Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/6967/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 листопада 2023 р. Справа № 520/6967/22 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Русанової В.Б., Суддів: Жигилія С.П. , Перцової Т.С. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.06.2023 (головуючий суддя І інстанції: Супрун Ю.О.) по справі № 520/6967/22 за позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з питань праці , Головного управління Держпраці у Харківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням уточнень, просив: - стягнути солідарно з Головного управління Держпраці у Харківській області, Державної служби України з питань праці на користь ОСОБА_1 належної йому заробітної плати у формі грошової компенсації у розмірі 174 321,47 грн за дні невикористаної щорічної основної оплачуваної відпустки з 07.10.2013 по 17.01.2022 (включно); - визнати бездіяльність Головного управління Держпраці у Харківській області, Державної служби України з питань праці в частині порушення трудового законодавства про оплату праці, про відпустки, порушення права ОСОБА_1 на заробітну плату у формі щорічної основної оплачуваної відпустки гарантованого державою, ігноруючи обов`язкове до виконання судове рішення, яке набрало законної сили, - протиправною. В обґрунтування позову зазначив, що з 07.10.2013 обіймав посаду головного державного інспектора праці відділу контролю за додержанням трудового законодавства в м. Харкові та центральних районах області у Територіальній державній інспекції з питань праці у Харківській області, проте 26.10.2015 його звільнено із займаної посади у зв`язку з реорганізацією Територіальної державної інспекції з питань праці в Харківській області. За наслідками судового оскарження, постановою Верховного Суду від 26 вересня 2019 року по справі № 820/10744/15 поновлено ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора в Головному управлінні Держпраці в Харківській області. На виконання судового рішення, Головне управління Держпраці в Харківській області лише 17.01.2022 видало наказ про поновлення позивача на посаді головного державного інспектора. Враховуючи, що судовим рішенням визнано незаконним його звільнення з Головного управління Держпраці в Харківській області, тому вважав, що набув права на отримання грошової компенсації за всі дні невикористаної основної щорічної відпустки за період з 07.10.2013 до 17.01.2022, натомість відповідачем безпідставно не проведено її виплати. Також, у позовній заяві навів розрахунок грошової компенсації, яка на його думку, підлягає стягненню на його користь. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 19.06.2023 позов залишено без задоволення. Позивач, не погодившись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, що призвело до неправомірного висновку, просив його скасувати, а справу направити на новий розгляд іншим складом суду до Харківського окружного адміністративного суду. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що висновки суду першої інстанції щодо передчасності позовних вимог про стягнення на його користь грошової компенсації у розмірі за дні невикористаної щорічної основної оплачуваної відпустки з 07.10.2013 по 17.01.2022 не ґрунтуються на жодному законодавчому акті України, а твердження суду щодо відсутності у матеріалах справи доказів звільнення позивача з посади після 18.01.2022 взагалі не стосуються предмету спору. Вказує, що має право на отримання заробітної плати у формі грошової компенсації за дні невикористаної щорічної основної оплачуваної відпустки, проте відповідачами протиправно не вчиняються дії по її нарахуванні та виплаті, чим порушуються права позивача. Також, зазначає про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме помилковий розгляд справи в порядку спрощеного провадження, тоді як остання мала розглядатись за правилами загального позовного провадження, оскільки спір стосується стягнення грошових сум, що перевищують сто прожиткових мінімумів. Вважає, що судом першої інстанції безпідставно поновлено Держпраці строк на подання відзиву на позов, з підстав перебування Харківської міської територіальної громади в Переліку громад, що розташовані в районі проведення воєнних дій, оскільки вказаний суб`єкт владних повноважень знаходиться є м. Київ, а не на території м. Харкова. Крім того, зауважує, що судом першої інстанції протиправно постановлено ухвалу від 02.06.2023 у справі № 520/11589/23, якою позов повернуто ОСОБА_1 . Державна служба України з питань праці (далі відповідач 1) подала відзив на апеляційну скаргу, в якому, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Зазначає, що не є належним відповідачем по справі, позивачем безпідставно заявлено одну й ту саму вимогу одночасно до різних юридичних осіб. Держпраці не є роботодавцем позивача, що унеможливлює за явлення вимог про стягнення сум компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки. А тому суд першої інстанції правомірно відмовив в задоволенні позовних вимог. Головне управління Держпраці у Харківській області (далі відповідач 2) правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалось. Відповідно до ч. 1 ст. 308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, апеляційну скаргу, відзиву на неї, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено апеляційним судом, що ОСОБА_1 з 07.10.2013 до 26.10.2015 працював у Територіальній державній інспекції з питань праці в Харківській області, зокрема, на посаді головного державного інспектора праці відділу контролю за додержанням трудового законодавства в м. Харкові та центральних районах області. Наказом голови комісії з реорганізації Територіальної державної інспекції з питань праці в Харківській області «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 » від 26 жовтня 2015 року №42-к ОСОБА_1 головного державного інспектора праці відділу контролю за додержанням трудового законодавства в м. Харкові та центральних районах області звільнено з роботи з 26 жовтня 2015 року у зв`язку з реорганізацією Територіальної державної інспекції з питань праці в Харківській області відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України (зв.б. а.с. 7). За наслідками судового оскарження вищенаведеного наказу, постановою Харківського окружного адміністративного суду від 25.04.2016 у справі № 820/10744/15 скасовано наказ Територіальної державної інспекції з питань праці в Харківській області «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 » від 26 жовтня 2015 року № 42-к, поновлено позивача на посаді головного державного інспектора праці Відділу контролю за додержанням трудового законодавства в м. Харкові та центральних районах області Територіальної державної інспекції з питань праці в Харківській області з 26.10.2015, стягнуто з Головного управління Держпраці в Харківській області на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу з 26 жовтня 2015 року по 25 квітня 2016 року в розмірі 14 694,40 грн. Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 26.07.2016 змінено постанову суду першої інстанції шляхом її доповнення вказівкою про те, що з Головного управління Держпраці в Харківській області на користь ОСОБА_1 стягнута заробітна плата за час вимушеного прогулу з 26 жовтня 2015 року по 25 квітня 2016 року в розмірі 14 694,40 грн. потребує відрахування обов`язкових податків, зборів, внесків. У решті постанову суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 26.09.2019, з урахуванням ухвали суду від 29.07.2021 про виправлення описки, постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2016 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 липня 2016 року в справі №820/10744/15 скасовано в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора праці Відділу контролю за додержанням трудового законодавства в м. Харкові та центральних районах області Територіальної державної інспекції з питань праці в Харківській області. Прийнято у вказаній частині нове рішення, яким поновлено ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора Головного управління Держпраці в Харківській області. На виконання судових рішень, наказом Головного управління Держпраці в Харківській області від 17.01.2022 № 08-03/17 скасовано наказ Територіальної державної інспекції з питань праці у Харківській області від 26.10.2015 № 42-к «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 », поновлено ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу з питань експертизи умов праці управління з питань праці Головного управління Держпраці у Харківській області з 26.10.2015 (а.с. 8). Вважаючи протиправною бездіяльність відповідачів щодо невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної оплачуваної відпустки за період з 07.10.2013 по 17.01.2022, останній звернувся за захистом своїх прав до суду. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не набув права на отримання грошової компенсації за невикористані ним дні щорічної основної оплачуваної відпустки, оскільки продовжує перебувати у трудових відносинах з Головним управлінням Держпраці у Харківській області. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Закон України від 15.11.1996 № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі Закон № 504/96-ВР) встановлює державні гарантії права на відпустки працівників, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи. Відповідно до ст. 2 Закону № 504/96-ВР право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство). Іноземці та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України. Право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону. Відповідно до ч. 1 ст. 57 Закону України «Про державну службу» державним службовцям надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 9 Закону № 504/96-ВР до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 6 цього Закону), зараховуються: час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно із законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (у тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу), крім випадків, коли за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігалися місце роботи і посада на підприємстві на час призову. Відповідно до частин 1, 4 ст. 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні. З аналізу наведених норм вбачається, що працівник набуває право на отримання грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки або у випадку звільнення, або - використання не менше 24 днів щорічної та додаткових відпусток. Судом встановлено, що позивач з 07.10.2013 працював у ГУ Держпраці у Харківській області, проте наказом від 26.10.2015 його звільнено із займаної посади. Разом з тим, позивач, вважаючи незаконним своє звільнення, оскаржив його в судовому порядку, за наслідками чого судовими рішеннями у справі № 820/10744/15 ОСОБА_1 поновлено на посаді головного державного інспектора Головного управління Держпраці в Харківській області з 26.10.2015 . Враховуючи, що судовими рішеннями визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 , вказане свідчить, що фактично останній з 07.10.2013 по 17.01.2022 продовжував перебувати в трудових відносинах з Головним управлінням Держпраці у Харківській області. Доказів того, що на день подання позову ОСОБА_1 звільнений з Головного управління Держпраці в Харківській області та йому не виплачено компенсацію за невикористані дні основної відпустки або наявності звернень до відповідача 2 про отримання компенсації за невикористані дні відпустки матеріали справи не містять і судом не встановлено. З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про передчасність вимог щодо визнання протиправною бездіяльності Головного управління Держпраці у Харківській області в частині порушення трудового законодавства про оплату праці, про відпустки, порушення права ОСОБА_1 на заробітну плату у формі щорічної основної оплачуваної відпустки гарантованого державою, стягнення з Головного управління Держпраці у Харківській області на його користь належної заробітної плати у формі грошової компенсації за дні невикористаної щорічної основної оплачуваної відпустки з 07.10.2013 по 17.01.2022. Щодо позовних вимог, заявлених до Державної служби України з питань праці, колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах саме з Головним управлінням Держпраці у Харківській області, про що свідчать накази від 04.11.2015, від 26.10.2015, від 17.01.2022, отримував заробітну плату за місцем своєї роботи, реалізовував своє право на відпустку у цій установі. Враховуючи, що обов`язок, зокрема, щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні відпустки покладається на роботодавця, яким в даному випадку є Головне управління Держпраці у Харківській області, позовні вимоги, пред`явлені до Державної служби України з питань праці правомірно не задоволені судом першої інстанції. Доводи апелянта про неправомірність висновків суду щодо передчасності позовних вимог про стягнення грошової компенсації за дні невикористаної щорічної основної відпустки колегія суддів вважає помилковими, оскільки останні зроблені з урахуванням ст. 24 Закону № 504/96-ВР. Щодо доводів апеляційної скарги про безпідставність твердження суду першої інстанції щодо відсутності у матеріалах справи доказів звільнення позивача з посади після 18.01.2022, з огляду на те, що спірним періодом є 07.10.2013 - 17.01.2022 колегія суддів зазначає, що з`ясування судом правового статусу позивача впливали на вирішення цієї справи в частині набуття права на отримання компенсації за невикористані дні відпустки. Щодо доводів скаржника про порушення вимог процесуального закону, а саме розгляд справи за правилами спрощеного, а не загального позовного провадження, колегія суддів зазначає таке. Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. Відповідно до ч. 2 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. За ч. 3 ст. 257 КАС України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження. Водночас, згідно з ч. 4 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Частиною 4 ст. 12 КАС України встановлено які саме справи розглядаються виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються та цей перелік є тотожнім ч.4 ст.257 КАС України, з урахування також доповнених пунктів 5 та 6 до ч.4 ст.12 КАС України: 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу. Відповідно до ч. 6 ст. 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо: 1) прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище; 10) інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження; . З цими положеннями співвідносяться (частково) норми ч. 1 ст. 263 КАС України, яка визначає особливості розгляду окремих категорій справ незначної складності ( щодо: 1) оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію; 2) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; 3) припинення за зверненням суб`єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців; 4) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб`єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження та сума яких не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо в`їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію). Згідно з ч. 5 ст. 12 КАС України умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом. Аналізуючи наведені положення процесуального закону у контексті доводів позивача колегія суддів дійшла таких висновків: - у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності (частина шоста статті 12 КАС України), а також інші адміністративні справи, щодо яких процесуальний закон не містить імперативних норм про їхній розгляд за правилами загального позовного провадження (частина четверта статті 12 КАС України) або ж про заборону розглядати їх за правилами спрощеного позовного провадження (частина четверта статті 257 КАС України); - якщо справа не належить до справ незначної складності у розумінні частини шостої статті 12 КАС України, це не забороняє її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження, як і не вимагає, щоб такий розгляд відбувався за виключно за правилами загального позовного провадження (крім випадків, передбачених у частині четвертій статті 257 КАС України); - за відсутності імперативних вимог до порядку розгляду справи (спрощеного або загального) презюмується, що суд розглядає (усі) адміністративні справи за правилами спрощеного позовного провадження; водночас, з урахуванням вимог, встановлених у частині третій статті 257 КАС, суд може прийняти рішення про розгляд певної справи (яку дозволено розглядати у порядку спрощеного позовного провадження) за правилами загального позовного провадження; - скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд з підстави, встановленої пунктом 2 частини другої статті 353 КАС, стосується тих випадків, коли суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, щодо якої процесуальний закон містить імперативні вимоги про розгляд за правилами загального позовного провадження. Відповідні правові висновки викладені, зокрема, в постанові Верховного Суду від 19.05.2022 у справі № 640/23359/20. Підсумовуючи викладене, колегія суддів зазначає, що ця справа не належить до справ незначної складності у значенні ч. 6 ст. 12 КАС України. Проте, віднесення її до цієї "категорії" не дає достатніх підстав вважати, що її розгляд мав відбуватися виключно за правилами загального позовного провадження. Водночас тільки те, що ця справа не є справою незначної складності ще не визначає процедури її розгляду (тобто за правилами загального позовного провадження). Зважаючи на положення ч. 4 ст. 12, ч. 4 ст. 257 КАС України, прямої заборони розглядати цю справу у порядку спрощеного провадження, як уважає апелянт, немає. Скоріш навпаки, адже за відсутності у процесуальному законі вказівки (прямої чи опосередкованої) на необхідність розгляду справи (з огляду на її категорію) тільки за правилами загального позовного провадження, суду дозволено розглядати цю справу за правилами спрощеного позовного провадження (відповідно до ч. 2 ст. 257 КАС України). Доводи апеляційної скарги щодо безпідставного поновлення відповідачу 1 судом першої інстанції строку на подання відзиву на позов колегія суддів вважає такими, що не впливають на правильність висновків суду по суті спору. При цьому, зазначені підстави не є обов`язковими для скасування судового рішення в розумінні ч. 3 ст. 317 КАС України. Щодо доводів апелянта про незгоду з ухвалою суду від 02.06.2023 у справі № 520/11589/23, якою позов повернуто ОСОБА_1 , колегія суддів зауважує, що в межах цієї справи суд позбавлений надавати оцінку правильності судового рішення, прийнятого у іншій справі. Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правильність висновків суду . Відповідно до Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги спростовані наведеними вище обставинами та нормативно - правовим обґрунтуванням, у зв`язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається. Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.06.2023 по справі № 520/6967/22 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя В.Б. Русанова Судді С.П. Жигилій Т.С. Перцова