Постанова 4813 № 946/7000/20

Номер провадження: 22-ц/813/3501/23 Справа № 946/7000/20 Головуючий у першій інстанції Пащенко Т.П. Доповідач Сегеда С. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22.09.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Сегеди С.М., суддів: Громіка Р.Д., Драгомерецького М.М., за участю: секретаря Козлової В.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, у відсутність учасників справи, апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 20 січня 2022 року, ухваленого під головуванням судді Пащенко Т.П., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , заінтересована особа Ізмаїльський РВ ГУ ДМС України в Одеській області про встановлення факту, що має юридичне значення, встановив: У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме: факту постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року та на 13.11.1991 року. В обґрунтування заяви вказав, що він не є громадянином Грузії та Республіки Вірменії та не звертався із заявами для отримання громадянства та паспорту вказаних країн. Відсутність будь-якого іншого громадянства у ОСОБА_1 підтверджується паспортом колишнього СРСР. Заявник посилався на те, що він мешкає на території України за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно із довідкою сільської ради в с. Першотравневе ОСОБА_1 проживає на території села з 02.02.1991 року по теперішній час. Встановлення факту, який свідчив би про належність ОСОБА_2 до громадянства дають заявнику можливість для звернення до відповідних установ із заявою про отримання громадянства України. Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 20 січня 2022 року заяву ОСОБА_1 задоволено (а.с.32-33). Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України на момент проголошення незалежності України 24.01.1991 року та набрання чинності Законом України «Про громадянство України» 13.11.1991 року. В апеляційній скарзі Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області просить скасувати рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 20.01.2022 року, та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні заяви про встановлення факту, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (а.с.36-46). Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Вирішуючи питання про слухання справи в порядку спрощеного позовного провадження, у відсутність учасників справи, колегія суддів виходить із того, що учасники справи належним чином повідомлені про час і місце судового засідання, призначеного на 20.09.2023 року, на 16.00 год, у тому числі заявник ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_3 (а.с.19) - в порядку, передбаченому ч.2 ст. 131 ЦПК України, оскільки за місцем свого проживання і своєї реєстрації відсутні (а.с.101-110). При цьому заявник ОСОБА_1 особисто в заяві вказав своє місце проживання в АДРЕСА_1 (а.с.2). Зазначені обставини також підтверджуються довідкою Генерального Консульства у м. Одеса, України № 10/207-35 від 30.06.2010 року (а.с.5). Більше того по зазначеній адресі місця свого проживання ОСОБА_1 двічі отримував від суду апеляційної інстанції поштову кореспонденцію (а.с.75, 86). Крім того, у відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 13.06.2023 року суддів Комлеву О.С. та Цюру Т.В. було замінено на суддів постійно діючої колегії Громіка Р.Д. та Драгомерецького М.М. (а.с.96-98). Таким чином, розгляд даної справи здійснений 20.09.2023 року в порядку спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами, у відсутність учасників справи, оскільки учасники справи повідомлені про час і місце судового засідання належним чином, про що вказано вище, проте втретє не з`явились до суду апеляційної інстанції, про причини своєї неявки суд не повідомили. Повний текст судового рішення складений 22.09.2023 року. Крім того, відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Згідно зі ст. 12-2 вказаного Закону в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Згідно зі ст. 26 вказаного Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Явка сторони до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою, а тому перешкоди для розгляду справи в даному випадку відсутні. Колегія суддів також зазначає, що Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Враховуючи вищенаведене, а також те, що дана справа перебуває на розгляді суду апеляційної інстанції більше року (а.с.66-67), колегія суддів вирішила дану справу розглядати судом апеляційної інстанції в порядку спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами, у відсутність учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність часткового задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав. Задовольняючи заяву, суд виходив із доведеності заявником факту постійного проживання ОСОБА_1 станом на 24.08.1991 року та 13.11.1991 року на території України. Однак, колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Як вбачається із матеріалів справи, а саме з довідки генерального консулу Грузії у м. Одеса від 30.06.2010 року №10/27-35 за інформацією Міністерства юстиції Грузії відповідно до вимог ст. 36 (1) Органічного закону Грузії «Про громадянство Грузії» та положень Указу Президента Грузії № 637 від 09.11.1998 року «Про порядок розгляду та вирішення питань громадянства Грузії»,ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Болниси, Болнисського р-ну, Грузія. Крім того, з наданої довідки вбачається, що ОСОБА_1 не є громадянином Грузії (а.с.5). Також заявник приєднав до матеріалів справи довідку консула Посольства Республіка Вірменія в Україні від 15.06.2020 року №К-167, в якій Посольство Республіка Вірменія в Україні підтверджує, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 29.04.1993 року від Таширського паспортного відділу Поліції Республіки Вірменії отримав паспорт колишнього СРСР зразка серії НОМЕР_1 . Разом з тим, ОСОБА_1 , відповідно до п. 3 ст. 10 Закону Республіки Вірменія «Про громадянство Республіки Вірменія», для отримання громадянства Республіки Вірменія в Паспортно-візовий відділ поліції Республіки Вірменія не звертався (а.с.6). Обґрунтовуючи вимоги, ОСОБА_1 надав копію довідки Першотравневого Старостинського округу Саф`янівської сільської ради від 20.01.2022 року №60, згідно якої він проживає в АДРЕСА_2 з 02.02.1991 року по теперішній час згідно господарської книги №6 (з 1991 року по 1996 рік) (а.с.4). Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_4 та свідок ОСОБА_5 в суді першої інстанції пояснили, що ОСОБА_1 з 1991 року й до цього часу постійно проживає в с. Першотравневе. Встановлення факту проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або 13.11.1991 року заявник обґрунтовував необхідністю оформлення його належності до громадянства України. Відповідно до ч.1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно з п.5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема, постійного проживання на території України. Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 3 цього Закону. Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24.08.1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-Х11 «Про громадянство України» (13.11.1991 року). Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України» особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповпорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24.08.1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Для встановлення факту набуття громадянства України предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24.08.1991року; постійного проживанняна території України батьків (одного з них) дитини або іншогозаконного представника,з яким дитина постійно проживала станом на 24.08.1991 року чи 13.11.1991 року; постійного проживання особи на території України чи Української РСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв`язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою), постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо. Зміст заяви ОСОБА_1 свідчить про те, що він бажає оформити набуття громадянства України за територіальним походженням, яке, враховуючи вищезазначені норми законодавства, можливе, зокрема, у разі народження особи на території України до 24 серпня 1991 року, або її проживання на території України до 24 серпня 1991 року. Відповідно до підпункту «а» п. 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента від 27.03.2001 року № 215/2001, встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишньою СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року або проживання в Україні станом на 13.11.1991 року. На підтвердження факту постійного проживання на території України та обґрунтування своєї заяви про встановлення факту заявником було надано до суду: -довідку генерального консулу Грузії у м. Одеса від 30.06.2010 року №10/27-35 за інформацією Міністерства юстиції Грузії відповідно до вимог ст.36 Органічного закону Грузії «Про громадянство Грузії» та положень Указу Президента Грузії №637 від 09.11.1998 року «Про порядок розгляду та вирішення питань громадянства Грузії»,ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Болниси, Болнисського р-н., Грузія. Крім того, з наданої довідки вбачається, що ОСОБА_1 не є не є громадянином Грузії (а.с.5); -довідку консула Посольства Республіка Вірменія в Україні від 15.06.2020 року №К-167, в якій Посольство Республіка Вірменія в України підтверджує, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 29.04.1993 року від Таширського паспортного відділу Поліції Республіки Вірменії отримав паспорт колишнього СРСР зразка серії НОМЕР_1 . Разом з тим, ОСОБА_1 , відповідно до п. 3 ст. 10 Закону Республіки Вірменія «Про громадянство Республіки Вірменія», для отримання громадянства Республіки Вірменія в Паспортно-візовий відділ поліції Республіки Вірменія не звертався (а.с.6); -довідку Першотравневого старостинського округу Саф`янівської сільської ради від 20.01.2022 року №60, згідно якої ОСОБА_1 проживає в АДРЕСА_2 з 02.02.1991 року по теперішній час згідно господарської книги №6 (з 1991 року по 1996 рік) (а.с.4). Разом з тим, як вбачається із копій свідоцтв про народження дітей заявника, на час реєстрації їх народження він мав прізвище « ОСОБА_6 » (а.с.8), однак заявник не надав суду доказів коли і при яких обставинах він змінив прізвище з « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_7 ». Більше того, матеріали справи не мають доказів того, що саме ОСОБА_6 не є громадянином Грузії, Республіки Вірменії або іншої держави. Що стосується довідки Першотравневого старостинського округу Саф`янівської сільської ради від 20.01.2022 року №60, згідно якої ОСОБА_1 проживає в АДРЕСА_2 з 02.02.1991 року по теперішній час згідно господарської книги №6 (з 1991 року по 1996 рік) (а.с.4), то з метою зёясування обставин видачі даної довідки і відомостей, які в ній зазначені, колегією суддів було витребувано із Першотравневої територіальної громади оригінал господарської книги №6 (з 1991 року по 1996 рік) для огляду в судовому засіданні, про що була постановлена відповідна ухвала від 23.02 2023 року (а.с.80-81). Не дивлячись на те, що копію вищевказаної ухвали суду виконавчий комітет Першотравневої сільської ради Ізмаїльського району Одеської області отримали 13.03.2023 року (а.с.82, 88), протягом півроку, зазначені докази суду не були надані. Заявник ОСОБА_1 , а також його представник ОСОБА_3 суду вказаних доказів не надали. Більше того, як було вказано вище, ні вони, ні представник заінтересованої особи Ізмаїльського РВ ГУ ДМС України в Одеській області до суду апеляційної інстанції тричі не з`явились, причину своєї неявки не вказали, рівно як і оригінал господарської книги №6 (з 1991 року по 1996 рік) для огляду в судовому засіданні, до суду апеляційної інстанції так і небув наданий. Колегія суддів зазначає, що Верховний Суд неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним ніж протилежний. ЄСПЛ у рішенні від 23.08.2016 у справі «Дж.К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v.SWEDEN»), наголосив, що у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом». Натомість у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей», тобто суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості твердження заявника, вимога заявника заслуговує довіри. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною 1 ст. 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Частиною 2 ст. 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно з ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доводи апелянта - ГУ ДМС в Одеській області, про те, що ОСОБА_1 не звертався до територіальних підрозділів ГУ ДМС в Одеській області із заявою про набуття, прийняття чи встановлення належності до громадянства України, у зв`язку з чим заявник не використав всі передбачені законодавством можливості для отримання статусу громадянина України, не заслуговують на увагу, та як однією із підстав набуття громадянства України є рішення суду про встановлення факту постійного проживання на території України в період до 24 серпня 1991 року. З цих підстав слід зазначити, що ОСОБА_1 звернувся до суду не із заявою про встановлення громадянства України, а саме із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України в період до 24 серпня 1991 року, як того вимагає ч. 1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України». Тобто, у відповідності до ч 2 ст. 315 ЦПК України в судовому порядку може бути встановлений факт постійного проживання на території України. Таких правових позицій дотримується Верховний Суд в своїй практиці, які висловлені в його постанові у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.08.18 року у справі № 363/214/17-ц. Також є безпідставними доводи апелянта про те, що в даному випадку мається спір про право, а тому ОСОБА_1 мав звернутись до суду з позовними вимогами, а не із заявою про встановлення юридичного факту. Проте, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки метою встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року є отримання ОСОБА_1 паспорта громадянина України, то в даному випадку відсутній спір про право та наявні всі підстави для розгляду заяви в порядку окремого провадження, що спростовує доводи заявника апеляційної скарги в цій частині. Крім того, п. 3 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002 встановлено, що обов`язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб`єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту. Право на судовий захист не позбавляє суб`єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб`єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору. Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. З урахуванням викладеного, положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Подібний висновок висловлений у постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 365/762/17 (провадження № 61-38367св18). Отже, вважаючи, що встановлення вказаного юридичного факту має для заявника юридичне значення (тобто для реєстрації громадянином України), суд не звернув увагу на те, що заявником не надано належних і допустимих доказів того, що він є особою, яка: 1) постійно проживала на момент 24.08.1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України»; 2) була іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство; 3) була особою без громадянства, яка подала заяву про набуття громадянства України; 4) була громадянином держави, законодавство якої передбачає автоматичне припинення особою громадянства цієї держави одночасно з набуттям громадянства іншої держави. Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги частково надав суду достатні, належні і допустимі докази існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти вимог заявника, оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги. У відповідності до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. При цьому, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області підлягає частковому задоволенню, рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 20 січня 2022 року скасуванню, з прийняттям постанови про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України. Часткове задоволення апеляційної скарги полягає лише в тому, що не всі її доводи є обгрунтованими і прийняті судом апеляційної інстанції до уваги та послугували підставою для скасування ухваленого судового рішення. Разом з тим, обґрунтованими є доводи апеляційної скарги з приводу того, що матеріали справи не мають достатньо доказів того, що заявник ОСОБА_1 станом на 24.08.1991 року чи 13.11.1991 року постійно проживав на території України. У зв`язку з цим апеляційна скарга про скасування ухваленого судового рішення підлягає задоволенню з прийняттям постанови про відмову ОСОБА_1 в задоволенні його заяви. Крім того, у відповідності до ст. 141 ЦПК України колегія суддів також вважає за необхідне розподілити між сторонами судові витрати. Так, враховуючи, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, однак фактично ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні його заяви, з ОСОБА_1 на користь Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області слід стягнути сплачений судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 774,20 грн. (521,20 грн. (а.с.57) + 223 грн. (а.с. 65). Керуючись ст.ст. 141, 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, п. 4 ч.1 ст. 376, ст.ст. 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області задовольнити частково. Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 20 січня 2022 року скасувати. Прийняти постанову, якою заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа: Ізмаїльський РВ ГУ ДМС в Одеській області, про встановлення факту що має юридичне значення, залишити без задоволення. Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП відсутній, на користь Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області, код ЄДРПОУ 37811384, сплачений судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 774,20 грн. (сімсот сімдесят чотири гривні двадцять копійок). Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 22.09.2023 року. Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда Р.Д. Громік М.М. Драгомерецький