Постанова Житомирський апеляційний суд № 285/7922/23

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №285/7922/23 Головуючий у 1-й інст. Мозговий В. Б. Категорія 84 Доповідач Павицька Т. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 лютого 2024 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючого Павицької Т.М., суддів Трояновської Г.С., Борисюка Р.М. за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О., розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в м. Житомирі цивільну справу №285/7922/23 за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - ОСОБА_2 про видачу обмежувального припису, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Новоград Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 28 грудня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Мозгового В.Б. в м. Звягель Житомирської області, в с т а н о в и в : У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою, у якій просила видати обмежувальний припис стосовно ОСОБА_2 та застосувати до нього заходи тимчасового обмеження з покладанням на нього таких обов`язків: - заборонити вести листування, телефонні переговори зі ОСОБА_1 та контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб; - заборонити перебування (відвідування) м. Звягель Житомирської області. В обґрунтування заяви зазначає, що вона є матір`ю ОСОБА_3 , яка 05.06.2009 зареєструвала шлюб із ОСОБА_2 . Вказує, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_2 та ОСОБА_4 народилася донька ОСОБА_5 . Стверджує, що її донька ОСОБА_4 разом із донькою ОСОБА_5 виїхали за межі України та отримали тимчасовий захист на території Королівства Іспанія, де вони тимчасово проживають і на даний час. Вказує, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 15.03.2023 у справі №759/1823/23 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 розірвано. Зазначає, що судовим наказом Святошинського районного суду м. Києва від 04.04.2023 у справі №759/5893/23 з ОСОБА_2 стягуються аліменти на утримання доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Стверджує, що ОСОБА_2 на фоні зазначених вище обставин почав поводитися у спілкуванні з нею агресивно, неодноразово висловлював словесні образи, погрози, приниження та залякування. Зокрема вказує, що протягом усього 2023 року надсилав їй повідомлення зазначеного вище характеру у месенджері Viber, частину з яких незадовго після її прочитання видаляв, а частина з яких залишилася у їхньому діалозі. Частину із видалених повідомлень їй вдалося зафіксувати за допомогою фотознімків екрана. Зазначає, що вказані повідомлення та дії ОСОБА_2 викликали у неї реальні побоювання за свою безпеку та безпеку її родини, спричинили емоційну невпевненість, завдали шкоди її психічному здоров`ю. Враховуючи викладене просила видати обмежувальний припис терміном на шість місяців. Рішенням Новоград Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 28 грудня 2023 року заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Видано обмежувальний припис стосовно ОСОБА_2 та визначено заходи тимчасового обмеження його прав, а саме: - заборонено ОСОБА_2 вести листування, телефонні переговори (в тому числі надсилати смс-повідомлення) зі ОСОБА_1 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб; - заборонено ОСОБА_2 наближатися на 100 метрів до ОСОБА_1 та до її місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 . Встановлено строк дії обмежувального припису - 6 (шість) місяців. Вирішено питання судових витрат. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Вказує, що він не був повідомлений про розгляд справи, а тому був позбавлений можливості надати свої заперечення та докази, відповідно до ст. 43 ЦПК України. Зазначає, що в поданій заяві ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису відсутні будь-які докази, які б відносили її до категорії осіб відповідно до ст. 350-2 ЦПК України, тобто суд першої інстанції прийняв та розглянув заяву від особи, яка не може бути заявником у даній категорії справ. Вказує, що основною і єдиною причиною звернення до суду ОСОБА_1 із заявою про видачу обмежувального припису є те, що його колишня дружина та її родина вживають усіх можливих заходів, щоб заборонити йому бачитися та спілкуватися з донькою. Зазначає, що на його номер телефону приходили погрозливі та принизливі повідомлення з невідомого номеру, які направляла його теща ОСОБА_1 . Стверджує, що повідомлення на які посилається заявниця йому не відомі, адже достовірність та приналежність йому встановити їх неможливо. Вказує, що наданні заявницею електронні докази не можуть вважатися належними, допустими та достовірними. Враховуючи викладене просить скасувати рішення Новоград Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 28 грудня 2023 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви. 12 лютого 2024 року на адресу суду від представника ОСОБА_1 ОСОБА_6 надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Новоград Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 28 грудня 2023 року залишити без змін. Зазначає, що ОСОБА_2 на фоні розірвання відносин із донькою заявниці та особливо стягнення аліментів із нього почав поводитися агресивно у спілкуванні із колишньою тещею, неодноразово висловлювати словесні образи, погрози, приниження та залякування. Вказує, що суд першої інстанції надав належну оцінку доводам заявниці та дійшов правильного висновку про вчинення ОСОБА_2 домашнього (психологічного) насильства відносно колишньої тещі ОСОБА_1 . Зазначає, що електронними доказами у даній справі є текстові повідомлення ОСОБА_2 та графічні зображення і фотографії видалених повідомлень, які зберігаються в мобільному телефоні ОСОБА_1 , який був чітко ідентифікований у протоколі огляду: Redmi 9C NFC, IMEI НОМЕР_1 , які ОСОБА_1 надала суду першої інстанції як паперові копії цих доказів. Вказує, що в поданій апеляційній скарзі ОСОБА_2 не заявив про недостовірність конкретних повідомлень, прямо не заперечив факту їх направлення, клопотань про витребування оригіналу електронного доказу у заявниці не заявив. Зазначає, що суд першої інстанції правомірно розглянув заяву про видачу обмежувального припису попри неявку заінтересованої особи. Вказує, що доводи ОСОБА_2 не спростовують висновків суду першої інстанції про висловлення ним словесних образ, погроз, приниження та залякування ОСОБА_1 . Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 350-1 ЦПК України заява про видачу обмежувального припису подається до суду за місцем проживання (перебування) особи, яка постраждала від домашнього насильства або насильства за ознакою статі, а якщо зазначена особа перебуває у закладі, що належить до загальних чи спеціалізованих служб підтримки постраждалих осіб, - за місцезнаходженням цього закладу. Пунктом 1 ч. 1 ст. 350-2 ЦПК України передбачено, що заява про видачу обмежувального припису може бути подана особою, яка постраждала від домашнього насильства, або її представником - у випадках, визначених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Заінтересованими особами у справах про видачу обмежувального припису є особи, стосовно яких подано заяву про видачу обмежувального припису (ч. 1 ст. 350-3 ЦПК України). Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності). Відповідно до частини першої статті 350-6 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні. Законом визначено, що видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів та ризиків. Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві. Спірні правовідносини врегульовані ЗУ «Про запобігання та протидію домашньому насильству», що визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства. Згідно з пунктами 2, 7 частини другої статті 3 Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству незалежно від факту спільного проживання поширюється на таких осіб: колишнє подружжя; батьки (мати, батько) і дитина (діти). Відповідно до пунктів 3, 4, 14 та 17 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь. Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи. Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру. Економічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру Кривдником є особа, яка вчинила домашнє насильство у будь-якій формі (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»). Згідно з пунктом 2 частини першої статті 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника. За приписами п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», право звернутися до суду із заявою про видачу обмежувального припису стосовно кривдника мають: постраждала особа або її представник. Згідно з ч. 2 ст. 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов`язків: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою; 2) усунення перешкод у користуванні майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи; 3) обмеження спілкування з постраждалою дитиною; 4) заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою; 5) заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; 6) заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб. Частиною 3 статті 26 цього Закону передбачено, що рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. Оцінкою ризиків вважається оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»). Обмежувальний припис використовується як ефективний спосіб захисту від вчинення дій з домашнього насильства, однією із характеристик якого є повторюваність. Необхідною умовою для застосування судом до заінтересованої особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству є вчинення по відношенню до заявника домашнього насильства, що підлягає доказуванню. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №756/3859/19 (провадження №61-11564св19) зроблено висновок, що «враховуючи положення Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях». Згідно з правовими позиціями викладеними Верховним Судом, зокрема, в постановах від 27 листопада 2019 року у справі №753/23624/18, від 09 грудня 2019 року у справі №756/11732/18, від 18 грудня 2019 року у справі №754/9263/19, від 14 січня 2019 року у справі №754/6995/19, від 09 лютого 2021 року у справі №557/1517/20, під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві. У постанові у справі №545/744/19 Верховний Суд зазначив, що встановивши, що у порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України заявник не надала суду належних й допустимих доказів на підтвердження фактів вчинення заінтересованою особою фізичного, психологічного або економічного насильства відносно неї, а також ризиків настання насильства у майбутньому, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні заяви про видачу обмежувального припису. Сам факт звернення до суду, наявність рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 27 лютого 2019 року, в якому, зокрема, встановлений факт сварок і непорозумінь між подружжям на побутовому ґрунті, свідчить про наявність конфлікту між колишнім подружжям та не підтверджує факт вчинення заінтересованою особою домашнього насильства, що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». У постанові у справі №753/8626/19 Верховний Суд дійшов висновку, що «правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що сам факт неодноразового звернення заявника до різних органів з підстав вчинення щодо неї психологічного та фізичного насильства свідчить про наявність тривалого конфлікту між заявником та заінтересованою особою, але не підтверджує факт вчинення домашнього насильства, що є необхідною умовою для можливості застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Оскільки заявник не надала беззаперечних доказів на підтвердження вчинення заінтересованою особою постійного та безперервного домашнього насильства у розумінні вказаного Закону, а судами не встановлено випадків домашнього насильства відносно заявника та дітей, а також ризиків настання насильства у майбутньому, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення заяви про видачу обмежувального припису». Звертаючись до суду із заявою про видачу обмежувального припису, ОСОБА_1 посилалася на те, що після розірвання шлюбу відповідача з її донькою, ОСОБА_2 почав поводитися у спілкуванні з нею агресивно, неодноразово висловлював словесні образи, погрози, приниження та залякування. Зокрема вказує, що протягом усього 2023 року надсилав їй повідомлення зазначеного вище характеру у месенджері Viber. Посилалась також на те, що вказані повідомлення та дії ОСОБА_2 викликали у неї реальні побоювання за свою безпеку та безпеку її родини, спричинили емоційну невпевненість, завдали шкоди її психічному здоров`ю. В обґрунтування вказаних у заяві обставин заявником надано протокол огляду абонентського терміналу (стільникового) зв`язку (мобільного телефону) від 22.11.2023, складеного адвокатом Тригуб А.Ю. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до частин першої, другої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Згідно зі статтею 100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), вебсайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу. Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом. Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу. Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. Відповідно до частин першої, другої статті 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний документ - це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов`язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством. Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги». Аналіз наведених норм права свідчить про те, що процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (у тому числі текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 100 ЦПК України), який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 76 ЦПК України). Отже, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку, якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, його наведено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі №922/51/20, від 15 липня 2022 року у справі №914/1003/21). Поняття електронного доказу є ширшим за поняття електронного документа. Електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа, в тому числі електронний підпис. Натомість електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. Повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом відповідно до статті 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами. Потрібно враховувати, що суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням. Наведене узгоджується із висновком, сформованим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 червня 2023 року у справі №916/3027/21 (провадження №12-8гс23). У даній справі, з наданих ОСОБА_1 електронних листувань не можливо встановити авторів цього листування. Таким чином, надані ОСОБА_1 докази не вказують на вчинення ОСОБА_2 психологічного насильства стосовно заявника у розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», не визначають ризиків продовження чи повторного вчинення будь-якого насильства та чинників і умов, які створюють або можуть створювати небезпеку для цієї особи, що є необхідною умовою для застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Будь яких інших доказів про те, що ОСОБА_2 вчиняються дії, які б свідчили про вірогідність продовження чи повторного вчинення психологічного насильства не надано, як і не надано доказів, що підтверджують факт вчинення ОСОБА_2 психологічного насильства щодо заявника. Отже, наведені заявником обставини не містять ознак психологічного насильства в розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», заявником не надано належних та допустимих доказів на підтвердження фактів вчинення психологічного насильства щодо неї, а також ризиків, які можуть наступити у майбутньому у зв`язку із не вчиненням щодо останнього обмежувального припису. Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, гарантовано, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. При вирішенні питання домашнього насильства суд при оцінці даного питання повинен переконатися, чи ґрунтується відповідна вимога на достатній доказовій базі. Видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів і ризиків. Виходячи з аналізу вищезазначених норм закону, встановивши, що докази, надані заявником в обґрунтування заявлених вимог, не вказують безумовно на вчинення ОСОБА_2 психологічного насильства, не визначають ризиків продовження чи повторного вчинення домашнього насильства та чинників і умов, які створюють або можуть створювати небезпеку для цієї особи, що є необхідною умовою для застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», а свідчать лише про наявність тривалого конфлікту між сторонами, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про видачу обмежувального пропису. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно зі статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи викладене колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, як ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до вимог статті 376 ЦПК України є підставою для його скасування з прийняттям нового судового рішення про відмову у задоволенні заяви. Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Новоград Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 28 грудня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Дата складення повного судового рішення 29 лютого 2024 року. Головуючий Судді