Постанова Дніпровський апеляційний суд № 212/8830/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1925/25 Справа № 212/8830/24 Суддя у 1-й інстанції - Чайкін І. Б. Суддя у 2-й інстанції - Корчиста О. І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 квітня 2025 року Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді Корчистої О.І. суддів: Бондар Я.М., Зубакової В.П., за участю секретаря Черняєвої С.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського апеляційного суду в м. Кривий Ріг Дніпропетровської області цивільну справу №212/8830/24 за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Швець Михайло Євгенович, до Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» про відшкодування моральної шкоди, за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат», на рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 жовтня 2024 року, встановив: У вересні 2024 року адвокат Мовчан О.М., в інтересах якого діє адвокат Швець М.Є., звернувся до суду з позовом до ПрАТ «ЦГЗК» про відшкодування моральної шкоди. В обґрунтування заяви зазначив, що позивач перебував у трудових відносинах з підприємством відповідача з 08.10.1960 року по 14.04.2002 рік, працював у шкідливих умовах на підприємстві відповідача на різних посадах, внаслідок чого захворів на професійне захворювання. Вперше ОСОБА_1 пройшов огляд МСЕК 07.05.1996 року, йому було встановлено 15% втрати працездатності без встановлення інвалідності. При наступному переогляді висновком МСЕК встановлено 25% втрати професійної працездатності з січня 2000 року - безстроково. Стан позивача погіршувався, а тому 10.09.2008 року він пройшов огляд МСЕК де було встановлено 50% втрати професійної працездатності та третя група інвалідності - безстроково. Вважає, що з вини підприємства, яке не створило безпечних умов праці, позивач втратив своє здоров`я, йому завдана моральна шкода. Зазначає, що порушено нормальні життєві зв`язки позивача, внаслідок чого неможливо вести повноцінне життя, а захворювання вимагає додаткових зусиль для організації життя. Просив суд стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду у зв`язку з ушкодженням здоров`я в сумі 400 000 гривень. Рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 жовтня 2024 року позовні вимоги адвоката Швець М.Є., який діє в інтересах ОСОБА_1 , задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ «ЦГЗК» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 180 000 гривень без утримання податку з доходу фізичних осіб. Стягнуто з ПрАТ «ЦГЗК» на користь держави судовий збір в розмірі 1 800 гривень. В задоволені іншої частини позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі ПрАТ «ЦГЗК», посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду в частині визначення розміру моральної шкоди змінити та зменшити її до 100 000 гривень з утриманням податків та загальнообов`язкових платежів, згідно вимог податкового законодавства. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що не можна вважати 07.05.1996 датою встановлення позивачеві стійкої втрати працездатності вперше, оскільки, Довідка МСЕК від 07.05.1996 №8758 не містить відміток про назву захворювання або його код за МКБ 10, також відсутні відмітки про професійний характер захворювання. До того ж, групи інвалідності 07.05.1996 позивачеві не встановлено. В матеріалах справи відсутня копія Акту форми П-4 щодо розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання до травня 1996 року. Відповідно, пройти огляд МСЕК та встановити саме втрату професійної працездатності за професійними захворюваннями позивач не міг, адже за встановленою на той час законодавчою процедурою (як і зараз) без Акту форми П-4 огляд МСЕК не проводився. Дане твердження виключає професійний характер захворювання, встановленого МСЕК 07.05.1996 року, отже висновок суду про первинне встановлення позивачеві стійкої втрати працездатності саме 07.05.1996 є хибним. Дані твердження в повній мірі стосуються і оглядів МСЕК від 21.12.1998 та від 20.12.1999. На думку апелянта, датою первинного встановлення позивачеві стійкої втрати працездатності слід вважати 10.09.2008. Даний факт підтверджується довідкою МСЕК серії МСЕ-ДНА-01 №616366, в якій зазначено про професійний характер захворювань при первинному огляді, зазначено, що позивачеві встановлюється з 10.09.2008 безстроково ІІІ гр. інвалідності та ступінь професійної втрати працездатності в розмірі 40% за ХОЗЛ та 10% за туговухістю. Вважає дану довідку єдиним належним та допустимим доказом встановлення позивачеві стійкої втрати професійної працездатності вперше за хронічними професійними хворобами, що узгоджується з іншими наявними доказами по справі та вимогами законодавства, чинного на момент здійснення оглядів МСЕК Позивача. Станом на 10.09.2008 правові підстави для відшкодування моральної шкоди законодавством було змінено, отже, і рішення суду І інстанції в цій частині підлягає зміні. Крім того, зазначає, що чинне законодавство України допускає зайнятість працівників на роботах із шкідливими та важкими умовами праці, оскільки в деяких галузях промисловості не можна повністю виключити шкідливі та небезпечні фактори виробничого середовища і трудового процесу. Акцентує увагу суду, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою та протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Тому покладення обов`язку відшкодувати моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли така шкода була викликана протиправною поведінкою осіб та за наявності причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та моральною шкодою. За результатами розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання зі сторони відповідача не встановлено порушень щодо забезпечення засобами колективного та індивідуального захисту. Тривалий стаж роботи на підприємстві в умовах впливу шкідливих виробничих факторів, вказує на те, що це був власний усвідомлений вибір позивача з прийняттям всіх ризиків, що можуть призвести до розвитку професійних захворювань. Акт розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання (отруєння) та медичні довідки про визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках самі по собі не є належним підтвердженням наявності підстав для відшкодування відповідачем моральної шкоди, оскільки вказані документи не доводять протиправність зі сторони відповідача. В Акті розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання не зазначено осіб, які порушили законодавство про охорону праці, гігієнічні регламенти і нормативи, так само, як і не зазначено, які саме статті, пункти законів та інших нормативно-правових актів, вимоги яких порушено. Крім того, відповідач вважає, що сума вимог про відшкодування моральної шкоди, завданої професійним захворюванням, є значно завищеною та такою, що не відповідає критеріям розумності та справедливості, які, зокрема, визначені у частині третій статті 23 ЦК України. Не можна назвати справедливим рішення суду, яким стягується моральна шкода вдвічі втричі більше, ніж іншим громадянам за таких же підстав. Судом першої інстанції в рішенні взагалі не надана мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Судом першої інстанції була надана оцінка лише аргументам позивача і не було відхилено жодного доказу, наданого позивачем. І навпаки, судом першої інстанції не було враховано жодного пояснення та аргументу відповідача: що позивач сприяв розвитку професійних захворювань з метою отримати пільговий стаж для виходу на пенсію, інші пільги та компенсації, а також щодо скрутного фінансового стану відповідача та його вклад в обороноздатність держави, а саме: внаслідок військових дій, обмеження енергопостачання, логістичних обмежень частково зупинений технологічний цикл з випуску основної продукції, більшість працівників направлені у простій або до лав ЗСУ. Вважає, що рішення суду повинно відповідати засадам виваженості, розумності та справедливості. Захист прав позивача не може бути перетворено на звичайний бізнес, адже за загальним принципом відшкодування шкоди (в тому числі і моральної) розмір відшкодування шкоди має бути не більшим за достатній для розумного задоволення вимог заявника і не має призводити навіть до його неістотного збагачення. Звертає увагу на те, що на даний час згідно з податковим законодавством ця сума підлягає оподаткуванню, але відповідач не повинен утримувати та перераховувати до бюджету суму податку з доходу, що сплачується позивачу. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Швець М.Є., зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за наступних підстав. Відповідно частин 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно ст. 13 і 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Таким вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає в повній мірі. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено доказами, які містяться в матеріалах справи, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з підприємством відповідача з 08.10.1960 року по 14.04.2002 рік. Звільнений 14.04.2002 за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію, що підтверджується копією трудової книги позивача(а. с. 7-8). Згідно Акту № 18 розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання (отруєння) № 9 від 25.11.1998 року встановлено причини виникнення професійного захворювання, а саме робота позивача на протязі 34 років 11 місяців на підприємстві відповідача у шкідливих умовах. Відповідно п.15 акту розслідування, професійне захворювання виникло у зв`язку з дією на організм людини діоксиду кремнію в повітрі робочої зони агломератника при замірах в серпні 1998 року 10,1м.кв./м.куб. при нормі 4,0 м.кв./м.куб. (а.с. 9-10). ОСОБА_1 вперше пройшов огляд МСЕК 07.05.1996 року, йому було встановлено 15% втрати працездатності без встановлення інвалідності (а.с. 12). Стан позивача погіршувався та він проходив періодичне лікування, про що свідчать виписки з медичної карти стаціонарного хворого ОСОБА_1 (а.с. 15-21) Висновком МСЕК від 10.09.2008 року позивачу встановлено 50% втрати професійної працездатності 40% по ХОЗЛ та 10% по туговухості, а також третю групу інвалідності з 10.09.2008 року безстроково (а.с.14-14 зворотній). Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з тяжкості наслідків, які настали в здоров`ї позивача, незворотності змін його здоров`я, розміру втрати працездатності, відсутності наявності динаміки покращення стану позивача, постійний характер страждань, виходячи із засад розумності та справедливості, з урахуванням ступеню втрати професійної працездатності 50% та встановлення третьої групи інвалідності - безстроково, період роботи у відповідача на протязі багатьох років в умовах впливу шкідливих факторів, тому суд, вважав за необхідне визначити розмір компенсації у сумі 180000 гривень, що відповідатиме розміру заподіяної моральної шкоди. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з такими висновками суду першої інстанції, так як їх суд дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені судом. Статтею 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Частина 4 статті 43, частина 1 статті 46 Конституції України передбачають, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Так, відповідно ст.264 ЦПК України, в редакції на час ухвалення оскаржуваного рішення суду, суд під час ухвалення рішення, серед інших питань, вирішує які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Відповідно вимог ст.173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку. Згідно роз`яснень, які містяться в пунктах 1 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням його здоров`я від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, провадиться згідно із законодавством про страхування від нещасного випадку. Це законодавство складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, Закону України від 23 вересня 1999 р. N 1105-XIV "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", Закону України від 14 жовтня 1992 р. N2694-XII "Про охорону праці", КЗпП України, а також законодавчих та інших нормативно-правових актів. Спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності. Оскільки позивачу первинно висновком МСЕК встановлено стійку втрату професійної працездатності, як у зв`язку з професійним захворюванням 23.04.1996 р, тобто встановлено наявність пошкодження здоров`я на виробництві, що надало йому право на відшкодування моральної шкоди роботодавцем, колегія суддів приходить до висновку, що до правовідносин сторін мають застосовуватися Правила відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров`я пов`язаним з виконанням ним трудових обов`язків, затверджені Постановою КМУ №472 від 23.06.1993 року, в редакції станом на 01.01.1996 рік. У відповідності до положень п.11 цих Правил моральна шкода відшкодовується за заявою потерпілого про характер моральної втрати чи висновком медичних органів у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі, розмір якої визначається в кожному конкретному випадку на підставі: домовленості сторін (власника, профспілкового органу і потерпілого або уповноваженої ним особи); рішення комісії по трудових спорах; рішення суду. Розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати незалежно від інших будь-яких виплат. Згідно зі ст. 440-1 ЦК Української РСР (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п`яти мінімальних розмірів заробітної плати. Таким чином, згідно зі ст. 440-1 ЦК Української РСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди - не менше п`яти мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, що не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (п. 11 Правил). Відповідно ст.3 Закону України "Про оплату праці" мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт). Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов`язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників. Вищезазначені вимоги закону у поєднанні зі статями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи, та враховувати засади розумності, виваженості й справедливості. Такий підхід цілком узгоджується з положенням ст.83 ЦК Української РСР про те, що позовна давність не поширюється, зокрема, на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом. Аналогічний правовий висновок міститься й у постановах Верховного Суду України № 6-156цс14, № 6-188цс14 та № 6-207цс14від 24 грудня 2014 року, ухвалених за результатом розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, яка має враховуватися судами загальної юрисдикції при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин (ч. 2 ст. 214, ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, в редакції, на час ухвалення оскаржуваного рішення суду). Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» визначено: мінімальна заробітна плата у місячному розмірі станом на час розгляду справи становить 8000 грн., тобто мінімальний розмір відшкодування моральної шкоди, який відповідає 100% стійкої втрати працездатності, дорівнює 40 000 грн., а максимальний 1 600 000 грн. Відповідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди)» з наступними змінами, факт заподіяння моральної шкоди пов`язують не лише зі станом напруженості під впливом сильнодіючого впливу, яким є стрес, а із наявністю втрат фізичного і психічного характеру, які тягнуть за собою порушення нормальних життєвих зв`язків потерпілого, зменшення його суспільної активності, потребують від нього додаткових зусиль для організації життя. Як зазначено в п. 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2004 року по справі №1-9/2004 ушкодження здоров`я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов`язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності, спричинюють йому моральні та фізичні страждання. У випадку каліцтва потерпілий втрачає працездатність і зазнає значно більшої моральної шкоди, ніж заподіяна працівникові, який не втратив професійної працездатності. В судовому засіданні встановлено, що у зв`язку з професійним захворюванням, отриманим під час роботи на підприємстві відповідача позивачу заподіяно моральну шкоду, яка полягає в тому, що він втратив професійну працездатність 15% без встановлення інвалідності (07.05.1996), а в подальшому, з 10.09.2008 позивачу встановлено 50% втрати професійної працездатності 40% по ХОЗЛ та 10% по туговухості, а також третю групу інвалідності з 10.09.2008 року безстроково. Після втрати працездатності у позивача порушено нормальні життєві зв`язки, внаслідок чого неможливо вести повноцінне життя, а захворювання вимагає додаткових зусиль для організації життя. Виходячи із наведених вище обставин, колегія суддів вважає, що позивачу ОСОБА_1 заподіяно моральну шкоду, і він має право на її відшкодування. Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v.BULGARIA, § 62, ЄСПЛ від 12 липня 2007 року). Слід зазначити, що моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає, і не може бути точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз. Таким чином, при визначенні розміру моральної шкоди, виходячи із засад розумності та справедливості, з урахуванням ступеню втрати професійної працездатності 50% та встановлення третьої групи інвалідності безстроково, судом першої інстанції вірно враховано тяжкість наслідків, які настали в здоров`ї позивача, незворотність змін його здоров`я, розмір втрати працездатності, відсутність наявності динаміки покращення стану позивача, постійний характер страждань, період роботи у відповідача на протязі багатьох років в умовах впливу шкідливих факторів, та визначено розмір компенсації у сумі 180 000 гривень, що відповідає розміру заподіяної моральної шкоди. У зв`язку з вищевикладеним, колегія суддів апеляційного суду не бере до уваги доводи апеляційної скарги відповідача про необґрунтованість визначеного судом розміру моральної шкоди та вважає, що достатнім, справедливим, співмірним розміром компенсації позивачеві моральної шкоди буде 180 000 гривень. Доводи апеляційної скарги не спростовують правильність правових висновків суду, зводяться до переоцінки доказів та на законність оскаржуваного судового рішення не впливають. Доводи ж апеляційної скарги відповідача про те, що судом першої інстанції не було враховано при винесенні судового рішення положення Закону України від 16 січня 2020 року № 466-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» (далі Закон № 466), яким внесені зміни до п.п.164.2.14 а статті 164 Податкового кодексу України щодо оподаткування податком на доходи фізичних осіб сум відшкодування моральної шкоди (норма набрала чинності з 23 травня 2020 року), колегія суддів не бере до уваги, з огляду на наступне. Чинним податковим законодавством передбачено, що суми відшкодування немайнової (моральної) шкоди, стягнуті на підставі судового рішення, включаються до оподаткованого доходу платника податку, відповідно підлягають оподаткування, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров`ю. Як вбачається з матеріалів справи, в даному випадку мова йде про суми відшкодування збитків, завданих платнику податків внаслідок ушкодження здоров`я на виробництві, а отже, заподіяння шкоди життю та здоров`ю найвищого ступеня, в результаті чого, вищевказані зміни не поширюються на оподаткування сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих позивачу внаслідок ушкодження здоров`я на виробництві. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.). Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Згідно ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду залишенню без змін. Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, постановив: Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 жовтня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Судді: Повний текст постанови складено 16 квітня 2025 року. Головуючий О.І. Корчиста