Постанова КЦС ВС № 289/875/16-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2023 року м. Київ справа № 289/875/16-ц провадження № 61-736св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Дундар І. О., Зайцева А. Ю., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач) учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Житомирського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Миніч Т. І., Павицької Т. М., ВСТАНОВИВ: Зміст вимог позовної заяви У травні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів. Позов мотивований тим, що позивач передав ОСОБА_2 24 500,00 доларів США та 3 200,00 євро за договором позики, що підтверджується розпискою відповідача від 12 травня 2015 року з вказівкою про обов`язок повернути отримані кошти до 12 травня 2016 року. У визначений строк відповідач коштів не повернув. З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог позивач просив стягнути з ОСОБА_4 : заборгованість за договором позики в розмірі 24 500,00 доларів США в гривневому еквіваленті на день платежу, 3 200,00 євро в гривневому еквіваленті на день платежу; 3 % річних за прострочення виконання зобов`язання в розмірі 11 434,00 грн, інфляційні витрати в розмірі 29 296,60 грн; відсотки за користування грошовими коштами в розмірі 60 844,99 грн; пеню в розмірі 60 844,99 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 28 листопада 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Радомишльського районного суду Житомирської області від 11 липня 2016 року, а саме: скасовано арешт на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 та на квартиру АДРЕСА_2 . Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів належними доказами факт отримання відповідачем від позивача коштів за розпискою в борг, що свідчить про те, що між сторонами виникли інші договірні відносини, ніж передбачені статтею 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 23 січня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 28 листопада 2016 року залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, дав їм належну правову оцінку, тому рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін. Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції Постановою Верховного Суду від 07 серпня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 28 листопада 2016 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 23 січня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що: зі змісту розписки слідує, що вона не містить обов`язкової умови отримання відповідачем в борг певної грошової суми від позивача і містить розбіжності в зазначенні суми коштів, які необхідно повернути, а саме: цифрами сума боргу зазначена «24,500», а прописом підтверджено суму «двадцять чотири тисячі США»; цифрами зазначено «3200», а прописом підтверджено суму «три тисячі євро»; відмовляючи в задоволенні позову, суди першої і апеляційної інстанцій виходили з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 24 500,00 доларів США та 3 200,00 євро за розпискою в позику, тобто у власність, як це передбачено статтею 1046 ЦК України, і надана ним копія розписки від 12 травня 2015 року не є належним і допустимим доказом укладення між сторонами саме договору позики, оскільки розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів; у касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на статтю 1053 ЦК України та вказує, що незалежно від підстав виникнення заборгованості розписка підтверджує факт зобов`язання відповідача повернути кошти. Разом із тим позивачем не надано доказів, а судом не встановлено, яке саме конкретно первинне зобов`язання існувало між сторонами, чи існувало взагалі, які правовідносини виникли між ними щодо сплати боргу вказаного у розписці; матеріали справи не містять доказів того, що між сторонами до складання розписки існували якісь договірні зобов`язання і була домовленість про новацію, оскільки у розписці ОСОБА_2 не йде мова про будь-яке первинне зобов`язання або взагалі про нове зобов`язання; однак у суді першої інстанції сторони пояснили, що між ними існували домовленості щодо купівлі-продажу техніки сільськогосподарського призначення та про здійснення спільної діяльності щодо придбання відповідачем за рахунок грошових коштів позивача каменеобробних станків та пил для них з метою створення виробництва по обробці каменю та отримання прибутку від указаної діяльності; суди попередніх інстанцій на вказане уваги не звернули, не дослідили обставин справи, не надали належної оцінки борговій розписці, не встановили її правову природу, не з`ясовували характер правовідносин, які правові норми підлягають застосуванню до цих правовідносин, тому вказані судові рішення не можна вважати законними та обґрунтованими. Короткий зміст заяви про збільшення позовних вимог Під час нового розгляду справи ОСОБА_1 подав заяву про збільшення позовних вимог, яка надійшла до суду 15 липня 2020 року (т. 3, а. с. 36-41), у якій просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в розмірі 24 500,00 доларів США в гривневому еквіваленті на день платежу, 3 200,00 євро в гривневому еквіваленті на день платежу, три відсотки річних від суми простроченої заборгованості в розмірі 85 229,65 грн, інфляційні втрати в розмірі 258 423,98 грн, відсотки за користування чужими грошовими коштами в розмірі 434 643,39 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 28 січня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що: досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. У частині першій статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 у справі № 6-1967цс15 та Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц; зі змісту розписки, оригінал якої знаходиться у позивача та був оглянутий в судовому засіданні, встановлено, що вона не містить обов`язкової умови отримання відповідачем в борг певної грошової суми від позивача, вказана розписка також містить розбіжності в зазначені суми коштів, які необхідно повернути, а саме : цифрами сума боргу зазначена «24,500», а прописом підтверджено суму «двадцять чотири тисячі США»; цифрами зазначено «3200», а прописом підтверджено суму «три тисячі євро». Таким чином, з дослідженого оригіналу розписки не вбачається отримання від позивача відповідачем грошових коштів у розмірі 24500 доларів США та 3200 Євро саме в позику, як це передбачено статетю 1046 ЦК України, а надана ОСОБА_1 розписка від 12 травня 2015 року не є належним та допустимим доказом укладення між сторонами саме договору позики. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Житомирського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 28 січня 2022 року скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 993 240,00 грн боргу та 85 229,65 грн - 3 % річних, а всього - 1 078 469,65 грн, 16 122,61 грн судових витрат по сплаті судового збору. У задоволенні інших вимог ОСОБА_1 відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що: 12 травня 2015 року ОСОБА_2 написав розписку, якою підтвердив наявність у нього боргу перед ОСОБА_1 , зобов`язуючись повернути йому, як зазначено в розписці, «24 500 (двадцять чотири тисячі США) та 3 200 (три тисячі Євро) до 12.05.2016». Прослуханими в суді апеляційної інстанції шляхом відтворення аудіозаписів судових засідань пояснень ОСОБА_2 як сторони та як свідка встановлено, що він не заперечує факту наявності боргу перед ОСОБА_1 , але не в такій сумі, як зазначено в розписці. Вказав, що кошти передавались йому частинами у загальному розмірі 7 000,00 доларів США та 2 000,00 євро. При цьому ОСОБА_2 пропонував повернути ОСОБА_1 борг у розмірі 17 000,00 грн і передати 5 гектарів землі, на що позивач не погодився. Пояснюючи обставини зазначення грошових сум у розписці, ОСОБА_2 вказав, що перебував у нетверезому стані; допитані судом першої інстанції свідки ОСОБА_6 і ОСОБА_7 також підтвердили передачу ОСОБА_1 коштів у борг ОСОБА_2 частинами, які частково здійснювались через них; представник відповідача ОСОБА_8 , не заперечуючи факту написання розписки, зазначав, що між сторонами не існувало договірних відносин щодо ведення підприємницької діяльності, проте категорично наполягав на тому, що на спірні правовідносини не поширюється договір позики, оскільки в розписці не вказано про отримання кошів. Представник також зазначив, що між сторонами були певні правовідносини, в тому числі щодо передачі позивачу сільськогосподарської техніки, за якими були здійснені розрахунки, але вони не стосуються розписки; судом першої інстанції був допитаний як свідок ОСОБА_1 , який пояснив, що він позичив кошти ОСОБА_2 , а останнім була написана власноручно, добровільно розписка, однак він відмовляється повертати кошти. В момент написання розписки гроші не передавались, а були відповідачу передані частинами десь близько як за пів року до дати написання розписки. Будь-які інші письмові договори (як фінансування, купівлі-продажу) не укладались; у суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_5 пояснили, що ОСОБА_1 позичав кошти ОСОБА_2 для придбання останнім каменеобробних станків з метою створення виробництва по обробці каменю. Відповідач зобов`язувався повертати кошти за рахунок отримання прибутку від підприємницької діяльності. Між ними були дружні відносини і він ОСОБА_2 довіряв, проте, дізнавшись, що станки не закуплені, а тому виробництво не буде запущено, почав вимагати повернення своїх коштів; позивач пояснив, що будь-яких договірних відносин щодо ведення підприємницької діяльності між сторонами не існувало, жодних договорів не укладалось, грошові кошти надавались відповідачу в борг для організації його підприємницької діяльності; відповідно до постанови Верховного Суду у цій справі від 07 серпня 2019 року при новому розгляду підлягають з`ясуванню обставини щодо наявності домовленості сторін про новацію. Встановлено, що у розписці від 12 травня 2015 року відсутні умови про те, що зобов`язання за нею є новацією боргу за первинним зобов`язанням, з якого виник обов`язок сплатити суму боргу. Судом не встановлено і в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження наявності будь-якого первинного зобов`язання. У розписці від 12 травня 2015 року відсутній факт домовленості сторін щодо заміни попереднього зобов`язання новаційним. До того ж протягом усього часу розгляду справи ОСОБА_1 категорично наголошував, що між ним та ОСОБА_2 виникли саме боргові правовідносини, які регулюються положеннями статтями 1046, 1049 ЦК України, про що свідчать і матеріали справи (наприклад, промова у судових дебатах - т. 1, а. с. 113, неодноразові заяви про збільшення позовних вимог і пояснення під час проведення судових засідань). Передача позивачем готівки відповідачу встановлена судом і ніким не заперечується. Відповідачем заперечується лише сума боргу. Отже, до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 1053 ЦК України. Колегія суддів вважає, що між сторонами виникли договірні правовідносини з позики, які відповідачем виконані не були, і майнове право позивача було порушено відповідачем. З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції вважає, що до правовідносин що виникли між сторонами підлягають застосуванню положення статей 1046, 1047, 1049 ЦК України; наявність оригіналу боргової розписки у кредитора свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане; у судовому засіданні відповідач пояснив, що під час складання розписки він перебував у нетверезому стані, проте доказів того, що він перебував у такому стані, який не давав йому можливості належно оцінювати вчинені ним дії, не надав. Відсутні докази й того, що розписка надана ним не з власної волі чи на нього чинився тиск; договір позики відповідач не оспорював, не просив визнати його недійсним чи удаваним правочином, у зв`язку з чим доводи ОСОБА_2 про отримання ним грошових коштів у меншій сумі, ніж зазначено в договорі позики, є безпідставними. Отже, наявні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача суми заборгованості; ураховуючи, що в розписці є розходження в сумі боргу, зазначеного цифрами і прописом, а саме «24 500 (двадцять чотири тисячі США) та 3200 (три тисячі Євро)», то суд стягує борг у тій сумі, письмове відображення якої охоплюється цифровим, тобто 24 000,00 доларів США та 3 000,00 євро. Сторони не заперечили, що кошти позичались у доларах США та євро; позивач просив стягнути заборгованість за договором позики в гривневому еквіваленті на день платежу. Отже, станом на день ухвалення судового рішення з урахуванням ставки Національного банку України з відповідача підлягають стягненню на користь позивача 993 240,00 грн, виходячи з такого розрахунку: 24 000,00 доларів США х 36,56 (офіційний курс валют) = 877 440,00 грн; 3 000,00 євро х 38,60 (офіційний курс валют) = 115 800,00 грн; 877 440,00+115 800,00= 993 240,00 грн; також колегія суддів погоджується з вимогами позивача про стягнення з відповідача на користь позивача трьох відсотків річних, що відповідає правовому висновку, викладеному Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, в якій зазначено, що три відсотки річних, передбачені статтею 625 ЦК України, можуть бути визначені у доларах США та нараховуються виходячи з простроченої суми, вираженої у відповідній грошовій валюті. Разом з тим, позивач здійснив розрахунок заборгованості за договором позики від 12 травня 2015 року, згідно з яким сума 3 % річних за користування грошовими коштами становить 85 229,65 грн. Однак при обчисленні трьох відсотків річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. Три відсотки річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році). Проте, здійснюючи перерахунок 3 % річних з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті (доларах США та євро), суд враховує, що сума 3 % річних за період із 13травня 2016 року до 15 грудня 2022 року становить 196 578,75 грн, тобто більшу суму, ніж заявлена в позовних вимогах (85 229,65 грн). Обрахунки: 2 400,00 доларів США х 2 408 (дні прострочки)х3:100:365 = 4 750,00 доларів СШАх36,56= 173 660,00 грн; 3 000,00 єврох2400х3:100:365=593,75 єврох38,60=22 918,75грн; 173 660,00 грн +22 918,75 грн = 196 578,75 грн. Однак з урахуванням меж позовних вимог із відповідача на користь позивача підлягають стягненню 3 % річних у розмірі 85 229,65 грн; вимоги позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат у розмірі 258 423,98 грн є безпідставнми, оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, а тому зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у національній валюті (гривні), а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає; не можна погодитись також з вимогами позивача про стягнення з відповідача 434 643,39 грн відсотків за користування чужими грошовими коштами. Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, - на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому зазначена норма права та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав. Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання, як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування. Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню - буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника. Згідно з розпискою від 12 травня 2015 року відповідач отримав позику в іноземній валюті без обумовлення розміру і порядку сплати процентів від суми позики, за таких обставин положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані. Аргументи учасників У січні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що при перегляді цієї справи у касаційному порядку Верховний Суд вказав, що суди попередніх інстанцій вже встановили, що розписка від 12 травня 2015 року не може бути підставою для задоволення позовної вимоги про стягнення коштів з ОСОБА_2 на підставі правовідносин позики. Верховний Суд запропонував суду першої інстанції з`ясувати, чи не було пов`язане написання розписки у зв`язку з домовленістю про новацію внаслідок правовідносин купівлі-продажу техніки сільськогосподарського призначення та здійснення спільної діяльності щодо придбання відповідачем за рахунок грошових коштів позивача каменеобробних станків і пил до них з метою створення виробнитцва по обробці каменю та отримання прибутку від указаної діяльності. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що «з дослідженого оригіналу розписки не вбачається отримання від позивача відповідачем грошових коштів у розмірі 24 500 доларів США та 3200 Євро саме в позику, як це передбачено статтею 1046 ЦК України, а надана ОСОБА_1 розписка від 12 травня 2015 року не є належним та допустимим доказом укладення між сторонами саме договору позики». Однак апеляційний суд оцінив розписку як таку, що підтверджує укладення договору позики, та встановив відсутність новації. Суд апеляційної інстанції порушив пункт 3 частини першої статті 367 ЦПК України здійснив прослуховування звукозаписів судових засідань, пояснень ОСОБА_1 , які він надавав суду першої інстанції у 2016 році, за відсутності відповідних клопотань про прослуховування цих звукозаписів. У розписці від 12 травня 2015 року зазначено, що ОСОБА_2 зобов`язувався повернути ОСОБА_1 24 500 (двадцять чотири тисячі США), проте суд апеляційної інстанції самовільно вирішив, що кошти передані у доларах США, а не в центах США. Апеляційний суд вказував, що ОСОБА_2 не заперечував, що кошти позичалися саме в доларах, але такий висновок незаконний, оскільки під час нового розгляду справи ОСОБА_2 жодного разу не був у суді, так як проходить військову службу у Збройних Силах України під містом Ізюмом. Крім того, висновок апеляційного суду про те, що у випадку, якщо в документі є розходження в сумі боргу, зазначеного цифрами і прописом, то належить стягувати борг у тій сумі, письмове відображення якої охоплюється цифровим позначенням, не ґрунтується на жодній нормі права чи навіть традиції ділового обігу. Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з постановою апеляційного суду у частині задоволених позовних вимог, тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України в іншій частині постанова апеляційного суду касаційному перегляду не підлягає. У березні 2023 року від представника ОСОБА_1 надійшов відзив, мотивований тим, що при направленні цієї справи до суду першої інстанції Верховний Суд зазначив, що при новому розгляді справи суду необхідно встановити, які правовідносини виникли між сторонами, належним чином оцінити подані сторонами докази з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, ухвалити законне та обґрунтоване рішення. Суд першої інстанції не з`ясував, яка правова природа наданої розписки, характер спірних правовідносин. Натомість апеляційний суд правильно встановив, що: у розписці відсутні умови про те, що зобов`язання за нею є новацією боргу за первинним зобов`язанням, з якого виник обов`язок сплатити заборгованість; відсутні докази підтвердження наявності будь-якого первинного зобов`язання; відсутній факт домовленості сторін щодо заміни попереднього зобов`язання новаційним; позивач наголошував саме на тому, що між сторонами виникли боргові відносини; передача позивачем коштів відповідачу встановлена судом і ніким не заперечується, відповідач заперечує лише суму боргу; колегія суддів вважає, що між сторонами виникли договірні правовідносини з позики, до яких належить застосувати статті 1046, 1047, 1049 ЦК України. Постанови суду касаційної інстанції, на які міститься посилання у касаційній скарзі, нерелевантні. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 14 березня 2023 року зупинено виконання постанови Житомирського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року у справі № 289/875/16-ц до закінчення її перегляду в касаційному порядку. Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2023 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, що неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 289/875/16-ц. Фактичні обставини Суди встановили, що 12 травня 2015 року ОСОБА_2 написав власноручно розписку, згідно з якою зобов`язувався повернути ОСОБА_1 «24 500,00 (двадцять чотири тисячі США) та 3 200,00 (три тисячі євро) до 12 травня 2016 року». Оскільки в установлений строк ОСОБА_2 не повернув кошти, ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про стягнення боргу за договором позики на підставі статті 1049 ЦК України.

Позиція Верховного Суду Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19). Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2023 року у справі № 462/5457/17 (провадження № 61-3742св23) зазначено: «Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). В доктрині приватного права припинення зобов`язання обумовлюється дією правоприпиняючих юридичних фактів. Юридичні факти, що зумовлюють припинення зобов`язання, отримали назву підстав припинення. Припинення зобов`язання - це припинення правового зв`язку його суб`єктів, у яких припиняються суб`єктивні права і обов`язки, що складають зміст зобов`язальних правовідносин (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2023 року в справі № 161/13862/19 (провадження № 61-7868св21). Зобов`язання припиняється за домовленістю сторін. Зобов`язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (новація). Новація не допускається щодо зобов`язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом. Новація припиняє додаткові зобов`язання, пов`язані з первісним зобов`язанням, якщо інше не встановлено договором (стаття 604 ЦК України, в редакції, чинній на момент складення розписки від 08 липня 2014 року). Відповідно до статті 1053 ЦК України за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов`язанням. Заміна боргу позиковим зобов`язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (стаття 1047 цього Кодексу). Під новацією слід розуміти одну з підстав припинення зобов`язання, яка представляє собою домовленість сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2019 року в справі № 483/2085/16-ц, провадження № 61-33184св18). Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20). Тлумачення частини другої статті 604, статті 1053 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що не виключається за домовленістю сторін заміна первісного зобов`язання, яке виникло на підставі договору позики, новим позиковим зобов`язанням між тими ж сторонами». Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункти 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України). Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19). Європейський суд з прав людини нагадав, що «принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом (див. рішення у справах «Авотіньш проти Латвії [ВП] () [GC], заява № 17502/07, пункт 119, й інші посилання, ЄСПЛ 2016, та «Регнер проти Чехії» [ВП] (Regner v. the Czech Republic) [GC], заява № 35289/11, пункт 146, від 19 вересня 2017 року). До того ж, право на змагальний судовий процес, в принципі, означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні вимоги задовольнили (див. рішення у справі «Клінік дез Акація та інші проти Франції» (Clinique des Acacias and Others v. France), заява № 65399/01 та 3 інші заяви, пункти 36-43, від 13 жовтня 2005 року). До того ж, суд, який розглядає справу, повинен сам дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він розглядає справу на підставі обґрунтування або заперечення, висловленого ним за власною ініціативою (див. рішення у справі «Чепек проти Чехії» (), заява № 9815/10, пункти 45 та 51-60, від 05 вересня 2013 року). Хоча, звичайно, саме національні суди повинні визначати правильну правову кваліфікацію позовів на підставі національного законодавства, це має відбуватися із дотриманням принципу справедливого судового розгляду, який передбачає надання належного обґрунтування принаймні стосовно питань, які є вирішальними для результату розгляду справи. Однак у цій справі апеляційний суд, як вбачається, фактично ухвалив рішення за позовом, який не був поданий заявником, оскільки заявник не вимагав відшкодування як потерпілий від злочину у зв`язку з тим, що винні у викраденні особи були невстановлені або неплатоспроможні, що становило підставу для звернення за відшкодуванням шкоди за рахунок держави відповідно до особливого порядку відшкодування потерпілим від злочину, передбаченого статтею 1177 Цивільного кодексу України. Натомість заявник подав звичайний позов на підставі положень щодо загальних деліктних (позадоговірних) відносин проти Міністерства внутрішніх справ України, вимагаючи відшкодування шкоди, завданої в результаті недбалого або нечіткого планування операції його працівниками. На думку Суду, така далекосяжна зміна правової кваліфікації поданого заявником позову вимагала наведення чітких аргументів принаймні щодо співвідношення положень щодо загальних деліктних (позадоговірних) відносин та положень про особливу відповідальність держави за статтею 1177 Цивільного кодексу України. Однак таких аргументів наведено не було. З огляду на зазначене Суд вважає, що відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову заявника апеляційним судом, який спочатку двічі задовольнив цей позов (див. пункт 10), а також висновок, зроблений внаслідок цього не на користь заявника, і відсутність у нього можливості подати відповідні докази та аргументи у зв`язку зі зміною правової кваліфікації, мають розглядатися як повністю невиправдані та такі, що суперечать вимогам статті 6 Конвенції стосовно справедливості цивільного провадження і принципу змагальності судового процесу. В ухвалі від 25 липня 2011 року, якою Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ залишив без змін рішення апеляційного суду від 21 лютого 2011 року (див. пункт 15), також не було роз`яснене це питання, хоча у своїй касаційній скарзі заявник посилався на неправильне застосування норм матеріального права» (GUSEV v. UKRAINE, № 25531/12, § 26, 30, 33, ЄСПЛ, від 14 січня 2021 року). Неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18). У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (див. пункт 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 22 червня 2023 року у справі № 910/5361/22 вказано, що «суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (такий висновок викладено в пункті 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15). Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (такий висновок викладено в пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17)». Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). У справі, що переглядається: звертаючись із позовом, ОСОБА_3 посилався на те, що він передав ОСОБА_2 24 500,00 доларів США та 3 200,00 євро за договором позики, що підтверджується розпискою відповідача від 12 травня 2015 року, які останній зобов`язався повернути до 12 травня 2016 року, проте у визначений строк відповідач коштів не повернув; скасовуючи оскаржені рішення та передаючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції зазначив, що матеріали справи не містять доказів того, що між сторонами до складання розписки існували якісь договірні зобов`язання і була домовленість про новацію. Разом із тим, у суді першої інстанції сторони пояснили, що між ними існували домовленості щодо купівлі-продажу техніки сільськогосподарського призначення та про здійснення спільної діяльності щодо придбання відповідачем за рахунок грошових коштів позивача каменеобробних станків та пил для них з метою створення виробництва по обробці каменю та отримання прибутку від указаної діяльності. Суди попередніх інстанцій на вказане уваги не звернули, не дослідили обставин справи, не надали належної оцінки борговій розписці, не встановили її правову природу, не з`ясовували характер правовідносин, які правові норми підлягають застосуванню до цих правовідносин; суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, вказав, що розписка від 12 травня 2015 року не містить обов`язкової умови договору позики - отримання відповідачем у борг певної грошової суми від позивача, а тому ця розписка не підтверджує існування між сторонами саме договору позики; частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 993 240,00 грн боргу та 85 229,65 грн 3 % річних, апеляційний суд вважав, що розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. При цьому апеляційний суд зазначив, що протягом усього часу розгляду справи ОСОБА_1 категорично наголошував, що між ним та ОСОБА_2 виникли саме боргові правовідносини, які регулюються статтями 1046, 1049 ЦК України, про що свідчать і матеріали справи (наприклад, промова у судових дебатах - т. 1, а. с. 113, неодноразові заяви про збільшення позовних вимог і пояснення під час проведення судових засідань). Передача позивачем готівки відповідачу встановлена судом і ніким не заперечується. Відповідачем заперечується лише сума боргу. Отже, до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 1053 ЦК України. Колегія суддів вважає, що між сторонами виникли договірні правовідносини з позики, які відповідачем виконані не були, і майнове право позивача було порушено відповідачем. З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції вважає, що до правовідносин що виникли між сторонами підлягають застосуванню положення статей 1046, 1047, 1049 ЦК України; суди не врахували вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду від 07 серпня 2019 року, не надали оцінки поясненням сторін, що між ними існували домовленості щодо купівлі-продажу техніки сільськогосподарського призначення та про здійснення спільної діяльності щодо придбання відповідачем за рахунок грошових коштів позивача каменеобробних станків та пил для них з метою створення виробництва по обробці каменю та отримання прибутку від указаної діяльності; поза увагою судів залишилось те, що неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм; суди не врахували, що, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору; суд апеляційної інстанції, зазначивши, що передача позивачем готівки відповідачу встановлена судом і ніким не заперечується, не врахував, що представник відповідача ОСОБА_8 , «не заперечуючи факту написання розписки, зазначав, що між сторонами не існувало договірних відносин щодо ведення підприємницької діяльності, проте категорично наполягав на тому, що на спірні правовідносини не поширюється договір позики, оскільки в розписці не зазначено про отримання кошів. Представник також зазначав, що між сторонами були певні правовідносини, в тому числі шляхом передачі позивачу сільськогосподарської техніки, за якими були здійснені розрахунки, але вони не стосуються розписки». Вказані обставини відображені апеляційним судом в описовій частині постанови; тому передчасним є висновок апеляційного суд про існування між сторонами відносин позики; суд першої інстанції, вказавши, що між сторонами відсутні відносини позики, не встановив природу спірних правовідносин, не з`ясував природу тих відносин, які виникли між сторонами у зв`язку з написанням ОСОБА_2 розписки від 12 травня 2015 року. За таких обставин, апеляційний суд зробив передчасний висновок про часткове задоволення позову. Натомість суд першої інстанції, не з`ясувавши природу спірних правовідносин, зробив передчасний висновок про відсутність підстав для задоволення позову. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). Тому рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 993 240,00 грн боргу та 85 229,65 грн 3 % річних скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині та рішення суду першої інстанції у цій частині прийняті без дотримання норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку із наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 993 240,00 грн боргу та 85 229,65 грн 3 % річних, розподілу судових витрат - скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Ураховуючи результат розгляду касаційної скарги, відсутні підстави для поновлення виконання постанови апеляційного суду, зупиненого ухвалою Верховного Суду від 14 березня 2023 року. Висновки щодо розподілу судових витрат Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України). Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо касаційна інстанція, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює судове рішення про скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення або змінює судові рішення повністю або частково (стаття 412 ЦПК України), цей суд вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат». Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 28 січня 2022 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 993 240,00 грн боргу та 85 229,65 грн 3 % річних, розподілу судових витрат скасувати. Передати справу № 289/875/16-ц в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 993 240,00 грн боргу та 85 229,65 грн 3 % річних, розподілу судових витрат на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 28 січня 2022 року та постанова Житомирського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року у скасованих частинах втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: І. О. Дундар А. Ю. Зайцев Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук