Постанова 4813 № 522/1269/20

Номер провадження: 22-ц/813/1869/23 Справа № 522/1269/20 Головуючий у першій інстанції Свячена Ю. Б. Доповідач Лозко Ю. П. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31.10.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Лозко Ю.П., суддів: Назарової М.В., Кострицького В.В., за участю секретаря судового засідання Гуденка Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 серпня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, встановив: У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним вище позовом у якому просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за договором позики від 19 березня 2018 року в розмірі 70132,33 доларів США, яка складається з суми основного боргу 70000 доларів США та 3% річних у сумі 132,33 доларів США. Позовна заява обґрунтована тим, що 19 березня 2018 року між позивачем та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого, відповідачка отримала у борг грошові кошти в сумі 70000 доларів США, які у встановлений строк, а саме до 01 січня 2020 року не повернула. Факт передачі грошових коштів відповідачці підтверджується розпискою, яка знаходиться у позивача. Посилаючись на положення ст. 625 ЦК України, позивач просив стягнути з відповідачки 3% річних, розмір яких на момент подачі позову становить 132,33 доларів США, виходячи із розрахунку 70000 доларів СШАх23 днівх3:100:365=132,33 доларів США. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 серпня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 в інтересах якого діє представник-адвокат Григоржевський В.А. звернувся з апеляційною скаргою у якій просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 серпня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення поклав в його основу пояснення свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , при цьому не заслухав доводи та не оцінив емоційний стан ОСОБА_2 , яка жодного разу не з`явилася в судові засідання. При цьому скаржник зазначає, що вказані вище свідки надали пояснення, які не стосуються предмету доказування, при цьому жоден з них не може підтвердити або спростувати факт отримання або неотримання ОСОБА_2 грошових коштів від ОСОБА_1 за договором позики. На думку скаржника, пояснення свідків, що надані суду, носять переважно оціночний характер та не можуть слугувати однозначним доказом відсутності заборгованості у відповідачки перед позивачем. Стверджує, що покладення в основу рішення пояснень свідків стосується лише спорів про визнання договору позики недійсним та за умови доведеності факту укладання такого договору позики під впливом насильства, що регламентовано ст. 1051 ЦК України, яку суд не застосовує. Спір у справі не стосується визнання ОСОБА_2 договору позики недійсним, відповідне судове провадження відсутнє. Матеріали справи не містять доказів на підтвердження обставин того, що відповідачка склала розписку під впливом психологічного впливу, клопотання про призначення почеркознавчої експертизи або висновок експерта матеріали справи не місять. Не зважаючи на предмет спору та предмет доказування у цій справі, суд не застосував норми, які підлягали застосуванню, посилаючись на правові позиції, які не підлягали застосуванню, та при цьому судом не враховано висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постанові від 12 листопада 2020 року у справі №154/3443/18. Скаржник вважає, що у даному випадку, суд фактично визнав договір позики неукладеним, чим вийшов за межі позовних вимог та порушив вимоги ст.ст. 13, 264 ЦПК України. Посилаючись на зміст розписки, складеної відповідачкою, скаржник звертає увагу, що у її тексті міститься таке формулювання «…зобов`язуюсь повернути позичені мені 70000 доларів США…», що за аналогією з постановою Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі №531/152/19 свідчить про те, що складенню розписки передувало отримання відповідачем грошових коштів, з огляду на дієслово «позичені» у минулому часі. Окрім того, на думку скаржника, при ухваленні оскаржуваного рішення у справі, судом порушено засади таємниці нарадчої кімнати, оскільки видалившись 18 серпня 2021 року до нарадчої кімнати, суд ухвалив рішення у справі лише 28 серпня 2021 року. З метою підтвердження вказаних обставин адвокат скаржника звернувся до суду першої інстанції із запитом про надання інформації про дату та час підписання рішення про суті справи № 522/1269/20; інформації про всі судові засідання судді Приморського районного суду м. Одеси - Свяченої Юлії Борисівни - у період з 18 серпня 2021 року по 30 серпня 2021 року; інформації по кожному з судових засідань, які відбулись у вищевказаний період, а саме: дату та час початку засідання, дату та час закінчення засідання; інформацію щодо здійснення аудіо-фіксування судових засідань, які були проведені ОСОБА_5 у зазначений період, відповідь на який на день подачі апеляційної скарги не отримав. У зв`язку із викладеним, скаржник заявив клопотання про витребування доказів, у якому просить апеляційний суд витребувати з Приморського районного суду м. Одеси наступну інформацію:

1. Дату та час підписання рішення про суті справи № 522/1269/20;

2. Вичерпну інформацію про всі судові засідання судді Приморського районного суду м. Одеси - Свяченої Юлії Борисівни - у період з 18 серпня 2021 року по 30 серпня 2021 року;

3. Інформацію по кожному з судових засідань, які відбулись у вищевказаний період, а саме: дату та час початку засідання, дату та час закінчення засідання;

4. Чи здійснювалось аудіо-фіксування судових засідань, які були проведені ОСОБА_5 у зазначений період. На вказану апеляційну скаргу, ОСОБА_2 подала відзив у якому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 , залишити без змін рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 серпня 2021 року. Свою правову позицію обґрунтовує тим, що місцевий суд при ухваленні рішення підставно врахував пояснення свідків, надавши їм належну правову оцінку. Посилання скаржника на вимоги ст. 1051 ЦК України, на думку відповідачки, є безпідставними та недоречними. Зазначає, що оскільки нею від позивача будь-яка сума коштів за розпискою від 19 березня 2018 року не отримувалася, то відповідний договір є неукладеним, а тому з цих підстав вона не зверталася до суду із самостійним позовом, оскільки ЦК України не передбачено такий спосіб захисту, як визнання договору неукладеним. Стверджує, що сума грошових коштів у розмірі 70000 доларів США, яка вказана у розписці, позивачем ніколи їй не передавалася. У судове засідання учасники справи не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, що відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказаним вимогам оскаржуване рішення суду не відповідає. Як убачається з матеріалів справи, з 02 січня 2018 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі (а.с.60). 19 березня 2018 року відповідачка власноруч склала розписку такого змісту: «Я, ОСОБА_2 , паспорт НОМЕР_1 , проживаюча за адресою: АДРЕСА_1 , зобов`язуюся повернути позичені мені 70000 (сімдесят тисяч) доларів США ОСОБА_1 до 2020 року» (а.с. 9). Вказані обставини відповідачкою не заперечуються. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що надана позивачем в якості єдиного доказу розписка від 19 березня 2018 року не є достатнім доказом на підтвердження факту безпосередньо передання цих грошових коштів ОСОБА_2 за умови відсутності доказів на підтвердження факту саме передачі коштів, а враховуючи інші обставини справи, наявність однієї тільки розписки, як єдиного доказу з боку позивача суд вважав не є достатнім, без будь-якого іншого підтвердження факту передачі коштів, і враховуючи обставини цієї справи в цілому, а також специфічні відносини між сторонами, які є подружжям, надані сторонами докази та показання свідків, суд дійшов висновку про те, що наявні підстави вважати, що відповідний договір позики є неукладеним, а відтак наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. Колегія суддів вважає такі висновки помилковими до яких суд дійшов з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з огляду на таке. Згідно з статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (стаття 11 ЦК України). Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджується як укладення договору, його умови, а також засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц (провадження №14-465цс18). У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14, від 24 лютого 2016 року у справі №6-50цс16, від 13 грудня 2017 року у справі №6-996цс17, та постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі №569/1646/14-ц (провадження №61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі №628/3909/15 (провадження №61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі №758/2418/17 (провадження №61-9694св20), від 14 липня 2022 року у справі №204/4341/17 (провадження №61-4389св21). Як свідчать матеріали справи, відповідачка не заперечує ту обставину, що саме вона власноруч склала розписку, яка датована 19 березня 2018 р. і надана позивачем у обґрунтування заявлених ним позовних вимог. Факт належності у розписці підпису саме їй, ОСОБА_2 не оспорює та під сумнів не ставить. Як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог, відповідачка посилається на те, що у день складення нею розписки, будь-які гроші їй не передавалися і нею не позичалися, про що на її думку свідчить та обставина, що у розписці відсутня інформація про точну дату передачі коштів. Розписка має виключно емоційний характер, оскільки була складена нею під впливом емоцій та глибокої образи на позивача, який вимагав у неї гроші. На підтвердження власної правової позиції відповідачка посилалася на покази свідків, і це джерело доказу, як свідчить

мотивувальна частина оскаржуваного рішення, враховано судом та покладено в основу оскаржуваного рішення. Згідно зі статтею 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Разом з цим, відповідачкою не надано суду доказів на підтвердження певних обставин, якими заперечуються підстави пред`явленого позивачем до неї позову. Водночас колегія суддів зауважує, що умови договору позики підтверджують, що укладаючи цей договір, сторони засвідчили факт передачі грошових коштів, який відбувся до моменту його підписання. З урахуванням встановлених у цій справі обставин та змісту умов договору про отримання відповідачкою суми позики, колегія суддів доходить висновку, що сторони цього договору на власний розсуд визначили його умови, у яких підтвердили факт передачі суми позики від позикодавця позичальнику, а тому є необґрунтованими посилання відповідачки про неотримання нею суми позики за договором від 19 березня 2018 року. Підписуючи договір позики, відповідачка погодилася з умовами договору, у тому числі щодо суми позики та факту передачі грошових коштів за цим договором. Водночас апеляційний суд враховує, що згідно з абзацом другим частини першої статті 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Верховний Суд у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження №61-33033св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження №61-11630св19) дійшов висновку про те, що поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов`язання за договором позики. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі №206/6401/18, від 22 лютого 2022 року у справі №308/7037/17. Вирішуючи спір у справі, місцевий суд необґрунтовано вважав належним засобом доказування таке джерело доказів, як показання свідків. Натомість, суд не надав належну правову оцінку змісту розписки від 19 березня 2018 року і дійшов помилкового висновку про недостатність цього доказу на підтвердження факту передачі окресленої у розписці суми грошових коштів відповідачці, оскільки суд не встановив справжню правову природу вказаного правочину. Твердження відповідачки про те, що зміст розписки не містить дати передачі грошових коштів, що на її переконання, свідчить про те, що в дійсності гроші їй не передавалися і нею не позичалися є необґрунтованими, оскільки договір позики є реальним, тому розписка позичальника є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. При цьому, сама по собі інформація у тексті розписки про конкретний день (дату) передачі коштів, не має правового (юридичного значення). Як убачається із розписки, відповідачка зазначила, що зобов`язується повернути позичені їй 70000 (сімдесят тисяч) доларів США ОСОБА_1 до 2020 року. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша стаття 81 ЦК України). Позивач ОСОБА_1 , як на підставу для задоволення позовних вимог, посилався не лише на факт укладення договору позики у письмовій формі, а також і на ту обставину, що оригінал боргової розписки складеної ОСОБА_2 знаходиться у нього, що на думку позивача, свідчить про не виконання відповідачкою покладених на неї боргових зобов`язань за договором позики. У постанові Верховного Суду від 02 серпня 2023 року у справі № 766/150/21 (провадження №61-74св22) вказано, що "позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України). У статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання "наявність боргового документа у боржника" варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на "знаходження" в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року в справі №544/174/17 (провадження №61-21724св18)". Відтак, наявність у позивача оригіналу розписки, складеної відповідачкою 19 березня 2018 року свідчить про те, що отримані кошти ОСОБА_2 не були повернуті ОСОБА_1 . Враховує апеляційний суд і ту обставину, що матеріали справи не містять доказів, що між сторонами виникли якісь інші, а ніж боргові правовідносини, на підставі яких могла бути написана розписка від 19 березня 2018 року. Відповідачка, на підтвердження існування таких обставин, фактичної наявності правовідносин іншої природи, доказів не надала. Отже грошовим необхідно вважати зобов`язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов`язок боржника сплатити кошти на користь кредитора. І саме такий обов`язок відповідачки зазначений у складеній нею борговій розписці. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові 01 листопада 2023 року у справі №753/2295/22. Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає помилковим висновок суду про відмову в задоволені позову ОСОБА_1 з підстав наведених у тексті оскаржуваного рішення, зокрема того, що матеріали справи не містять належних, допустимих та достатніх доказів того, що між сторонами виникли договірні зобов`язання щодо повернення грошових коштів за договором позики, укладання якого та передача коштів підтверджується розпискою від 19 березня 2018 року, в якій своїм підписом на цьому договорі відповідачка засвідчила, що позивач передав, а вона отримала грошові кошти у розмірі 70000 дол. США., тому рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 серпня 2021 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Відповідно до ч.3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Зважаючи на вказані вище приписи вимог закону, апеляційний суд при ухваленні рішення у справі не приймає до уваги докази, долучені скаржником до апеляційної скарги з підстав не доведення скаржником обставин на предмет неможливості їх подання до суду першої інстанції. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18), №464/3790/16-ц (провадження №14-465цс18) та від 23 жовтня 2019 року у справі №723/304/16-ц (провадження №14-360цс19). Встановивши, що ОСОБА_2 своєчасно, у строки встановлені договорами позики не повернула отримані кошти, колегія суддів доходить висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідачки на користь ОСОБА_1 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України, що становить 132,33 доларів США, виходячи із розрахунку 70 000 доларів США*23дні*3:100:365. У відповідності до приписів п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. За положеннями п.1,3 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Приписами ч.13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Отже з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір сплачений останнім за подання позовної заяви у сумі 105210 грн., та апеляційної скарги у сумі 15765 грн. Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 381-384 ЦПК України постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 серпня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики. Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (паспорт серії НОМЕР_3 , виданий Київським РВ у м. Одесі ГУДМС України в Одеській області 01 серпня 2012 року) заборгованість за договором позики у розмірі 70 132,33 доларів США, яка складається з суми основного боргу 70 000 доларів США та 3% річних у сумі 132,33 доларів США. Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (паспорт серії НОМЕР_3 , виданий Київським РВ у м. Одесі ГУДМС України в Одеській області 01 серпня 2012 року) суму судового збору за подання позовної заяви у розмірі 10 510 грн та суму судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 15 765 грн. Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту. Повний текст постанови складено 06 листопада 2023 року. Головуючий Ю.П. Лозко Судді: В.В. Кострицький М.В. Назарова