Постанова 4824 № 369/8926/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа № 369/8926/21 провадження № 22-ц/824/8924/2023 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 листопада 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів: судді - доповідача Кирилюк Г. М., суддів: Рейнарт І. М., Ящук Т. І. при секретарі Усковій Я. А. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на частку квартири у спільній сумісній власності, визнання права власності на обов`язкову частку в спадщині у розмірі 1/8 частки квартири, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Романцової Тетяни Володимирівни на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20березня 2023 року в складі судді Фінагеєвої І. О., встановив: 25.06.2021 ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Романцової Т. В. звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на ті підстави, що ОСОБА_1 з 02 квітня 1997 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 чоловік позивача - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , помер. Після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина на частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Вказану квартиру було придбано ОСОБА_1 та ОСОБА_3 22 травня 2017 року, під час перебування в шлюбі, а тому вказана квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Докази придбання квартири за особисті кошти спадкодавця відсутні. Спадкоємцями після смерті ОСОБА_3 залишились: дружина ОСОБА_1 , син ОСОБА_2 , 1979 року народження, та син ОСОБА_4 , 1973 року народження. ОСОБА_4 із спадкодавцем на момент смерті не проживав, до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини у визначений законом строк не звертався. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заявили про прийняття спадщини у встановлений законом строк. Інших спадкоємців немає. 30 квітня 2020 року приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Мізерною Я. В. на підставі заяви позивача заведено спадкову справу. Приватним нотаріусом було встановлено, що за свого життя ОСОБА_3 на користь сина ОСОБА_2 склав заповіт, посвідчений 18 травня 2017 року нотаріально. На час відкриття спадщини ОСОБА_1 мала статус непрацездатної особи, а тому має право на обов`язкову частку у спадщині. Зважаючи на існування заповіту, обов`язкова частка ОСОБА_1 становить 1/8 частину. Разом з тим, отримати свідоцтво про право власності на належну позивачу частку квартири у спільній сумісній власності та свідоцтво на обов`язкову частку у спадковому майна не вдалося, оскільки 26 вересня 2020 року приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області було винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії. Як на підставу для відмови ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право власності на належну їй на праві спільної сумісної власності на частку квартири та обов`язкову частку в спадщини нотаріус посилається на: твердження відповідача ОСОБА_2 про те, що квартира є особистою власністю спадкодавця; копію заяви про згоду на укладення договорів її чоловіком ОСОБА_3 , яка була підписана ОСОБА_2 18.05.2017 року, перед укладанням договору купівлі-продажу деривативу та нерухомого майна (спірної квартири) від 22.05.2017 року. З огляду на викладене, ОСОБА_1 вимушена звернутися до суду з цим позовом. Посилаючись на вказані обставини позивач просила суд: визнати житлову квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та визнати за ОСОБА_1 право власності на частки цієї квартири у спільній сумісній власності на квартиру; визнати за ОСОБА_1 право власності на обов`язкову частку в спадщині після померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 , а саме 1/8 частину квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішити питання про судові витрати. Рішенням Києво-Святошинського районного суду м. Києва від 20 березня 2023 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на частку квартири у спільній сумісній власності, визнання права власності на обов`язкову частку в спадщині у розмірі 1/8 частки квартири відмовлено. 13.04.2023 представник ОСОБА_1 - адвокат Романцова Т. В. подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду м. Києва від 20 березня 2023 року та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Вирішити питання розподілу судових витрат сторін у справі. Сторона позивача вважає, що судом першої інстанції не було дотримано норм матеріального та процесуального права, не досліджено належним чином всі істотні обставини справи, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, не надано оцінки жодному аргументу, зазначеному позивачем. Судом першої інстанції безпідставно не застосовано положення статей 60, 61 СК України, не враховано, що статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями як: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Судом не були з`ясовані усі обставини справи, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи, зокрема не з`ясовано джерело походження коштів, за які спадкодавець набув у власність спірну квартиру. Спадкодавець ніколи не мав особистих коштів під час шлюбу із ОСОБА_1 , доказів, які спростовують цей факт, відповідачем не надано. Суд першої інстанції дійшов хибного висновку про те, що заява дружини про згоду на укладення договору може мати такі ж юридичні наслідки як договір поділу майна подружжя та /або шлюбний договір, та може змінювати режим спільної сумісної власності подружжя. Суд помилково надав невірну правову оцінку заяві-згоді на придбання чоловіком квартири, адже цією заявою ОСОБА_1 лише надавала згоду на придбання квартири. Заява-згода на придбання квартири підписується у всіх випадках, коли квартира купується за спільні сумісні кошти. Якщо б подружжя вирішило змінити режим власності щодо цієї квартири, між ними було б укладено відповідний шлюбний договір. На думку позивача, якщо б квартира набувалася у власність особисто тільки її чоловіком, то від неї, як дружини, не було б потреби отримувати її згоду на придбання квартири. Ні нотаріус, ні померлий чоловік не повідомляли ОСОБА_1 про те, що квартира таким чином може набуватися в особисту приватну власність її чоловіка, як і не зверталась увага ОСОБА_1 на можливість припинення режиму спільної сумісної власності подружжя та юридичні наслідки підписання такої заяви, яка має назву «згода подружжя на укладення договору», проте містить одночасно зовсім інший зміст. Суд не надав оцінки всьому змісту копії заяви, зокрема, відсутності у цій заяві згоди ОСОБА_1 в майбутньому розпоряджатися їх спільною квартирою її чоловіком за власним розсудом, та відсутності з її боку претензій на квартиру тощо. Померлий чоловік ніколи не заперечував проти спільної сумісної власності на квартиру, адже її придбали разом саме для спільного проживання; чоловік ніколи не звертався до ОСОБА_1 з пропозицією укласти «шлюбний договір» до придбання квартири, або укласти «договір поділу майна подружжя» після придбання квартири. За умови відсутності інших належних доказів, які б свідчили про придбання квартири за особисті кошти, копія заяви не може бути прийнята судом як допустимий доказ придбання спадкоємцем спірної квартири за його особисті кошти. Суд надав невірну правову оцінку факту реєстрації права власності лише тільки за чоловіком позивача (спадкодавцем). 05.06.2023 представник ОСОБА_2 - адвокат Жуковська Т. Р. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Зазначила, що з наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що при придбанні квартири позивачка у письмовій формі визначилась із джерелом походження коштів, які витрачаються її чоловіком на придбання квартири, а також із правовим режимом особистої власності її чоловіка на цю квартиру, зазначивши у заяві, що вона повністю розуміє значення своїх дій, що відсутній будь-який тиск на неї, що вона діє відповідно до власного волевиявлення та має на меті реальне настання правових наслідків, пославшись при цьому на частину 3 статті 57 СК України та на її зміст. З огляду на те, що спадкова квартира має режим особистої власності спадкодавця, а також те, що відповідач не заперечував проти права позивачки на обов`язкову частку у спадщині вірним є висновок суду першої інстанції про недоведеність вказаних позовних вимог. Крім цього, при визначенні розміру обов`язкової частки позивачкою не враховано положення ч. 1 статті 1241 ЦК України та ту обставину, що вказана частка складає 1/6 виходячи з того, що до спадкового майна відноситься квартира в цілому та кількість спадкоємців за законом - три особи. В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Романцова Т. В. апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити. Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені судом належним чином. Повторне клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Жуковської Т. Р. про відкладення розгляду справи з підстав зайнятості в інших судових справах суд визнав необґрунтованим, а її неявку - як неявку в судове засідання без поважної причини. Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер чоловік позивачки ОСОБА_3 , про що 21 березня 2020 року складено відповідний актовий запис №17 Виконавчим комітетом Святопетрівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області та видано Свідоцтво про смерть. Після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина, серед іншого, на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що належала спадкодавцю на підставі договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру №7/ЛУ20-Б від 22.05.2017, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08.11.2019. 30 квітня 2020 року приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Тамаря Я. В. на підставі заяви ОСОБА_3 про прийняття спадщини заведена спадкова справа до майна померлого ОСОБА_3 (а.с. 87 т. 1). 12 травня 2020 року з заявою про прийняття спадщини після смерті батька звернувся син спадкодавця - ОСОБА_3 (а.с.89 т. 1). Судом встановлено, що 18 травня 2017 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Швецовою О. С. За умовами вказаного заповіту на випадок своєї смерті ОСОБА_3 зробив таке розпорядження: майнові права на квартиру АДРЕСА_2 , право власності на яку виникне у майбутньому, або квартиру, яка стане йому належною в майбутньому, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , заповідає - ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_4 в місті Макіївка Донецької області. Цим заповідальним розпорядженням покладає обов`язок на ОСОБА_2 надати право довічного користування (проживання) квартирою вцілому, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (а.с.114-115 т. 1). 22 вересня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса Мізірної ( колишнє прізвище - Тамаря) Я. В. з заявою про видачу свідоцтва про власність на 1/2 квартири АДРЕСА_2 , оскільки квартира набувалась її чоловіком ОСОБА_3 в період перебування з нею в зареєстрованому шлюбі (а.с. 136 т. 1). 26 вересня 2020 року приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Мізірною Я. В. винесено постанову про відмову вчиненні нотаріальної дії. Підставою для відмови слугувало твердження сина спадкодавця ОСОБА_2 про те, що вказане нерухоме майно є особистою власністю померлого, надання ним копії заяви про особисту приватну власність, яка підписана ОСОБА_1 18 травня 2017 року, неможливість встановлення належність/неналежність спільного майна подружжя, що тягне за собою неможливість встановлення часток спадщини (а.с. 160-162 т. 1). Відмовляючи у задоволенні позову про визнання квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та визнання за ОСОБА_1 права власності на частку цієї квартири, суд першої інстанції виходив з доведеності відповідачем тієї обставини, що її придбання відбувалось за особисті кошти спадкодавця, відтак це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя. При цьому суд першої інстанції взяв до уваги, що позивачу було відомо, що право власності на придбане нерухоме майно оформлюється на її чоловіка на праві приватної власності та придбається ним за його особисті кошти, що було зазначено позивачем у заяві про згоду на укладення договорів від 18 травня 2017 року. Відмовляючи у задоволенні позову про визнання за ОСОБА_1 права власності на обов`язкову частку в спадщині померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з відсутності спору у вказаній частині, а також відсутності доказів наявності перешкод для реалізації позивачем в позасудовому порядку своїх прав, пов`язаних з оформленням права на обов`язкову частку у спадщині. Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення є законними і обґрунтованими, підстав для їх скасування немає. Згідно із статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи зазначену вище норму права та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що презумпція права спільної сумісної власності на спірне нерухоме майно спростовується сукупністю зібраних по справі доказів, зокрема, заявою від 18 травня 2017 року, яка складена від імені позивачки ОСОБА_1 , яка нею особисто підписана та справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Швецовою О. С. за реєстровим №1029. За змістом вказаної заяви ОСОБА_1 надала згоду на придбання її чоловіком ОСОБА_3 нерухомого майна (майнових прав), а саме квартири АДРЕСА_3 , а також надала згоду на укладення та підписання ним договорів купівлі-продажу деривативу, купівлі-продажу нерухомого майна, при цьому вона погоджується на те, щоб умови договорів ( в тому числі і ціна) визначалися її чоловіком (його представником) самостійно. Також ОСОБА_1 , згідно з ч. 3 ст. 57 Сімейного кодексу України, відповідно до якої майно набувається за час шлюбу, але за кошти, які належать особисто чоловіку, повністю розуміючи значення своїх дій та без будь-якого тиску з боку інших осіб, відповідно до власного волевиявлення, володіючи повним обсягом цивільної дієздатності, маючи на меті реальне настання правових наслідків, цією заявою стверджує, що квартира АДРЕСА_2 , набувається її чоловіком, ОСОБА_3 , за кошти, що є його особистою приватною власністю. Вона підтверджує, що грошові кошти, які витрачатимуться на придбання зазначеної квартири, є його особистою власністю, а тому придбана квартира набувається ним у його особисту приватну власність (а.с. 31 т. 1). Приватним нотаріусом Швецовою О. С. відповідно до ухвали суду надано копію розвороту сторінки 81 Реєстру для реєстрації нотаріальних дій №000110 том 2, на якому міститься нотаріальних запис №1029 від 18 травня 2017 року, щодо посвідчення справжності підпису на заяві ОСОБА_1 на сторінках (а.с.199-201 т. 1). Відповідно до змісту нотаріального запису, який містить підпис ОСОБА_1 : " Засвідчено справжність її підпису на заяві до органу нотаріату про згоду на укладання договорів купівлі-продажу деривативу, майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 , яка набувається її чоловіком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в особисту приватну власність за особисті кошти". Вказані докази є достатніми для висновку про те, що придбання спірної квартири відбулося за рахунок особистих коштів спадкодавця, а також про те, що квартира набувалась останнім в особисту власність, а не як спільне сумісне майно подружжя, на що позивачка надала свою згоду. Доводи апеляційної скарги про те, що вказана заява не містить згоди ОСОБА_1 , щоб її чоловік розпоряджався спірною квартирою за власним розсудом, відсутності з її боку претензій на квартиру тощо, не спростовують доведеність тієї обставини, що остання набувалась її чоловіком у власність за рахунок особистих коштів. Посилання позивачки на ту обставину, що вказана заява містила лише її згоду на придбання квартиру у спільну власність, спростовується змістом вказаної заяви, якому суд першої інстанції дав належну правову оцінку. З огляду на те, що презумпція права спільної сумісної власності спростована наданими суду достатніми доказами про те, що майно придбано за особисті кошти одного з подружжя і вказану обставину особисто підтвердила позивачка в наданій нею заяві, таке майно не є спільною сумісною власністю подружжя. Висновок суду першої інстанції у вказаній частині відповідає обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, узгоджується з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані. Підлягають відхиленню доводи апеляційної скарги і в частині відмови в задоволенні позову про визнання за позивачем права на обов`язкову частку у спадковому майні. За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України). Частиною першою статті 1241 ЦК України встановлено, що малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Перелік осіб, які мають право на обов`язкову частку, що визначений статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширеного тлумачення не потребує. При визначенні розміру обов`язкової частки в спадщині враховуються всі спадкоємці за законом першої черги, увесь склад спадщини, зокрема, право на вклади в банку (фінансовій установі), щодо яких вкладником було зроблено розпорядження на випадок своєї смерті, вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу. За згодою особи, яка має право на обов`язкову частку у спадщині, належна їй частка визначається з майна, не охопленого заповітом. У разі незгоди ця частка визначається з усього складу спадщини. Зазначене узгоджується з пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», в якому судам роз`яснено, що при визначенні розміру обов`язкової частки в спадщині враховуються всі спадкоємці за законом першої черги. Отже, за правилами ЦК України до таких спадкоємців слід також відносити спадкоємців, які відмовилися від прийняття спадщини, не прийняли спадщину, усунені від права на спадкування або померли до відкриття спадщини, але в яких є спадкоємців за правом представлення (стаття 1266 ЦК України). Тобто, при обчисленні розміру обов`язкової частки слід ураховувати всіх спадкоємців за законом, які могли б спадкувати, якщо порядок спадкування не був би змінений заповітом. З огляду на те, що спадкоємцями за законом, які могли б спадкувати, якщо порядок спадкування не був би змінений заповітом, є ОСОБА_1 , а також сини спадкодавця - ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , обов`язкова частка ОСОБА_1 у спадщині складає 1/6 частину, тобто є більшою за 1/8 частину, право на яку просила визнати позивач. За відсутності спору між спадкоємцями щодо права позивача на обов`язкову частку у спадщині, а також з огляду на відсутність відмови нотаріуса у видачі позивачу свідоцтва про право на обов`язкову частку у спадковому майні правові підстави для захисту такого права в судовому порядку відсутні. Доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, були предметом розгляду суду першої інстанції, яким суд надав належну оцінку та не дають підстав для скасування чи зміни ухваленого у справі рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалене без додержання норм матеріального і процесуального права Вищевикладене свідчить про те, що апеляційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України суд постановив: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Романцової Тетяни Володимирівни залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 березня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 01.01.2024. Суддя-доповідач Г. М. Кирилюк Судді: І. М. Рейнарт Т. І. Ящук