Постанова КЦС ВС № 757/31806/18-ц

Постанова Іменем України 09 серпня 2023 року м. Київ справа № 757/31806/18-ц провадження № 61-2798св22 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач), суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - Печерська районна в місті Києві державна адміністрація, відповідач - ОСОБА_1 , треті особи: комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва», Департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради, громадська організація «Всеукраїнське об`єднання «Автомайдан», державне підприємство «Сетам», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Печерської районної в місті Києві державної адміністрації на рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 січня 2021 року у складі судді Остапчук Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Соколової В. В., Поліщук Н. В., у справі за позовом Печерської районної в місті Києві державної адміністрації до ОСОБА_1 , треті особи: комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва», Департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради, громадська організація «Всеукраїнське об`єднання «Автомайдан», державне підприємство «Сетам», про витребування майна з чужого володіння. Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року Печерська районна в місті Києві державна адміністрація звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва» (далі - КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва»), Департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради, громадська організація «Всеукраїнське об`єднання «Автомайдан» та державне підприємство «Сетам», про витребування майна з чужого володіння. Свої позовні вимоги Печерська районна в місті Києві державна адміністрація обґрунтовувала тим, що у травні 2018 року КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва» звернулась до Департаменту комунальної власності міста Києва із письмовим запитом про те, чи здійснювалося відчуження нежитлового приміщення загальною площею 112,9 кв. м, що знаходиться у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а також про те, чи видавалось свідоцтво про право власності від 18 березня 2004 року серія та номер: НОМЕР_1 на вказане нежитлове приміщення, яке було підставою для вибуття зазначеного нежитлового приміщення з комунальної власності територіальної громади міста Києва. Печерська районна в місті Києві державна адміністрація зазначала, що листом від 22 травня 2018 року № 062/02/08-4694 Департамент комунальної власності міста Києва, який є правонаступником Головного управління комунальної власності міста Києва, повідомив про те, що вказане свідоцтво про право власності не видавалось, приватизація спірного нежитлового приміщення Департаментом не здійснювалась. Також у листі вказано, що рішенням Київської міської ради від 12 липня 2012 року № 717/8054 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 31 березня 2011 року № 100/5487 «Про програму приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2011-2012 роки» нежитлові приміщення, загальною площею 112,9 кв. м, розташовані на АДРЕСА_1 , внесено до Переліку об`єктів групи А, що перебувають у комунальній власності міста Києва, які підлягають приватизації шляхом продажу на аукціоні. На думку Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, спірні нежитлові приміщення вибули із власності територіальної громади міста Києва та відання Печерської районної в місті Києві державної адміністрації як органу, якому зазначене майно передане до сфери управління, незаконно та без відповідної на те волі, у зв`язку із чим, наявні правові підстави для витребування спірного майна від ОСОБА_1 . Із урахуванням наведених обставин, Печерська районна в місті Києві державна адміністрація просила витребувати нежитлові приміщення з № 1 по № 7 (група приміщень № 118А), загальною площею 112,9 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , з володіння ОСОБА_1 . Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 29 січня 2021 року в задоволенні позову Печерської районної в місті Києві державної адміністрації відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено факту належності йому спірних приміщень та незаконності набуття відповідачем цих приміщень на підставі договору дарування. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_2 була добросовісним набувачем спірного майна, оскільки придбала його за відплатним договором у результаті електронних торгів та подарувала його своїй матері - ОСОБА_1 , яка також є добросовісним набувачем, а позбавлення її права власності на спірне майно матиме наслідком покладення на неї індивідуального та надмірного тягаря, що призведе до порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. За таких обставин, відповідач придбала майно у особи, яка мала право його відчужувати. Постановою Київського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року апеляційну скаргу Печерської районної в місті Києві державної адміністрації залишено без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 січня 2021 року залишено без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не доведено факту незаконності набуття у власність спірного майна ОСОБА_1 , а також не надано належних та допустимих доказів належності спірного нежитлового приміщення територіальній громаді міста Києва. Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були добросовісними набувачами спірного майна і остання придбала майно у особи, яка мала право його відчужувати. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у лютому 2022 року до Верховного Суду, Печерська районна в місті Києві державна адміністрація, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі за касаційною скаргою Печерської районної в місті Києві державної адміністрації на рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року. 05 жовтня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В. Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2023 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 липня 2023 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петров Є. В., Пророк В. В., Стрільчук В. А. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі Печерська районна в місті Києві державна адміністрація посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 25 червня 2014 року у справі № 6-67цс14, а також постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 та від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц. У касаційній скарзі Печерська районна в місті Києві державна адміністрація зазначає, що відповідно до договору від 20 вересня 2017 року № 121/КК/606 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду, а саме нежитлового приміщення, загальною площею 118,8 кв. м (112,9 кв. м - приміщення, 5,9 кв. м - вхідна група) та додаткового договору від 20 березня 2018 року № 1 спірні приміщення перебували в орендному користуванні згідно із Законом України «Про оренду державного та комунального майна», а також рішенням Київської міської ради від 21 квітня 2015 року № 415/1280 «Про затвердження Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва». На думку Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, судом апеляційної інстанції встановлено, проте не взято до уваги те, що рішенням Київської міської ради від 12 липня 2012 року № 717/8054 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 31 березня 2011 року № 100/5487 «Про програму приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2011-2012 роки» нежитлові приміщення, загальною площею 112,9 кв. м, що знаходяться за адресою: вул. Предславинська, № 49, місто Київ, внесено до Переліку об`єктів групи А, що перебувають у комунальній власності міста Києва, які підлягають приватизації шляхом продажу на аукціоні. Підготовка до продажу вказаних приміщень не розпочиналась. Департамент комунальної власності міста Києва, який є правонаступником Головного управління комунальної власності міста Києва, повідомив, що свідоцтво про право власності від 18 березня 2004 року серія та номер: НОМЕР_1 не видавалось, приватизація спірного нежитлового приміщення Департаментом не здійснювалась. У зв`язку із чим, вважає, що спірне майно вибуло із володіння Київської міської ради та Печерської районної у місті Києві державної адміністрації, як органу, якому це майно передано для сфери управління, незаконно та без відповідної на те волі. Відзив на касаційну скаргу У червні 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. У липні 2022 року КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва» подало до Верховного Суду пояснення на касаційну скаргу, у яких зазначає, що підтримує всі доводи касаційної скарги і просить скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 08 серпня 2018 року № 133652917 підставою виникнення права власності на нежитлові приміщення з № 1 по № 7 (група приміщень № 118А) (в літ. А), розташовані на АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 став договір дарування, серія та номер: 1307, посвідчений 08 травня 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чмирук О. В. Підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію права та їх обтяження, індексний номер: 41003615 від 08 травня 2018 року, приватний нотаріус Чмирук О. В. (Київський міський нотаріальний округ, м. Київ) (а. с. 224 т. 1). До ОСОБА_1 спірними приміщеннями володіла її дочка ОСОБА_2 , яка придбала спірне майно на електронних торгах з реалізації арештованого майна боржника - ОСОБА_4 (а. с. 94, 95 т. 2). На підставі свідоцтва від 19 квітня 2018 року, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чмируком О. В., зареєстрованого в реєстрі за № 1057, внесені відомості про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 . Вказане свідоцтво було видане на підставі акта про реалізацію предмета іпотеки шляхом проведення електронних торгів з реалізації арештованого майна боржника - ОСОБА_4 , затвердженого начальником Центрального відділу державної виконавчої служби м. Чернігова 17 квітня 2018 року (а. с. 104 т. 2). ОСОБА_4 власником спірних приміщень був на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Коваленко В. В. 16 серпня 2017 року за № 2881 (а. с. 66-68 т. 2). ОСОБА_5 власником нежитлових приміщень з № 1 по № 7 (групи приміщень № 118А, літ. А), загальною площею 112,90 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , був на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_1 , виданого Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 18 березня 2004 року. Свідоцтво видано на підставі наказу Головного управління комунальної власності міста Києва від 17 березня 2004 року № 931-К7н (а. с. 149 т. 2). Департамент комунальної власності міста Києва у травні 2018 року повідомив КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва» про те, що Головним управлінням комунальної власності міста Києва, правонаступником якого є Департамент, наказ від 17 березня 2004 року за № 931-К7н не видавався, свідоцтво про право власності ОСОБА_5 не оформлялось, що підтверджується листом від 22 травня 2018 року № 062/02/08-4694 (а. с. 11 т. 1). Позиція Верховного Суду Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога Печерської районної в місті Києві державної адміністрації про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 нежитлових приміщень з № 1 по № 7 (група приміщень № 118А) (в літ. А), загальною площею 112,9 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , з посиланням на положення, зокрема, частини третьої статті 388 ЦК України. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Згідно із частиною першою статті 317 та частиною першою статті 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 321 ЦК України). За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Зазначений спосіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння. Згідно із наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених ЦК України. Правовий аналіз положень статті 387 ЦК України дає підстави для висновку, що у наведеній нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі. Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно. Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 зазначеного Кодексу). Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (пункти 57-60) зазначено, що 15 квітня 1991 року введено в дію Закон УРСР «Про власність», яким розмежовано державну та комунальну власність та статтею 31 Закону було встановлено, що до державної власності в Українській РСР належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Частиною першою статті 35 цього Закону було встановлено, що об`єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об`єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров`я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв`язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. 05 листопада 1991 року Кабінет Міністрів України на виконання постанови Верховної Ради УРСР від 26 березня 1991 року «Про введення в дію Закону Української РСР «Про власність» прийняв постанову № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», якою затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Відповідно до цього Переліку до комунальної власності передано, зокрема, житловий та нежитловий фонд Рад. Частиною першою статті 143 Конституції України визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності. Згідно із частиною п`ятою статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Як відомо з матеріалів справи, рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13 січня 1992 року № 26 затверджено перелік комунального майна, яке перебуває у власності міста (а. с. 57-62 т. 1). Рішенням Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад міста Києва» затверджено переліки об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, зокрема до відповідного переліку включено житловий будинок АДРЕСА_1 , загальна площа - 9 860,30 кв. м, нежитлові приміщення - 1 029,40 кв. м (а. с. 63-65 т. 1). Рішенням Київської міської ради від 22 травня 2013 року № 359/9416 «Про внесення змін у додаток № 6 до рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» внесені зміни у додаток № 6 до вказаного рішення, зокрема, зазначено щодо житлового будинку АДРЕСА_1 : загальна площа - 718,75 кв. м, нежитлові приміщення - 138,50 кв. м (а. с. 67, 68 т. 1). Рішенням Київської міської ради від 31 березня 2011 року № 100/5487 «Про програму приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва» (в редакції рішення від 23 березня 2017 року № 33/2255) нежилі приміщення загальною площею 112,9 кв. м, розташовані на АДРЕСА_1 внесено до Переліку об`єктів групи А, що перебувають у комунальній власності міста Києва, які підлягають приватизації шляхом продажу на аукціоні (а. с. 86-91 т. 1). У постанові Верховного Суду від 27 вересня 2022 року у справі № 910/3755/18 зазначено таке: «Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 372/1684/14-ц). З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді й далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном». Стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього. Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має. Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17). Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій, підставою виникнення у ОСОБА_1 права власності на нежитлові приміщення з № 1 по № 7 (група приміщень № 118А) (в літ. А), розташовані на АДРЕСА_1 , є договір дарування № 1307, посвідчений 08 травня 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чмируком О. В. (а. с. 224 т. 1). Тобто, право власності на спірні нежитлові приміщення на момент пред`явлення віндикаційного позову дійсно зареєстровано за відповідачем ОСОБА_1 . Однією із підстав для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову суд першої інстанції вказав те, що позивачем не доведено факту належності йому спірних приміщень. Проте, суди попередніх інстанцій не установили, чи законно набув право власності на спірні нежитлові приміщення ОСОБА_5 , враховуючи відомості про те, що Головним управлінням комунальної власності міста Києва, правонаступником якого є Департамент комунальної власності міста Києва, свідоцтво від 18 березня 2004 року серія НОМЕР_1 про право власності не видавалось, приватизація приміщення не здійснювалась (а. с. 11 т. 1). Не спростовано також доводів позивача про те, що спірне майно належало до комунальної власності до моменту його реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за фізичною особою. ОСОБА_2 (дочка ОСОБА_1 ) набула право власності на спірне майно на підставі проведених 02 квітня 2018 року державним підприємством «СЕТАМ» електронних торгів з реалізації спірного майна, яке оформлено протоколом № 324652, за виконавчим написом нотаріуса. Верховний Суд звертає увагу на те, що примусове виконання судових рішень здійснюється відповідно до умов та в порядку, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», статтею 1 якого визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання, зокрема, судових рішень, є сукупністю дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. У пункті 7.1.4 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 923/971/19 зазначено, що під час виконання судових рішень поряд з нормами Закону України «Про виконавче провадження» застосовуються положення Конституції України, інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цього Закону. Разом з визначенням особливостей процедури виконавчого провадження Закон України «Про виконавче провадження» має бланкетні та відсильні норми, які передбачають застосування правових приписів інших нормативних актів при здійсненні виконавчого провадження. У статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» наведено перелік рішень, що підлягають примусовому виконанню та передбачено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема: 1) виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; 1-1) судові накази; 2) ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом; 3) виконавчих написів нотаріусів. У справі № 902/389/16 на розгляд Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду заявником касаційної скарги було винесено питання правильності застосування положень статті 388 ЦК України стосовно права власника витребувати майно від добросовісного набувача (пункт 54 постанови від 26 липня 2018 року). У пункті 85 зазначеної постанови Верховний Суд вказав, що оскільки майно придбавалося набувачем не в порядку, встановленому для виконання судового рішення, а на прилюдних торгах у порядку здійснення виконавчого провадження за виконавчим написом нотаріуса про звернення стягнення на нерухоме майно, то застосування судом апеляційної інстанції положень частини другої статті 388 ЦК України до таких правовідносин є помилковим. У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) зроблено висновок про те, що закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зроблено висновок, що: «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, провадження № 14-235цс18), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо». Отже, для правильного вирішення цієї справи, суду необхідно встановити первісного власника спірного майна та зробити висновок щодо можливості застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Ураховуючи зазначене колегія суддів вважає висновок судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог Печерської районної в місті Києві державної адміністрації передчасним, тому рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду необхідно врахувати викладене, оцінити правомірність вимог позивача, надати належну оцінку всім доводам учасників справи із належним обґрунтуванням прийняття або неприйняття відповідних доводів і доказів, встановити обставини щодо наявності або відсутності підстав для задоволення позову. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку із наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, оскаржені рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки за результатами розподілу судових витрат У постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України). Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено такий висновок, що «якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат». Тому розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Печерської районної в місті Києві державної адміністрації задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року скасуватиі передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров В. В. Пророк В. А. Стрільчук