Постанова 4821 № 705/4070/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 листопада 2023 року м. Черкаси Справа № 705/4070/23 Провадження № 22-ц/821/1847/23 Категорія: 314000000 Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючої: Карпенко О.В., суддів: Бородійчука В.Г., Василенко Л.І. за участю секретаря: Винник І.М. учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 вересня 2023 року (ухваленого під головуванням судді Годік Л.С. в приміщенні Уманського міськрайонного суду Черкаської області) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про примусове відчуження прав власності і їх примусове повернення,- в с т а н о в и в : Короткий зміст позовних вимог 07 серпня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Уманського міськрайонного суду Черкаської області із позовом до ОСОБА_2 про примусове відчуження прав власності і їх примусове повернення. Позовні вимоги обґрунтовані тим, щозгідно Договору дарування від 27.05.1994 ОСОБА_2 і ОСОБА_1 належить як співвласникам 1/3 частина приватного будинку по АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності. Договір гарантує стабільність прав власності, забезпечує внутрішній правовий зв?язок між ними, взаємні особисті немайнові та майнові права і обов?язки. Сторони договору не мають права без виділу у натурі своєї частки відчужувати, продавати, дарувати, міняти і передавати у власність іншій особі нерухоме їхнє спільне майно. Проте, вказує позивач, ОСОБА_2 всупереч договірних обов?язків по політичним мотивам відчужила представникам Міжнародного благодійного фонду ім. Рабе Нахмана частину їхнього спільного майна по Договору дарування від 29.08.2017 ОСОБА_3 житло, а ОСОБА_4 землю. Вказує, що він опинився в рабстві, так як сьогодні правовий режим в домі встановлений ними без урахування його інтересів. Згідно ст. 321, 387 ЦК України, він вимагає від ОСОБА_2 , яка примусово відчужила спільне майно, і примусового повернення. Враховуючи вищевикладене, позивач просить суд постановити рішення, яким зобов?язати ОСОБА_2 в примусовому порядку повернути нерухоме майно, передане за Договорами дарування від 29.08.2017 ОСОБА_3 і ОСОБА_4 у попередню власність на умовах Договору дарування від 27.05.1994 та зобов?язати ОСОБА_2 відшкодувати заподіяну матеріальну шкоду і повернути ОСОБА_1 доходи, одержані від примусового відчуження майна. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 вересня 2023 року у задоволенні позову - відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ст.ст. 76-83 ЦПК України, зазначені ним в позові обставини, однак, таких доказів не надав. Таким чином, у зв`язку з тим, що позивач не довів тих обставин, на які він посилається в своїй позовній заяві, суд прийшов до висновку, що позов не підлягає задоволенню. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі, поданій 06 жовтня 2023 року, ОСОБА_1 вважаючи, що оскаржуване рішення є суперечливим, постановленим при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для правильного вирішення позову по суті, просив суд апеляційної інстанції скасувати рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 вересня 2023 року та справу направити на новий судовий розгляд. Крім того, просив постановити окрему ухвалу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді ОСОБА_5 за зловживання повноваженнями. Апеляційна скарга, зокрема, мотивована тим, що фундаментальним доказом є договір дарування від 27.05.1994 про його спільне майно. Вказує, що він позбавлений права на захист свого майна від розкрадання. Вважає, що справу розглянуто з порушенням норм глави 11 ЦПК України про заочний розгляд. Відзив на апеляційну скаргу на адресу апеляційного суду не надходив Фактичні обставини справи З матеріалів справи вбачається, що 27 травня 1994 року ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_2 та ОСОБА_1 1/3 частину житлового будинку в рівних долях з відповідною частиною надвірних споруд, що знаходиться в АДРЕСА_1 , на присадибній земельній ділянці розміром 2035 кв.м., що підтверджується договором дарування від 27.05.1994, посвідчений державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори Очеретяною В.В. У якості підстави своїх позовних вимог, позивач ОСОБА_1 , зокрема, зазначив незаконну передачу ОСОБА_2 за Договором дарування від 29.08.2017 ОСОБА_3 частини приватного будинку, а ОСОБА_4 - земельної ділянки по АДРЕСА_1 . Позиція Черкаського апеляційного суду Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог поданої апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає до задоволення, виходячи з наступного. Мотиви, з яких виходить Апеляційний суд, та застосовані норми права Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч.1 та ч. 2 ст. 367 ЦПК України). Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Відповідно до частин першої-третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). У частинах другій, четвертій статті 83 ЦПК України зазначено, що позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У правовідносинах на позивача покладається обов`язок довести наявність підстав для задоволення позову, про що позивач повинен надати відповідні докази, а відповідач має зустрічний обов`язок довести ті обставини, які становлять основу його заперечень і спростовують відповідні вимоги. Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 559/2218/17. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Виходячи з вказаних положень судовому захисту підлягає саме порушене право, тому відсутність доказів щодо наявності порушеного права є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 751/968/18. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Таким чином, правом звернення до суду із позовом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи законних інтересів та, відповідно, таке цивільне право або інтерес може бути захищено судом у спосіб, який, зокрема, не суперечить чинному законодавству, договору та має бути ефективним. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що відповідач ОСОБА_2 29.08.2017 року на підставі договору дарування подарувала ОСОБА_3 житло, а ОСОБА_4 землю, без урахування його інтересів. Посилаючись на ст. 321, 387 ЦК України вимагає відновлення його прав, як співвласника. На підтвердження вказаного позову, як доказ долучив копію договору дарування від 27.05.1994. Як встановлено судом і вбачається із матеріалів справи, відповідно до договору дарування, який був укладений 27 травня 1994 року та посвідчений державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори , зареєстрований в реєстрі за № 2-1577, ОСОБА_6 подарувала, а ОСОБА_2 та ОСОБА_1 прийняли в дар кожен в рівних долях належну ОСОБА_6 1/3 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд, що знаходиться в АДРЕСА_2 , який розташований на присадибній ділянці розміром 2035 кв.м. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. За змістом частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України). Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Враховуючи, що відповідач ОСОБА_2 , яка згідно договору дарування від 27.05.1994, була співвласником 1/3 частки житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд, то вона на правовій основі, розпорядилась своїм майном шляхом укладення договору дарування від 29.08.2017, не порушивши прав позивача. Висновок суду першої інстанції, що позивачем не надано суду договір дарування від 29.08.2017 в якості доказу для дослідження на предмет його відповідності або невідповідності вимогам цивільного законодавства, колегія суддів вважає вірним. Крім того, договір дарування від 29.08.2017 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , ОСОБА_7 не визнаний недійсним, позивач не є стороною даного правочину, тому, як вірно зазначено судом, він не має ні прав , ні обов`язків за даним договором. З огляду на наведене, твердження ОСОБА_1 про доведеність обставин, за якими відповідач ОСОБА_2 незаконно відчужила спільне майно, порушуючи його права, не заслуговують на увагу, оскільки суд першої інстанцій таких обставин не встановив. Колегія суддів вважає вірними висновки суду першої інстанції, шо на позивача покладений обов`язок з врахуванням предмету і підстав позову довести в суді ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а також підставність застосування до спірних правовідносин відповідних положень ЦК України, однак ОСОБА_1 цього зроблено не було. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в підтвердження позовних вимог позивачем не було надано суду жодного належного, допустимого та достовірного доказу. Суд першої інстанції при вирішенні спору по суті прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. Також не підлягає до задоволення вимога ОСОБА_1 , яка міститься в прохальній частині його апеляційної скарги щодо постановлення окремої ухвалу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді ОСОБА_5 за зловживання повноваженнями, виходячи із наступного. Відповідно до змісту статті 385 ЦПК України, суд апеляційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу. Згідно зі змістом частини першої статті 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. Відповідно до частини другої статті 262 ЦПК України суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків (в тому числі, якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором. Відповідно до частини третьої статті 262 ЦПК України суд може постановити окрему ухвалу щодо державного виконавця, іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця та направити її органам, до повноважень яких належить притягнення таких осіб до дисциплінарної відповідальності, або органу досудового розслідування, якщо суд дійде висновку про наявність в діях (бездіяльності) таких ознак кримінального правопорушення. Відповідно до частини четвертої статті 262 ЦПК України суд постановляє окрему ухвалу щодо свідка, експерта чи перекладача у разі виявлення під час розгляду справи відповідно неправдивих показань, неправдивого висновку експерта чи неправильного перекладу, підробки доказів та направляє її прокурору чи органу досудового розслідування. Постановлення окремої ухвали є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) саме на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов`язком суду. Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень. Верховний Суд у постанові від 12 квітня 2018 року в справі № 761/32388/13-ц дійшов висновку, що при вирішенні питання про постановлення окремої ухвали суд має виходити з того, що мають бути виявлені порушення закону. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов`язком. Водночас, апеляційний суд зазначає, що під час перегляду справи у суді апеляційної інстанції, не було виявлено порушення закону під час ухвалення рішення суду у даній справі, тому, у даному випадку, відсутні підстави для постановлення окремої ухвали відносно судді, під головуванням якої було постановлене оскаржуване ОСОБА_1 рішення. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що відсутні правові підстави для постановлення окремої ухвали у даній справі. Доводи апеляційної скарги, що судом справу розглянуто з порушенням норм гл. 11 ЦПК України про заочний розгляд є необгрунтованими. Глава 11 «Заочний розгляд справи» ЦПК України встановлює особливі умови та порядок проведення заочного розгляду справи, ухвалення заочного рішення, подання і розгляду заяви про його перегляд, а також скасування й оскарження цього рішення. Відповідно до ст. 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи. Із матеріалів справи вбачається, що ухвалою Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 08 серпня 2023 року відкрито провадження у справі і призначено справу до розгляду у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін. Копію ухвали про відкриття провадження та копію позовної заяви було направлено на адресу відповідача, проте, не були вручені і конверт повернувся до суду із зазначенням «адресат відсутній за вказаною адресою». Отже, у даному випадку не існує одночасно всіх умов, визначених ч.1 ст. 280 ЦПК України для заочного розгляду справи, крім того, ухвалу про заочний розгляд справи суд не виносив. Інститут заочного рішення покликаний забезпечувати право позивача на судовий захист і припиняти можливість зловживання процесуальними правами з боку несумлінного відповідача. Разом з тим, несумлінною може виявитися і сторона, яка порушила справу. Саме тому законодавець повинен забезпечити реалізацію прав обох сторін. Однією з таких гарантій для відповідача повинен бути спрощений порядок оскарження заочного рішення. Отже, позивач не звільняється від обов`язку подання доказів, а суд від обов`язку досліджувати ці докази. При цьому, якщо позивач не доведе заявлені вимоги, суд ухвалить рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Виходячи з вищевикладеного, можна дійти висновку про те, що за своєю сутністю заочне рішення нічим не відрізняється від рішення, ухваленого при звичайному розгляді справи. Різні лише правові наслідки, які спричиняє ухвалення того або іншого рішення, наприклад: порядок набрання ними законної сили, строки, способи і порядок перегляду заочних і звичайних рішень. На суть заочного рішення, як акта правосуддя, вони не впливають. Інші доводи, наведені ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, суттєвими не являються, носять суб`єктивний характер і правильності висновків суду першої інстанції не спростовують. Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що постановлене у справі рішення є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування за наведеними у скарзі доводами, не вбачає. У відповідності до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Враховуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відповідно до ч. 13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись ст.ст. 258, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, апеляційний суд,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 вересня 2023 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про примусове відчуження прав власності і їх примусове повернення - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов, визначених ЦПК України. Головуюча О.В. Карпенко Судді В.Г. Бородійчук Л.І. Василенко / текст постанови суду виготовлений 30 листопада 2023 року/