Постанова 4857 № 460/4586/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 серпня 2023 рокуЛьвівСправа № 460/4586/21 пров. № А/857/21431/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді Довгополова О.М., суддів Гудима Л.Я., Затолочного В.С., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку у Збройних Силах України на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку у Збройних Силах України про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії, - суддя (судді) в суді першої інстанції Дорошенко Н.О., справу розглянуто в порядку спрощеного провадження без виклику сторін, місце ухвалення рішення м. Рівне, дата складання повного тексту судового рішення: 27.10.2021, В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, в якому просив: - визнати протиправними дії відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.08.2019 по 09.04.2021; - зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.08.2019 по 09.04.2021 в сумі 85170,87 грн. Рішенням від 27 жовтня 2021 року Рівненський окружний адміністративний суд позов задовольнив частково. Визнав протиправною бездіяльність Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку у Збройних силах України щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.07.2020 по 09.04.2021. Зобов`язав Рівненський зональний відділ Військової служби правопорядку у Збройних силах України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення в сумі 35718,04 грн за затримку розрахунку при звільненні, з утриманням із вказаної суми належних до сплати податків і зборів. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, Рівненський зональний відділ Військової служби правопорядку у Збройних Силах України подав апеляційну скаргу, у якій, з посиланням на порушення норм матеріального права, просить його скасувати та постановити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки тим обставинам, що ні Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу», ні іншими нормативно - правовими актами не врегульовано порядок відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця зі служби. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо норми спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини. Вказав, що за наявності спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівнику сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП є безпідставним. Крім того, вважає, що ст. 117 КЗпП не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. При цьому покликається на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010. Також зазначає про пропуск позивачем строку звернення до суду. У зв`язку з поданням апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), колегія суддів відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 308 КАС України). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Суд встановив та матеріалами справи підтверджується, що наказом начальника Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку (по стройовій частині) від 12.08.2019 №170 сержанта ОСОБА_1 з 12.08.2019 виключено зі списків особового складу зонального відділу, з усіх видів забезпечення (а.с.12). Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 29.10.2020 у справі №460/5591/20, яке набрало законної сили 15.03.2021, позов ОСОБА_1 до Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку у Збройних силах України про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинення певних дій задоволено частково. Визнано протиправними дії Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку у Збройних силах України щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 11 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року. Зобов`язано Рівненський зональний відділ Військової служби правопорядку у Збройних силах України донарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення з 11.12.2015 по 28.02.2018 з встановленням базового місяця - січень 2008 року, з урахуванням виплачених сум. У задоволенні позовних вимог про визнання протиправними дій Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку у Збройних силах України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення з 01.03.2018 по 12.08.2019 з встановленням базового місяця - березень 2018 року, а також зобов`язання Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку у Збройних силах України донарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення з 01.03.2018 по 12.08.2019 з встановленням базового місяця - березень 2018 року відмовлено (а.с.15-17). На виконання відповідачем судового рішення від 29.10.2020 у справі № 460/5591/20 позивачу 09.04.2021 виплачено кошти в сумі 85814,69 грн (а.с.14). 13.04.2021 позивач звернувся до відповідача з заявою, в якій просив нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку) з 12.08.2019 (дата виключення зі списків Рівненського зонального відділу ВСП у ЗС України) по 09.04.2021 (дата виплати заборгованості) (а.с.18). Рівненський зональний відділ військової служби правопорядку листом від 19.04.2021 №992 повідомив позивачу, що підстави для виплати середньої заробітної плати у зв`язку з несвоєчасним розрахунком при звільненні відсутні (а.с.19). Вважаючи протиправними дії відповідача щодо не нарахування та невиплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 12.08.2019 по 09.04.2021 у розмірі 85170,87 грн, позивач звернувся з позовом до суду. Задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції керувався тим, що оскільки індексація грошового забезпечення не виплачена в день його звільнення, вказана обставина свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів з позивачем повного розрахунку. Тому, відповідно до вимог ст. 117 Кодексу законів про працю України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку. Проте розрахунок такої виплати суд першої інстанції провів з врахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, відповідно зменшивши її до 35718,04 грн. Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, враховуючи межі перегляду, передбачені ст. 308 КАС України, апеляційний суд зазначає наступне. Згідно з ч 3 ст. 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 року № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України. Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Таким чином з особою, звільненою з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю проведений розрахунок. Невиконання такого обов`язку передбачає відповідальність, встановлену ст. ст. 116, 117 КЗпП України, приписи яких в силу положень ст. ст. 1-1, 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Так, відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Відповідно до правової позиції, сформованої в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №910/4518/16 (яка узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду викладеними в постанові від 08.02.2022 у справі №755/12623/19) за змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України і статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Вирішуючи спір між сторонами, суд першої інстанції дійшов висновку щодо можливості застосування до спірних відносин приписів КЗпП України. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, оскільки спеціальним законодавством, яким врегульовано правовідносини у сфері проходження військової служби, не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців, у зв`язку з чим в даному випадку застосуванню підлягають саме положення трудового законодавства. Також з аналізу наведених вище законодавчих норм убачається, що умовами застосування статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки. При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Отже, індексація грошових доходів, на яку мав право позивач, що підтверджено рішенням суду, яке набрало законної сили, повинна бути виплачена у день звільнення позивача з військової служби, а факт її несвоєчасної виплати є підставою для застосування наслідків, які передбачені ст.117 КЗпП України. З цих підстав виходив і суд першої інстанції, який стягнув з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Щодо доводів апелянта про те, що згідно з рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010 компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати, колегія суддів керується наступним. У п.57 наведеного рішення Європейського суду зазначено, що відповідно до статті 117 Кодексу «при відсутності спору щодо суми» заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період «фактичного розрахунку» (частина перша статті 117), а «при наявності спору про розміри сум» заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117). Особливу увагу слід звернути на те, що частина друга статті 117 Кодексу, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті

117. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом. При цьому у п.58 рішення Європейський суд вказав, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 по справі № 821/1083/17 зазначено, що на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме - виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15.09.2015 провадження № 21-1765а15). Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15. Зважаючи на наведене, позивач має право на виплату йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно зі статтею 117 КЗпП України. Підставою цього є те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку, а саме - не виплатив індексацію грошового забезпечення за період з 11.12.2015 по 28.02.2018. У відповідності до вимог ст. 308 КАС України колегія суддів не переглядає рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні через відсутність його оскарження позивачем. Також колегія суддів вважає помилковими покликання апелянта на пропущення позивачем строку звернення до суду, оскільки відповідач виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення 09.04.2021, а позивач звернувся до суду 05.05.2021, тобто в межах місячного строку звернення, встановленого нормами ч.5 ст.122 КАС України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин відповідно до останньої правової позиції Верховного Суду. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, задовольняючи частково адміністративний позов, вжив усіх заходів для всебічного і повного дослідження обставин справи та ухвалив законне й обґрунтоване рішення. В частині решти доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує, що, оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи, наведені сторонами, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку. Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими. Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді. Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не встановив неправильного застосування норм матеріального права, порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої інстанції у справі. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не дають підстав стверджувати про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись статтями 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 329 КАС України, суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку у Збройних Силах України залишити без задоволення. Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2021 року у справі №460/4586/21 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя О. М. Довгополов судді Л. Я. Гудим В. С. Затолочний Повне судове рішення складено 08.08.2023