Постанова 4851 № 480/2672/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 січня 2020 р.Справа № 480/2672/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Донець Л.О., Суддів: Гуцала М.І. , Бенедик А.П. , за участю секретаря судового засідання Соколової О.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Управління Державної міграційної служби України в Сумській області на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 16.10.2019 (головуючий суддя І інстанції: С.О. Бондар, повний текст складено 21.10.19) по справі № 480/2672/19 за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання протиправним та скасування рішення, ВСТАНОВИВ: 18.07.2019, ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до суду з позовною заявою до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області (далі - відповідач), в якій просила суд визнати протиправним та скасувати рішення відповідача № 57 від 20.05.2019 про скасування дозволу на імміграцію в Україну. Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 16.10.2019 задоволено адміністративний позов. Визнано протиправним та скасовано рішення відповідача від 20.05.2019 № 57 про скасування дозволу на імміграцію в Україну позивачу. Відповідач, не погодившись з судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю. В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач посилається на неправильне встановлення судом першої інстанції обставин справи та порушення норм матеріального та процесуального права. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції вважає, що апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що, позивач, 1937 року народження, уродженка с. М-Ворожба Лебединського району Сумської області, з 1998 року є громадянкою Російської Федерації, що підтверджується копією паспорта громадянина Російської Федерації, виданого 44 відділом міліції Приморського району Санкт-Петербурга 09.09.1998 (а.с. 78) . Рішенням відповідача від 20.05.2019 № 57 скасовано позивачу дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію». Видані на підставі цього дозволу посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 18.01.2007, серії НОМЕР_2 від 17.04.2014 та серії ІН №149819 від 02.06.2017 скасовано на підставі вимог пп. 1 п. 64, пп. 4 п. 72 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321 (а.с.47). Суд першої інстанції, під час розгляду справи, дійшов до висновку, що скасування дозволу на імміграцію здійснено виключно за формальних обставин без дослідження всіх обставин необхідності прийняття такого рішення, що зумовило порушення необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані норми ст. 12 Закону України «Про імміграцію». Відповідачем не доведено правомірність оскаржуваного рішення, а отже вимоги позивача є такими, що підлягають задоволенню. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Частиною 1 ст. 3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" визначено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України "Про імміграцію" іммігрувати в Україну на постійне проживання. Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України «Про імміграцію», відповідно до ст. 1 якого імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію. Згідно з ст. 6 Закону України «Про імміграцію» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції: організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються; організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання; забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл. Статтею 9 Закону України «Про імміграцію» визначено, що заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції. Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою. Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: три фотокартки; копія документа, що посвідчує особу; документ про місце проживання особи; відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається. Статтею 10 Закону України "Про імміграцію" встановлено, що дозвіл на імміграцію не надається: особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я; особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України; в інших випадках, передбачених законами України. Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви (ч. 4 ст. 11 Закону України "Про імміграцію"). У відповідності до п.п. 2 п. 2 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 (далі - Порядок № 1983), рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи Департаменту в головних управліннях, управліннях МВС в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає Департамент), а саме, зокрема, батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей. Пунктом 12 Порядку № 1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції. Відповідно до ст. 12 Закону України "Про імміграцію" дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; в інших випадках, передбачених законами України. Згідно з п. 1 ст. 2 Закону України «Про громадянство України» законодавство України про громадянство ґрунтується на принципі, зокрема, єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Статтею 17 Закону України «Про громадянство України» визначено, що громадянство України припиняється: внаслідок виходу з громадянства України; внаслідок втрати громадянства України; за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про громадянство України» підставами для втрати громадянства України є добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто. Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянства такі випадки: одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав; набуття дитиною, яка є громадянином України, громадянства своїх усиновителів унаслідок усиновлення її іноземцями; автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства внаслідок одруження з іноземцем; автоматичне набуття громадянином України, який досяг повноліття, іншого громадянства внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо такий громадянин України не отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави. За обставинами справи, позивач, 1937 року народження , уродженка с. М-Ворожба Лебединського району Сумської області, з 1998 року є громадянкою Російської Федерації, що підтверджується копією паспорта громадянина Російської Федерації, виданого 44 відділом міліції Приморського району Санкт-Петербурга 09.09.1998 (а.с. 78). Позивач прибула в Україну 21.10.2006 як громадянка Російської Федерації та 18.11.2006 звернулася до ВГІРФО Зарічного ВМ СМВ УМВС України в Сумській області щодо отримання дозволу на імміграцію, як така, що має право на набуття громадянства України за територіальним походженням. 18.01.2007 позивач отримала дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п. 3 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію» та отримала посвідку на постійне проживання (безстроково) в Україні серії НОМЕР_1 (а.с. 34). 12.04.2014 позивач звернулася до відповідача з заявою про обмін посвідки у зв`язку з її непридатністю до користування (а.с. 32). На підставі вказаної заяви, 17.04.2014 відповідачем прийнято рішення про видачу безстрокової посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 (а.с. 32, зворотній бік). У зв`язку із втратою посвідки на постійне проживання від 17.04.2014, позивач звернулася до відповідача з відповідною заявою від 30.05.2017 (а.с. 35). 02.06.2017 відповідачем прийнято рішення про оформлення безстрокової посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_3 (а.с. 35). 20.05.2019 відповідачем складено висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 , в якому зазначено, що заявниця 07.08.1996 документована паспортом громадянина України серії НОМЕР_4 , виданим Зарічним РВ СМУ УМВС України в Сумській області (а.с. 45, 46). Підставою для прийняття рішення відповідачем від 20.05.2019 № 57 про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну став п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію», з`ясування, що позивачем надані свідомо неправдиві відомості. За змістом висновку про скасування дозволу на імміграцію в Україну позивачу - громадянці Російської Федерації від 20.05.2019 вбачається, що з 07.08.1996 позивач документована паспортом громадянина України, що є підтвердженням належності вказаної особи до громадянства України. За умови нерозповсюдження на громадян України правил Закону України «Про імміграцію» скасовано рішення ВГІРФО Зарічного ВМ СМВ УМВС України в Сумській області від 18.01.2007 про надання дозволу на імміграцію в Україну та отримання постійної реєстрації громадянці України, а також визнано недійсними посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 18.01.2007, серії НОМЕР_2 від 17.04.2014, серії НОМЕР_3 від 02.06.2017. Колегія суддів зауважує на тому, що при видачі дозволу на імміграцію в Україну у 2007 році, орган, який на той час виконував функції щодо прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання останньому дозволу на імміграцію в Україну. Факт звернення позивача до органів міграційної служби з заявами про заміну втрачених посвідок на постійне проживання в Україні та їх видача свідчить про те, що Україна, як держава, в особі міграційних органів, починаючи з 2006 року до 2019 року вважала ОСОБА_2 громадянкою Російської Федерації. Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення відповідача, обґрунтовуючи наявність підстав для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію відповідач послався саме на п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію" - дозвіл надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність. Оцінюючи в сукупності наявні в справі докази, колегія суддів дійшла до висновку, що відповідачем не підтверджено наявність визначених у п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію" обставин, а саме фактів свідомого подання позивачем у 2006 році неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, що свідчить про необґрунтованість оскаржуваного рішення та невідповідність його вимогам п.1 ч.1 ст.12 Закону України "Про імміграцію". Крім того, колегія суддів зауважує на тому, що положеннями ст. 12 Закону України "Про імміграцію" передбачено можливість скасування дозволу на імміграцію у випадку встановлення хоча б однієї з передбачених у ній підстав. Однак, можливість скасування такого дозволу у жодному випадку не повинна ототожнюватися з обов`язком з прийняття такого рішення. Стосовно посилань апеляційної скарги на дотримання вимог Закону України «Про громадянство» під час прийняття оскаржуваного рішення, то колегія суддів зазначає на таке. Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У даному випадку, колегія суддів вважає, що відповідач, під час прийняття оскаржуваного рішення, не застосував принцип «належного урядування», оскільки переклав фактично на позивача помилки та обов`язки державних інституцій, та не захистив від втручання в її право. Так, Європейський суд з прав людини у справі «Рисовський проти України» (заява №2997904, рішення від 20.01.2012) у п.п. 70, 71 каже, що аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119). Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 53, та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), п. 38). Частина 2 статті 6 КАС України каже, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що відповідачем не доведено правомірності оскаржуваного рішення, а зазначені в рішенні підстави його прийняття не знайшли свого підтвердження належними доказами в ході апеляційного розгляду, що свідчить про необґрунтованість оскаржуваного рішення та невідповідність його вимогам п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію". Крім того, аналіз обставин прийняття рішення відповідача від 20.05.2019 № 57 про скасування позивачу дозволу на імміграцію дають колегії суддів підстави для висновку, що при його прийнятті порушено принцип належного урядування. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому судове рішення не підлягає скасуванню, а апеляційна скарга - задоволенню. Відповідно до приписів ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Сумській області -залишити без задоволення. Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 16.10.2019 по справі №480/2672/19 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Л.О. Донець Судді М.І. Гуцал А.П. Бенедик Повний текст постанови складено 21.01.2020 року