Постанова 4812 № 479/191/17

28.08.23 22-ц/812/880/23 Єдиний унікальний номер судової справи 479/191/17 Номер провадження 22-ц/812/880/23 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В. Постанова Іменем України 28 серпня 2023 року місто Миколаїв Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого Серебрякової Т.В., суддів: Коломієць В.В., Самчишиної Н.В., з секретарем судового засідання Колосовою О.М., за участі: представника позивача Шевченка А.О., переглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 ОСОБА_2 рішення, яке ухвалено Кривоозерським районним судом Миколаївської області 06 червня 2023 року, під головуванням судді Репушевської О.В., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання недійсним пункту кредитного договору та покладення обов`язку здійснити перерахунок, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року у Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке у подальшому змінило назву на Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі АТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 17 липня 2007 року між Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» (далі ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є позивач, і ОСОБА_1 укладено кредитний договір №NKZWG104040061, за умовами якого банк надав позичальнику ОСОБА_1 кредит у розмірі 12 000 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом і комісії в строки та порядку, встановлених кредитним договором. В забезпечення виконання умов вищевказаного договору 17 липня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_3 укладено договір поруки, за умовами якого остання погодилась відповідати перед банком за виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором. Взятий на себе обов`язок за вказаним договором банк виконав належним чином, в той час, як позичальник ОСОБА_1 належним чином своїх договірних зобов`язань не дотримав, у зв`язку із чим станом 11 січня 2017 року утворилась заборгованість в загальному розмірі 10 111.89 доларів США, з яких: 9 683.44 доларів США заборгованість за основною сумою кредиту, 395.32 доларів США заборгованість за відсотками за користування кредитом, 24 доларів США заборгованість за комісією, 9.13 доларів США пеня за несвоєчасність виконання зобов`язання за договором. Посилаючись на викладені обставини, а також на те, що законодавством не передбачено вимагати від боржника повернення лише повної суми заборгованості, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути на його користь з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 в солідарному порядку 9 683.44 доларів США, заборгованості, яка складається з основної суми кредиту, що еквівалентно 263 195 грн. 90 коп. Також просило стягнути на його користь з відповідачів судові витрати. У серпні 2017 року відповідач ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним пункту кредитного договору та покладення обов`язку здійснити перерахунок. В обґрунтування зустрічних позовних вимог зазначено, що при укладені кредитного договору №NKZWG104040061 від 17 липня 2007 року між сторонами була узгоджена відсоткова ставка у розмірі 1% на місяць (12% річних). Між тим, вже після отримання первісного позову та додатків до нього (зокрема, розрахунку заборгованості станом на 11 січня 2017 року за кредитним договором №NKZWG104040061 від 17 липня 2007 року) у даній справі, ОСОБА_1 дізнався, що з 23 листопада 2008 року банком в односторонньому порядку було збільшено розмір процентної ставки за користування кредитними коштами з 12% річних до 14.04% річних. Будь-яких дій щодо повідомлення ОСОБА_1 , як позичальника, про зміну умов кредитного договору та доведення факту його вручення з боку банку не здійснено. Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив визнати незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо підвищення розміру відсотків за користування кредитними коштами за кредитним договором №NKZWG104040061 від 17 липня 2007 року в односторонньому порядку з 12% річних до 14.04% річних з 23 листопада 2008 року та зобов`язати ПАТ КБ «ПриватБанк» здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з урахуванням встановленої відсоткової ставки у розмірі 12% річних (том 1 а.с.88-91). Ухвалою Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 09 жовтня 2017 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 про визнання незаконним підвищення розміру процентів в односторонньому порядку та покладення обв`язку здійснити перерахунок прийнято до спільного розгляду та об`єднано в одне провадження з первісним позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором (том 1 а.с.115). В подальшому, 07 травня 2020року, ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , доповнив зустрічні позовні вимоги, шляхом подання зустрічного позову у новій редакції. У вказаній редакції, відповідач посилався на те, що п.7.1 кредитного договору №NKZWG104040061 від 17 липня 2007 року передбачено нарахування банком винагороди у розмірі 0.20% від суми наданого кредиту щомісяця, що суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки така дія як надання фінансового інструменту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає сплаті позичальником. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсним п.7.1 кредитного договору за №NKZWG104040061 від 17 липня 2007 року, укладеного між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 , в частині положення відносно сплати «винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0.20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати», та зобов`язати банк здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором (том 2 а.с.199-203). Ухвалою Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 30червня 2020 року зустрічний позов ОСОБА_1 про визнання недійсним пункту кредитного договору та покладення обв`язку здійснити перерахунок прийнято до спільного розгляду з первісним позовом банку та зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання незаконним підвищення розміру процентів в односторонньому порядку та покладення обв`язку здійснити перерахунок (том 2 а.с.223). Рішенням Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 06 червня 2023 року позов АТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором №NKZWG104040061 від 17 липня 2007 року у розмірі 9 683.44 доларів США, яка складається з заборгованості за основною сумою кредиту (тілом кредиту), що згідно офіційного курсу встановленого Національним Банком України на день ухвалення судового рішення становить 354 026 грн. 56 коп. Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь АТ КБ «ПриватБанк» понесені товариством судові витрати в розмірі 3 947 грн. 94 коп., що складаються із судового збору. В задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним пункту кредитного договору та зобов`язання здійснити перерахунок відмовлено. Задовольняючи первісний позов банку, суд першої інстанції виходив з порушення відповідачами зобов`язань за кредитним договором і договором поруки та наданого банком розрахунку. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції не вирішивши питання щодо обґрунтованості позовних вимог, зокрема щодо несправедливості умов кредитного договору в частині сплати позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту, виходив із того, що позичальник ОСОБА_1 був обізнаний з умовами кредитного договору з моменту його укладення, тобто з 17 липня 2007 року, тоді як з позовом про визнання окремих положень цього договору недійсними звернувся лише у травні 2020 року, а відтак пропустив позовну давність, про застосування якої заявив банк. В апеляційній скарзі представник відповідача ОСОБА_1 ОСОБА_2 , посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення скасувати та постановити нове судове рішення, яким у задоволені позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» відмовити, а зустрічний позов задовольнити. Апеляційна скарга мотивована тим, що районним судом при вирішенні справи не було враховано, що відповідачі вимогу про дострокове повернення суми кредиту не отримували. Звернуто увагу на те, що АТ КБ «ПриватБанк» неправомірно та без повідомлення ОСОБА_1 збільшив в односторонньому порядку відсоткову ставку за кредитним договором. Оспорювані пункти кредитних договорів в частині права банка збільшити в односторонньому порядку розмір процентної ставки не відповідають вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки банком не було повідомлено боржника про зміну відсоткової ставки. Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, з огляду на таке. Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя, покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає не в повному обсязі. Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України). Так, за ст.11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Договір, в тому числі і договір кредиту, є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків. В силу ст.ст.509,525-526,598,610,611,622 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст.11 ЦК України. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості і виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Сторони по зобов`язанню повинні сприяти одна одній у належному його виконанні, а у разі виникнення труднощів у однієї із сторін - всіляко сприяти зменшенню збитків. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Особа, яка порушила зобов`язання (не виконала його, або виконала з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання) повинна нести негативні наслідки такої поведінки, а саме, сплатити в межах позовної давності неустойку і відшкодувати збитки. При цьому, сторона не звільняється від виконання зобов`язання в натурі. Зазначене у повній мірі стосується і кредитних зобов`язань, які не виконані належним чином. Відповідно до ч.ч.1,2 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (ст.610 ЦК України). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст.611 ЦК України). Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення, банк змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Аналогічний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц (провадження №14-154цс18). Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. Відповідно до ст.553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. За змістом ч.ч.1,2 ст.554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. За змістом ч.4 ст.559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. З матеріалів справи убачається, що 17 липня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», і ОСОБА_1 в простій письмовій формі укладено кредитний договір №NKZWG104040061, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 14 565 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом, комісії в строки та порядку, встановлених кредитним договором (том 1 а.с.11-14). Зокрема, згідно пункту 7.1 кредитного договору банк зобов`язувався надати позичальникові кредитні кошти шляхом надання готівкою через касу на строк з 17 липня 2007 року по 16 лютого 2026 року включно, у вигляді не поновлюваної лінії у розмірі 14 565 доларів США на наступні цілі: придбання двокімнатної квартири у розмірі 12 000 доларів США, а також у розмірі 2 565 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених підпунктами 2.1.3, 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0.20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно пункту 3.11 даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно пункту 6.2 даного договору. За умовами договору, періодом сплати слід вважати період з «16» по «23» число кожного місяця. Погашення заборгованості за цим договором (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 159.22 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсотках, винагороди. У разі порушення вищевказаних термінів оплати (зокрема оплати заборгованості не в повному обсязі) на 120 календарних днів, - позичальник зобов`язаний повернути (сплатити) суму кредиту (залишок заборгованості по кредиту), відсотків, винагороди, пені в повному обсязі в останній день місяця, в якому відбулося порушення термінів оплати на 120 календарних днів. Згідно пункту 2.2.11 договору для здійснення останнього погашення по кредиту позичальник звертається в банк, який надає інформацію про заборгованість позичальника за кредитним договором (кредит, відсотки, пеня, винагорода). Згідно пункту 3.11 договору при достроковому (як повному, так і частковому) погашенні кредиту позичальник додатково сплачує банку за користування кредитом відсотки, зазначені у пункті 7.5 від суми кредиту, що погашається достроково. Строк внесення позичальником суми процентів - до останньої дати наступного періоду сплати. У випадку повного погашення заборгованості за кредитом дані проценти сплачуються позичальником одночасно з останнім платежем по кредиту в порядку пункту 3.3 даного договору. Пунктом 6.2 договору передбачено, що при невиконанні позичальником умов, передбачених пунктом 2.2.11 договору банк зобов`язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту по рахунку. При цьому позичальник сплачує банку винагороду, що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахованими банком на останній термін сплати. Сплата винагороди здійснюється у гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, винагорода сплачується в гривневому еквіваленті по курсу НБУ на дату сплати. Відповідно до пункту 7.4 даного договору передбачено, що згідно статті 212 ЦК України при порушенні позичальником зобов`язань по погашенню кредиту, передбачених підпунктами 1.1, 2.2.4, 2.3.3 цього договору позичальник сплачує банку відсотки за користування кредитом у розмірі 2.55 % на місяць, розраховані на суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом. Пунктом 7.5 договору встановлено, що при достроковому (як повному, так і частковому) погашенні кредиту позичальник додатково сплачує банку за користування кредитом 0% від суми кредиту, що погашається достроково. Відповідно до пункту 5.4 договору при порушенні позичальником строків платежів по будь-якому з грошових зобов`язань, передбачених кредитним договором, більш ніж на 30 днів, у зв`язку з чим банк змушений буде звернутися до суду, позичальник зобов`язаний сплатити банку штраф у розмірі 250 грн. + 5% від суми позову (том 1 а.с.11-14). На забезпечення виконання зобов`язання за вказаним кредитним договором 17 липня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_3 укладений договір поруки №NKZWG104040061/1, згідно з яким поручитель поручився перед банком за належне виконання позичальником ОСОБА_1 зобов`язань за вищевказаним кредитним договором. Згідно з пунктом 12 договору поруки, порука за цим договором припиняється після закінчення 5 (п`яти) років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором (том 3 а.с.52-53). 03 жовтня 2008 року банк направив позичальнику ОСОБА_1 повідомлення про збільшення відсоткової ставки за кредитним договором від 17 липня 2007 року з 23 листопада 2008 року до 14.04% на рік (том 4 а.с.38). На підтвердження зазначених обставин позивачем долучено до справи копію реєстру відправлених замовних листів, зокрема до ОСОБА_1 (том 4 а.с.39). 24 січня 2017 року на адресу позичальника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_3 банком було направлено повідомлення про наявність заборгованості по поверненню кредитних коштів та вимога про повернення всієї суми кредиту в повному обсязі, вразі якщо заборгованість не буде погашена. Проте, погашення заборгованості відповідачами не здійснено (том 1 а.с.20). На підтвердження зазначених обставин позивачем долучено до справи копію реєстру згрупованих поштових відправлень - рекомендованих листів, зокрема до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (том 1 а.с.21-24). При цьому, відповідачем ОСОБА_1 не спростована інформація про направлення йому письмових повідомлень банком, відомості про які містяться в поштовому реєстрі, на яких стоїть штамп пошти про їх отримання для подальшого відправлення їх адресатам. Оскільки відповідач ОСОБА_1 своїх зобов`язань за кредитним договором належним чином не виконував, то банк у березні 2017 року звернувся до суду з позовом до відповідачів про стягнення заборгованості за кредитним договором в солідарному порядку, скориставшись своїм правом, передбаченим ч.2 ст.1050 ЦК України. У зв`язку із встановленням факту порушення позичальником своїх зобов`язань перед банком, суд першої інстанції, належним чином врахувавши ці обставини, умови кредитного договору і договору поруки, а також цивільного законодавства, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення в солідарному порядку вищезазначених коштів з боржника разом з із поручителем. При цьому слід зазначити, що сторони в договорі поруки встановили строк її дії, а саме визначили, що порука припиняється після закінчення п`яти років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором. Враховуючи, що банк змінив строк виконання основного зобов`язання за кредитним договором, то він мав право звернутися до суду з позовом до поручителя ОСОБА_3 в межах п`ятирічного строку позовної давності. Також матеріали справи містять докази виконання банком своїх зобов`язань щодо надання кредитних коштів, а позичальник не довів належними та допустимими доказами повернення цих коштів у розмірі та на умовах, визначених договором (том 3 а.с.106). Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 про незаконне збільшення розміру процентної ставки за користування кредитним коштами з 23листопада 2008 року, то слід зазначити наступне. Згідно зі ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно із ч.1 ст.651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» від 12 грудня 2008 року №661-VI, який набрав чинності 09 січня 2009 року, положення ЦК України доповнено статтею 1056-1, частиною другою якої передбачено, що встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Наведена редакція статті 1056-1 ЦК України була чинною до 16 жовтня 2011 року. З аналізу зазначених норм можна дійти висновку про те, що якщо умовами кредитного договору передбачається право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим кредитним договором в односторонньому порядку є правомірним за умови, що рішення банку про таку зміну було прийняте до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку». Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі №6-2355цс15. При цьому належним повідомленням боржника щодо підвищення процентної ставки за кредитом є спосіб, визначений сторонами у договорі. Банк має довести, що він повідомив боржника належним чином; неправомірною є зміна процентної ставки навіть у разі належного повідомлення, якщо договором чітко передбачено підписання в таких випадках додаткової угоди; потрібно також враховувати поведінку сторін після прийняття рішення банком щодо зміни процентної ставки, зважаючи на положення цивільного законодавства про укладення та зміну договору, зокрема: а) якщо боржник сплачує проценти за новою ставкою, то пропозицію слід вважати прийнятою і правочин вчиненим, враховуючи частини другу, третю статті 205, частину другу статті 642 ЦК України (навіть за відсутності доказів про належне повідомлення боржника), оскільки фактичні дії свідчать про прийняття пропозиції. З матеріалів справи слідує, що рішення про збільшення процентної ставки за кредитним договором прийнято позивачем до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» та позичальника було повідомлено про зміну умов договору у передбаченому кредитним договором порядку (шляхом відправлення на його адресу письмового повідомлення). Доводи апеляційної скарги про недотримання банком порядку повідомлення позичальника про збільшення розміру відсоткової ставки не заслуговують на увагу, оскільки умовами кредитного договору (пункт 2.3.1) передбачено, що банк тільки надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом 7 календарних днів з дати вступу в чинність зміненої процентної ставки, а отримання згоди позичальника на зміну відсоткової ставки не передбачено умовами кредитного договору, як і підписання додаткової угоди про це. За такого, правочин про збільшення відсоткової ставки є вчиненим відповідно до положень ст.205 ЦК України, ч.2 ст.642 ЦК України. Отже, вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконними дії АТ КБ «ПриватБанк» щодо підвищення розміру відсотків за користування кредитними коштами за кредитним договором №NKZWG104040061 від 17 липня 2007 року в односторонньому порядку з 12% річних до 14.04% річних з 23 листопада 2008 року та покладення обов`язку на АТ КБ «ПриватБанк» здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з урахуванням встановленої відсоткової ставки у розмірі 12% річних є необґрунтованими та задоволенню не підлягають. При цьому, колегія суддів зауважує, що будь-яких заяв відповідача ОСОБА_1 про залишення без розгляду зустрічних позовних вимог в цій частині чи відмови від зустрічного позову, матеріали справи не містять. Щодо зустрічних позовних вимог про визнання недійсним окремих пунктів кредитного договору в частині встановлення винагороди за надання фінансового інструменту та покладення обв`язку здійснити перерахунок, то слід вказати наступне. Велика Палата Верховного Суду у пункті 28 постанови від 07 липня 2020 року у справі №712/8916/17 (провадження №14-448цс19) вказала, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст.203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Відповідно до ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Частинами 2,3 ст.215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до ст.217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Частинами 1,2 статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ч.2 ст.627 ЦК України). Частиною 4 ст.42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Особливості регулювання правовідносин за договорами споживчого кредиту передбачені також Законом України «Про захист прав споживачів». Так, за змістом ч.5 ст.11, ч.ч.1,2,5,7 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній станом на 17 липня 2007 року) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Крім того, згідно з абзацами 2, 3 частини 4 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Відповідно до ч.8 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Згідно зі ст.55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного Банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Частиною 3 вищезазначеної статті (в редакції, яка діяла на час укладення кредитного договору) передбачено, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Згідно із ч.3 ст.13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами. Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 06 вересня 2017 року у справі №6-2071цс16 послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними. У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-1746цс16 зазначено, що встановлення банком у кредитному договорі обов`язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, а також нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит (саме як компенсацію сукупних послуг банку за рахунок клієнта), є незаконним. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у своєму правовому висновку у постанові від 09 грудня 2019 року в справі №524/5152/15 (провадження №61-8862сво18) зазначив, що надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконанні прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику. Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами. Частинами 2,3 ст.215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). З огляду на зазначене, колегія суддів дійшла висновку про те, що положення спірного кредитного договору від 17 липня 2007 року №NKZWG104040061 щодо винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0.20% від суми виданого кредиту на придбання квартири є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено ч.3 ст.55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції, яка діяла на час укладення договору), ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, яка діяла на час укладення договору) і п.3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору. Подібні висновки зробила Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 09 грудня 2019 року у справі №524/5152/15-ц (провадження №61-8862сво18). При цьому, судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Вказані висновки сформульовані в п.63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (провадження №12-204гс19), п.6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (провадження №12-80гс20). Судове рішення щодо правових наслідків недійсного правочину, в якому суд у мотивувальній частині робить висновки щодо дійсності чи нікчемності правочину, відповідає зазначеному принципу. Визнання судом нікчемного правочину недійсним за вимогою сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, оскільки нікчемний правочин є недійсним у силу закону з моменту його укладення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17). Таким чином позовні вимоги про визнання недійсними окремих положень пунктів кредитного договору щодо комісії не підлягають задоволенню саме у зв`язку із обранням ОСОБА_1 неналежного способу захисту порушеного права. При цьому, вимога про покладення обов`язку на банк перерахувати існуючу заборгованість за кредитним договором теж не підлягає задоволенню, оскільки такий спосіб захисту прав можливий лише у випадку існування між сторонами кредитних зобов`язань, тоді як у справі, що переглядається, встановлено, що зобов`язання між сторонами припинені у зв`язку із неналежним виконанням їх позичальником. У такому випадку, на думку колегії суддів, належним та ефективним способом захисту буде вимога щодо зобов`язання банку повернути незаконно стягнуті кошти, оскільки захистити свої права у інший спосіб позичальник позбавлений можливості. Європейський суд з прав людини вказав, що п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Враховуючи наведені норми процесуального права колегія суддів робить висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції у частині вирішення первісних позовних вимог банку та скасування рішення районного суду в частині відмови в задоволенні вимог зустрічного позову за спливом позовної давності з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог. За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч.13 ст.141 ЦПК України). Разом з тим, оскільки зміна за наслідками апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції не призвела до зміни висновку суду щодо задоволення первісного позову банку та відмови у задоволенні зустрічного позову, то відсутні підстави для розподілу судових витрат судом апеляційної інстанції. Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 06 червня 2023 року в частині вирішення первісних позовних вимог Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без змін. Рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 06червня 2023 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» скасувати і ухвалити у цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання недійсними пунктів кредитного договору, визнання незаконними дії банку щодо підвищення розміру відсоткової ставки за користування кредитними коштами та покладення обв`язку вчинити певні дії. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Серебрякова Судді: В.В. Коломієць Н.В. Самчишина Повний текст судового рішення складено 01 вересня 2023 року