таке. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Статтею 48 Конституції України визначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці Про захист заробітної плати № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Такий правовий висновок побудований на правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постановах від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 та від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц. Аналізуючи вказані вище положення КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Стягнення повинно відповідати принципу розумності, справедливості та пропорційності. З урахуванням викладеного вище, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги стосовно того, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України, КЗпП України не поширюється, є безпідставними та суперечать наведеній сталій практиці Верховного Суду. Доводи скаржника стосовно того, що положення статті 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, спростовуються наведеними вище положеннями стосовно того, що стаття 116 КЗпП України оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні. Аналогічна правова позиція щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців була викладена Верховним Судом, в тому числі у постановах від 30.01.2019 по справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16. Таким чином, слід констатувати, що доводи апеляційної скарги Військової академії не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду, а тому відсутні підстави для її задоволення. Переходячи до оцінки доводів апеляційної скарги представника ОСОБА_1 , який зазначає про помилкове застосування нерелевантних правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 711/4010/13 та постановах Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17 та від 04.09.2020 у справі №260/348/19, щодо зменшення розміру середнього заробітку, що належить виплатити звільненому працівникові, колегія суддів зазначає таке. 19.07.2022 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", яким внесені зміни до статті 117 КЗпП України за змістом яких текст цієї статті викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті». Таким чином, починаючи з 19.07.2022 стаття 117 КЗпП України передбачає відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні, зокрема, виплату працівнику його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, однак не більш як за шість місяців. Враховуючи, що в даному випадку виплата належних ОСОБА_1 сум була здійснена 21.07.2023, колегія суддів вважає, що спірні правовідносини охоплюються періодом дії статті 117 КЗпП України у редакції від 19.07.2022. Отже, з урахуванням змін внесених до статті 117 КЗпП України та моменту звільнення позивача, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений ОСОБА_1 за період не більш як за шість місяців. Водночас, колегія суддів погоджується із доводами скаржника про те, що суд першої інстанції, під час ухвалення рішення, дійшов помилкового висновку щодо зменшення суми, належної до виплати, посилаючись на правову позицію суду касаційної інстанції, що наведена вище. Так, кожний правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів. Колегія суддів враховує, що до внесення змін до статті 117 КЗпП щодо обмеження відповідальності роботодавця шестимісячним строком, відповідальність останнього перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не була обмеженою в часі та не залежала від простроченої заборгованості. З огляду на непропорційність обсягу відповідальності наслідкам порушення законодавства про працю, суд касаційної інстанції висловив правову позицію щодо необхідності, за певних обставин, зменшення розміру такої суми відшкодування. Як зазначив Верховний Суд, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Суд наголошував, що відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, а тому, за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним, з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. У таких випадках, на переконання суду касаційної інстанції, невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності, може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Аналіз наведеного правового висновку, на думку колегії суддів, не може бути застосований до спірних правовідносин, оскільки відповідальність роботодавця обмежили шестимісячним строком. За таких підстав, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції, про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення у розмірі 29119 грн. із застосуванням критеріїв зменшення розміру відшкодування та виходячи із принципу справедливості та співмірності. Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що позовна вимога ОСОБА_1 про обов`язок відповідача виплатити йому грошове забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більше як за шість місяців, в розмірі середнього грошового забезпечення за останні два місяці повинна бути задоволена. У відповідності до вимог пункту 4 частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи, що суд неправильно розтлумачив законодавство, яке регулює спірні правовідносини, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині відмови в позові про виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більше як за шість місяців. Стаття 328 КАС України встановлює право учасників справи, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Водночас пункт 2 частини 5 вказаної статті встановлює, що не підлягають касаційному оскарженню, у тому числі судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково. Отже, враховуючи, що судом апеляційної інстанції постановлено рішення у справі розглянутої за правилами спрощеного позовного провадження, відсутні підстави для його оскарження в касаційному порядку. Розподіл судових витрат, відповідно до вимог статті 139 КАС України не передбачений. Керуючись статтями 308, 311, 315, 317, 322, 325, 328 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Військової академії (м. Одеса) залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2023 року, в частині стягнення з Військової академії (м. Одеса) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10.10.2018 по 21.07.2023 в розмірі 29 119,21 грн. скасувати. Ухвалити, у скасованій частині, нове рішення про задоволення позову. Зобов`язати Військову академію (м. Одеса) виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, в розмірі середнього грошового забезпечення за останні два місяці. В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України. Доповідач - суддя І. О. Турецька суддя Ю. М. Градовський суддя Л. П. Шеметенко Повне судове рішення складено 01.03.2024.