Постанова 4824 № 755/7287/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 755/7287/19 Головуючий у суді І інстанції Колесник О.М. Провадження № 22-ц/824/1263/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 січня 2024 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Голуб С.А., суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп», державного реєстратора комунального підприємства «Центр державної реєстрації» міста Київ Мельника Дмитра Сергійовича, третя особа - ОСОБА_2 , про визнання дій неправомірними, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і запису про право власності, в с т а н о в и в: У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп», державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації» м. Київ Мельника Д.С., в якому просив: - визнати дії ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» щодо реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 136,2 км. м, житловою площею 75,6 кв. м, в порядку позасудового врегулювання неправомірними; - скасувати рішення державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації» м. Київ Мельника Д.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 39570724 від 08 лютого 2018 року, яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп»; - скасувати реєстраційний запис № 24732048 від 07 лютого 2018 року державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації» м. Київ Мельника Д.С. про право власності ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» на квартиру АДРЕСА_1 ; - поновити відомості в Державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1 , що передували скасованому запису. Позовні вимоги з урахуванням зміни підстав позову обґрунтовані тим, що 21 липня 2008 року між АБ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 08Ф-116, відповідно умов якого позивач отримав для споживчих цілей кредит у розмірі 130 000 доларів США строком до 21 липня 2018 року зі сплатою 16 % річних. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 25 липня 2008 року між банком та позивачем укладено іпотечний договір, предметом якого є належна на праві власності позивачу квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . У січні 2018 року позивач отримав від ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» вимогу (іпотечне повідомлення) про виконання зобов`язань за кредитним договором, в якій зазначалося, в тому числі про відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами на підставі відповідних правочинів про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги, укладених 30 листопада 2017 року між банком та відповідачем. 07 лютого 2018 року ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» задовольнило свої вимоги за кредитним договором шляхом реєстрації права власності на іпотечну квартиру на підставі рішення державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації» м. Київ Мельника Д.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 39570724 від 08 лютого 2018 року. Позивач вважає, що реєстрація права власності на належну йому квартиру за іпотекодержателем відбулась незаконно, без його згоди як власника зважаючи на дію мораторію на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, встановленого Закономвід № 1304-VII від 03 червня 2014 року. Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 15 вересня 2020 року за клопотанням відповідача залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 . Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 02 травня 2023 року позов задоволено. Визнано дії ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» щодо реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 136,2 км. м, житловою площею 75,6 кв. м, за ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» неправомірними. Скасовано рішення державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації» м. Київ Мельника Д.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 39570724 від 08 лютого 2018 року, яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 136,2 км. м, житловою площею 75,6 кв. м, за ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп». Скасовано реєстраційний запис № 24732048 від 07 лютого 2018 року державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації» м. Київ Мельника Д.С. про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 136,2 км. м, житловою площею 75,6 кв. м, за ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп». Поновлено відомості в Державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 136,2 км. м, житловою площею 75,6 кв. м, що передували скасованому запису. Стягнуто з ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп», державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації» м. Київ Мельника Д.С. на користь ОСОБА_1 1 536,80 грн судового збору в рівних частках з кожного. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» в особі представника - адвоката Носика О.В. звернулося з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що згода позивача на реєстрацію права власності на предмет іпотеки була висловлена у пунктах 7.3-7.6 іпотечного договору, а тому висновок суду першої інстанції про те, що іпотекодавець не давав згоди на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання є безпідставним. Вказує, що тлумачення статті 37 Закону України «Про іпотеку» свідчить, що підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Оскільки таке право іпотекодержателя на реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно виникло на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем шляхом підписання відповідного договору, то згода позивача на перехід власності на іпотечне майно до іпотекодержателя була наявна. За наведених обставин положення Закону України № 1304-VII від 03 червня 2014 року «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку» на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі). У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Луценка В.В. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи позивача є безпідставними, оскільки суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушення процесуальних норм, які б призвели до неправильного вирішення справи, повно і всебічно з`ясував дійсні обставини спірних правовідносин та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову. Позивач не погоджується із доводами апеляційної скарги щодо того, що на виниклі правовідносини не поширюється дія Закону № 1304-VII від 03 червня 2014 року. На доведення своєї позиції посилається на численну судову практику, а самевисновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19, від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, а також висновки, наведені у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2020 року у справі № 524/10011/17, від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18, від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/1310/17, від 06 липня 2023 року у справі № 462/4050/19-ц. В судовому засіданні суду апеляційної інстанціїпредставник позивача - адвокат Луценко В.В. заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив залишити рішення суду першої інстанції в силі. Відповідачі та третя особа в судове засідання не з`явилися та явку своїх представників не забезпечили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомили, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника позивача в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає. Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що з метою забезпечення виконання грошових зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором № 08Ф-116 від 21 липня 2008 року між АБ «Брокбізнесбанк» та позивачем було укладено іпотечний договір від 25 липня 2008 року, згідно з яким останній передав в іпотеку належну йому на підставі свідоцтва про право власності від 06 травня 2008 року квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . 30 листопада 2017 року між АБ «Брокбізнесбанк» та ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» укладено договори про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги, на підставі яких право вимоги за вищевказаними кредитним та іпотечним договорами перейшло до ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп». У січні 2018 року позивач отримав від ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» вимогу (іпотечне повідомлення в порядку статей 35, 37, 38 Закону України «Про іпотеку») від 04 грудня 2017 року про погашення заборгованості за кредитним договором у тридцятиденний строк та звернення стягнення на іпотечне майно. Після чого ОСОБА_1 письмово звертався до відповідача і банку про надання йому відповідних доказів щодо переходу прав вимоги за кредитним та іпотечним договором, а також розрахунку заборгованості, одна вказані листи були проігноровані первісним та новим кредиторами. 08 лютого 2018 року державний реєстратор КП «Центр державної реєстрації» м. Київ Мельник Д.С.прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 39570724, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 136,2 км. м, житловою площею 75,6 кв. м, за ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп». З інформації із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що на підставі вказаного рішення 07 лютого 2018 року державним реєстратором Мельником Д.С. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 24732048 про право приватної власності цього товариства на спірну квартиру. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, вибуло із власності іпотекодавця без його згоди, як власника, тому вимоги позивача про визнання дій іпотекодержателянеправомірними, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і запису про право власності іпотекодержателя на спірну квартиру є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, провадження № 14-473цс18). З урахуванням наведеного, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів звертає увагу, що вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд повинен був першочергово надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача на час звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Захист цивільних прав - це застосування компетентним органом передбачених законом способів захисту цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Отже, для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно також враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших. Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19). В силу положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 пред`явив позов у зв`язку з незаконним, на його думку, заволодінням квартирою, яка належала йому на праві власності на підставі свідоцтва про право власності від 06 травня 2008 року, юридичною особою - відповідачем ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп», на підставі протиправного рішення відповідача - державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації» м. Київ Мельника Д.С. від 08 лютого 2018 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу). З матеріалів справи вбачається, що спірна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 136,2 км. м, житловою площею 75,6 кв. м, належить на праві власності третій особі ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 03 квітня 2019 року, укладеного з ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп». Про зазначені обставини представник ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» повідомляла суд першої інстанції у судовому засіданні 15 вересня 2020 року, подаючи заяву про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , яка була задоволена ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 15 вересня 2020 року. Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. У статті 328 ЦК України передбачено, що право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). За положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, зокрема, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина перша статті 388 ЦК України). Тобто, серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21), питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.» (пункт 72 постанови). Згідно із пунктами 146, 152, 153, Постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення) з цієї особи нерухомого майна. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту. Пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74), 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 148) та інших. Належним відповідачем за позовом про витребування нерухомого майна є особа, за якою зареєстроване право власності на таке майно. Отже, вимога про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18, пункти 146-147. Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) зазначено, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час звернення позивача з позовом, записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Відповідно до цієї статті в чинній редакції за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)). У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98). Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Воловік проти України, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Враховуючи викладене, задоволення позовних вимог ОСОБА_1 скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та запису про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не призведе до поновлення прав позивача на квартиру, які він вважає порушеними, а тому вказані вимоги не є ефективним способом захисту, оскільки, навіть у разі задоволення, потребуватимуть додаткових заходів судового втручання. Виходячи із встановлених обставин, належним способом захисту прав ОСОБА_1 є звернення до суду із вимогами про витребування майна, однак така вимога в цій справі заявлена не була, а власник спірної квартири не залучений позивачем до участі у справі в якості відповідача, а має процесуальний статус третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 10 листопада 2021 року у справі № 206/1198/19 (провадження № 61-11425св20), від 27 жовтня 2021 року у справі № 752/20739/15 (провадження № 61-11632св21), від 06 жовтня 2021 року у справі № 205/5579/19 (провадження № 61-15794св20), від 26 січня 2022 року у справі № 756/11551/19 (провадження № 61-14491св21) та інших. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України). Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Водночас суду завжди необхідно враховувати, до яких наслідків призведе застосування того чи іншого способу захисту: чи призведе це до тієї кінцевої мети, яку прагне досягнути позивач, звертаючись до суду. Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (пункт 77 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц). З огляду на вищенаведене, колегія суддів вважає, що заявлені в цій справі позовні вимоги ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» не відповідають належному і ефективному способу захисту, а тому не підлягають застосуванню. При цьому колегія суддів враховує, що позовні вимоги ОСОБА_1 до державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації» м. Київ Мельника Д.С.про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і запису про право власності на квартиру є безпідставними з урахуванням того, що цей суб`єкт державної реєстрації прав на нерухоме майно не є належним відповідачем у справі, тому в цій частині вимог слід відмовити саме з наведеної підстави з огляду на таке. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (провадження № 14-626цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (провадження № 14-61цс19, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (провадження № 14-94цс19) та інших звертала увагу на те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Суд першої інстанції не врахував висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19) та від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц (провадження № 14-445цс19), за змістом яких спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та стосовно якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може бути належним відповідачем у такому спорі. Відповідно позовна вимога про скасування рішення державного реєстратора та запису про державну реєстрацію права власності не може бути звернена до державного реєстратора, якого позивач визначив співвідповідачем. Державний реєстратор зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження. Неналежна сторона у цивільному процесі - це особа, стосовно якої суд встановив, що вона не є ймовірним суб`єктом тих прав, свобод, законних інтересів чи юридичних обов`язків, щодо яких суд повинен ухвалити рішення, і у зв`язку з цим проведено її заміну або ухвалено рішення про відмову в позові. Належними сторонами у справі є особи, між якими виник спір, який є предметом розгляду та вирішення судом, і які є суб`єктами спірних матеріальних правовідносин. Колегія суддів відзначає, що пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові. Вирішуючи спір між сторонами в цій частині, суд першої інстанції не звернув уваги, що позовні вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і запису про право власності на квартиру фактично пред`явлено до неналежного відповідача - державного реєстратора Мельника Д.С., внаслідок чого ухвалив судове рішення, яке не відповідає вимогам закону, а саме нормам процесуального права. Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 до державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації» м. Київ Мельника Д.С. не підлягають задоволенню внаслідок їх пред`явлення до неналежного відповідача. Отже, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог про визнання дій неправомірними, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і запису про право власності на квартиру, не врахувавши, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, а один із відповідачів - неналежним. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог у даній справі не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп», державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації» м. Київ Мельника Д.С.про визнання дій неправомірними, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і запису про право власності. За змістом підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення; та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відтак, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат. Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)). Оскільки рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову, то з позивача стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» у межах даної справи, а саме 4 610,40 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» задовольнити. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 травня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп», державного реєстратора комунального підприємства «Центр державної реєстрації» міста Київ Мельника Дмитра Сергійовича про визнання дій неправомірними, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і запису про право власності відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» 4 610,40 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 12 січня 2024 року. Головуючий С.А. Голуб Судді: Т.А. Слюсар Д.О. Таргоній