Постанова 4803 № 216/1860/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1245/23 Справа № 216/1860/22 Суддя у 1-й інстанції - Цимбалістенко О.В. Суддя у 2-й інстанції - Кішкіна І. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 серпня 2023 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі: судді-доповідача Кішкіної І.В., суддів Агєєва О.В., Корчистої О.І., розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу №216/1860/22 за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Кривий Ріг Цемент» про відшкодування моральної шкоди, завданої працівнику внаслідок ушкодження його здоров`я,за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Кривий Ріг Цемент» на рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 вересня 2022 року (суддя Цимбалістенко О.В.), в с т а н о в и в : 10 червня 2022 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до Приватного акціонерного товариства «Кривий Ріг Цемент» про відшкодування моральної шкоди, завданої працівнику внаслідок ушкодження його здоров`я, в якому в обґрунтування своїх позовних вимог зазначила, що вона працювала в період з 01 червня 1985 року по 21 серпня 1987 року живильником третього розряду на Криворізькому цементно-гірничому заводі, була звільнена за власним бажанням за станом здоров`я. 22січня 1986 року стався нещасний випадок, пов`язаний з виробництвом. Медичним висновком лікарсько-експертної комісії від 08 червня 1995 року позивачці первинно визначено ступінь втрати професійної працездатності на рівні 20% у зв`язку з каліцтвом. Медичним висновком від 24 листопада 1998 року втрата працездатності позивачці встановлена 30% з 26 жовтня 1998 року безстроково. Вважає, що внаслідок нещасного випадку позивачка втратила здоров`я, у зв`язку з чим зазнала моральної шкоди. Просила суд стягнути з Приватного акціонерного товариства «Кривий Ріг Цемент» на її користь в якості відшкодування моральної шкоди, завданої працівнику ушкодженням його здоров`я внаслідок нещасного випадку, пов`язаного з виробництвом 195000 грн без урахування утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов`язкових платежів. Рішенням Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 вересня 2022 року позов ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Кривий Ріг Цемент» про відшкодування моральної шкоди, завданої працівнику внаслідок ушкодження його здоров`я, задоволено. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Кривий Ріг Цемент» на користь ОСОБА_1 в якості відшкодування моральної шкоди, завданої працівнику ушкодженням його здоров`я внаслідок нещасного випадку, пов`язаного з виробництвом 195000 грн без урахування утримання з такої суми податку з доходів фізичних осіб та інших обов`язкових платежів. Вирішено питання про судові витрати. З вказаним рішенням не погодився відповідач Приватне акціонерне товариство «Кривий Ріг Цемент» та оскаржив його в апеляційному порядку, в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що згідно акту № 2 форми Н-1 про нещасний випадок, пов`язаний з виробництвом від 23 січня 1986 року, нещасний випадок з позивачкою стався 22 січня 1986 року. Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 210/5258/16-ц, вважає що акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, воли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Таким чином не встановлено ретроспективно обов`язку роботодавця з відшкодування моральної шкоди, оскільки щодо юридичної відповідальності, зокрема і цивільно-правової, новий закон застосовується лише тоді, коли він пом`якшує або скасовує відповідальність особи. Враховуючи те, що нещасний випадок з позивачкою стався 22 січня 1986 року, тобто до 20 березня 2007 року, то вона має право на відшкодування моральної шкоди від Фонду соціального страхування, а Приватне акціонерне товариство «Кривий Ріг Цемент» є неналежним відповідачем. Позивачка ОСОБА_1 відзив на апеляційну скаргу не надала. Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до частин 1, 3 статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції справа розглядається за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою, в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу. Відповідно до частини 1 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Згідно із частиною 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Зважаючи на те, предметом апеляційного оскарження є рішення у справі, ціна позову у якій не перевищує 100 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін. Перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, апеляційний суд дійшов таких висновків. У частині 3 статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено та як вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_1 працювала з 01 червня 1985 року по 21 серпня 1987 року на Криворізькому цементно-гірничому заводі. Відповідно до акта про нещасний випадок на виробництві від 23 січня 1986 року №2 встановлено, що нещасний випадок мав місце 22 січня 1986 року, ОСОБА_1 підіймалася сходами та через просочування грунтових вод утворився бруд, вона підсковзнулася та підвернула ліву ногу. Висновком комісії за результатами розслідування нещасного випадку встановлено, що нещасний випадок стався на території підприємства в робочий час, під час виконання службових обов`язків, тому вважається пов`язаним з виробництвом. Нещасний випадок визнано таким, що пов`язаний з виробництвом. Причиною нещасною випадку визначено незадовільне утримання робочого місця та проходів. Одночасно у вказаному акті визначений перелік заходів для усунення причин нещасного випадку, які покладено на начальника цеха. Тобто встановлено, що нещасний випадок стався з вини роботодавця. Згідно із випискою з акта МСЕК від 08 червня 1995 року ОСОБА_1 первинно визначено ступінь втрати професійної працездатності 20 % у зв`язку з каліцтвом. Медичним висновком МСЕК від 24 листопада 1998 року відсоток втрати працездатності змінено на 30 % безстроково з 26 листопада 1998 року. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що документально підтверджені факти заподіяння позивачці моральних страждань, обставини за наслідками яких дій вони заподіяні, в якій грошовій сумі позивачка оцінює заподіяну їй шкоду та з чого вона при цьому виходить. Оцінюючи розмір відшкодування позивачці моральної шкоди, з урахуванням вказаних позивачкою та встановлених судом обставин та характеру спричиненої моральної шкоди, та виходячи з міркувань розумності, виваженості та справедливості, суд вважав можливим стягнути на користь позивачки на відшкодування моральної шкоди 195000 грн, тобто на рівні 30 мінімальних заробітних плат. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції. Згідно з нормами Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України). Статтею 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом. Відповідно до статті 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку. Відповідно до пунктів 1 - 14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6 відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням його здоров`я від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, провадиться згідно із законодавством про страхування від нещасного випадку. Це законодавство складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, Закону України від 23 вересня 1999 року №1105-XIV «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», Закону України від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII «Про охорону праці», КЗпП України, а також законодавчих та інших нормативно-правових актів. Спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності. Оскільки позивачці первинно висновком МСЕК встановлено стійку втрату професійної працездатності у зв`язку з трудовим каліцтвом 08 червня 1995 року, тобто встановлено наявність пошкодження здоров`я на виробництві, що надало їй право на відшкодування моральної шкоди роботодавцем, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що до правовідносин сторін мають застосовуватися Правила відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням ним трудових обов`язків, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України №472 від 23 червня 1993 року. У відповідності до п. 11 цих Правил, в редакції, що була чинною на час виникнення правовідносин сторін, моральна шкода відшкодовується за заявою потерпілого про характер моральної втрати чи висновком медичних органів у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі, розмір якої визначається в кожному конкретному випадку на підставі: домовленості сторін (власника, профспілкового органу і потерпілого або уповноваженої ним особи); рішення суду. Розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян незалежно від інших будь-яких виплат. Згідно із статтею 440-1 ЦК України (у редакції 1963 року, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п`яти мінімальних розмірів заробітної плати. Таким чином, згідно із статтею 440-1 ЦК України (у редакції 1963 року, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди не менше п`яти мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, що не може перевищувати 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (п. 11 Правил). Відповідно до статті 3 Закону України «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт). Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов`язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників. Вищезазначені вимоги закону у поєднанні зі статтями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи, та враховувати засади розумності, виваженості й справедливості. Такий підхід цілком узгоджується з положенням статті 83 ЦК Українт (в редакції 1963 року, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) про те, що позовна давність не поширюється, зокрема, на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом. Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України № 6-156цс14, № 6-188цс14 та № 6-207цс14. Існує колізія правових норм, при якій мінімальний розмір відшкодування моральної шкоди, який відповідає 100% стійкої втрати працездатності, суттєво перевищує максимальний розмір відшкодування моральної шкоди, який відповідає 100% стійкої втрати працездатності, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягає застосуванню ст. 440-1 ЦК України, в редакції 1963 року, яка має вищу юридичну силу порівняно з п. 11 Правил, станом на 1994 рік. Крім того, в даному випадку доречно зазначити, що у постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі №219/590/17 сформульовано правовий висновок про те, що, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, враховуючи встановлені законодавством обмеження розміру відшкодування моральної шкоди, необхідно враховувати засади розумності, виваженості й справедливості. Також колегія суддів апеляційного суду враховує, що стаття 237-1 КЗпП України, якою встановлено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя, відповідно до Закону України «Про внесення змін до КЗпП України» від 24 грудня 1999 року набрав чинності з 13 січня 2000 року. Разом з тим, до набрання чинності зазначеної норми правовідносини щодо відшкодування моральної шкоди було врегульовано Законом України «Про охорону праці», який набрав чинності 01 січня 1993 року, та Правилами відшкодування власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням ним трудових обов`язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №472 від 23 червня 1993 року (зі змінами та доповненнями, затвердженими постановами Кабінету Міністрів України від 18 липня 1994 року № 492, 13 червня 1995 року №410, 02 жовтня 1995 року №777, 10 січня 1996 року №34). Відповідно до статті 4 Закону України «Про охорону праці» державна політика в галузі охорони праці базується, зокрема, на принципах пріоритету життя і здоров`я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці, соціального захисту працівників, повного відшкодування особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Згідно із статтею 17 Закону України «Про охорону праці» власник зобов`язаний створити в кожному структурному підрозділі і на робочому місці умови праці відповідно до вимог нормативних актів, а також забезпечити додержання прав працівників, гарантованих законодавством про охорону праці. Стаття 12 Закону України «Про охорону праці» встановлює, що відшкодування моральної шкоди провадиться власником, якщо небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральної втрати потерпілого, порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Під моральною втратою потерпілого розуміються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що спричинило погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Відшкодування моральної шкоди можливе без втрати потерпілим працездатності. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством. Отже, станом на час встановлення позивачці стійкої втрати працездатності - 08 червня 1995 року, норми чинного законодавства України передбачали обов`язок роботодавця відшкодувати працівникові моральну шкоду, завдану ушкодженням здоров`я на виробництві, а тому доводи апеляційної скарги щодо відсутності у відповідача такого обов`язку є неприйнятними. Судом першої інстанції встановлено, що у зв`язку з нещасним випадком позивачці заподіяно моральну шкоду, яка полягає в тому, що вона втратила професійну працездатність у загальному розмірі 20%. Виходячи із наведених вище обставин, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що позивачці заподіяно моральну шкоду, і вона має право на її відшкодування. У зв`язку з травмою на виробництві позивачці заподіяно моральну шкоду, яка полягає в тому, що первинно позивачці встановлено втрату працездатності 20%. Після втрати працездатності у позивачки змінилися умови життя, вона періодично проходить лікування, у зв`язку з отриманою травмою постійно відчуває психологічний дискомфорт, фізичний біль. Так, Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях («Шевченко проти України», «Харук та інші проти України», «Скордіно проти Італії») і в Практичній інструкції по зверненню в ЄСПЛ від 28 березня 2007 року, затвердженій Головою ЄСПЛ на підставі ст. 32 Регламенту ЄСПЛ, посилається на те, що в справах про присудження морального відшкодування, суд має визначити розмір моральної шкоди з огляду на розміри присудження компенсації у подібних справах та об`єктивної оцінки психотравматичної ситуації. Колегія суддів апеляційного суду погоджується із визначеним судом першої інстанції розміром відшкодування моральної шкоди, стягнутої з відповідача на користь позивачки, який визначено ним, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, відповідно до п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 березня 1995 року, яким передбачено, що розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнала позивачка, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховано відсоток втрати позивачкою професійної працездатності у розмірі 20% (в подальшому 30% безстроково), стан здоров`я потерпілої, тяжкість вимушених змін у її життєвих і виробничих стосунках, неможливість відновлення попереднього стану та тривалість роботи позивачки на підприємстві відповідача. Отже висновок суду першої інстанції про задоволення позову є обґрунтованим, відповідає вимогам діючого законодавства, обставинам справи та узгоджується з роз`ясненнями, наданими Пленумом Верховного Суду України в пункті 13 постанови «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року №

4. У зв`язку з вищевикладеним, колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги відповідача про необґрунтованість визначеного судом першої інстанції розміру моральної шкоди. Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. 05 грудня 2018 року Велика Палата Верховного у справі № 210/5258/16-ц (провадження № 14-463цс18) прийняла постанову, у якій зробила правовий висновок про те, що «у справах щодо відшкодування моральної шкоди, завданої у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, суди, встановивши факт завдання моральної шкоди, повинні особливо ретельно підійти до того, аби присуджена ними сума відшкодування була домірною цій шкоді. Сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою судом з урахуванням, зокрема, визначених у частині третій статті 23 ЦК України критеріїв і тоді, коли таке відшкодування присуджується у сумі суттєво меншій, аніж та, яку просив позивач. При цьому, суд констатував у цій справі, що характер отриманої позивачем травми, що спричинила повну втрату ним професійної працездатності, звільнення з роботи через виявлену невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі за станом здоров`я, визнання позивача особою з інвалідністю І групи безстроково, неможливість відновлення попереднього фізичного стану, тяжкість і незворотність змін у буденному житті, необхідність щорічної реабілітації, надають йому право на відшкодування моральної шкоди у розмірі 275000 гривень». Слід зауважити, що право на відшкодування з урахуванням практики Європейського суду з прав людини повинно носити ефективний характер, і має на меті не тільки покриття шкоди завданої потерпілій стороні, а також є засобом попередження з боку відповідача вчинення порушень прав, отже має бути відчутним не тільки для позивача, але й для відповідача, що спонукало б відповідача вживати заходів щодо зміни практики нехтування положеннями законодавства. Отже, з урахуванням того, що позивачці встановлено стійку втрату професійної працездатності у розмірі 20% (в подальшому 30% безстроково), що безумовно тягне за собою зміни у буденному житті позивачки, колегія суддів дійшла висновку, що визначений судом першої інстанції розмір відшкодування моральної шкоди 195000 грн не є завищеним та відповідає судовій практиці Великої Палати Верховного Суду при розгляді справи з аналогічними правовідносинами, є розумним, виваженим і справедливим. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що моральну шкоду ОСОБА_1 завдано порушенням її законних прав на безпечні і нешкідливі умови праці саме роботодавцем, а тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку про покладення обов`язку з відшкодування завданої моральної шкоди на відповідача. Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року). Згідно із статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками процесу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Оскільки позивачкою суду надано належні, допустимі та достовірні докази на підтвердження обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про врахування таких доказів. Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що, оскільки нещасний випадок з позивачкою стався 22 січня 1986 року, тобто до 20 березня 2007 року, то вона має право на відшкодування моральної шкоди від Фонду соціального страхування, а ПАТ «Кривий Ріг Цемент» є неналежним відповідачем, апеляційний суд не приймає до уваги, тому що Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» №1105-XIV прийнятий 23 вересня 1999 року, в той час як позивачці первинно встановлено втрату працездатності в 1995 році, тобто до прийняття цього закону, а тому на час виникнення спірних правовідносин відповідальність за відшкодування моральної шкоди не передбачає можливості такого відшкодування Фондом, а покладена на роботодавця. Інші доводи апеляційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності їх переоцінки, зокрема, надання переваги поданим стороною відповідача доказам та відхилення аргументів позивачки, які за доводами заявника є необґрунтованими. Отже, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини, та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог позивача. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судом першої інстанції повно та всебічно з`ясовано обставини справи, висновки суду відповідають обставинам справи, рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, подану апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Також, відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції має бути зазначено розподіл судових витрат, понесених в зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції. Згідно із частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Відповідно до частини 3 статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, ціна позову у яких не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Так як справа є малозначною, ціна позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то судове рішення не підлягає касаційному оскарженню. Керуючись статтями 374, 375, 382, 383 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Кривий Ріг Цемент» залишити без задоволення. Рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 вересня 2022 рокузалишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених підпунктами а-г пункту 2 частини 3 статті 389 ЦПК України. Повний текст постанови складено 30 серпня 2023 року. Судді І.В. Кішкіна О.В. Агєєв О.І. Корчиста