Постанова 4851 № 440/3128/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 лютого 2020 р. Справа № 440/3128/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Бенедик А.П., Суддів: Донець Л.О. , Гуцала М.І. , за участю секретаря судового засідання Соколової О.О. спеціаліста Марченка О.Г. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду в м. Харкові в режимі відеоконференції із Полтавським окружним адміністративним судом адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції Алєксєєва Н.Ю.) від 12.11.2019 року (повний текст рішення складено 15.11.2019 року) по справі № 440/3128/19 за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду із адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, в якому просив: - скасувати рішення №37 від 16.07.2019 про скасування дозволу на імміграцію; - зобов`язати видати повістку на постійне проживання в Україні; - зобов`язати повідомити Адміністрацію Державної прикордонної служби України про скасування рішення №37 від 16.07.2019 про скасування дозволу на імміграцію громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 . В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що прибув в Україну та отримав відповідний дозвіл на імміграцію, зокрема, отримано посвідку на проживання серії НОМЕР_5 , про що мається відмітка у паспорті від 26.03.1999, та 04.04.2001 проставлено у паспорті штамп "Дозволено постійне проживання в Україні". Вказував, що має стійкий правовий та соціальний зв`язок з Україною, а саме проживає в Україні, бере участь у вихованні та забезпеченні своїх дітей. Також, відповідно до паспорту громадянина колишнього СРСР, серія НОМЕР_2 , виданому 16.09.1998 року, ОСОБА_1 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Таким чином, на думку позивача, відповідно до абзаців 1 та 2 пункту 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", позивач вважається таким, що має дозвіл на імміграцію в силу Закону. Звертав увагу на відсутність факту протиправної видачі позивачеві дозволу на імміграцію в Україну. Крім того, вказував на те, що рішення від 17.06.2019 № 37 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 прийнято Управлінням державної міграційної служби України у Полтавській області без урахування принципу пропорційності, тобто, при прийнятті рішення мала місце відсутність досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямоване спірне рішення, та інтересами позивача, адже при винесенні оскаржуваного рішення про скасуванні дозволу на імміграцію в України та посвідки на постійне проживання в Україні минуло більше 15 років, а також відповідачем не перевірено наявність цілого ряду підстав та обставин щодо неможливості винесення оспорюваного рішення. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 12.11.2019 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Позивач, не погодившись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 12.11.2019 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовну заяву. Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги посилається на необґрунтованість та невмотивованість оскаржуваного рішення суду, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також не з`ясування всіх обставин, що мають значення для справи. Вказує, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідача. Зазначив, що відповідно до положень пункту 4 Розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» позивач вважається таким, що має дозвіл на імміграцію в Україну в силу Закону. Натомість, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, не надав правової оцінки тому факту, що оскаржуване рішення було прийнято без урахування всіх обставин, зокрема, наявності сталих родинних відносин, постійного місця проживання та участі у вихованні дітей. Вважає, що оскаржуване рішення відповідача прийнято без урахування принципу пропорційності, тобто, за відсутності досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямоване спірне рішення, та інтересами позивача. Відповідач надав письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Представники сторін про дату, час та місце розгляду справи повідомлені. Розгляд справи проведено в режимі відеоконференції із Полтавським окружним адміністративним судом. У судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити. Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив відмовити в її задоволенні. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час апеляційного перегляду справи, що позивач є громадянином Російської Федерації, уродженець Кемеровської області/СРСР, прибув в Україну в 1998 році із Росії на постійне проживання в Україну по паспорту громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року серії НОМЕР_2 , виданого 31.08.1988 року ВВС Козачинсько-Ленського району Іркутської області. 26.11.1998року позивач звернувся до Миргородського МРВ УМВС України в Полтавській області із заявою про залишення на постійне проживання в Україні. 10.03.1999 року УМВС України в Полтавській області прийнято рішення про залишення на постійне проживання в Україні ОСОБА_1 на підставі статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та 26.03.1999 року позивача документовано тимчасовою посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_5 , термін дії до 26.03.2001, з подальшим продовженням терміну дії до 26.03.2006. 06.11.2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою про обмін посвідки на постійне проживання замість втраченої. Рішенням від 23.11.2018 № 23 позивачу відмовлено у видачі (обміні) посвідки на постійне проживання на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321. За наслідком подальшої перевірки також встановлено, що 04.02.2002 року за вироком Шишацького районного суду Полтавської області позивача засуджено за статтями 185 ч.4, 89 ч.1, 70 Кримінального кодексу України до 5 років позбавлення волі. Позивач відбував покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби з 15.07.2001 по 04.08.2005, звідки звільнений по ухвалі місцевого суду Червонозаводського району м. Харкова від 19.07.2005 на підставі статті 3 п. «б» Закону України «Про амністію» від 31.05.2005 від подальшого відбуття покарання. На підставі даних обставин, 16.07.2019 року відповідачем прийнято рішення № 37 про скасування дозволу на імміграцію в Україну. Не погоджуючись із правомірністю вказаного рішення, позивач звернувся до суду із даним позовом. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивач був засуджений до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили, то наявні встановлені законом підстави для скасування йому дозволу на імміграцію. А відтак, оскаржене рішення відповідача є законним та обґрунтованим. Перевіряіючи правомірність вказаних виснвовків суду, колегія суддів дійшла висновку про наступне. Частиною першою статті 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України. Згідно ст.1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 року № 3773-VI (далі - Закон України № 3773-VI), іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Відповідно до пункту 17 вищевказаної статті Закону, посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні. Приписами частини 15 статті 4 Закону встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які в`їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в`їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України. Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України №2491-ІІІ від 07.06.2001 року "Про імміграцію" (далі-Закон України №2491-ІІІ). Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України № 2491-ІІІ, імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію. Згідно з пунктом 4 Розділу V "Прикінцеві положення" Закону України №2491-ІІІ, вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну: іноземців та осіб без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності цим Законом і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні. Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону. Отже, на час звернення із заявою про оформлення посвідки на проживання в Україні, позивач мав передбачені законом підстави для її отримання. Вказані обставини сторонами під час розгляду справи не заперечувались. За приписами статті 12 Закону України №2491-III, дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України. Відповідно до пункту 21 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 року №1983 (далі - Порядок №1983), питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію. Пунктами 22-23 Порядку №1983 встановлено, що для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону №2491-ІІІ, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу. У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу. ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти. Згідно з пунктом 24 Порядку №1983, рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону №2491-ІІІ. Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі. Положенням пункту 2.12 розділу ІІ Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України 15.07.2013 № 681, раніше видана посвідка на постійне проживання скасовується та вилучається територіальним органом або підрозділом ДМС в разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону №2491-ІІІ. Отже, підставою для вилучення у іноземця посвідки на постійне проживання в Україні є вмотивоване рішення компетентного органу про скасування раніше наданого дозволу на імміграцію. В силу ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Як було встановлено під час розгляду справи, єдиною та фактично підставою для скасування позивачу дозволу на імміграцію слугував встановлений факт, що позивача було засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили. Разом з тим, вирішуючи питання щодо скасування позивачу дозволу на імміграцію, відповідач не перевірив факт наявності сталих родинних відносин позивача, кровного споріднення, сімейних відносин та постійного місця проживання останнього. Тобто, у спірних правовідносинах відповідачем не було дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача. Скасування цього дозволу, а не його зміна або скасування з прийняттям нового рішення, без врахування обставин, які існують, суттєво порушує права позивача, оскільки він мав передбачені законом підстави на отримання дозволу на імміграцію. Такими наслідками відповідно до ст. 13 Закону України №2491-III є обов`язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа яка не виїхала протягом місяця підлягає видворенню в порядку передбаченому законодавством. Крім того, згідно зі ст. 14 цього Закону, особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію. Вирішуючи спірні правовідносини, колегія суддів вважає за необхідне застосувати положення ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Згідно судової практики: «для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання» (постанова по справі «МакМайкл проти Сполученого Королевства» (McMichael v. United Kingdom) від 24.02.1995 р., Series A, №307, р. 55, § 86). Таким чином, втручання органу державної влади в сімейне життя позивача є неправомірним, не враховувалось наявність у позивача дитини, яка є громадянкою України та законне право дитини на проживання разом. Крім того, згідно положень статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту. На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку, що відповідач під час прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію діяв без урахування всіх обставин, що мають значення для його прийняття та без урахування принципу пропорційності. Виходячи з визначеного статтею 8 Конституції України принципу верховенства права та встановлених статтею 2 КАС України завдань суду як державної правозахисної інституції, колегія суддів дійшла висновку про необхідність скасування оскаржуваного рішення. З приводу решти заявлених позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства. Як випливає зі змісту Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої 11.03.1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Отже, під дискреційним повноваженням колегія розуміє таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення. Колегія суддів зауважує, що суд є правозастосовуючим органом, тобто, не створюючи нових правових норм, не підміняючи собою органи виконавчої та законодавчої влади, на підставі закону у встановленому процесуальним законом порядку вирішує справи. В постанові Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 року за №13 викладено позицію щодо неможливості суду підміняти собою органи владних повноважень, згідно якої суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень. Згідно із рішеннями Європейського суду з прав людини по справах: "Класс та інші проти Німеччини" від 6 вересня 1978 року, "Фадєєва проти Росії" (Заява № 55723/00), Страсбург, від 9 червня 2005 року, "Кумпене і Мазере проти Румунії" (Заява N 33348/96), Страсбург, від 17 грудня 2004 року - завдання суду при здійсненні його контрольної функції полягає не в тому, щоб підміняти органи влади держави, тобто суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Також, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Рисовський проти України" (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, серед іншого, розкрито елементи змісту принципу "доброго врядування". Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (див. рішення у справах "Beyeler v. Italy" № 33202/96, "Oneryildiz v. Turkey" №48939/99, "Moskal v. Poland" № 10373/05). Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що питання з приводу прийняття рішення про видачу повістки на постійне проживання в Україні є саме дискреційними повноваженнями відповідача. Таким чином, визначення судом конкретного рішення, яке має бути прийнято суб`єктом владних повноважень за результатом розгляду заяви є передчасним і не буде відповідати засадам і завданню адміністративного судочинства, яке полягає у здійснені судового контролю правомірності тих рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, які ним прийняті, вчинені чи допущені. Частиною 2 статті 9 КАС України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що належним способом захисту порушених прав позивача буде зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про обмін посвідки на постійне місце проживання з урахуванням висновків суду у даній справі. Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню із прийняттям нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Судові витрати позивача зі сплати судового збору за подання адміністративного позову, а також апеляційної скарги, згідно положень ст. 139 КАС України підлягають розподілу, шляхом стягнення сплачених сум за рахунок бюджетних асигнувань Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 326, 327 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 12.11.2019 року по справі №440/3128/19 скасувати. Прийняти нове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області №37 від 16.07.2019 про скасування ОСОБА_1 дозволу на імміграцію. Зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про обмін посвідки на постійне місце проживання з урахуванням висновків суду у даній справі. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (вул. Пушкіна, 63, м. Полтава, Полтавська область, 36039, код ЄДРПОУ 37829297) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_6 ) витрати зі сплати судового збору за подання адміністративного позову у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) грн. 40 коп. та за подання апеляційної скарги у розмірі 1152 (одна тисяча сто п`ятдесят дві) грн. 60 коп. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя (підпис)Бенедик А.П. Судді(підпис) (підпис) Донець Л.О. Гуцал М.І. Повний текст постанови виготовлений 07.02.2020 року