Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 620/183/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/183/23 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Скалозуб Ю.О., Суддя-доповідач Кобаль М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 листопада 2023 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Кобаля М.І., суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 06 березня 2023 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, Військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту - відповідачі) в якому просив: - визнати незаконною 11.04.2022 року мобілізацію позивача до лав Збройних Сил України та визнати незаконною мобілізацію позивача до лав Збройних Сил України; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з лав Збройних Сил України; - встановити судовий контроль за виконанням рішення в даній справі. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 06 березня 2023 року значений позов задоволено частково. Визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог, позивач, через свого представника подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні. Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні. В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова. З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного. Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 працює на посаді вчителя фізичної культури та Захисту України комунального закладу «Городнянський ліцей №2» Городнянської міської ради Чернігівської області з 12 січня 2015 року. На підставі Указу Президента України «Про введення воєнного стану» від 24.02.2022 №64, ОСОБА_1 , починаючи з 11.04.2022 року, призваний до лав Збройних Сил України під час мобілізації в особливий період, про що внесено відповідний запис до військового квитка позивача (а.с.2). Наказом начальника Чернігівського РТЦК та СП від 11.04.2022 № 55 солдата ОСОБА_1 було зараховано стрільцем третього відділення другого взводу роти охорони Першого відділу Чернігівського РТЦК та СП, а з 11.04.2022 поставлено на відповідне грошове забезпечення військовослужбовця (а.с.47). 19.04.2022 першим відділом Чернігівського РТЦК та СП було направлено до Городнянського ліцею №2 повідомлення №244 про те, що ОСОБА_1 , починаючи з 11.04.2022 року, призваний на військову службу за мобілізацією (а.с.6). На підставі директиви Головнокомандувача Збройних Сил України від 01.05.2022 №Д-91/ДСК та наказу Командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 05.05.2022 №33-РС, з 06.05.2022 ОСОБА_1 увільнений від займаної посади та направлений в розпорядження командира 58 окремої мотопіхотної бригади, що підтверджується наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 06.05.2022 №80 (а.с.48). Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 09.05.2022 №115 ОСОБА_1 призначений на посаду старшого стрільця стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти стрілецького батальйону ВОС-НОМЕР_3 з 08.05.2022 (а.с.60). Зважаючи на те, що у позивача під час проходження служби не приймались рапорти про звільнення з лав Збройних Сил України, ОСОБА_2 , яка є матір`ю військовослужбовця ОСОБА_1 , було направлено командиру Військової частини НОМЕР_2 заяву, в якій остання просила звільнити ОСОБА_1 з лав ЗСУ через мобілізацію останнього без законних на те підстав (а.с.3). На вказану заяву командиром Військової частини НОМЕР_2 надано відповідь від 15.12.2022 року, в якій повідомлено про можливість звільнення з військової служби під час воєнного стану, лише з підстав ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», і в разі наявності таких підстав лише за особистим рапортом військовослужбовця (а.с.68). Вважаючи дії відповідачів протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх охоронюваних законом прав та інтересів. Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач - ІНФОРМАЦІЯ_3 не довів належними та допустимими доказами правомірності своїх дій, оскільки призов на військову службу, під час мобілізації, є правом позивача і можливий лише за наявності особистого волевиявлення та бажання проходити службу. Також, судом першої інстанції зазначено, що на даній стадії правовідносин між сторонами, коли позивач вже є діючим військовослужбовцем, який призваний на військову службу під час мобілізації, немає законних підстав, які б свідчили про наявність обставин для звільнення ОСОБА_1 з військової служби за призовом під час мобілізації, які передбачені пунктом 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Статтею 64 Конституції України встановлено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У даному випадку, апелянт просить суд апеляційної інстанції переглянути рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог, а саме щодо зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з лав Збройних Сил України. Дослідивши матеріали справи та доводи сторін, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Згідно зі ст. 24 Конституції України гарантується рівність конституційних прав і свобод та рівність всіх громадян перед законом. Стаття 65 Конституції України встановлює, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Відповідно до частин 1-3 статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби. Статтею 2 Закону №2232-XII встановлено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Частина 6 ст. 2 Закону №2232-XII встановлює види військової служби: - строкова військова служба; - військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; - військова служба за контрактом осіб рядового складу; - військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; - військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); - військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; - військова служба за призовом осіб офіцерського складу; - військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період. Пунктом 2 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008передбачено, що громадяни проходять військову службу у Збройних Силах України (далі - військова служба) в добровільному порядку або за призовом. У добровільному порядку громадяни проходять: військову службу (навчання) за контрактом курсантів у вищих військових навчальних закладах, а також закладах вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти); військову службу за контрактом осіб рядового складу; військову службу за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військову службу за контрактом осіб офіцерського складу. За призовом громадяни проходять: строкову військову службу; військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період; військову службу за призовом осіб офіцерського складу. За приписами статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Предметом спору у цій справі є правомірність пасивної поведінки військової частини, яка проявляється у незвільненні з військової служби військовослужбовця, котрий проходить службу за призовом під час мобілізації у період воєнного стану. Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що воєнний стан в Україні був уведений указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 з 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України. Цей указ затверджений Верховною Радою України Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX. Надалі, воєнний стан був неодноразово продовжений і Верховна Рада України щоразу їх затверджувала відповідними законами. Крім цього, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, указом Президента України від 24 лютого 2022 року №69/2022 оголошена загальна мобілізація упродовж 90 діб. Строк проведення загальної мобілізації неодноразово продовжувався на 90 діб. Укази Президента України про мобілізацію щоразу затверджувала Верховна Рада України відповідними законами. У даній справі ОСОБА_1 був призваний на військову службу під час мобілізації у період дії воєнного стану, а саме: 11.04.2022 року. Згідно з частинами п`ятою, дев`ятою статті 1 Закону №2232-XII, у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин, від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом. Щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії: - допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць; - призовники - особи, приписані до призовних дільниць; - військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; - військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; - резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період. Відповідно до положень частин другої, третьої статті 2 Закону №2232-XII проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 24 Закону Закон №2232-XII початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу. Підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, у період дії воєнного стану визначені пунктом 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». З 21 березня 2022 року до 12 квітня 2022 року пункт 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» діяв з урахуванням змін, унесених згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо звільнення від військової служби осіб з інвалідністю та осіб, які доглядають за особами з інвалідністю і хворими дітьми» №2122-IX від 15 березня 2022 року, і передбачав такі підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, у період дії воєнного стану: а) за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі; б) за станом здоров`я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку; в) у зв`язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання; г) у зв`язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років; у зв`язку з вихованням дитини, хворої на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дитини, яка отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що підтверджується документом, виданим лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров`я в порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, але якій не встановлено інвалідність; у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я; у зв`язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи; у зв`язку з необхідністю здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною; у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи; у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд. Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо звільнення від військової служби деяких категорій громадян» від 1 квітня 2022 року №2169-IX, який набрав чинності 13 квітня 2022 року, підпункт «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» був викладений у такій редакції: «г) через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): у зв`язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років; у зв`язку з вихованням дитини, хворої на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дитини, яка отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що підтверджується документом, виданим лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров`я в порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, але якій не встановлено інвалідність; у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я; у зв`язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи; у зв`язку з необхідністю здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною; у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи; у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд; військовослужбовці-жінки - у зв`язку з вагітністю; військовослужбовці-жінки, які перебувають у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також якщо дитина потребує домашнього догляду тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку; один із подружжя, обоє з яких проходять військову службу і мають дитину (дітей) віком до 18 років; військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років». Предметом регулювання статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року №3543-XII (далі також - «Закон №3543-XII», у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) є відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації. Абзац другий частини першої статті 23 Закону №3543-XII передбачає, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Стаття 24 Закону №3543-XII визначає мету бронювання військовозобов`язаних. За її змістом бронювання військовозобов`язаних, які перебувають у запасі, здійснюється в мирний та у воєнний час з метою забезпечення функціонування органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій в особливий період. Згідно з частинами першою, другою статті 25 Закону №3543-XII бронюванню підлягають військовозобов`язані, які працюють в органах державної влади, інших державних органах, органах місцевого самоврядування та на підприємствах, в установах і організаціях, яким встановлено мобілізаційні завдання (замовлення), у разі, якщо це необхідно для забезпечення функціонування зазначених органів та виконання мобілізаційних завдань (замовлень). Такі військовозобов`язані не підлягають прийняттю на службу у військовому резерві. Організація, порядок, обсяги та переліки посад і професій військовозобов`язаних, які підлягають бронюванню на період мобілізації та на воєнний час, визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Системний аналіз правових норм дає суду апеляційної інстанції підстави для висновку про те, що відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації та звільнення з військової служби під час мобілізації є різними поняттями і ґрунтуються на положеннях різних інститутів військового права. За колом осіб бронювання стосується тільки військовозобов`язаних і є для них підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Своєю чергою, звільнення з військової служби стосується військовослужбовців, тобто осіб, які проходять військову службу. Отже, за змістом і метою бронювання військовозобов`язаних осіб не стосується правовідносин, пов`язаних зі звільненням військовослужбовців із військової служби. Тому факт бронювання військовозобов`язаної особи після її призову на військову службу не може розглядатися як поважна причина для її звільнення з військової служби під час воєнного стану, на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22.05.2023 року по справі №260/1851/22. Правовими положеннями ч.5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, з урахуванням вищевказаних правових норм, висновків викладених Верховним Судом та доводів сторін в даній справі, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що оскільки ОСОБА_1 був призваний на військову службу 11 квітня 2022 року, тобто під час мобілізації в умовах воєнного стану, то він втратив статус військовозобов`язаної особи і набув статусу військовослужбовця, а відтак незаконні дії Чернігівський РТЦК та СП, встановлені судом під час розгляду даної справи, щодо призову на військову службу ОСОБА_1 , не є підставою для звільнення з військової служби останнього, відповідно до статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Відсутність передумов для звільнення позивача з військової служби з указаної підстави свідчить про правомірність оскаржуваної поведінки Військової частини НОМЕР_1 , а тому позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню. Колегія суддів апеляційної інстанції вважає висновок суду першої інстанції про часткове задоволення позову обґрунтованим та законним, з огляду на вищенаведені правові положення та обставини справи, а тому доводи апелянта безпідставними. Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України). Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України. Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року). Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції. В зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі. Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності. Керуючись ст.ст. 242, 257, 260, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 06 березня 2023 року -залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: М.І. Кобаль Судді: Н.П. Бужак Л.О. Костюк Повний текст виготовлено 29.11.2023 року