Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/17329/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 вересня 2023 р. Справа № 520/17329/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Макаренко Я.М., Суддів: Кононенко З.О. , Мінаєвої О.М. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.07.2022, головуючий суддя І інстанції: Ніколаєва О.В., м. Харків, повний текст складено 28.07.22 по справі № 520/17329/21 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання протиправним та скасування наказу, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі по тексту позивач) звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі відповідач, ДМС України), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі третя особа, ГУ ДМС України в Харківській області), в якому просила визнати протиправним та скасувати пункт 8 наказу № 128 від 11.08.2021 Державної міграційної служби України про визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 17.09.2001, серії НОМЕР_2 від 08.10.2004, серії НОМЕР_3 від 20.03.2014, виданні громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 28 липня 2022 року по справі №520/17329/21 адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, про визнання протиправним та скасування пункту наказу задоволено. Визнано протиправним та скасовано пункт 8 наказу Державної міграційної служби України про визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 17.09.2001, серії НОМЕР_2 від 08.10.2004, серії НОМЕР_3 від 20.03.2014, виданні громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України судовий збір у розмірі 918,00 грн. (дев`ятсот вісімнадцять гривень 00 копійок). Відповідач, не погодившись з рішенням суду щодо задоволення позовних вимог, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також ухвалене рішення без врахування всіх обставин справи, що мали значення для правильного вирішення справи суди. Апелянт просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач наполягає на правомірності оскаржуваного пункту наказу Державної міграційної служби України, адже позивач звернувшись 17.09.2001 із заявою, вже діяла поза межами строку визначеного абзацом шостим пункту 4 розділу V Закону №2491-III, а тому правовідносини, які виникли після 07.02.2002, перебувають поза площиною дії Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» і потребують врегулювання органами міграційної служби. На переконання апелянта, позивач не мала права на документування посвідкою і на неї не поширювалися положення статей 12-15 Закону №2491-III, а тому оформленні на неї посвідки підлягають скасуванню. Окрім того, відповідач вказує на те, що правовою підставою скасування посвідки позивача в даному випадку слугувало положення Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України №322 від 25 квітня 2018 року. Не погоджуючи із доводами апеляційної скарги позивачем подано до суду апеляційної інстанції письмовий відзив, в якому просить залишити апеляційну скаргу відповідача без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки вважає дане рішення суду законним та обґрунтованим. Третя особа правом надання суду письмових пояснень не скористалася. Колегія суддів зазначає, що з огляду на положення частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Враховуючи, що справа судом розглянута за правилами спрощеного провадження, характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі, який відноситься до незначної складності, не вимагають витребування нових доказів та проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, то за таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача про розгляд справ за участі представника відповідача та вважає за необхідне розглянути справу в порядку письмового провадження. Згідно з частиною четвертою статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи в порядку письмового провадження, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, підтверджено у суді апеляційної інстанції та не заперечувалось відповідачем, що у 1996 році позивач прибула до України з метою навчання згідно з договором між Урядом Союзу Радянських Соціалістичних Республік (далі по тексту - СРСР) і Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам (далі по тексту - СРВ) про напрям і прийом в`єтнамських громадян на професійне навчання і роботу на підприємствах і організаціях СРСР від 02.04.1981. Навчалася у Центрі професійної освіти №2 у період з 1996 по 2000 роки. З 2000 року займалася підприємницькою діяльністю у місті Харків. 17 вересня 2001 року позивач звернулася до ВГП та ІС УМВС України в Харківській області з клопотанням про залишення в Україні на постійне проживання. На підставі вказаної заяви 17.09.2001 керівництвом ВГІС УМВС України в Харківській області прийнято рішення про документування позивача посвідкою на постійне проживання відповідно до абзацу 4 пункту 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» та видано посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , терміном дії до 17.05.2004. 08 жовтня 2004 року позивача документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 , терміном дії безстроково. У зв`язку з досягненням 45-ти річного віку позивача документовано в порядку обміну посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 від 20.03.2014. Далі, у 2021 році позивач звернулася до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про обмін посвідки на постійне проживання в Україні. За результатами розгляду зазначеної заяви позивача та доданих до неї документів начальником ГУ ДМС України в Харківській області 02.08.2021 затверджено висновок про перевірку матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні позивача. Зі змісту наявної в матеріалах справи копії вказаного висновку вбачається, що іноземець ОСОБА_1 не мала жодних правових підстав щодо отримання посвідки на постійне проживання, у зв`язку з чим оформлені на її ім`я посвідки підлягають визнанню недійсними та вилученню, а вказаний висновок вирішено надіслати до Державної міграційної служби України для підготовки проекту наказу Голови ДМС про скасування рішення про видачу посвідок та визнання їх недійсними, зокрема: серії ХР №06225 від 17.09.2001, серії ХР №11570 від 08.10.2004 та серії ІН №053078 від 20.03.2014. Вказаний висновок третьої особи вмотивований тим, що встановлене порушення абзацу четвертого пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» під час оформлення позивачу посвідки на постійне проживання в Україні (а.с.28-31). Таке порушення обґрунтоване тим, що позивач звернулась із заявою про видачу посвідки після закінчення терміну, встановленого абзацом четвертим пунктом 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію». Водночас, зі змісту вказаного висновку вбачається, що керівництвом ВГП та ІС УМВС України в Харківській області 17.09.2002 прийнято рішення щодо документування громадянки СРВ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідкою на постійне проживання відповідно до абзацу 4 пункту 4 розділу V «Прикінцевих положень» Закону України «Про імміграцію» та видано посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 17.09.2001, термін дії до 17.05.2004. Зазначені підстави для видачі посвідки на постійне проживання були самостійно визнані ВГП та ІС УМВС України в Харківській області. На підставі вказаного висновку Державною міграційною службою України 11.08.2021 прийнято наказ «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання» №128 у відношенні позивача. З наявної в матеріалах справи копії приведеного наказу, зокрема, пункту 8, вбачається, що на підставі висновку ГУДМС у Харківській області від 02.08.2021 визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки серії НОМЕР_4 від 17.09.2001, серії НОМЕР_2 від 08.10.2004 та серії НОМЕР_5 від 20.03.2014 видані стосовно громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Крім того, наказано т.в.о. начальника ГУДМС у Харківській області Тімонову О.В. повідомити іноземку про визнання наказом ДМС недійсними посвідок на постійне проживання, а також забезпечити їх вилучення та здійснення заходів, передбачених законодавством України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. Вважаючи пункт 8 оскаржуваного наказу протиправним, позивач звернулася до суду з даним адміністративним позовом. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний наказ прийнятий не на підставі та не у спосіб, що передбачені Законом України «Про імміграцію» та Порядком №1983. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову, виходячи з наступного. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною першою статті 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України. Правовий статус іноземців в Україні визначено Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 № 3773-УІ (далі - Закон № 3773-VI). Даним законом закріплені основні права, свободи та обов`язки іноземних громадян та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні та визначено порядок вирішення питань, пов`язаних з їх в`їздом в Україну або виїздом з України. Положеннями статті 1 Закону №3773-VI визначено, що посвідка на постійне проживання це документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні. Відповідно до статті 5 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першої, шістнадцятої статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання. Згідно зі статтею 3 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Відповідно до статті 1 Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-III (далі по тексту Закон № 2491-III, у редакції чинній на момент видачі першої посвідки позивачу) іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання. Положеннями частини четвертої статті 11 Закону №2491-III встановлено, що особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви. Відповідно до абзацу четвертого пункту 4 Прикінцевих положень Закону №2491-III вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. Відповідно до абзацу шостого пункту 4 Розділу V Закону №2491-III особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону. Виходячи з системного аналізу вказаних норм випливає, що особам зазначеним в абзаці четвертому пункту 4 Прикінцевих положень Закону №2491-III, посвідка на постійне проживання видавалася уповноваженим органом за заявою та не передбачала попереднього оформлення дозволу на імміграцію. Як встановлено судом першої інстанції та не заперечувалась відповідачем, що у 1996 році позивач прибула до України з метою навчання згідно з договором між Урядом Союзу Радянських Соціалістичних Республік (далі по тексту - СРСР) і Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам (далі по тексту - СРВ) про напрям і прийом в`єтнамських громадян на професійне навчання і роботу на підприємствах і організаціях СРСР від 02.04.1981. У період з 1996 по 2000 роки позивач навчалася у Центрі професійної освіти №2, а з 2000 року займалася підприємницькою діяльністю у місті Харків. На підставі заяви позивача, керівництвом ВГІС УМВС України в Харківській області 17.09.2001 прийнято рішення про документування позивача посвідкою на постійне проживання відповідно до абзацу 4 пункту 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» та видано посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , терміном дії до 17.05.2004. 08 жовтня 2004 року позивача документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 , терміном дії безстроково. У зв`язку з досягненням 45-ти річного віку позивача документовано в порядку обміну посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 від 20.03.2014. Далі, у 2021 році позивач звернулася до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про обмін посвідки на постійне проживання в Україні. За результатами розгляду зазначеної заяви позивача та доданих до неї документів начальником ГУ ДМС України в Харківській області 02.08.2021 затверджено висновок про перевірку матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні позивача. Зі змісту наявної в матеріалах копії висновку про перевірку матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці СРВ ОСОБА_1 від 02.08.2021 вбачається, що остання 19.08.2002 звернулась з клопотанням про залишення її в Україні на постійне проживання, а керівництвом ВГП та ІС УМВС України в Харківській області 17.09.2002 було прийнято рішення щодо документування її посвідкою на постійне місце проживання відповідно до абзацу четвертого пункту 4 розділу V «Прикінцевих положень» Закону України «Про імміграцію» та видано посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 17.09.2001, термін дії якої продовжувався до 05.09.2008. Таким чином, вбачається, що при видачі позивачу посвідки була допущена помилка саме в даті видачі посвідки. При цьому, позивач не може нести відповідальність за дії відповідача, оскільки не позивачем було допущено помилку в даті видачі посвідки. Відтак, колегія суддів зазначає, що відповідач приймаючи оскаржуване рішення фактично виправив помилку, яку він допустив при видачі посвідки, однак потреба виправити минулу помилку є непропорційним втручанням в права позивача, який покладався на легітимність добросовісних дій державного органу при отриманні посвідки на тимчасове проживання. У відповідності до частини другої статті 6 КАС України суд при розгляді справ застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Згідно зі статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, у пункті 71 Рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року по справі права Рисовський проти України (Заява № 29979/04) зазначено, що принцип належного урядування, як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі Москаль проти Польщі (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі Лелас проти Хорватії (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки (Pincova and Pine v. the Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі Ґаші проти Хорватії (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі Трґо проти Хорватії (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). Саме це є «гарантією стабільності суспільних відносин», яка породжує у громадян впевненість у тому, що їх існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, тому саме на державний орган покладається обов`язок виправити свої помилки. Аналогічний висновок приведено у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №813/4132/16. За таких обставин суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що навіть наявність потреби виправити минулу помилку є непропорційним втручанням в права позивача, який покладався на легітимність добросовісних дій державного органу при отриманні посвідки на тимчасове проживання. Між тим, виходячи з матеріалів справи колегія суддів робить висновок, що позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки вона прибула до України в 1996 році з метою навчання у Центрі професійної освіти №2, після чого залишилася проживати в Україні, а Закон України «Про імміграцію», прийнятий 07.06.2001, передбачив набуття дозволу на імміграцію в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб`єкта владних повноважень. Тому позивачу у відповідності до положень Закону України «Про імміграцію» правомірно була надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію. Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27.02.2018 у справі №810/1709/17. Посилання відповідача на пропуск позивачем строку звернення за отриманням посвідки, як підставу протиправності документування позивача посвідкою, колегія суддів вважає необґрунтованим виходячи з наступного. Так, пунктом 2 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» було зобов`язано Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону. Пунктом 3 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» рекомендовано Президенту України визначити центральний орган виконавчої влади, на який буде покладено виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції, та привести свої акти у відповідність з цим Законом. З метою забезпечення виконання Закону України «Про імміграцію» Президентом України видано Указ від 07.08.2001 №596, яким покладено на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов`язано Кабінету Міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію». Таким підзаконним актом стала постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання» від 26.12.2002 №1983. Відповідно до вступної частини постанова видана на виконання статті 5 Закону України «Про імміграцію», тобто поза межами шестимісячного строку, визначеного абзацом четвертим пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» (з простроченням на 1 рік 2 місяці). Таким чином, документування посвідками на постійне місце проживання в`єтнамських громадян на підставі Закону України «Про імміграцію» відповідними міграційними органами фактично було розпочато після 26.12.2002, у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983, вже після спливу шестимісячного терміну, передбаченого «Прикінцевими положеннями» Закону України «Про імміграцію». Відповідно до наведеного, жоден громадянин В`єтнаму не міг звернутися і бути документованим посвідкою на постійне проживання у визначений законом термін до 07.02.2002, оскільки порядок видачі таких посвідок було затверджено Кабінетом Міністрів України, всупереч пункту 2 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» та Указу Президента України від 07.08.2001 №596. Натомість, доводи відповідача про те, що з 08.02.2002, тобто після спливу законодавчо встановленого шестимісячного терміну для звернення із заявами про видачу посвідок на постійне проживання, норма абзацу шостого пункту 4 Розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» втратила чинність, є необґрунтованими, оскільки жодним законом ця норма скасована не була, що свідчить про відсутність правових підстав вважати протилежне. Такий висновок суду узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27.02.2018 у справі №810/1709/17. Таким чином, позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки вона прибула до України в 1996 році з метою навчання та після закінчення навчання у 2000 році залишилась проживати в Україні, а Закон України «Про імміграцію», прийнятий 07 червня 2001 року, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивачем в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб`єкта владних повноважень. Отже, позивачу у відповідності до положень Закону України «Про імміграцію» правомірно була надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію. Між тим, у 2004 році, коли позивач звернулась до СРВ з метою обміну посвідки на постійне проживання в Україні, з терміном дії безстроково, на підставі Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року № 1983, органом міграційної служби мало досліджуватись питання законності отримання мігрантом посвідки на проживання. Однак, з моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання, ще декілька разів (у 2004, 2014 роках), у міграційних служб не виникало обставин, які б тягли за собою обґрунтованого їх скасування чи неможливості здійснення подальшого документування позивача посвідкою на проживання. Апелянт також зазначає, що правовою підставою для скасування посвідки позивача в даному випадку слугувало положення Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №321 від 25 квітня 2018 року (далі Порядок №321). Так, у відповідності до пункту 73 Порядку №321 передбачено, що у разі коли рішення про оформлення посвідки прийнято з порушенням вимог законодавства, керівник відповідного територіального органу/територіального підрозділу ДМС, керівник структурного підрозділу апарату ДМС проводить службову перевірку. За результатами перевірки складається висновок у двох примірниках, який підписується працівником, що провів перевірку, та його безпосереднім керівником і погоджується керівником територіального органу ДМС, керівником структурного підрозділу апарату ДМС. На підставі висновку посвідки, видані з порушенням вимог законодавства, визнаються недійсними за наказом ДМС. Повідомлення про визнання наказом ДМС посвідки недійсною видається територіальним органом ДМС, визначеним у наказі ДМС, іноземцеві або особі без громадянства під розписку чи надсилається їм рекомендованим листом не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його отримання від ДМС. Відповідне порушення вимог законодавства у випадку винесення оскаржуваного рішення щодо позивача, відповідачем обґрунтоване саме за умови відсутності права документування посвідкою на постійне місце проживання відповідно до абзацу четвертого пункту 4 розділу V «Прикінцевих положень» Закону України «Про імміграцію», оскільки із заявою про отримання посвідки позивач звернилась після спливу шестимісячного строку з моменту набрання чинності відповідних положень закону. Між тим, підпунктом 1 пункту 64 Порядку №321 визначено, що посвідка на постійне місце проживання скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі: (1) скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію"; (2) отримання даних з баз даних Реєстру, відповідних автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та баз інших державних органів або інформації від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу, який у межах наданих йому повноважень забезпечує дотримання вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, інформації про те, що посвідку видано на підставі неправдивих відомостей, підроблених чи недійсних документів; (3) в інших випадках, передбачених законом. Положення статті 12 Закону №2491-III передбачають, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України. При цьому, ані статтею 12 Закону України «Про імміграцію», ані жодною іншою нормою законодавства України, не передбачено підставою для прийняття органом міграційної служби рішення про визнання недійсною посвідки на постійне проживання чи скасування дозволу на імміграцію, пропуск заінтересованою особою шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні. Такої підстави також не визначено у Порядку №321, на який відповідач посилається у апеляційній скарзі, обґрунтовуючи законність оскаржуваного пункту наказу. Водночас, як зазначалось вище, пунктом 6 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано в інших випадках, передбачених законами України. Разом з тим, «інших випадків», зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавством передбачено не було. Отже, з огляду на приведене вище, згідно Порядку №321 посвідка на постійне проживання може бути скасована суб`єктом владних повноважень лише у випадку скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію", тоді як такої підстави, як пропуск шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання діюче законодавство не передбачає. Відтак, суд апеляційної інстанції підтримує позицію суду першої інстанції щодо протиправності скасування посвідок позивача з підстави пропуску шестимісячного строку, визначеного пунктом 4 Розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію». Слід також зауважити, що з огляду на вихідні дані у справі, колегією суддів встановлено непослідовність тверджень відповідача приведених в апеляційній скарзі, зокрема, про те, що посвідка видана позивачу безпідставно, адже вона звернувшись 17.09.2001 із заявою, вже діяла поза межами строку визначеного абзацом шостим пункту 4 розділу V Закону №2491-III, який діяв з 17.08.2001 по 17.02.2002. Підсумовуючи приведене вище, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що на момент звернення позивача із заявою про надання посвідки було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до пункту 4 розділу V Закону України «Про імміграцію», тоді як, недотримання позивачем передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну не є правовою підставою для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання. Доказів того, що посвідки на постійне проживання позивача отримані у не передбаченому законом порядку, відповідачем не надано, а також відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не надано доказів правомірності оскаржуваного наказу у частині, що стосується позивача. З огляду на встановлені у справі обставини та досліджені докази, суд апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що дії та рішення відповідача порушує права позивача на постійне проживання в Україні та його права і законні інтереси як іноземця та породжують негативні наслідки для нього. Враховуючи вище зазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів дійшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Відповідно до частини першої статті 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. За пунктом 1 частини першої статті 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Згідно із статтею 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін. Інші доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.07.2022 по справі № 520/17329/21 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя (підпис)Я.М. Макаренко Судді(підпис) (підпис) З.О. Кононенко О.М. Мінаєва