Постанова 4855 № 320/9191/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/9191/22 Головуючий у 1-й інстанції: Колеснікова І.С. Суддя-доповідач: Василенко Я.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 липня 2023 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Василенка Я.М., суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 та Окремого контрольно-пропускного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Київського окружного адміністративного суду від 22.12.2022 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Окремого контрольно-пропускного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.11.2018 по 29.09.2022 включно; - зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.11.2018 по 29.09.2022 включно. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 22.12.2022 позов задоволено частково: стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.11.2018 по 29.09.2022 включно у розмірі 51 776, 64 грн.; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з зазначеним вище судовим рішенням ОСОБА_1 та Окремий контрольно-пропускний пункт « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) звернулись із апеляційними скаргами, в яких позивач просить змінити оскаржуване рішення суду першої інстанції шляхом зміни суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 51 776, 64 грн. на 465 008, 16 грн.; відповідач просить скасувати оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог та прийняти в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) відповідно до витягу з наказу начальника Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ» Державної прикордонної служби України від 19.11.2018 №423-ос звільнений у запас за підпунктом «ж» (у зв`язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем) пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 21.02.2022 у справі № 320/14116/21 зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення січень 2008 року. На виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 21.02.2022 у справі № 320/14116/21 військовою частиною НОМЕР_1 виплачено ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 у сумі 84 070, 28 грн. Вказана виплата проведена відповідачем 30.09.2022, що підтверджується витягом з карткового рахунку позивача. Київським окружним адміністративним судом у справі № 320/9153/21 встановлено, що військовою частиною НОМЕР_1 у добровільному порядку виплачено ОСОБА_1 компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 роки у розмірі 12 474, 01 грн., у зв`язку із чим провадження у справі закрито. Вказана виплата проведена відповідачем 14.09.2021, що також підтверджується витягом з карткового рахунку позивача. Оскільки сума компенсації за невикористані дні додаткової відпустки та індексація грошового забезпечення не були виплачені позивачу своєчасно після його звільнення з військової служби, позивач звернувся до суду першої інстанції з даним позовом про виплату йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскільки повний розрахунок з позивачем при звільненні проведено відповідачем із затримкою, то вимоги останнього про стягнення середнього заробітку за весь час затримки повного розрахунку при звільненні є обґрунтованими, однак його розмір має бути зменшений до 51 776, 64 грн. Відмовляючи у задоволенні іншої частини позовних вимог, суд зазначив, що вимога про визнання протиправною бездіяльності в/ч НОМЕР_1 не підлягає задоволенню з огляду на те, що такий спосіб захисту не сприятиме відновленню порушених прав позивача. Відповідач у своїй скарзі зазначає, що, по-перше, судом першої інстанції безпідставно залишено поза увагою те, що норми ст. 117 КЗпП України не поширюються на відносини з проходження військової служби, по-друге, суд першої інстанції не врахував, що у межах справи № 320/14116/21 позивач не заявляв вимогу про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, по-третє, суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин норми ст. 117 КЗпП України, які містять темпоральне обмеження періоду відшкодування затримки розрахунку. Позивач у своїй скарзі зазначає, що оскаржуване рішення прийнято судом першої інстанції з ненаданням належної оцінки нормам чинного законодавства, що призвело до прийняття невірного рішення. Зокрема, позивач зазначає, що, по-перше, визначена судом першої інстанції сума розміру майнових витрат позивача не компенсує фактичних і моральних, по-друге, судом першої інстанції не було враховано позицію Верховного Суду у справі № 480/3105/19, за якою розмір середнього заробітку пропорційно залежить від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків. Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянтів безпідставними, враховуючи наступне. Відповідно до абз. 1 ст. 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Ні Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (у даному випадку в/ч НОМЕР_1 ) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Ця позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 справі №21-8а15 та була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.09.2018 у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 у справі № 805/2948/17-а, від 08.11.2018 у справі №821/1333/16, від 16.04.2020 у справі № 822/3307/17, від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18. Відтак, всупереч доводів в/ч НОМЕР_1 , оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з військової служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України. Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 28.10.2020 у справі №240/222/20, від 04.09.2020 у справі №120/2005/19-а, від 09.10.2020 у справі №580/3988/19, від 03.08.2021 у справі № 580/278/19. Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. При цьому, згідно ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України. Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15. Суд апеляційної інстанції зауважує, що норми, зокрема, ч. 1 ст. 117 КЗпП України у цій справі застосовуються у редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022. Водночас, з урахуванням положень ч. 1 ст. 58 Конституції України указані приписи в частині строкового обмеження виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, застосовуються до спірних правовідносин, починаючи саме з 19.07.2022, а відтак шестимісячний строк, на необхідності застосування якого наполягає в/ч НОМЕР_1 , закінчується 19.01.2023. У свою чергу, колегія суддів вважає за необхідне підкреслити, що визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Указаний правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20.10.2022 у справі №280/3370/21, від 29.09.2022 у справі №160/2006/21, від 15.09.2022 у справі №640/25949/19, від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18. Крім того, колегія суддів вважає за необхідне підкреслити, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 та у подальшому підтримана у постановах Верховного Суду від 22.07.2022 у справі № 420/428/20, від 26.01.2022 у справі №280/4816/20. Пунктом 293 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 № 1115/2009 (далі - Положення № 1115/2009), передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення із списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпеченням. У разі спору про розмір сум, належних військовослужбовцю при звільненні, йому в день виключення із списків особового складу виплачується сума, не оспорювана керівництвом органу Держприкордонслужби, у якому проходив службу цей військовослужбовець. У спірному випадку, на переконання колегії суддів, вина в/ч 1492 полягала у тому, що останньою при проведенні розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні не було своєчасно виплачено усі належні до отримання суми коштів при звільненні. Таким чином, оскільки остаточний розрахунок з позивачем проведений відповідачем лише 30.09.2022, то колегія суддів вважає обґрунтованим висновки суду першої інстанції про те, що період, протягом якого в/ч НОМЕР_1 не виконувала свій обов`язок щодо виплати належних ОСОБА_1 , як звільненому працівникові, сум, є період з 20.11.2018 по 29.09.2022. Відповідно п. 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Згідно п. 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. За правилами п. 8 вказаного Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. При обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п`ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим або другим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства. Колегія суддів звертає увагу, що Порядок № 100 регулює загальні засади обчислення середньоденного заробітку та середньої заробітної плати, в той час як Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затверджена наказом МВС України 25.06.2018 № 558, встановлює особливості обчислення грошового забезпечення для військовослужбовців Державної прикордонної служби України. При цьому з аналізу положень Інструкції №558 випливає, що для розрахунку середньоденного та загального розміру середнього грошового забезпечення військовослужбовців Державної прикордонної служби України потрібно використовувати не робочі, а календарні дні. Отже, для спірних правовідносин при обчисленні розміру середньоденного грошового забезпечення військовослужбовця слід виходити з числа відпрацьованих календарних днів за цей період. Як вбачається з наданої позивачем архівної відомості № 251 з січня 2018 року по грудень 2018 року, розмір грошового забезпечення за останні повні два місяці служби перед звільненням ОСОБА_1 становить за вересень - 10 673, 25 грн. та за жовтень - 10 563,38 грн. Сукупна кількість календарних днів за цей період складає 61 день. А відповідно середньоденний розмір грошового забезпечення позивача складає 348,14 грн (21 236, 63 грн./61дн.). Враховуючи, що відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України треба розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником, до дня, що передує припиненню нарахування (п. 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц), період прострочення повного розрахунку з позивачем при його звільненні складає 1410 календарних днів (з 20.11.2018 по 29.09.2022 включно). Відповідно, розмір відшкодування за несвоєчасний розрахунок при звільненні позивача, обчислений відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, дорівнює 490 877, 40 грн. (середньоденне грошове забезпечення - 348,14 грн. х 1410 календарних днів затримки розрахунку). У свою чергу, колегією суддів враховується, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (постанова від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц). Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16). Згідно вже згаданої вище постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. У цьому ж рішенні суд касаційної інстанції вказав, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя. Колегія суддів зауважує, що під час перегляду оскаржуваного у цій справі рішення суду першої інстанції судом апеляційної інстанції враховано позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, за змістом якої наведений у попередніх позиціях суду касаційної інстанції підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку. Відтак, за висновками Верховного Суду у згаданій справі, відповідний підхід не може бути застосований за чинного правового регулювання, яке обмежує період, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні. Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що фактично зміст ч. 1 ст. 117 КЗпП України із набранням чинності Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX не змінився, а лише доповнився формулюванням «але не більше як за шість місяців». Отже, обмеживши з 19.07.2022 шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми ч. 1 ст. 117 КЗпП України, не передбачав можливості зменшення його розміру. Протилежний підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності. У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Разом з тим, такі критерії як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19.07.2022. Викладене, на переконання колегії суддів, не дає підстави вважати неможливим з огляду на приписи ч. 5 ст. 242 КАС України застосування до спірних правовідносин сформульованих Великою Палатою Верховного Суду правових позицій щодо застосування приписів ст. 117 КЗпП України у редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX. Тим більше, у межах справи, рішення в якій є предметом апеляційного перегляду, час затримки розрахунку при звільненні не перевищив встановлений з 19.07.2022 шестимісячний строк, а відтак змінене правове регулювання спірних правовідносин в частині темпоральних обмежень часу, за який звільнена особа має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, не впливає на можливість застосування при вирішенні цього спору сформованих раніше Верховним Судом правових позицій. Відтак, надаючи оцінку спірним правовідносинам через призму правозастосування норми статті 117 КЗпП України Великою Палатою Верховного Суду, суд першої інстанції правильно вказав на те, що із даним позовом ОСОБА_1 звернувся майже через чотири роки після звільнення, в/ч НОМЕР_1 заперечувала проти права позивача на отримання індексації, що встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили, а розмір простроченої заборгованості майже у 5 разів менше від середнього заробітку за час затримки її виплати. Крім того, Київський окружний адміністративний суд, встановивши обставини перевищення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення, обрав запропоновану Великою Палатою Верховного Суду методику оцінки розміру майнових втрат позивача за період такої затримки та з урахуванням відомостей Національного банку України щодо середньозваженої ставки в річному обчисленні за кредитами резидентам визначив орієнтовну оцінку втрат ОСОБА_1 , пов`язаних із такою затримкою, у розмірі 51 776, 64 грн. щодо несвоєчасно виплаченої індексації грошового забезпечення (84 070, 28 грн.). та грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки (12 474, 01 грн.) Такі розрахунки, на переконання колегії суддів, повністю відповідають позиції Великої Палати Верховного Суду, на яку посилався суд першої інстанції. Крім іншого, отримана внаслідок їх проведення сума у розмірі 51 776, 64 грн. повністю відповідає критеріям пропорційності, що узгоджується з нормативною метою приписів ст. 117 КЗпП України. Посилання ОСОБА_1 на те, що суд першої інстанції не врахував майнові та немайнові витрати позивача, індекс інфляції за спірний період, значення суми для ОСОБА_1 , а також порушеного права останнього на своєчасне одержання заробітної плати, яка є основним джерелом існування, колегією суддів оцінюється критично з огляду на таке. Так, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Поряд з цим, цей механізм не передбачає безумовної та обов`язкової виплати роботодавцем звільненому працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у повному обсязі. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Викладене, з урахуванням відсутності в апеляційній скарзі ОСОБА_1 документальних обґрунтувань понесення позивачем додаткових майнових витрат, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні протягом трьох років, ненаведення впливу індексу інфляції на проведені судом розрахунки та обґрунтованих зауважень до них, а також неврахуванням ОСОБА_1 того, що передбачена статтею 117 КЗпП України виплата є компенсацією, а не заробітною платою, свідчить про відсутність підстав стверджувати про неправильне вирішення цієї справи судом першої інстанції. Аргументи позивача щодо неврахування судом першої інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 30.11.2020 № 480/3105/19, колегія суддів вважає помилковими, з огляду на таке. У цій постанові Верховний Суд також керувався позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, однак визначив іншу методику обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - співвідношення загального розміру належних позивачеві при звільненні виплат до невиплачених сум. Таким чином, зважаючи на те, що при вирішенні цього спору суд першої інстанції керувався методикою визначення належної до стягнення за затримку розрахунку при звільненні суми, визначеною Великою Палатою Верховного Суду у справі № 761/9584/15-ц, під час апеляційного перегляду оскаржуваного рішення помилок при її застосуванні колегією суддів встановлено не було, як і не обґрунтовано її неправильність чи неспівмірність позивачем, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про необхідність залишення без змін рішення суду першої інстанції. Крім іншого, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вказати, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційних скаргах доводи позицію суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Апелянти не надали до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції. Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційні скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ» Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 22.12.2022 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий: Василенко Я.М. Судді: Ганечко О.М. Кузьменко В.В.