Постанова Дніпровський апеляційний суд № 202/3145/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/7659/23 Справа № 202/3145/22 Суддя у 1-й інстанції - Богун О.О. Доповідач - Макаров М. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2023 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого судді Макарова М.О. суддів Демченко Е.Л., Новікової Г.В. при секретарі Панасенко С.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою Дніпровської міської ради на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 травня 2023 року по справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , треті особи Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер Олександра Михайлівна та Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Щетілова Ольга Валеріївна про визнання недійсним договору дарування, скасування записів про державну реєстрацію іпотеки та про державну реєстрацію обтяження, скасування записів про державну реєстрацію права власності та повернення земельної ділянки, - В С Т А Н О В И Л А : У червні 2022 року позивач звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , треті особи Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер Олександра Михайлівна та Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Щетілова Ольга Валеріївна про визнання недійсним договору дарування, скасування записів про державну реєстрацію іпотеки та про державну реєстрацію обтяження, скасування записів про державну реєстрацію права власності та повернення земельної ділянки. Позов мотивовано тим, що Дніпровська міська рада відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування. Заочним рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2017 року по справі №202/3192/17 було вирішено, визнано дійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, які розташовані за адресою АДРЕСА_1 , від 18 лютого 2017 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «АЛВЄН» та ОСОБА_1 ; визнано за ОСОБА_1 , право власності на нежитлове приміщення, загальною площею 615,6 кв.м., розташованого за адресою АДРЕСА_1 , яке складається з: А-1 приміщення кафе (у підземному переході), що складається з 1-тамбур площею 5,0 кв.м., 1а-тамбур площею 9,1 кв.м., 2-туалет площею 6,4 кв.м, 3-туалет площею 2,8 кв.м., 4-туалет площею 3,1 кв.м., 4а-підсобне приміщення площею 2,8 кв.м., 5-підсобне приміщення площею 7,8 кв.м., 6-приміщення площею 9,6 кв.м., 7-зала площею 96,7 кв.м., 8-приміщення площею 6,2 кв.м., 9-кухня площею 11,9 кв.м., 10-мийка площею 8,4 кв.м., 11-комора площею 8,8 кв.м., 12-комора площею 11,6 кв.м., 13-коридор площею 17,0 кв.м., 14-тамбур площею 2,6 кв.м., 14а-тамбур площею 2,1 кв.м., 15-кабінет площею 5,0 кв.м., 16-комора площею 6,5 кв.м., 17-тамбур площею 8,7 кв.м., 18-приміщення площею 9,0 кв.м., 18а-приміщення площею 2,0 кв.м., 19-тамбур площею 9,9 кв.м., 20-приміщення площею 51,2 кв.м., 21-комора площею 4,4 кв.м., 22-тамбур площею 3,6 кв.м., 23-коридор площею 10,5 кв.м., 24-комора площею 11,0 кв.м. загальною площею 333,7 кв.м.; А1-1 надбудова, яка складається з 26-приміщення площею 37,5 кв.м.; А2-2 прибудова, яка складається з 25-коридор площею 14,5 кв.м., 28-коридор площею 14,3 кв.м., загальною площею 28,8 кв.м.; А3-2 автомийка, яка складається з 27-автомийка площею 104,3 кв.м., 29-приміщеня площею 111,3 кв.м., загальною площею 215,6кв.м. На підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2017 по справі №202/3192/17 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Державним реєстратором Комунального підприємства «Парковка та реклама» Товстухою Юрієм Миколайовичем було зареєстровано за ОСОБА_1 право власності на вищезазначене нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1294210412101, номер запису про право власності 21272234 від 07 липня 2017 року. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 лютого 2021 заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2017 скасовано. 06 жовтня 2017 року за Договором дарування, посвідченого Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальової Євгенією Євгеніївною, ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 та ОСОБА_3 нерухоме майно, а саме нежитлове приміщення розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , тобто по частині кожній. Право власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровано Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальової Євгенією Євгеніївною, номер запису про право власності: №22705436, №22707329 від 06 жовтня 2017 року. Оскільки ОСОБА_1 не набула права власності на вищезазначене нерухоме майно, а отже не мала права розпоряджатися ним. Таким чином, остання повинна повернути земельну ділянку позивачу Дніпровській міській раді. На підставі зазначеного представник позивача просить повернути земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 власникові Дніпровській міській раді, звільнивши її від самочинних будівель і споруд, шляхом знесення нежитлового приміщення, яке складається з: А-1- приміщення кафе (у підземному переході), загальною площею 615,6 кв.м, яке складається з 1-тамбур площею - 5,0 кв. м., 1 а-тамбур площею - 9,1 кв. м., 2-туалет площею - 6,4 кв. м., 3-туалет площею - 2,8 кв.м., 4-туалет площею - 3,1 кв.м., 4а - підсобне приміщення площею - 2,8 кв.м., 5-підсобне приміщення площею -7,8 кв.м., 6-приміщення площею -9,6 кв.м., 7-зала площею - 96,7 кв.м., 8-приміщення площею - 6,2 кв.м., 9-кухня площею - 11,9 кв.м., 10-мийка площею - 8,4 кв.м., 11-комора площею - 8,8 кв.м., 12-комора площею 11,6 кв.м., 13-коридор площею - 17,0 кв.м., 14-тамбур площею - 2,6 кв.м., 14а-тамбур площею-2,1 кв.м., 15-кабінет площею - 5,0 кв.м., 16-комора площею - 6,5кв.м., 17-тамбур площею - 8.7 кв.м., 18-приміщення площею - 9,0 кв.м., 18а- приміщення площею -2,0 кв.м., 19-тамбур площею -9,9 кв.м., 20-приміщення площею - 51,2 кв.м., 21-комора площею - 4,4 кв.м., 22-тамбур площею - 3,6 кв.м., 23-коридор площею - 10,5 кв.м., 24-комора площею - 11,0 кв.м.. загальною площею - 333,7 кв. м.; А1-1 - набудова, яка складається з 26-приміщення площею - 37,5 кв.м.; А2-2 - прибудова, яка складається з 25-коридор площею - 14,5 кв.м., 28-коридор площею -14,3 кв.м. загальною площею 28,8 кв. м.; А3-2 - автомийка, яка складається з 27-автомийка площею - 104,3 кв.м., 29-приміщення площею - 111,3 кв.м. загальною площею 215,6 кв.м.; припинити право власності та скасувати державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме нежитлове приміщення, яке складається з: А-1 приміщення кафе (у підземному переході), загальною площею 215,6 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна:1294210412101 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень із закриттям розділів за: ОСОБА_1 , номер запису про право власності 21272234 від 07 липня 2017, внесений Державним реєстратором КП «Парковка та реклама» Товстухою Юрієм Миколайовичем; ОСОБА_2 номер запису про право власності 22705436 від 06 жовтня 2017, внесений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Євгенією Євгеніївною; ОСОБА_3 номер запису про право власності 22707329 від 06 жовтня 2017, внесений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Євгенією Євгеніївною та покласти на відповідачів судові витрати. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 травня 2023 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що ні при подачі позовної заяви ні в судовому засіданні не доведено яким чином відповідачі порушили права та інтереси позивача. В апеляційній скарзі Дніпровська міська рада просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав. Так, судом встановлено, що заочним рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2017 року по справі №202/3192/17 було вирішено, визнано дійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, які розташовані за адресою АДРЕСА_1 , від 18 лютого 2017 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «АЛВЄН» та ОСОБА_1 ; визнано за ОСОБА_1 , право власності на нежитлове приміщення, загальною площею 615,6 кв.м., розташованого за адресою АДРЕСА_1 , яке складається з: А-1 приміщення кафе (у підземному переході), що складається з 1-тамбур площею 5,0 кв.м., 1а-тамбур площею 9,1 кв.м., 2-туалет площею 6,4 кв.м, 3-туалет площею 2,8 кв.м., 4-туалет площею 3,1 кв.м., 4а-підсобне приміщення площею 2,8 кв.м., 5-підсобне приміщення площею 7,8 кв.м., 6-приміщення площею 9,6 кв.м., 7-зала площею 96,7 кв.м., 8-приміщення площею 6,2 кв.м., 9-кухня площею 11,9 кв.м., 10-мийка площею 8,4 кв.м., 11-комора площею 8,8 кв.м., 12-комора площею 11,6 кв.м., 13-коридор площею 17,0 кв.м., 14-тамбур площею 2,6 кв.м., 14а-тамбур площею 2,1 кв.м., 15-кабінет площею 5,0 кв.м., 16-комора площею 6,5 кв.м., 17-тамбур площею 8,7 кв.м., 18-приміщення площею 9,0 кв.м., 18а-приміщення площею 2,0 кв.м., 19-тамбур площею 9,9 кв.м., 20-примішення площею 51,2 кв.м., 21-комора площею 4,4 кв.м., 22-тамбур площею 3,6 кв.м., 23-коридор площею 10,5 кв.м., 24-комора площею 11,0 кв.м. загальною площею 333,7 кв.м.; А1-1 надбудова, яка складається з 26-приміщення площею 37,5 кв.м.; А2-2 прибудова, яка складається з 25-коридор площею 14,5 кв.м., 28-коридор площею 14,3 кв.м., загальною площею 28,8 кв.м.; А3-2 автомийка, яка складається з 27-автомийка площею 104,3 кв.м., 29-приміщеня площею 111,3 кв.м., загальною площею 215,6кв.м. На підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2017 року по справі №202/3192/17 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Державним реєстратором Комунального підприємства «Парковка та реклама» Товстухою Юрієм Миколайовичем було зареєстровано за ОСОБА_1 право власності на вищезазначене нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна:1294210412101, номер запису про право власності 21272234 від 07 липня 2017 року. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, Державної архітектурно-будівельної інспекції України, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради задоволено. Заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2017 року в частині зустрічного позову скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в зустрічному позові. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2022 року по справі №202/3192/17 Постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року залишити без змін. 06 жовтня 2017 року за Договором дарування, посвідченого Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальової Євгенією Євгеніївною, ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 та ОСОБА_3 нерухоме майно, а саме нежитлове приміщення розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , тобто по частині кожній. Право власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровано Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальової Євгенією Євгеніївною, номер запису про право власності: №22705436, №22707329 від 06 жовтня 2017 року. Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд обґрунтовано виходив з того, що позовні вимоги не грунтуються на законі. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Дніпровська міська рада є представницьким органом місцевого самоврядування, який відповідно до ст. 1, 10 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні наділений правом представляти інтереси територіальної громади, приймати від її імені рішення та здійснювати від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Органи місцевого самоврядування, згідно зі ст. 16 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Дніпровська міська рада відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб`єкта власності - народу України, територіальної громади, як власника землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Статтями 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України та ст. ст. 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України врегульовано порядок розпорядження землею. Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території. Відповідно до Закону України Про місцеве самоврядування в Україні (пункт 34 частини першої статті 26) органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб`єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин. Відповідно до статті 83 Земельного кодексу України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам міст є комунальною власністю. Отже, право комунальної власності на землю (земельні ділянки), виникає і без реєстрації в силу спеціальних вимог закону. Виходячи з вимог ст. 83 Земельного кодексу України презюмується належність земельних ділянок на території міста Дніпро територіальній громаді міста з визначенням її власником Дніпровської міської ради. Відповідно до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування, із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Згідно вимог ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель комунальної власності на підставі рішення органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, і 23, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону Про оренду землі) та Цивільного кодексу України. Статтею 12 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, передача земельних1 ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства. Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні визначено, що вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин здійснюється виключно на пленарних засіданнях міської ради. Отже, правовою основою виникнення права користування земельною ділянкою є рішення органу місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до норм ч. 1 ст. 15 та ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушенні, невизнанні або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до ст. ст. 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Частина 4 ст. 26З ЦПК України передбачає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Зміст правочину відповідно до частин 1-3, 5 ст.203 ЦК України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. За загальним правилом, правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним умовам його дійсності. До зазначених умов ч. 4 ст. 203 Цивільного кодексу України, зокрема, віднесено відповідність форми вчинення правочину вимогам закону. Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце вчинення, наміри суб`єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини офіційно зафіксовані нотаріусом і розглядаються як встановлені й достовірні. За правилами ч.ч. 1 і 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в моментах вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до п. 3 ст. 215 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред`явлена тільки особами, визначеними у ЦК й інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів - а саме, однією зі сторін, або заінтересованою стороною, тобто права яких вже були порушені на момент звернення до суду. Відповідно до роз`яснень п.п 7, 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про застосування практики розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначений законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Особам, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину Прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). ЦК України не містить визначення поняття «заінтересована особа» в контексті вимог про визнання правочину недійсними, а тому питання належного позивача у кожному конкретному випадку є оціночним у зв`язку з чим слід враховувати те, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, зокрема, що у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені та така особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції чи віндикації. У зв`язку з цим виділяють декілька критеріїв визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що- небудь в результаті проведення реституції (права, майно). Загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 ЦК України, у якій зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України). Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-2407цс15). Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року в справі № 6-54цс17). За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Відповідно до частини 2 статті 388 ЦК України, майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна. Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року в справі № 1522/25684/12). Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Так, власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Така позиція була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 року у справі № 925/1351/19. Таким чином, встановлення підстав для наявності/відсутності підстав для задоволення позову перебуває у взаємозв`язку із з`ясуванням волевиявлення власника щодо вибуття майна; оплатності/безоплатності набуття відповідачем майна; добросовісності/недобросовісності відповідача; наявністю/відсутністю обставин, що виключають можливість витребування майна у добросовісного набувача. Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування і одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Юридичним наслідком укладення договору дарування є безповоротне припинення права власності у дарувальника на майно, що є предметом даного договору та виникнення права власності на нього у обдаровуваної особи. Тобто правовою метою договору дарування є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Виходячи зі змісту ст. ст. 203,717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Відповідно до ч. 2 ст. 717 ЦК України договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. На підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильні сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (стаття 202 ЦК України). За загальним правилом, визначеним у статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно з частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації 'заінтересованою особою її прав. Відповідно до ст. 143 Конституції України органи місцевого самоврядування вирішують питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції. Згідно зі ст. 144 Конституції України та ст. 73 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні органи місцевого самоврядування при виконанні своїх функцій приймають рішення, які є обов`язковими для виконання на відповідній території. Відповідно до статті 10 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України , цим та іншими законами. Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Статтею 16 зазначеного Закону встановлено, що міська рада здійснює управління майном та фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, та несе відповідальність перед громадою. Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання. Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб`єкта власності - народу України, територіальної громади власників землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Такий висновок випливає з положень статей 13 , 14 , 140 , 142 , 143 Конституції України, статей 80 , 84 , 123 , 124 , 127 , 128 Земельного кодексу України, якими врегульовано порядок розпорядження землею. Доводи апеляційної скарги про те, що права Дніпровської міської ради, яка є власником земельної ділянки на якій самовільно побудоване спірне майно, підлягають захисту ляхом задоволення даного позову, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Так, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення. Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено. При цьому відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19). Доказів того, що яким саме чином та яким діями відповідачами були порушили їх права та інтереси, міською радою ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції надано не було. Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Частиною 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Згідно зі статтею 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). За приписами статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Суд з дотриманням приписів процесуального законодавства правильно і повно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив правовідносини сторін, які виникли із встановлених ним обставин, правові норми, що підлягають застосуванню до цих правовідносин та вирішив спір відповідно до закону. Враховуючи зазначене, відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга позивача підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 травня 2023 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя М.О. Макаров Судді Е.Л. Демченко Г.В. Новікова