Постанова Київський апеляційний суд № 367/8033/19

справа № 367/8033/19 головуючий у суді І інстанції Мерзлий Л.В. провадження № 22-ц/824/7174/2023 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О. П О С Т А Н О В А Іменем України 18 жовтня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді Фінагеєва В.О., суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А., за участю секретаря Лобоцької В.П., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Кредитної спілки «Істок» на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 08 лютого 2023 року у справі за позовом Кредитної спілки «Істок» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про дострокове стягнення заборгованості за договором про споживчий кредит та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Кредитної спілки «Істок» про визнання умов договору несправедливими, - В С Т А Н О В И В: У серпні 2017 року КС «Істок» звернулася до суду з позовом про дострокове стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Кредитної спілки «Істок» в солідарному порядку заборгованості за договором про споживчий кредит №ДК2-722 від 21 грудня 2018 року, яка станом на 26 вересня 2019 року складала 161 917 грн. 74 коп. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 25 жовтня 2017 року до КС «Істок» звернувся ОСОБА_1 із заявою на вступ до кредитної спілки. На засіданні правління кредитної спілки на підставі рішення спостережної ради кредитної спілки про делегування правлінню повноважень заяву на вступ розглянуто та прийнято рішення про прийом ОСОБА_1 в члени кредитної спілки. В той же день, 25 жовтня 2017 року, ОСОБА_1 сплатив вступний внесок та обов`язковий пайовий внесок. Таким чином, на підставі ст. 10, ч.2 ст. 16 Закону України «Про кредитні спілки», ОСОБА_1 набув членства у кредитній спілці «Істок». 21 грудня 2018 року позивач та ОСОБА_1 уклали договір про споживчий кредит № ДК2-722. Відповідно до п.1.1. кредитного договору, позичальник отримав кредит у сумі 80 000 грн. і зобов`язався повернути одержаний кредит в повному обсязі та у терміни, встановлені кредитним договором. Строк дії договору становить 24 календарних місяці, до 21 грудня 2020 року. Відповідно до п. 3.2. кредитного договору, процентна ставка за користування кредитом становить 0,001% річних. Відповідно до п. 2.5. кредитного договору плата за падання кредиту становить 87,67 грн., щоденно. Позивач належним чином виконав зобов`язання, передбачені умовами кредитного договору, що підтверджується видачею позичальнику кредиту відповідно до умов кредитного договору. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов`язань відповідача за вказаним кредитним договором, 21 грудня 2018 року позивач уклав з ОСОБА_2 договір поруки № ДК2-722 ДП1. ОСОБА_1 несвоєчасно та не в повному обсязі здійснював оплату по кредитному договору, систематично порушуючи умови кредитного договору. Позивач вказує про те, що у зв`язку з порушенням умов кредитного договору, з несвоєчасним погашенням кредиту згідно з графіком, на виконання заходів досудового врегулювання спору, визначених п.п. 6.2.2., 6.3. кредитного договору, 12 липня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були направлені вимоги про наявність заборгованості за кредитним договором та необхідність її погашення. Вказані звернення було залишено без відповіді та борг відповідачами не погашено. 25 лютого 2019 року позивачем і ОСОБА_1 внесено зміни в кредитний договір шляхом укладання додаткового договору №1 до кредитного договору, згідно якого плата становить 350,68 грн. щоденно, та який є невід`ємною частиною кредитного договору. В січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зустрічною позовною заявою та з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив: визнати недійсними з моменту укладення умови п.2.5., 2.6. Договору про споживчий кредит №ДК2-722 від 21 грудня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та КРЕДИТНОЮ СПІЛКОЮ «ІСТОК»; визнати недійсним з моменту укладення Додатковий договір №1 від 25 лютого 2019 року до Договору про споживчий кредит №ДК2-722 від 21 грудня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та КРЕДИТНОЮ СПІЛКОЮ «ІСТОК»; визнати недійсною з моменту укладення умову п.4.1 Договору про споживчий кредит №ДК2-722 від 21 грудня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та КРЕДИТНОЮ СПІЛКОЮ «ІСТОК» сплати позичальником нарахованої плати згідно Графіку платежів, а саме: 26.12.2018 року - 328,77 грн; 25.01.2019 року - 2630,14 грн; 25.02.2019 року - 10 871,08 грн; 25.03.2019 року - 9819, 04 грн; 25.04.2019 року - 10 871,08 грн; 27.05.2019 року - 10 520,40 грн; 25.06.2019 року - 10 871,08 грн; 25.07.2019 року - 10 520,40 грн; 27.08.2019 року - 10 871,08 грн; 25.09.2019 року - 10 871,08 грн; 25.10.2019 року - 10 520,40 грн; 25.11.2019 року - 10 871,08 грн; 26.12.2019 року - 10 520,40 грн; 27.01.2020 року - 10 871,08 грн; 25.02.2020 року - 9819, 04 грн; 25.03.2020 року - 10 520,40 грн; 27.04.2020 року - 10 871,08 грн; 25.05.2020 року - 10 520,40 грн; 25.06.2020 року - 10 871,08 грн; 27.07.2020 року - 10 520,40 грн; 25.08.2020 - 10 871,08 грн; 25.09.2020 року - 10 520,40 грн; 26.10 2020 року - 10 871,08 грн; 25.11.2020 року - 10 520,40 грн; 21.12.2020 року - 10 871,08 грн.; визнати припиненим Договір про споживчий кредит №ДК2-722 від 21 грудня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та Кредитною спілкою «Істок». Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що умови п.2.5., 2.6. Договору про споживчий кредит №ДК2-722 від 21 грудня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та КС «Істок» не відповідають вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» та є несправедливими. Тому, як наслідок визнання недійсним умов кредитного договору в частині визначення плати за надання кредиту, належить зобов`язати відповідача за зустрічним позовом здійснити перерахунок здійснених з часу укладення вказаного договору платежів та зарахувати сплачену позивачем за зустрічним позовом суму в рахунок інших обов`язкових платежів, що передбачені умовами вказаного кредитного договору, що на думку позивача за зустрічним позовом буде повністю відповідати нормам чинного законодавства. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 08 лютого 2023 року у задоволенні позову КС «Істок» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. В апеляційній скарзі КС «Істок» просить скасувати рішення суду першої інстанції через неповне встановлення обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове рішення, яким позов КС «Істок» задовольнити, стягнути солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заборгованість в загальному розмірі 116 670 грн. 74 коп., у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 - відмовити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги КС «Істок» вказує про те, що Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію, що законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Така судова практика є сталою. Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду практику застосування наведених приписів під час вирішення питання про недійсність (оспорюваність, нікчемність) умови про плату (комісію) за управління кредитом (за обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит треба формувати на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору, з урахуванням його неодноразової зміни. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначених вимог закону та правову позицію Верховного Суду не врахував і ухвалив незаконне та необґрунтоване рішення. Так, норми ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, в якій її застосував суд першої інстанції, діяли до 10 червня 2017 року, що є датою набрання чинності Закону України «Про споживче кредитування». В той же час, договір про споживчий кредит № ДК2-722 був укладений 21 грудня 2018 року. На час укладення Договору про споживчий кредит № ДК2-722 стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачала таке: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування». Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та, в порушення ст. 263, 264 ЦПК України, застосував норми права, які на момент вчинення Договору про споживчий кредит № ДК2-722 від 21 грудня 2018 року втратили свою чинність. Позивач вказує, що положення п. 2.5., 2.6., 4.1. договору про споживчий кредит № ДК2-722 від 21 грудня 2018 року та Додатковий договір № 1 від 25 лютого 2019 року до договору про споживчий кредит № ДК2-722 від 21 грудня 2018 року щодо обов`язку позичальника сплачувати плату за надання кредиту щомісячно виходячи з фактичної кількості днів у місяці до дня повного погашення кредиту повністю відповідають наведеним вимогам закону, а тому, у суду першої інстанції були відсутні правові підстави для визнання зазначених умов кредитного договору недійсними. При цьому, відмовляючи у задоволені первісного позову у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з недійсності умов кредитного договору про плату за надання кредиту та, виходячи з цього, вирішив питання про стягнення заборгованості за основною сумою кредиту, заборгованості за платою та заборгованості по відсотках. В той же час, судом першої інстанції спір щодо стягнення інфляційних нарахувань, процентів річних, штрафу вирішений не був, в рішенні не було наведено жодного мотиву для відмови у позові в цій частині. Також, як було встановлено судом першої інстанції відповідачем ОСОБА_1 21 січня 2020 року та 04 лютого 2020 року, під час розгляду справи у суді, було сплачено 45 247 грн. З врахування викладеного, позовних вимог позивача за первісним позовом та незаконності рішення суду першої інстанції щодо визнання недійсними умов кредитного договору про плату за надання кредиту з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню в солідарному порядку наступна заборгованість: заборгованість за основною сумою кредиту - 18 758 грн. 32 коп. (64 004 грн. 71 коп. - 45 246 грн. 39 коп.); заборгованість за платою - 45 171 грн. 72 коп.; заборгованість по відсотках - 0, 00 грн. (0 грн. 61 коп. - 0 грн. 61 коп.); інфляційні нарахування - 873 грн. 42 коп.; 100% річних, згідно ст. 625 ЦК та п. 4.7.3. кредитного договору - 44 867 грн. 28 коп.; штраф - 7 000 грн. 00 коп., що в загальному розмірі складає 116 670 грн. 74 коп. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_1 вказує про те, що ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», на підставі якої було ухвалене рішення суду першої інстанції, була дійсна на момент ухвалення рішення, а практика Верховного Суду релевантна до застосування, адже зазначену статтю взагалі не було змінено введенням нового Закону України «Про споживче кредитування». Тобто, судом були чітко визначені підстави для визнання правочину недійсним на момент його вчинення, як того вимагає закон та стала судова практика. Щодо правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17, то оскаржуване рішення року викладеним приписам не протирічить. Апелянт стверджує, що нібито норми Закону України «Про споживче кредитування», а саме ст. 1, 8, надають право позивачу за первісним позовом вносити несправедливі умови в Договір про споживчий кредит №ДК2-722 від 21 грудня 2018 року, хоча суд першої інстанції «формує свою позицію на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору». Апелянт фактично підмінює поняття, адже звертаючись до суду із зустрічною позовною заявою, позивач за зустрічним позовом обґрунтовував визнання недійсними (несправедливими) умови договору абсолютно іншим, ним не оскаржувалися комісії, що пов`язані з наданням кредиту. Взагалі апелянт не надає жодної оцінки суті спору, конкретному договору та конкретним правовідносинам, а формалізує скаргу. Відтак, апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, що 21 грудня 2018 року між відповідачем ОСОБА_1 та Кредитною спілкою «Істок» було укладено Договір про споживчий кредит №ДК2-722, за умовами якого КС «Істок» надала ОСОБА_1 грошові кошти (кредит) в сумі 80 000 грн. строком 24 місяці. Згідно п. 3.2. Договору процентна ставка за користування кредитом становить 0,001% річних. Умовами п. 4.1. Договору передбачено, що за обслуговування кредиту КС «Істок», відповідач сплачує плату за надання кредиту щомісячно в розмірі, визначеному згідно п. 2.5. Договору, а саме в розмірі 87 грн. 67 коп., частину кредиту та проценти за користування кредитом, згідно графіку. Як вбачається із вказаного графіку відповідачу за період з 11 грудня 2018 року по 21 грудня 2020 року необхідно сплатити вказаної плати - комісії в розмірі 63 890 грн. 45 коп. При цьому, як вказано у додатковому договорі №1 від 25 лютого 2019 року, у зв`язку з порушенням позичальником графіку повернення кредиту, плата за надання кредиту становить 350 грн. 68 коп. щоденно. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову та задоволення зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що з огляду на внесення грошових коштів за Договором про споживчий кредит №ДК2-722 від 21 грудня 2018 року на рахунок позивача, є підстави вважати, що зобов`язання виконане належним чином та, відповідно, припиненим. При цьому, умови п.2.5., 2.6. Договору про споживчий кредит № ДК2-722 від 21 грудня 2018 року та умови додаткового договору №1 від 25 лютого 2019 року, укладеного між ОСОБА_1 та КС «Істок» не відповідають вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» та є несправедливими. Апеляційний суд частково не погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором, як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Звертаючись до суду з позовом, КС «Істок» вказує про те, що виконала свої зобов`язання за кредитним договором №ДК2-7224 від 21 грудня 2018 року, надавши ОСОБА_1 в кредит грошові кошти в сумі 80 000 грн. При цьому, відповідачі не виконують взяті на себе зобов`язання з їх повернення. Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідачі вказували, що як на момент отримання кредиту, так і в даний час вони були та є діючими військовослужбовцями, про що суду надано довідки від 13 січня 2020 року з військової частини НОМЕР_1 . Оскільки відповідачами надано документи, які підтверджують їх статус військовослужбовців, до спірних правовідносин слід застосовувати пункт 15 статті 14 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII), згідно з яким військовослужбовцям з початку і до закінчення особливого періоду, а резервістам та військовозобов`язаним - з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються. Визначення «особливого періоду» наведено у Законі України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII), відповідно до статті 1 якого: мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу. Відповідно до статті 1 Закону України від 6 грудня 1991 року № 1932-ХІІ «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-ХІІ) особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Вирішуючи питання щодо темпоральних меж дії особливого періоду в розумінні Закону № 3543-XII, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 серпня 2020 року по справі № 813/402/17 (провадження № 11-609апп19) дійшла висновків, що за змістом наведених вище визначень, навіть за невведення у країні воєнного стану, особливий період, початок якого пов`язаний з моментом оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової чи прихованої), хоч і охоплює час мобілізації, однак не може вважатися закінченим лише зі спливом строку, протягом якого підлягали виконанню визначені у відповідному рішенні про мобілізацію заходи. Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу. Такої ж позиції дотримувалось і Міністерство оборони України, про що свідчить лист від 01 жовтня 2015 року № 322/2/8417, в якому зазначено, що особливий період в Україні настав із 17 березня 2014 року на підставі Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію» та триває дотепер, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації обстановки на Сході України. Зазначені висновки щодо застосування норм права викладені в Постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 749/298/19. За таких обставин, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи відповідача ОСОБА_1 , щодо відсутності у позивача права нараховувати йому відсотки, штрафні санкції чи пеню у зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору. З зазначених підстав не підлягають до задоволення вимоги позивача про стягнення з відповідачів відсотків в сумі 0,61 грн. та штрафу в сумі 7 000 грн. Заявляючи вимоги про стягнення з відповідачів інфляційних нарахувань, 100% річних з підстав визначених ст. 625 ЦК України, позивач посилався на неналежне виконання боржником умов договору. Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Оскільки у кредитному договорі, відповідно до вказаних положень статті 625 ЦК України, сторонами погоджено інший розмір процентів, апеляційний суд погоджується з доводами позивача в частині, що у разі неналежного виконання боржником умов укладеного кредитного договору, в тому числі і невчасної сплати визначених графіком платежів, у позивача виникає право вимагати сплати процентів, нарахованих відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за порушення умов кредитного договору (пункт 4.7.3). Визначальним в даному випадку є встановлення факту порушення умов договору зі сторони боржника. З матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_1 отримав у КС «Істок» кредит в сумі 80 000 грн., зазначені обставини сторонами не заперечуються. Згідно з наданим суду графіком платежів, що погоджений сторонами, отриманий кредит ОСОБА_1 зобов`язаний був повертати рівними частинами протягом 24 місяців, а саме з січня 2019 року по грудень 2020 року. З огляду на відсутність у позивача права нараховувати відсотки боржнику, який був та є військовослужбовцем, з підстав описаних вище, відповідач зобов`язаний був повертати отримані кошти рівними частинами у відповідності до погодженого графіку. Оскільки кредит в розмірі 80 000 грн. було надано відповідачу на 24 місяці, то, відповідно останній повинен був сплачувати щомісячно 3 333 грн. 33 коп. (80 000/24). При цьому, як вбачається з матеріалів справи, станом на 27 травня 2019 року відповідачем сплачено 34 735 грн. Тобто, ОСОБА_1 станом на 27 травня 2019 року сплачено платежів за кредитним договором більше ніж за 10 місяців вперед. Отже, на момент звернення до суду з позовом, а саме станом на 26 вересня 2019 року, у відповідача заборгованості за кредитним договором не було. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що підстав до стягнення з відповідача відсотків та інфляційних втрат, визначених ст. 625 ЦК України, також немає, оскільки можливість нарахування та обов`язок сплати таких нарахувань виникають виключно у разі прострочення грошового зобов`язання. Згідно із Законом України «Про захист прав споживачів» послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1 цього Закону). Вимогами статей 19, 21 Закону України «Про кредитні спілки» передбачено, що спілка надає кредитні кошти на умовах їх платності. Розмір плати (процентів) за надання кредиту кредитна спілка встановлює самостійно. Аналізуючи зміст договору про споживчий кредит № ДК2-722 від 21 грудня 2018 року з урахуванням внесених до нього змін додатковим договором № 1 від 25 лютого 2019 року та рішення кредитного комітету КС «ІСТОК», оформлене протоколом засідання від 21 грудня 2018 року, про надання ОСОБА_1 кредиту в розмірі 80 000 грн. зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 40 % річних на умовах повернення кредиту та сплати процентів щомісячно рівними частинами, в силу вимог частини першої статті 536 ЦК України, передбачена пунктами 2.5 та 2.6 кредитного договору плата за надання кредиту в сумі 87,67 грн. щоденно у період із 21 грудня 2018 року по 24 лютого 2019 року, а з 25 лютого 2019 року в сумі по 350,68 грн. щоденно є фактично процентами за користування наданими в кредит коштами. Про те, що в пунктах 2.5 та 2.6 кредитного договору фактично визначено розмір процентів за користування кредитом також свідчить той факт, що 40% річних від суми кредиту, передбачені рішенням кредитного комітету, та 87,67 грн. щоденної плати за надання кредиту, нарахованої за 365 днів, становлять аналогічну суму. Таким чином, відповідно до вимог Закону № 2011-XII відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог в цій частині, оскільки проценти у вигляді плати за користування кредитом, нараховані ОСОБА_1 , який є військовослужбовцем, в особливий період. Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі №749/298/19. 21 січня 2020 року відповідачем сплачено на рахунок позивача решту суми отриманого кредиту, а саме 45 247 грн. Відтак, відмовляючи у задоволенні позову КС «Істок», суд дійшов обґрунтованого висновку, щодо відсутність підстав до задоволення позову, з яким погоджується суд апеляційної інстанції. Звертаючись до суду з зустрічним позовом, ОСОБА_1 просив визнати недійсними п. 2.5, 2.6 кредитного договору, посилаючись на ст. 11, 12 Закону України «Про захист прав споживачів» та вказуючи, що пункти договору щодо встановлення плати за користування кредитом є несправедливими. Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. За положеннями ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. За положеннями статей 626 - 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Як зазначено вище Верховний Суд у Постанові від 28 жовтня 2020 року у справі №749/298/19, аналізуючи аналогічний кредитний договір вказав, що в силу вимог частини першої статті 536 ЦК України передбачена пунктами 2.5 та 2.6 кредитного договору плата за надання кредиту щоденно є фактично процентами за користування наданими в кредит коштами, які погоджені сторонами під час укладення кредитного договору. Враховуючи зазначене, підстав до задоволення зустрічного позову через несправедливі умови кредитного договору, апеляційний суд не вбачає. Крім того, ОСОБА_1 просив визнати припиненим договір про споживчий кредит №ДК2-722 від 21 грудня 2018 року з підстав його повного виконання. 21 січня 2020 року та 04 лютого 2020 року позивачем за зустрічним позовом була сплачена остаточна сума боргу за кредитом у розмірі 45 247 (грн., що було здійснено вже після звернення до суду із зустрічною позовною заявою та підтверджується копією квитанції до прибуткового касового ордеру № 9 від 21 січня 2020 року на суму 45 000 грн. та дублікатом квитанції № 0.0.1604614708.1 від 04 лютого 2020 року на суму 247 грн. Згідно ст. 599 ЦК України: «Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином». Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного суду від 20 лютого 2019 року у справі №758/13462/15-ц, де зазначається, що згідно із статтею 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. В даному випадку виконання боржником кредитного договору, а саме повне повернення кредиту, за відсутності обов`язку сплачувати інші визначені договором платежі, є об`єктивною обставиною, яка не залежить від волі чи думки кредитора та яка у відповідності до вимог ст. 599 ЦК України свідчить про припинення зобов`язання боржника за кредитним договором. Таке припинення відбувається в силу вимог закону і не потребує будь-якого визнання протилежною стороною, в тому числі і судового рішення про визнання даного факту. Невизнання кредитором факту припинення зобов`язання у зв`язку з повним його виконанням саме по собі не порушує прав боржника, оскільки не впливає на його права та обов`язки. В той же час, наявність факту повного виконання кредитного зобов`язання є достатньою підставою до відмови кредитору в задоволенні позову про стягнення не існуючої заборгованості, у разі якщо такий буде подано. Оскільки, в даному випаду, позивачу відмовлено в задоволенні позову саме з підстав відсутності заборгованості через її погашення боржником, колегія суддів приходить до висновку, що відсутні підстави до задоволення зустрічного позову в частині визнання договору про споживчий кредит припиненим, висновки суду в цій частині не відповідають фактичним обставинам справи, що в силу вимог ст. 376 ЦПК України є підставою до скасування рішення в цій частині з прийняттям нової постанови по суті зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 . За таких обставин, суд першої інстанції по суті дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав до задоволення позову КС «Істок», висновки суду першої інстанції в цій частині відповідають фактичним обставинам справи, доводами апеляційної скарги не спростовуються, що у відповідності до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги в цій частині без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 375, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Кредитної спілки «Істок» задовольнити частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 08 лютого 2023 року в частині задоволення зустрічного позову скасувати та прийняти постанову. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до Кредитної спілки «Істок» про визнання умов договору несправедливими відмовити. Компенсувати за рахунок держави на користь Кредитної спілки «Істок», місце знаходження: Адміральський проспект, 7, кім. 2, м. Одеса, ідентифікаційний код - 26364449, судовий збір у розмірі 5 044 (п`ять тисяч сорок чотири) гривні 80 копійок. В іншій частині рішення Ірпінського міського суду Київської області від 08 лютого 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повне судове рішення складено 20 жовтня 2023 року. Головуючий Фінагеєв В.О. Судді Кашперська Т.Ц. Яворський М.А.