Ухвала КГС ВС № 917/1610/23

УХВАЛА 29 січня 2024 року м. Київ cправа № 917/1610/23 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Студенець В.І. - головуючий, судді: Бакуліна С.В., Губенко Н.М., розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Полтаваенергозбут» на постанову Східного апеляційного господарського суду (головуючий суддя - Тихий П.В., судді: Гребенюк Н.В., Терещенко О.І.) від 15.11.2023 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Полтаваенергозбут» про вжиття заходів забезпечення позову у справі №917/1610/23 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Полтаваенергозбут» до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лубенський молочний завод" про стягнення 2 842 444, 14 грн, ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст заявлених вимог 1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю «Полтаваенергозбут» (далі - ТОВ «Полтаваенергозбут», позивач) звернулось до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лубенський молочний завод» (далі - ТОВ «Лубенський молочний завод», відповідач) про стягнення 2 842 444,14 грн (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог) заборгованості за договором про постачання електричної енергії споживачу від 01.09.2019 № 21700018 (далі - Договір). 1.2. ТОВ «Полтаваенергозбут» подало до суду також заяву про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти ТОВ «Лубенський молочний завод» в загальному розмірі 2 885 080,80 грн (сума позову та судовий збір), які знаходяться (обліковуються) на банківських рахунках: - № НОМЕР_1 в ПОД «Райффайзен Банк Аваль», МФО 331605; - № НОМЕР_2 , відкритий в «Райффайзен Банк Аваль»; - № НОМЕР_3 , відкритий в АТ «Пумб»; - № НОМЕР_4 , відкритий в АТ «А-БАНК»; - всіх рахунках відповідача у банківських установах, інформація про які буде знайдена під час здійснення виконавчого провадження, за винятком виплат, необхідних для сплати заробітної плати, податків, зборів та платежів, передбачених законодавством України. Обґрунтовуючи необхідність вжиття заходів забезпечення позову, заявник посилається на те, що відповідач ухиляється від виконання своїх обов`язків, передбачених Договором, у зв`язку з чим допущено тривале прострочення зобов`язань з оплати за спожиту електричну енергію; вимоги представників позивача зі сплати боргу неодноразово пред`явлені під час усних перемовин керівництву ТОВ «Лубенський молочний завод», але залишені без відповіді. Крім того, ТОВ «Полтаваенергозбут» зазначає, що відповідачем здійснюються дії з відчуження об`єктів нерухомого майна, а також передачі в іпотеку земельної ділянки та нежитлової будівлі, що свідчить про намір ТОВ «Лубенський молочний завод» ухилитися від виконання своїх зобов`язань перед ТОВ «Полтаваенергозбут». Також позивач стверджує, що в провадженні Господарського суду Полтавської області перебувають справи про стягнення з ТОВ «Лубенський молочний завод» грошових коштів на загальну суму 5 691 798,03 грн, задоволення позовних вимог у яких може викликати реальну загрозу невиконання чи утруднення виконання рішення суду в даній справі у разі його прийняття.

2. Короткий зміст ухвали про забезпечення позову та оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції та мотиви, з яких суди виходили при ухваленні судових рішень 2.1. Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 13.10.2023 у справі №917/1610/23 задоволено заяву ТОВ «Полтаваенергозбут» про вжиття заходів забезпечення позову. Вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти ТОВ «Лубенський молочний завод» у загальному розмірі 2 885 080,80 грн, які знаходяться (обліковуються) на банківських рахунках: - № НОМЕР_1 в ПОД "Райффайзен Банк Аваль", МФО 331605; - № НОМЕР_2 , відкритий в "Райффайзен Банк Аваль"; - № НОМЕР_3 , відкритий в АТ "Пумб"; - № НОМЕР_4 , відкритий в АТ "А-БАНК"; - всіх рахунках відповідача у банківських установах, інформація про які буде знайдена під час здійснення виконавчого провадження, за винятком виплат, необхідних для сплати заробітної плати, податків, зборів та платежів, передбачених законодавством України. 2.1.1. Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що наявні достатньо обґрунтовані підстави вважати, що відповідачем після виникнення заборгованості ТОВ «Лубенський молочний завод» за Договором, що є предметом позову в даній справі, вчиняються дії з відчуження свого майна, спрямовані на ухилення від виконання зобов`язань за вказаним договором, а саме: - згідно з договорами купівлі-продажу від 01.09.2023 № 1847, від 01.09.2023 №1848 та від 01.09.2023 № 1849 нерухоме майно ТОВ «Лубенський молочний завод» за адресою: Полтавська обл., м. Лубни, вул. Радянська (на даний час просп. Володимирський), 212, відчужене ОСОБА_1 (який є керівником та одним із учасників ТОВ) та ОСОБА_2 (учасник ТОВ "Лубенський молочний завод"); - договорами купівлі-продажу від 02.08.2023 ТОВ «Лубенський молочний завод» передало у власність ОСОБА_3 будівлі, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . Відтак накладення арешту на грошові кошти, які знаходяться на банківських рахунках відповідача, є адекватним, розумним, та співмірним із заявленою позовною вимогою та пов`язаним з нею заходом забезпечення позову. При цьому судом відзначено, що попередження можливого порушення прав позивача при розгляді справи судом перебуває в прямій залежності від цілісності майна чи грошових коштів та незмінності суб`єкта їх володіння під час вирішення спору судом, а, отже, на думку суду, цілком співмірним, виправданим та необхідними є саме застосування заходів забезпечення позову, ніж не застосування їх, адже наслідки незастосування таких заходів можуть, з урахуванням обставин справи, призвести до більш обтяжливих та негативних наслідків саме для позивача, ніж для відповідача у справі. 2.2. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 15.11.2023 у справі №917/1610/23 ухвалу Господарського суду Полтавської області від 13.10.2023 у справі №917/1610/23 скасовано. У задоволенні заяви ТОВ «Полтаваенергозбут» про забезпечення позову відмовлено. 2.2.1. Апеляційний суд, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, виходив з того, що позивачем не надано доказів ймовірності вчинення відповідачем дій, спрямованих на утруднення виконання рішення суду (у разі задоволення позовних вимог). При цьому позивач лише вказував на пасивну поведінку відповідача, що свідчить про небажання погасити заборгованість, та що викликає сумніви в тому, що відповідач у разі ухвалення судового рішення про стягнення з нього коштів на користь позивача не буде вчиняти дії, спрямовані на відчуження належного йому майна. Разом з тим, суд апеляційної інстанції вказав, що кваліфікація поведінки відповідача як пасивної вимагає вирішення питання по суті обґрунтованості позовних вимог в контексті наявності/відсутності невиконаного обов`язку позивача перед відповідачем. Наразі ж, такі твердження не можуть визнаватися достатнім обґрунтуванням для вжиття заходів забезпечення позову, тоді як в оскаржуваній ухвалі суд обмежився лише формулюванням критерію наявності зв`язку між заходами забезпечення позову у вигляді накладення арешту на майно та грошові кошти відповідача і предметом спору, співмірності та адекватності таких заходів до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами. Однак при цьому місцевий господарський суд не вказав та не встановив фактичних обставин та доказів, що підтверджують вищезазначені твердження. Відтак за відсутністю жодних доказів та вказівок у заяві про забезпечення позову на обставини, що свідчать про наміри відповідача щодо протиправного виведення коштів та припинення власної господарської діяльності для завдання шкоди кредитору (чи ухилення від виконання грошового зобов`язання у разі його підтвердження в судовому порядку), слід керуватися презумпцію добросовісної поведінки відповідача щодо напрямків використання наявних у нього грошових коштів. Крім того, господарський суд відзначив, що заслуговують на увагу доводи апелянта, що відповідач є одним з основних підприємств харчової промисловості міста Лубни, який, в свою чергу, включений до секторального переліку об`єктів критичної інфраструктури в секторі харчової промисловості та агропромислового комплексу в повному обсязі, що свідчить про те, що відповідач відноситься до підприємств-об`єктів критичної інфраструктури та виконує важливі функції для забезпечення населення держави продуктами харчування. Однак судом першої інстанції не досліджувалося питання можливого порушення або безпідставного обмеження внаслідок вжиття відповідних заходів забезпечення позову прав та охоронюваних інтересів третіх осіб, що не є учасниками цього судового процесу, зокрема, місцевого населення - споживачів продукції відповідача. Враховуючи викладене, апеляційний суд не погодився з висновком місцевого господарського суду, що заходи забезпечення позову, які просив вжити позивач, є адекватними та жодним чином не перешкоджають та не припиняють господарську діяльність відповідача. Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що дії відповідача з відчуження нерухомого майна спрямовані на ухилення від виконання зобов`язань за вказаним договором. При цьому судом відзначено, що в матеріалах справи відсутні докази того, що оборотних коштів відповідача буде недостатньо для задоволення в майбутньому вимог позивача, у свою чергу, реалізація нерухомого майна, метою якої є поповнення обігових коштів, покращує платоспроможність боржника, а також може слугувати меті інтенсифікації виробництва товарів. Окрім зазначеного, суд попередньої інстанції вказав і на те, що накладення арешту на грошові кошти в сумі 42 636,66 грн, що є сумою судового збору, є неправомірним та неспівмірним до предмета спору.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи 3.1. У касаційній скарзі до Верховного Суду ТОВ «Полтаваенергозбут» просило скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 15.11.2023 у справі №917/1610/23, а ухвалу Господарського суду Полтавської області від 13.10.2023 у справі №917/1610/23 залишити без змін. Так, в обґрунтування своєї правової позиції скаржник із посиланням на абзац 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) вказує, що при ухвалені оскаржуваного судового рішення судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, а саме - статті 136, 137, 236, 281, 282 ГПК України. Також скаржник у касаційній скарзі посилається на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 30.10.2023 у справі №922/1583/23, від 03.03.2023 у справі №905/448/22 (правовідносини в яких є подібними даній справі), у постановах Верховного Суду від 18.10.2021 у справі №910/7029/21, від 12.05.2020 у справі №910/14149/19, від 06.10.2022 у справі №905/446/22, від 15.01.2019 у справі №915/870/18, від 14.02.2020 у справі №916/2278/19, від 08.10.2018 у справі №913/257/18. 3.2. Відзив на касаційну скаргу до Суду не надходив.

4. ДОВОДИ ТА МОТИВИ СУДУ, ЩО СТАЛИ ПІДСТАВОЮ ДЛЯ ПЕРЕДАННЯ СПРАВИ НА РОЗГЛЯД ОБ`ЄДНАНОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ У СКЛАДІ ВЕРХОВНОГО СУДУ 4.1. Згідно з частиною першою статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки правильності застосування норм матеріального і процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій (частина сьома статті 301 ГПК України). Оцінюючи обсяг повноважень Верховного Суду під час касаційного перегляду рішень судів попередніх інстанцій, можна дійти висновку, що саме перевірка правильності застосування норм як матеріального, так і процесуального права є ключовою для суду касаційної інстанції. Аналіз зазначених статей також вказує, що суди попередніх інстанцій застосовують відповідні норми матеріального і процесуального права, а Верховний Суд, у свою чергу, аналізує обставини застосування таких норм права, а також викладає правові висновки щодо цих норм. Відповідно до частини шостої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Згідно з частиною четвертою статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. 4.2. Так, причиною виникнення спору у справі стало питання наявності/відсутності підстав для застосування у спірних правовідносинах заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти, що знаходяться на банківських рахунках відповідача. Як встановлено судами попередніх інстанцій предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача про стягнення коштів за неналежне виконання умов Договору постачання електричної енергії. Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що накладення арешту на грошові кошти, які знаходяться на банківських рахунках відповідача, є адекватним, розумним, та співмірним із заявленою позовною вимогою та пов`язаним з нею заходом забезпечення позову, адже попередить можливе порушення прав позивача щодо можливого ухилення відповідача від виконання рішення суду (у разі задоволення позовних вимог). Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та відмовляючи у задоволенні такої заяви відповідно, суд апеляційної інстанції вказав, що позивачем належними і допустимими доказами не доведено обставин, з якими закон пов`язує застосування заходів забезпечення. У заяві про забезпечення позову відсутні будь-які докази та вказівки на обставини, що свідчать про наміри відповідача щодо протиправного виведення коштів та припинення власної господарської діяльності для завдання шкоди кредитору (чи ухилення від виконання грошового зобов`язання у разі його підтвердження в судовому порядку). Судом апеляційної інстанції зазначено, що висновок суду першої інстанції про можливе ухилення відповідача від виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог ґрунтуються виключно на припущеннях. Відчуження відповідачем деяких об`єктів нерухомого майна не може автоматично кореспондуватись з ухиленням відповідача від виконання зобов`язань за спірним Договором, адже судом першої інстанції не досліджувалось питання фінансового стану відповідача, наявності оборотних коштів тощо, а вказані операцї можуть свідчити як про поповнення обігових коштів та платоспроможності товариства боржника, так і слугувати меті інтенсифікації виробництва товарів. Окрім того, судом враховано, що відповідач належить до об`єктів критичної інфраструктури в секторі харчової промисловості та агропромислового комплексу, а відтак виконує важливі функції для забезпечення населення держави продуктами харчування у воєнний час, водночас судом першої інстанції не досліджувалося питання можливого порушення або безпідставного обмеження внаслідок вжиття відповідних заходів забезпечення позову прав та охоронюваних інтересів третіх осіб, що не є учасниками цього судового процесу, зокрема, місцевого населення - споживачів продукції відповідача. 4.3. Під час підготовки справи до судового розгляду колегія суддів, ознайомившись з матеріалами справи у їх сукупності та в контексті доводів касаційної скарги, дійшла висновку про необхідність передачі справи на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, з огляду на таке. 4.4. Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту. Забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову. Близькі за змістом висновки щодо застосування статей 136, 137 ГПК України викладені у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/19256/16, від 14.05.2018 у справі № 910/20479/17, від 14.06.2018 у справі № 916/10/18, від 23.06.2018 у справі № 916/2026/17, від 16.08.2018 у справі № 910/5916/18, від 11.09.2018 у справі № 922/1605/18, від 14.01.2019 у справі № 909/526/18, від 21.01.2019 у справі № 916/1278/18, від 25.01.2019 у справі № 925/288/17, від 26.09.2019 у справі № 904/1417/19. Процесуальні підстави для застосування заходів забезпечення позову визначає стаття 136 ГПК України, згідно з приписами якої господарський суд за заявою учасника справи має право вжити, передбачених статтею 137 цього Кодексу, заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Відповідно до статті 137 ГПК України позов забезпечується, зокрема накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб. Зі змісту вказаної норми вбачається, що під час розгляду, зокрема заяви про застосування такого заходу забезпечення позову, як накладення арешту на майно та/або грошові кошти, суд має виходити з того, що цей захід забезпечення обмежує право особи користуватись та розпоряджатись грошовими коштами та/або майном, а тому може застосуватись у справі, у якій заявлено майнову вимогу, а спір вирішується про визнання права (інше речове право) на майно, витребування (передачу) майна, грошових коштів або про стягнення грошових коштів. Умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову (постанови Верховного Суду від 21.02.2020 у справі №910/9498/19, від 17.09.2020 у справі №910/72/20, від 15.01.2021 у справі №914/1939/20, від 16.02.2021 у справі №910/16866/20, від 15.04.2021 у справі №910/16370/20, від 24.06.2022 у справі №904/3783/21, від 26.09.2022 у справі №911/3208/21). Верховний Суд неодноразово наголошував, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви. Отже, умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав, або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову. За змістом статті 136 ГПК України обґрунтування щодо необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов`язано вирішення питання про забезпечення позову. Забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача. Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, заявник повинен обґрунтувати причини звернення з такою заявою та надати суду докази наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову. При цьому обов`язок доказування наявності таких обставин покладається на заявника. Аналогічні за змістом висновки викладені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 21.01.2019 у справі № 902/483/18, від 28.08.2019 у справі №910/4491/19, від 12.05.2020 у справі № 910/14149/19, від 13.01.2020 у справі №922/2163/17, від 14.12.2022 у справі №904/1513/22, від 11.01.2024 у справі №916/3599/23 та в низці інших постанов. Заходи забезпечення позову повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №381/4019/18, у постанові Верховного Суду від 10.11.2020 у справі № 910/1200/20. При цьому кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (частина третя статті 13 ГПК України). 4.5. Разом з тим, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2023 у справі №905/448/22, де також вирішувався спір щодо наявності/відсутності підстав для застосування заходів забезпечення позову (шляхом накладення арешту на майно та грошові кошти), викладено правовий висновок такого змісту: «У випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін». Також у постанові Верховного Суду від 06.10.2022 у справі №905/446/22 відзначено, що у разі звернення із позовом про стягнення грошових коштів, саме відповідач має доводити недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення, вжиття яких просить в суду позивач, зокрема і ту обставину, що застосовані заходи забезпечення позову створять перешкоди його господарській діяльності. Отже, з наведених правових висновків вбачається, що у питанні застосування заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та/або грошові кошти, що знаходяться на рахунках відповідача/зацікавленої особи, позивач (заявник) звільняється від доказування наявності обґрунтованої необхідності у застосуванні заходів забезпечення позову шляхом подання доказів до суду щодо наявності фактичних обставин, з якими закон пов`язує застосування такого заходу забезпечення позову. Тобто, вказані обставини презюмуються як доведені. Натомість обов`язок щодо спростування необхідності у застосуванні заходів забезпечення позову покладається на відповідача, що не узгоджується з нормами статей 136, 137 ГПК України. Таким чином, у вказаних вище постановах Верховний Суд фактично дійшов до протилежних висновків, аніж у постановах Верховного Суду, що описані у пункті 4.4 даної ухвали, зокрема, але не виключно, у постановах Верховного Суду від 21.02.2020 у справі №910/9498/19, від 17.09.2020 у справі №910/72/20, від 15.01.2021 у справі №914/1939/20, від 16.02.2021 у справі №910/16866/20, від 15.04.2021 у справі №910/16370/20, від 24.06.2022 у справі №904/3783/21, від 26.09.2022 у справі №911/3208/21, від 21.01.2019 у справі № 902/483/18, від 28.08.2019 у справі №910/4491/19, від 12.05.2020 у справі № 910/14149/19, від 13.01.2020 у справі №922/2163/17, від 14.12.2022 у справі №904/1513/22, від 11.01.2024 у справі №916/3599/23 тощо. 4.6. Колегія суддів вважає, що наявні обґрунтовані підстави для відступу/уточнення правових висновків, викладених у постановах від 03.03.2023 у справі №905/448/22, від 06.10.2022 у справі №905/446/22 з огляду на таке. Відповідно до пункту 12 частини третьої статті 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства, серед іншого, є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також змагальність сторін. За змістом статей 7, 13 ГПК України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин; судочинство в господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Такі принципи господарського судочинства як рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі реалізуються, зокрема, шляхом надання особам, які беруть участь у справі, рівних процесуальних прав й обов`язків, до яких, зокрема, віднесено право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення. Окрім того, в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні. Так, правозастосування статей 136, 137 ГПК України, які наведені у постановах від 03.03.2023 у справі №905/448/22 та від 06.10.2022 у справі №905/446/22, створюють прецедент, за якого фактично право заявника на застосування заходів забезпечення позову, зокрема шляхом накладення арешту на майно та/або грошові кошти, є абсолютним, тобто таким, що ніяким чином не обмежується (ані обґрунтованістю заяви, ані обставинами справи, ані наявністю/відсутністю доказів щодо таких фактичних обставин тощо). Разом з тим, Суд виходить з того, що, доведення протилежного, тобто обставин недоцільності/неспівмірності заходів забезпечення позову відповідачем при розгляді даної заяви фактично є неможливим, адже заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (частина перша статті 140 ГПК України). Тобто зазвичай інша сторона (відповідач/зацікавлена особа) дізнається про існування такої заяви вже після її розгляду судом. А тому право сторони на надання доказів, обґрунтувань та заперечень щодо заяви про забезпечення позову може бути реалізоване лише шляхом оскарження судового рішення у порядку передбаченому ГПК України. Колегії суддів вважає, що таке правозастосування статей 136, 137 ГПК України призводить до нерівного правового становища позивача (заявника) і відповідача (зацікавленої особи); створює передумови для зловживання процесуальним правом позивача/заявника (ураховуючи, що така заява може бути подана і до подання позову). При цьому Суд відзначає, що інститут зустрічного забезпечення позову не може слугувати профілактикою попередження та санкцією за необґрунтоване застосування заходів забезпечення позову за заявою позивача/заявника, адже кожне судове рішення має відповідати вимогам статей 236-238 ГПК України. Відтак, ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 03.03.2023 у справі №905/448/22 та від 06.10.2022 у справі №905/446/22, потребують уточнень, зокрема у питаннях: - чи повинний позивач/заявник доводити суду обґрунтовану необхідність щодо вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; - чи повинний позивач/заявник на обґрунтування необхідності у застосуванні заходів забезпечення позову подати до суду докази наявності фактичних обставин, з якими закон пов`язує застосування вищевказаного заходу забезпечення позову; якщо так, то які саме; - чи покладений у такому випадку на позивача/заявника обов`язок з доказування наявності фактичних обставин, з якими закон пов`язує застосування заходів забезпечення позову, під час подання заяви; якщо ні, то на кого покладений такий обов`язок та коли він відповідно виникає у іншої сторони; - чи має суд здійснювати оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості, співмірності і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу; - чи вважається достатнім обгрунтуванням наявності підстав для застосування такого виду заходу забезпечення позову лише наявність у відповідача/зацікавленої особи рахунків та майна. 4.7. Відповідно до судової практики ЄСПЛ, як би чітко не було сформульовано положення законодавства, у будь-якій галузі права існує неминучий елемент судового тлумачення. Завжди існуватиме потреба у роз`ясненні нечітких норм або тих, які потребують пристосування до обставин, що змінюються. Знову ж таки, хоча визначеність є вкрай необхідною, вона може спричиняти надмірну суворість, а закон повинен бути здатним відповідати обставинам, що змінюються. Таким чином, багато законів неминуче сформульовані у термінах, які тією чи іншою мірою є нечіткими, і чиє тлумачення та застосування є питаннями практики. Функція здійснення правосуддя, закріплена за судами, полягає саме у подоланні сумнівів щодо тлумачення, які залишаються (див. рішення у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії", заява № 14902/04, пункт 568, від 20 вересня 2011 року). Однакове та уніфіковане застосування закону обумовлює загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність. Верховний Суд має забезпечувати єдність судової практики для того, щоб виправляти непослідовності та таким чином, підтримувати громадську довіру до судової системи (пункти 1, 20 Висновку Консультативної ради європейських суддів № 20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону від 10.11.2017). Щоб гарантувати юридичну визначеність Суд має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання. Таких же висновків щодо відступлення викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) та інші. Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики. Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (пункт 6 частини другої статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Однакове застосування закону забезпечуватиме реалізацію верховенства права, рівність перед законом та правову визначеність у державі. Єдність у практиці застосування одних й тих самих норм права поліпшуватиме громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також сприятиме утвердженню довіри до судової влади в цілому. Ухвалення протилежних чи суперечливих судових рішень, особливо судом вищої інстанції, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріпленого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. 4.8. З метою забезпечення правової визначеності та подолання сумнівів щодо тлумачення вимог чинного законодавства у контексті спірних правовідносин, які залишаються, колегія суддів вважає за необхідне відступити/уточнити висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 03.03.2023 у справі №905/448/22 та від 06.10.2022 у справі №905/446/22 з мотивів, зазначених у цій ухвалі. Відповідно до частини другої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Питання про передачу справи на розгляд палати може вирішуватися судом за власною ініціативою (частина перша статті 303 ГПК України). Згідно з частинами третьою, четвертою статті 303 ГПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати може бути вирішене до прийняття постанови судом касаційної інстанції. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 302 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 302 цього Кодексу. З огляду на викладене вище, а також враховуючи, що спірне питання стосується застосування приписів норм права, яке застосовано об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з огляду на питання, які порушуються у цій ухвалі, колегія суддів вважає за необхідне передати справу №917/1610/23 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. Керуючись статтями 234, 302, 303 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ: Справу № 917/1610/23 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Полтаваенергозбут» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 15.11.2023 передати на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Головуючий В. Студенець Судді С. Бакуліна Н. Губенко