Постанова 4813 № 522/1615/23-Е

Номер провадження: 22-ц/813/4061/26 Справа № 522/1615/23-Е Головуючий у першій інстанції Огренич І. В. Доповідач Лозко Ю. П. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05.05.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Лозко Ю.П., суддів: Карташова О.Ю., Назарової М.В., за участю секретаря судового засідання Шахової О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 листопада 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, встановив: У січні 2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду з вказаним вище позовом у якому остаточно просила стягнути з відповідача ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 320 000 (доларів США). Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 взяв у позивачки в борг 320 000 доларів США з яких: 60 000 доларів США відповідно до розписки від 15 травня 2020 року, 80 000 доларів США відповідно до розписки від 22.09.2020 року зі строком повернення до 14.12.2020 року, 140 000 доларів США зі строком повернення 3 місяці відповідно до розписки від 22.04.2021 року, 40 000 доларів США зі строком повернення до 22.05.2020 року відповідно до розписки від 18.03.2020 року. Вказані грошові кошти відповідач у визначені сторонами строки не повернув позивачці, відмовляється виконувати взяті на себе зобов`язання, посилаючись на відсутність у нього такої можливості та великий список боргів, які він не в змозі віддати в строки. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 03 листопада 2025 року вказаний вище позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу в розмірі 320000 доларів США. Вирішено питання щодо судових витрат. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на визнання рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14.11.2023року по справі № 522/4763/23 припиненими зобов`язання по договору позики від 22.01.2020 року, укладеного між ним та ОСОБА_2 , у зв`язку з повним погашенням такого, просить скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 листопада 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позову, оскільки розписки, надані останньою у цій справі були написані ним на виконання вказаного договору позики. Також скаржник зауважує, що відносини які виникли між сторонами, не несли реального характеру надання йому грошових коштів. Зокрема, відповідні грошові кошти йому передавав батько позивачки ОСОБА_3 , а не сама позивачка. Матеріали справи не містять доказів щодо наявності у позивачки готівки у сумі 330 000 доларів США. Крім того, суд першої інстанції з власної ініціативи змінив валюту грошових коштів, у якій повинен повертатись борг. При цьому суд першої інстанції залишив поза увагою, що у розписці від 22.04.2021 року не зазначено строк повернення боргу. У судовому засіданні, 28.04.2026 року представник скаржника ОСОБА_1 - адвокат Тітов В.В. підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги, представник позивачки ОСОБА_2 адвокат Халдай І.В. заперечував проти задоволення апеляційної скарги відповідача посилаючись на необґрунтованість доводів скаржника та законність оскаржуваного рішення суду, згодом сторона позивачки до судового засідання не з`явилася. Заслухавши суддю-доповідача, представника скаржника адвоката Тітова В.В., який просив задовольнити апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду відповідає, виходячи з такого. Ухвалюючи у справі рішення, суд першої інстанції, врахувавши надані ОСОБА_2 оригінали вказаних вище розписок, виходив із того, що позивачкою доведено підстави позову, при цьому відхилив посилання відповідача на те, що позивачка не володіла достатньою сумою грошових коштів, щоб надати такі йому у позику, та те, що вказані вище розписки є доповненням до договору позики від 22.01.2020 на суму 10000 доларів США, який рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14.11.2024 (справа №522/4763/23) визнано припиненим, та дійшов висновку про задоволення позову ОСОБА_2 , оскільки відповідачем отримано позику у вказаному вище розмірі, однак взяті на себе зобов`язання останнім у визначені сторонами строки не виконано, борг не повернуто. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, з огляду на таке. Як убачається з матеріалів справи, у період з 18 березня 2020 року по 22 квітня 2021 року відповідач ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 в позику грошові кошти на загальну суму 320 000 доларів США. Так, 18 березня 2020 року ОСОБА_1 отримав в позику від ОСОБА_2 40000 доларів США, які зобов`язався повернути до 22 травня 2020 року, що підтверджується розпискою, складеною відповідачем власноручно. 15 травня 2020 року ОСОБА_1 отримав в позику від ОСОБА_2 60000 доларів США, що підтверджується розпискою складеною відповідачем власноручно. 22 вересня 2020 року ОСОБА_1 отримав в позику від ОСОБА_2 80000 доларів США, які зобов`язався повернути до 14 грудня 2020 року, що підтверджується розпискою, складеною відповідачем власноручно. 22 квітня 2021 року ОСОБА_1 отримав в позику від ОСОБА_2 140000 доларів США, які зобов`язався повернути до 22 липня 2021 року, що підтверджується розпискою складеною відповідачем власноручно. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України. Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. З системного аналізу норм статті 1046, 1047 ЦК України вбачається, що оскільки договір позики є реальним, то факт передання грошових коштів може підтверджуватися договором позики, укладеними в письмовій формі, якщо в тексті останнього сторонами не зазначений інший строк передання грошових коштів. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі N 355/385/17 зазначено, що реальним вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі N 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі N 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі N 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі N 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі N 628/3909/15 та від 21 липня 2021 року у справі N 758/2418/17. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі N 464/3790/16-ц). Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми (див. постанови Верховного Суду від 10 грудня 2018 року у справі N 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі N 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі N 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі N 501/1773/16-ц, від 10 травня 2022 року у справі N 153/943/19, від 14 вересня 2022 року у справі N 130/82/2015, від 28 лютого 2024 року у справі N 369/5625/16-ц). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 2-383/2010 викладено правовий висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі N 355/385/17) Якщо договір позики укладений у письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (постанова Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі N 463/9914/20). Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі N 129/1033/13-ц (провадження N 14-400цс19)). Заперечуючи проти позову, відповідач зауважує про те, що боргові відносини між сторонами не несли реального характеру надання йому у позику грошових коштів, зокрема, відповідні грошові кошти йому передавав ОСОБА_3 батько ОСОБА_2 , а не сама позивачка, при цьому остання не мала необхідної суми грошових коштів для надання йому таких у борг. Апеляційний суд зауважує, що особа, яка має боргову розписку, в якій немає даних про позикодавця, вважається позикодавцем при відсутності належних і допустимих доказів, визначених частиною другою статті 76 ЦПК України, що спростовують зміст боргового документа, або є докази неправомірного заволодіння такою розпискою особою, яка нею володіє (рішення правоохоронних органів тощо). Зазначене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 27 травня 2020 року у справі N 583/97/19 (провадження, N 61-13172св19), а також зі змістом статті 545 ЦК України. Водночас, за встановленими судом обставинами цієї справи у розписках від 18 березня 2020 року, 15 травня 2020 року, 22 вересня 2020 року, 22 квітня 2021 року відповідач ОСОБА_1 власноруч зазначив, що отримав грошові кошти у позику саме від позивачки ОСОБА_2 . Крім того, як слушно зазначено судом першої інстанції, відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження того, що він не отримував зазначені грошові кошти. У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21 (провадження № 61-16707сво24) викладено правовий висновок, що коли боргова розписка складена позичальником власноруч, він має спростувати не лише належність підпису, а й факт самого виконання документа та отримання грошей за допомогою беззаперечних доказів. Тож, враховуючи, що прізвище, ім`я та по батькові позивачки зазначено у змісті розписок як особу, яка передала гроші у борг, а також те, що ОСОБА_2 має у розпорядженні оригінали вказаних розписок, тому підстав ставити під сумнів, що вона є позикодавицею, колегія суддів не вбачає, відтак аргументи про те, що грошові кошти належали іншій особі, як про те стверджує скаржник, є безпідставними. Апеляційний суд також відхиляє як безпідставні зауваження скаржника про відсутність у позивачки фінансової можливості надавати йому відповідні грошові кошти в борг, зважаючи на таке. Як вже було зазначено, згідно усталеної правової позиції Верховного Суду боргова розписка підтверджує не лише факт укладення договору позики та погодження його умов між кредитором та боржником, а також вона засвідчує й безпосередньо факт отримання боржником від кредитора грошових коштів у певному розмірі або речей. Дійсно, у справах про неплатоспроможність існує певна відмінність у розгляді та визнанні господарським судом грошових вимог кредиторів до боржника, що виникли на підставі боргової розписки, від вирішення спору у позовному провадженні про стягнення заборгованості за борговою розпискою. Зокрема, задля унеможливлення загрози визнання господарським судом фіктивної кредиторської заборгованості до боржника, на кредитора - фізичну особу, як заявника грошових вимог на підставі боргової розписки, покладається обов`язок підвищеного стандарту доказування у разі виникнення вмотивованих сумнівів сторін у справі про неплатоспроможність фізичної особи щодо обґрунтованості вимог такого кредитора. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 01.03.2023 у справі №902/221/23. Проте, у цивільних справах про стягнення заборгованості за договорами позики, документальне підтвердження джерел походження коштів, наданих кредитором у позику боржнику, не є обов`язковим, наявність коштів у кредитора та джерела їх походження не входить до предмету доказування у вказаній категорії справ. Так, реальність грошового зобов`язання між сторонами підтверджується наявністю у позикодавця оригіналів складених позичальником боргових розписок (ст. ст. 545, 1046, 1047 ЦК України) Апеляційний суд також, ураховуючи, що право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бюрг та інші проти Франції" (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гору проти Греції" N 2) [ВП], § 41" (Gorou v. Greece no.2), відхиляє доводи скаржника про те, що відповідні розписки є доповненням до договору позики від 22.01.2020 на суму 10 000 доларів США, який рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14.11.2024 (справа №522/4763/23) визнано припиненим, а отже зобов`язання за такими є також припиненими, погоджуючись із мотивами суду першої інстанції про те, що розписки від 18 березня 2020 року, 22 січня 2020 року, 22 вересня 2020 року, 22 квітня 2021 року у вказаній справі не досліджувались, висновків про їх недійсність чи припинення зобов`язань за такими рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14.11.2024 (справа №522/4763/23) не містить. З тексту боргових розписок від 18 березня 2020 року, 15 травня 2020 року, 22 вересня 2020 року, 22 квітня 2021 року не убачається, що такі були складені відповідачем саме на виконання договору позики від 22.01.2020 року, отже, отримані відповідачем ОСОБА_1 грошові кошти, зазначені у вказаних розписках, не входять до вимог, що були визнані припиненими вказаним вище рішенням суду. Зазначення у вказаних розписках про те, що грошові кошти отримано «дополнительно» до отриманих за договором позики від 22.01.2020 року, не спростовує самостійність зобов`язань, що виникли за розписками від 18 березня 2020 року, 22 січня 2020 року, 22 вересня 2020 року, 22 квітня 2021 року, доказів виконання яких ОСОБА_1 суду не надано. Так, вказані розписки від 18 березня 2020 року, 22 вересня 2020 року, 15 травня 2020 року, 22 квітня 2021 року є окремими правочинами та зазначення у них боржником про отримання ним грошових коштів «дополнительно» до договору позики від 22.01.2020 року свідчить про виникнення між сторонами інших боргових зобов`язань, які не є частиною тих, що виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , за вказаним вище договором позики. Отже, вказані у розписках від 18 березня 2020 року, 22 вересня 2020 року, 15 травня 2020 року, 22 квітня 2021 року суми не охоплюються сумою виконаного зобов`язання за договором позики від 22.01.2020 року у розмірі 10 000 доларів США. Щодо доводів скаржника про те, що суд першої інстанції з власної ініціативи змінив валюту грошових коштів, у якій повинен повертатись борг, колегія суддів зауважує про таке. У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Одним з елементів належного виконання зобов`язання є його виконання у валюті, погодженій сторонами. Велика Палата Верховного Суду неодноразово підкреслювала, що у цивільному законодавстві відсутня заборона на укладення правочинів, предметом яких є іноземна валюта. Такий підхід до розуміння правової природи іноземної валюти як валюти зобов`язання є усталеним і послідовним у практиці Великої Палати Верховного Суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16, від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16, від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, від 11 вересня 2024 року у справі №500/5194/16-ц). Таким чином, у разі якщо позика правомірно надана в іноземній валюті та позикодавець (позивач) просить стягнути кошти в іноземній валюті, суд у резолютивній частині рішення зазначає про стягнення таких коштів саме в іноземній валюті, що відповідає вимогам частини третьої статті 533 ЦК України. Ураховуючи, що у спірних правовідносинах сторони визначили валютою зобов`язання долар США, і саме у цій валюті здійснювалася видача грошей у позику, апеляційний суд вважає вірним висновок суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача суми боргу у валюті спірного зобов`язання. Колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30). Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10.02.2010 року, заява №4909/04). Інші доводи апеляційної скарги зводяться до суб`єктивного тлумачення скаржником норм права та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилення на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи. Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає вірними та обґрунтованими зазначені вище висновки суду з якими не погоджується скаржник. Доказів, які б спростували правильні висновки суду, скаржником не надано. Порушень судом норм процесуального права колегією суддів не встановлено. Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. За таких обставин, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування рішення суду, з мотивів наведених у апеляційній скарзі. У відповідності ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 листопада 2025 року залишити без змін. Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту. Головуючий Ю.П. Лозко Судді О.Ю. Карташов М.В. Назарова