Постанова 4824 № 757/30569/22-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 757/30569/22-ц Головуючий у суді І інстанції Остапчук Т.В. Провадження № 22-ц/824/14591/2023 Головуючий у суді ІІ інстанції Голуб С.А. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 грудня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Голуб С.А., суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 липня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Міністерства юстиції України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, в с т а н о в и в: У листопаді 2022 рокуОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним вище позовом, в якому просив стягнути з Держави Україна в особі Міністерства юстиції України на його користь майнову шкоду (збитки) у розмірі 333 325,76 грн та моральну шкоду у розмірі 1 000 000 грн, завданих прийняттям протиправного наказу від 11 січня 2019 року № 100/5. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідно до рішення Тимчасової кваліфікаційної комісії приватних виконавців від 22 травня 2017 року № 12 він здійснював діяльність приватного виконавця виконавчого округу м. Києва. Міністерством юстиції України на підставі скарги ПАТ «Промінвестбанк» від 06 грудня 2018 року була проведена позапланова невиїзна перевірка його діяльності щодо здійснення зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_1 та на підставі обставин, встановлених в процесі перевірки, внесено подання від 28 грудня 2018 року № 1584/20.5.1/32-18 про притягнення його до дисциплінарної відповідальності, а рішенням Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 08 січня 2019 року, оформленим протоколом № 7, до нього застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді припинення діяльності приватного виконавця, яке наказом Міністерства юстиції України від 11 січня 2019 року № 100/5 введене в дію та припинено його діяльність як приватного виконавця. Позивач вказував, що рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2019 року, яке набрало законної сили 02 грудня 2019 року у справі № 200/1507/19-а, за його позовом визнано протиправним та скасовано рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців, викладене в протоколі від 08 січня 2019 року № 7, про застосування до приватного виконавця ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді припинення діяльності та визнано протиправним і скасовано наказ Міністерства юстиції України від 11 січня 2019 року № 100/5. У вказаному рішенні суду адміністративної юрисдикції встановлено незаконність, протиправність, безпідставність та необґрунтованість рішень і дій контролюючого органу, у зв`язку з яким він змушений звернутися до суду за захистом своїх прав. Посилався на те, що відповідач фактично позбавив його єдиного джерела доходів, адже протягом 9 місяців він не мав можливості отримувати заробіток від виключного виду діяльності та був змушений нести додаткові витрати, зокрема на оренду приміщення та виплату заробітної плати найманим працівникам - помічникам приватного виконавця, у зв`язку з чим йому спричинені збитки у розмірі 333 325,76 грн. Внаслідок прийняття вищевказаних рішень центрального органу виконавчої влади йому було спричинено моральну шкоду, яка полягає в тому, що через позбавлення права на професію він відчував негативні емоції, моральні переживання та дискомфорт. В результаті звернень до правоохоронних органів і суду також було зруйновано звичний ритм його життя, він не в змозі був повноцінно працювати та заробляти на життя собі і своїй родині, а також вимушений був публічно спростовувати вказані відомості, вживати дій для відновлення своїх прав, на що витрачено час і прикладені додаткові зусилля для організації життя. Внаслідок незаконних дій відповідача він отримав відчуття постійного емоційного стресу, пригніченого стану, протиправні рішення відповідача і досі тримають його у постійній нервовій та психологічній напрузі, оскільки негативно вплинуло на його ділову репутацію та спричинило велику кількість проблем та дискомфорту, тому розмір моральної шкоди він оцінює в сумі 1 000 000 грн. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 11 липня 2023 рокув задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у відшкодуванні майнової шкоди мотивоване тим, що з моменту внесення Міністерством юстиції відомостей про припинення діяльності приватного виконавця до Єдиного реєстру, приватний виконавець зобов`язаний був фактично припинити свою професійну діяльність, отже у позивача були відсутні підстави для оренди офісу і виплати заробітної плати найнятим ним працівникам. Відмовляючи у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди, районний суд дійшов висновку, що позивачем не доведено факту заподіяння йому моральних страждань, наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями посадової особи Міністерства юстиції та наслідками, зазначеними у позові. При цьому, сам по собі факт наявності судового рішення про визнання дій посадової особи Міністерства юстиції України неправомірними, за умови не доведення вищенаведених обставин, не являється достатньою підставою для висновку про наявність у справі підстав для стягнення на користь позивача моральної шкоди. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Гайдака О.В. просить вказане судове рішення скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених в рішенні суду, обставинам справи, й неправильного застосування норм матеріального права, таухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Доводи апеляційної скарги позивача зводяться до того, що суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що припинення діяльності приватного виконавця у незаконний спосіб є обмеженням його права на працю та здійснення професійної діяльності, а на час оскарження відповідного рішення відповідача позивач мав десь зберігати наявні у нього матеріали виконавчих проваджень до передачі їх тимчасовому приватному виконавцю. Саме з цією метою позивач поніс витрати на оренду офісу, в якому здійснювалася діяльність приватного виконавця та на оплату праці помічника приватного виконавця. Оскільки позивач здійснював свою діяльність в орендованому приміщенні і матеріали виконавчих проваджень були створені саме за цією адресою, то норми Правил ведення діловодства та архіву в органах державної виконавчої служби та приватними виконавцями, затверджених наказом Міністерства юстиції України 07 червня 2017 року № 1829/5, не дозволяла йому відмовитись від оренди вказаного приміщення, незважаючи на умови договору. Отже, понесені витрати на оренду приміщення перебувають у прямій залежності з прийнятим відповідачем рішенням про припинення діяльності позивача та є збитками, оскільки за інших умов, позивач би не поніс їх. Відмовляючи у задоволенні вимог про стягненняморальної шкоди, суд не обґрунтував свою позицію, яким чином позивач мав довести завдання йому моральних страждань, враховуючи те, що ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 07 березня 2023 року було залишено без задоволення клопотання представника позивача про призначення у справі судово-психологічної експертизи. Суд не врахував правову позиція, висловлену Верховним Судом у постанові від 24 березня 2020 року у справі № 818/607/17, яка корелюється з відносинами, що є предметом розгляду у даній справі, зокрема з фактом невиконання ухвали про забезпечення позову, а також свавільними діями органу державної влади по відношенню до позивача. У відзиві на апеляційну скаргу Міністерство юстиції Українипросить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи позивача є безпідставними, оскільки суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи, надав належну оцінку наданим доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача - Волошина Н.Л. заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, просила залишити рішення суду першої інстанції в силі. Позивач та його представник в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомили, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника відповідача в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає. Судом встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до рішення Тимчасової кваліфікаційної комісії приватних виконавців від 22 травня 2017 року № 12 здійснював діяльність приватного виконавця виконавчого округу м. Києва за адресою: м. Київ, вул. Б.Хмельницького, 17/52А, оф. 610 (перша черга БЦ «Леонардо», поверх 6). Міністерством юстиції України на підставі скарги ПАТ «Промінвестбанк» від 06 грудня 2018 року проведена позапланова невиїзна перевірка діяльності приватного виконавця ОСОБА_1 щодо здійснення зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_1, за результатами якої встановлено, що при здійсненні вказаного виконавчого провадження позивач порушив принципи, закріплені в статті 129-1 Конституції України, пунктах 2, 4, 5 частини першої статті 4 Закону України «Про органи і осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», що свідчить про неналежне виконання ним своїх обов`язків. На підставі обставин, встановлених в процесі перевірки, Міністерством юстиції України було внесено подання від 28 грудня 2018 року № 1584/20.5.1/32-18 про притягнення приватного виконавця ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності. Рішенням Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 08 січня 2019 року, яке оформлено протоколом № 7, задоволено подання Міністерства юстиції України про притягнення до дисциплінарної відповідальності приватного виконавця виконавчого округу м. Києва ОСОБА_1 та застосовано до позивача дисциплінарне стягнення у вигляді припинення діяльності приватного виконавця. Наказом Міністерства юстиції України від 11 січня 2019 року № 100/5 вищезазначене рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 08 січня 2019 року було введене в дію та припинено діяльність позивача як приватного виконавця виконавчого округу м. Києва. З матеріалів справи вбачається, що рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 200/1507/19-а за позовом ОСОБА_1 визнано протиправним та скасовано рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 08 січня 2019 року, оформлене протоколом № 7, про задоволення подання Міністерства юстиції України тазастосування до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді припинення діяльності, а також визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 11 січня 2019 року № 100/5. Відповідачем поновлено діяльність позивача як приватного виконавця та внесені відповідні відомості до Єдиного реєстру приватних виконавців України ще 16 жовтня 2019 року відповідно до вимог ухвали Донецького окружного адміністративного суду від 08 жовтня 2019 року про забезпечення адміністративного позову у справі № 200/1507/19-а. За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Щодо позовних вимог про відшкодування майнової шкоди Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказував на те, що протиправним наказом Міністерства юстиції України йому заподіяні майнові збитки, оскільки він не мав можливості здійснювати професійну діяльність із 11 січня по 02 липня 2019 року та із 05 вересня по 16 жовтня 2019 року, хоча сплачував орендну плату за користування офісним приміщенням та послуги на утримання приміщення, а також поніс витрати з оплати послуг телефонії та доступу до мережі Інтернет і сплачував заробітну плату помічникам приватного виконавця. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що з дати винесення відповідачем наказу від 11 січня 2019 року № 100/5, яким введено в дію рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 08 січня 2019 року, діяльність позивача як приватного виконавця вважалась фактично припиненою, а тому позивач не мав зберігати офіс приватного виконавця, сплачувати за нього орендну плату та оплачувати роботу помічників. Такий висновок місцевого суду відповідає обставинам справи та вимогам закону. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі і відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. У частинах першій, другій статті 22 ЦК України визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18) зроблено висновок, що «відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання. Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (стаття 614 ЦК України)». Таким чином, під збитками необхідно розуміти фактичні втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, витрати, вже зроблені потерпілим, або які мають бути ним зроблені, та упущену вигоду. При цьому такі витрати мають бути безпосередньо, а не опосередковано пов`язані з відновленням свого порушеного права, тобто з наведеного випливає, що без здійснення таких витрат неможливим було б відновлення свого порушеного права особою. Стягнення збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками і вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає. Такі витрати мають бути необхідними для відновлення порушеного права та перебувати у безпосередньому причинно-наслідковому зв`язку з порушенням. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 44 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (далі - Закон № 1403-VIII) діяльність приватного виконавця припиняється шляхом позбавлення права на здійснення діяльності приватного виконавця у разі застосування до приватного виконавця дисциплінарного стягнення у вигляді припинення діяльності приватного виконавця. Частиною першою статті 45 Закону № 1403-VIII встановлено, що приватний виконавець зобов`язаний припинити діяльність з дня внесення до Єдиного реєстру інформації про припинення діяльності приватного виконавця. Згідно з частиною другою цієї статті 45 Закону № 1403-VIII у разі припинення діяльності приватного виконавця з підстав, передбачених пунктами 2-10 частини першої статті 44 цього Закону, Рада приватних виконавців України визначає тимчасового приватного виконавця, який зобов`язаний протягом трьох місяців здійснити заходи з припинення діяльності приватного виконавця. Таким чином, з моменту внесення Міністерством юстиції відомостей про припинення діяльності приватного виконавця до Єдиного реєстру, приватний виконавець зобов`язаний був фактично припинити свою професійну діяльність. Відповідно до частини п`ятої статті 45 Закону № 1403-VIII передання виконавчих документів від одного приватного виконавця (тимчасового приватного виконавця) до іншого або до органу державної виконавчої служби здійснюється в порядку, визначеному Міністерством юстиції України. Пунктами 2 та 3 Розділу XII «Передача справ (документів) поточного діловодства та архіву у разі припинення органу державної виконавчої служби, припинення/зупинення діяльності приватного виконавця» Правил ведення діловодства та архіву в органах державної виконавчої служби та приватними виконавцями, затверджених наказом Міністерства юстиції України 07 червня 2017 року № 1829/5, зокрема, передбачено. У разі припинення діяльності приватного виконавця з підстав, передбачених статтею 44 Закону № 1403-VIII, справи (документи) поточного діловодства та архів приватного виконавця, у тому числі передані до архіву виконавчі провадження, підлягають передачі до архіву міжрегіонального управління Міністерства юстиції України за місцезнаходженням виконавчого округу, у якому приватний виконавець провадив діяльність. У разі припинення діяльності приватного виконавця з підстав, визначених пунктами 2-10 частини першої статті 44 Закону № 1403-VIII, передача документів діловодства та архіву приватного виконавця здійснюється тимчасовим приватним виконавцем. Отже, з дати винесення наказу Міністерства юстиції України від 11 січня 2019 року № 100/5, яким введено в дію рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 08 січня 2019 року, діяльність позивача як приватного виконавця вважалась фактично припиненою, протягом трьох місяців тимчасовий приватний виконавець мав здійснити заходи щодо передачі справ (документів) поточного діловодства та архів приватного виконавця ОСОБА_1 до архіву міжрегіонального управління Міністерства за місцезнаходженням виконавчого округу, у якому виконавець проводив діяльність. З врахуванням наведеного, доводи апеляційної скарги про те, що приватному виконавцю ОСОБА_1 необхідно було зберігати офіс до передачі справ поточного діловодства та архів не ґрунтуються на наведених вимогах законодавства, оскільки справи мав передавати не ОСОБА_1 , а тимчасовий приватний виконавець. Також не було підстав для утримання помічників приватного виконавця, оскільки ОСОБА_1 таким не являвся. За таких обставин, розглядаючи спір в означеній частині, суд першої інстанції правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 264 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з Держави Україна в особі Міністерства юстиції України на його користь майнової шкоди (збитків) у розмірі 333 325,76 грн. Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, а отже підставою цивільно-правової відповідальності як обов`язку відшкодувати шкоду, є заподіяння моральної (немайнової) шкоди іншій особі. Зобов`язання із заподіяння шкоди - це правовідношення, у силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. На підставі вказаної норми відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Вимога ефективності судового захисту перегукується з міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (пункт 64, заява № 40450/04, від 15 жовтня 2009 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. За змістом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Згідно з статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи згаданих органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173, 1174 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. Отже, зазначені підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як зазначені органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування. Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18). У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) вказано, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц зазначено, що преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Подібні правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 3 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21). У частині четвертій статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Судом першої інстанції вірно враховано, що зобов`язання про компенсацію моральної шкоди завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою. Разом із тим, суд вважав, що сама по собі наявність рішення суду, яким встановлена неправомірність дій Міністерства юстиції України щодо притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності у вигляді припинення діяльності приватного виконавця, не доводить наявність усіх умов для відшкодування моральної шкоди. Проте колегія суддів не може в повній мірі погодитися з такими висновками суду першої інстанції. Оскільки протиправність рішення Міністерства юстиції України та утвореної при ньому Дисциплінарної комісії приватних виконавців щодо застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді припинення діяльностіяк приватного виконавця встановлено рішенням адміністративного суду, яке набрало законної сили, моральна шкода, заподіяна органом державної влади позивачу незаконними рішеннями, підлягає відшкодуванню за рахунок держави незалежно від вини цього органу. Проаналізувавши встановлені обставини цієї справи, що стосуються порушених життєвих зв`язків позивача, з урахуванням зусиль, яких він змушений був докласти для захисту своїх прав, а також негативних емоцій, яких позивач відчував у зв`язку з прийняттям рішень щодо незаконної припинення його діяльності як приватного виконавця, колегія суддів вважає доведеними обставини наявності душевних страждань та завдання йому моральної шкоди. Посилання Міністерства юстиції України у відзиві на апеляційну скаргу на те, що підставою для визнання Донецьким окружним адміністративним судом неправомірним та скасування рішення комісії від 08 січня 2019 року № 7 та наказу міністерства від 11 січня 2019 року № 100/5 стало не безпідставне притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, а те, що при ухваленні судового рішення від 22 жовтня 2019 року адміністративним судом взяті до уваги факти, встановлені ухвалою Господарського суду м. Києва від 14 січня 2019 року у справі № 910/11965/16, яка набрала законної сили 12 березня 2019 року, тобто після ухвалення рішення Дисциплінарною комісією від 08 січня 2019 року, на думку колегії суддів не мають правового значення для правильного вирішення справи і не спростовують того, що такими діями позивачу завдано моральної шкоди, оскільки визнання протиправним та скасування рішень відповідача про застосування дисциплінарного стягнення у вигляді припинення діяльності приватного виконавця внаслідок порушення органом державної владипередбаченої законом процедурисвідчить про те, що позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності незаконно, а, крім того, відшкодування здійснюється незалежно від вини. Колегія суддів також враховує і ту обставину, що при наявності ухвали Господарського суду м. Києва від 14 січня 2019 року, яка залишена без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року, щодо відмови у визнанні неправомірними дій приватного виконавця ОСОБА_1 , які, у свою чергу, були підставою для притягнення його до відповідальності рішенням Дисциплінарної комісії приватних виконавців, Міністерство юстиції все ж оскаржувало рішення Донецького окружного адміністративного суду від 23 квітня 2919 року, яким був задоволений позов ОСОБА_1 , та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2019 року, яким це рішення окружного адміністративного суду залишено без змін. Тобто, навіть за наявності судових рішень, якими встановлено відсутність в діях ОСОБА_1 порушень законодавства при виконанні ним судових рішень, Міністерство юстиції України вчинило всі дії на доведення правомірності своїх дій щодо припинення діяльності приватного виконавця ОСОБА_1 , чим значною мірою відстрочило поновлення його права на працю. При цьому колегія суддів зауважує, що сам по собі факт неправомірного позбавлення права займатися професійною діяльністю рішенням центрального органу виконавчої влади в розумінні норм статті 1174 ЦК України є підставою для відшкодування заподіяної шкоди та свідчить про безумовні душевні страждання та моральні переживання фізичної особи внаслідок таких дій державного органу. Європейський суд з прав людини у справі «Тома проти Люксембурга» (2001 рік), використав принцип, по якому сам факт визнання порушеного права є достатнім для справедливої сатисфакції. За таких обставин, колегія суддів не погоджується з висновками місцевого суду в тому, що позивач не довів заподіяння йому моральної шкоди. Отже, доводи апеляційної скарги про незаконність висновків суду першої інстанції щодо відсутності підстав для відшкодування позивачу моральної шкоди внаслідок недоведеності спричинення йому такої шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між діями Міністерства юстиції України при видачі наказу від 11 січня 2019 року № 100/5 та заявленою моральною шкодою, є обґрунтованими. Так, під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру, внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати у моральних переживаннях у зв`язку із знищенням чи пошкодженням майна, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. У відповідності до частини третьої, п`ятої статті 23 ЦК України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд повинен з`ясувати, зокрема, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 1 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18) Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (справа «Станков проти Болгарії», № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, від 12 липня 2007 року). Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22). Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21). У частині третій статті 12, частині першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України закріплено загальне правило розподілу обов`язків з доказування, а саме кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Як вбачається з матеріалів справи, представником позивача заявлялось клопотання про призначення судової психологічної експертизи, однак ухвалою суду першої інстанції від 07 березня 2023 року в задоволенні цього клопотання було відмовлено з посиланням на те, що позивач не скористався своїм правом на проведення експертизи самостійно. Відповідно до пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При визначенні розміру моральної шкоди суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять «розумність» та «справедливість» при визначенні розміру моральної шкоди розкривається і в рішеннях Європейського Суду, який при цьому виходить з принципу справедливої сатисфакції, передбаченої статтею 41 Конвенції. Зокрема, рішеннях «Тома проти Люксембургу», «Калок проти Франції» (2000) та «Недбала проти Польщі», Європейський Суд дійшов висновку, що сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції. Зважаючи на глибину заподіяної моральної шкоди, характер та обсяг душевних страждань, яких зазнав позивач внаслідок протиправних рішень Міністерства юстиції України як центрального органу виконавчої влади, тривалості моральних страждань ОСОБА_1 у зв`язку з необхідністю докладання додаткових зусиль для відновлення свого права на зайняття діяльністю приватного виконавця, доведення своїх вимог в суді та оскарження неправомірних рішень відповідача, колегія суддів дійшла висновку, що моральна шкода підлягає відшкодуванню у розмірі 5 000,00 грн, що є достатньо для відшкодування спричиненої моральної шкоди. Виходячи із презумпції того, що порушення прав людини прямо суперечить головним конституційним нормам і завжди викликає у людини негативні емоції, колегія суддів, в контексті установлених обставин справи та виходячи із засад виваженості та справедливості, вважає, що такий розмір моральної шкоди є розумним та пропорційним глибині душевних страждань потерпілого, а також зважаючи на те, що позивач пережив емоційний стрес, витрачав час та зусилля, які були необхідні для відновлення своїх професійних прав. Зазначене також узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19), відповідно до якого визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення. При цьому колегія суддів враховує, що позивачем не доведено, що на відновлення отриманих ним моральних страждань необхідно стягнути моральну шкоду саме у розмірі 1 000 000 грн, виходячи з обсягу душевних, емоційних та психологічних страждань, ступеню моральних переживань, яких зазнав ОСОБА_1 у результаті видання Міністерством юстиції України наказу із встановленими в судовому порядку порушеннями розгляду питання припинення діяльності приватного виконавця. При вирішенні порядку відшкодування шкоди колегія суддів враховує, що моральна шкода у визначеному розмірі 5 000,00 грн повинна стягуватися з Державного бюджету України, що відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18), в якій вказано, що резолютивні частини рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання. Водночас, з урахуванням того, що саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ) чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не ДКСУ чи її територіальний орган. Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 5 червня 2012 року № 4901-VI, яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. ДКСУ та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові. Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, у постановах Верховного Суду: від 24 березня 2020 року в справі № 818/607/17, від 12 серпня 2020 року в справі № 761/7165/17. Враховуючи наведене, вирішуючи спір в частині відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції неправильно визначився з характером спірних правовідносин та невірно розтлумачив норми матеріального права, які підлягають застосуванню, належним чином не з`ясував обставини, що мають значення для справи і не надав їм належну правову оцінку, внаслідок чого дійшов безпідставного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Держави України в особі Міністерства юстиції України про відшкодування моральної шкоди на суму 5 000,00 грн. В частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування матеріальної (майнової) шкоди рішення суду першої інстанції необхідно залишити без змін на підставі положень статті 375 ЦПК України, оскільки воно ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 липня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди скасувати і ухвалити в цій частині нове судове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди задовольнити частково. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди. В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 липня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 26 грудня 2023 року. Головуючий С.А. Голуб Судді: Т.А. Слюсар Д.О. Таргоній