Постанова 4813 № 496/4494/20

Номер провадження: 22-ц/813/1829/23 Справа № 496/4494/20 Головуючий у першій інстанції Горяєв І. М. Доповідач Сегеда С. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12.07.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Сегеди С.М., суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., за участю: секретаря Нечитайло А.Ю., первісного позивача ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 адвоката Дімова А.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 16 червня 2021 року, ухваленого під головуванням судді Горяєва І.М., в частині відмови в задоволенні зустрічного позову, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області про усунення перешкод у здійсненні права власності, шляхом виселення та скасування реєстрації, встановив: 30.10.2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та просила суд визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності за кожним із подружжя на 1/2 частину житлового будинку з надвірними спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що сторони перебували у шлюбі, зареєстрованому 1989 року, який рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 22.12.2016 року було розірвано. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 16.09.1989 року відповідачу ОСОБА_2 належить житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 45 кв.м. За період шлюбу площа спірного будинку значно збільшилася та складає 724 кв.м. Посилаючись на вимоги ст. ст. 60, 62 СК України, позивачка просила її позовні вимоги задовольнити. 18.11.2020 року відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 із спірного будинку та скасувати реєстрацію ОСОБА_1 за вказаною адресою. Також просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь судові витрати у справі, які складаються із судового збору в сумі 840,60 грн., та витрат на правничу допомогу в сумі 14 000 грн. (а.с.33-38). Зустрічний позов було мотивовано тим, що право власності на вказаний житловий будинок виник у ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 16.09.1989 року після смерті його батька - ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідно з інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно на підставі рішення органу місцевого самоврядування, ОСОБА_2 належить земельна ділянка загальною площею 0,1946 га, з кадастровим номером:5121084200:02:004:1589, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 . Починаючи з 22 грудня 2016 року, тобто після розірвання шлюбу, ОСОБА_1 продовжує фактично проживати та користуватися вищезазначеним житловим будинком з земельною ділянкою, та нежитловою спорудою , на протязі чотирьох років не сплачує комунальні послуги та фактично зловживає своїми процесуальними правами безпідставно звертається до правоохоронних органів та суду, вводячи їх в оману про наявність у неї майна подружжя. Позивач за зустрічним позовом вказав, що таким чином на протязі усього часу після розірвання шлюбу ОСОБА_1 фактично користується чужим майном, порушує матеріальне право законного власника житлового будинку, яке гарантується Конституцією України. Внаслідок цього, законний власник майна несе матеріальну та моральну шкоду. За термін проживання, позивач за первісним позовом ОСОБА_1 постійно провокує сварки між сторонами та звертається до відділку поліції з різними недостовірними заявами, чим фактично постійно перешкоджає у особистому житті ОСОБА_2 , та користуванню його особистим майном, належного йому на праві власності, а саме - житловим будинком, який йому належить на праві власності за заповітом його померлого батька, що не відноситься до майна подружжя, як зазначає у своєму первісному позові ОСОБА_1 , що і змусило відповідача за первісним позовом, звернутись до суду із вказаним зустрічним позовом. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 16 червня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Нерубайської сільської ради про усунення перешкод права власності шляхом виселення та скасування реєстрації були залишені без задоволення (а.с.96-101). В апеляційній скарзі ОСОБА_2 ставить питання про скасування рішення Біляївського районного суду Одеської області від 16 червня 2021 року, в частині відмови в задоволенні зустрічного позову та ухвалення в цій частині нового судового рішення, яким зустрічний позов задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (а.с.103-110). Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Вирішуючи питання про розгляд справи у відкритому судовому засіданні за участю позивача за первісним позовом ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 адвоката Дімова А.П., колегія суддів виходить з того, що всі учасники справи належним чином повідомленні про час та місце розгляду справи (а.с.152-155). Крім того, відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Згідно зі ст. 12-2 вказаного Закону в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Згідно зі ст. 26 вказаного Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Явка сторони до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою, а тому перешкоди для розгляду справи в даному випадку відсутні. Колегія суддів також зазначає, що Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. При цьому колегія суддів зазначає, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі Конвенція), кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку. Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»). Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, ЄСПЛ в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції. Враховуючи вищенаведене, а також те, що дана справа перебуває на розгляді суду апеляційної інстанції тривалий час (а.с.132-133), від учасників справи не надходило заяв про відкладення розгляду справи, колегія суддів вирішила дану справу розглядати судом апеляційної інстанції у відкритому судовому засіданні, за участю з`явившихся учасників справи, у відсутність інших учасників справи, а також за наявними у справі доказами. Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови у задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав. Відмовляючи у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із необґрунтованості заявлених позовних вимог. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції також виходив із необґрунтованості заявлених позовних вимог (а.с.96-101). Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступні обставини. З матеріалів справи вбачається, що сторони з 04.03.1989 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 22.12.2016 року шлюб між сторонами розірваний (а.с.6, 7). ОСОБА_2 на праві приватної власності належить буд. АДРЕСА_1 , в порядку спадкування після смерті його батька - ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.8, 9). При цьому первісний позивач ОСОБА_1 не надала суду доказів того, що вона приймала участь у тому, що вказаний житловий будинок, який успадкував ОСОБА_2 після смерті свого батька, у збільшенні площі вказаного будинку або в його реконструкції. Крім того, колегія суддів зазначає, що судове рішення в цій частині фактично не оскаржується в апеляційному порядку. Що стосується рішення суду, в частині відмови в задоволенні зустрічного позову, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Відповідачка за зустрічним позовом ОСОБА_1 зареєстрована та постійно проживає у зазначеному будинку з 05.10.1989 року, що не заперечувалось сторонами у справі (а.с. 3-зворот). Частиною 4 ст. 156 ЖК України визначено, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє права осіб, які були членами сім`ї власника, користуватись займаним приміщенням. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що припинення сімейних відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не може бути підставою для позбавлення останньої права користування спірним житловим приміщенням та її виселення. Звертаючись із зустрічним позовом, ОСОБА_2 посилався також на те, що ОСОБА_1 після розірвання шлюбу фактично проживає та користується спірним житловим приміщенням, не сплачує комунальні послуги і фактично зловживає своїми процесуальними правами, безпідставно звертається до правоохоронних органів, чим перешкоджає в особистому житті ОСОБА_2 та чинить перешкоди у користуванні належним йому майном (а.с.33-38). Також у зв`язку з неправомірною поведінкою ОСОБА_1 . 30.05.2017 року ОСОБА_2 звертався до Усатівського ВП Біляївського ВП ГУНП в Одеській області з метою прийняття заходів щодо його колишньої дружини (а.с.113). 26.02.2017 року син ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ОСОБА_4 звернувся до Усатівського відділку поліції Біляївського ВП ГУНП в Одеській області про прийняття заходів щодо його матері ОСОБА_1 (а.с.112). Суду апеляційної інстанції також апелянтом надані: - постанова Біляївського районного суду Одеської області від 25.05.2015 року у справі №496/2082/15-п про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 173-2 Кодексу України про Адміністративне правопорушення (далі КупАП) - вчинення насильства в сім`ї відносного колишнього чоловіка ОСОБА_2 та сина ОСОБА_4 ; - постанова Біляївського районного суду Одеської області від 06.03.2017 року 496/676/17 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності з підстав ч. 1 ст. 173-2КУпАП (вчинення насильства в сім`ї відносно сина ОСОБА_4 ) (а.с.129-129-зворот). Посилаючись на вказані обставини, заявник апеляційної скарги, з посиланням на ч. 1 ст. 116 ЖК України, просив задовольнити його вимоги. У зв`язку з цим, колегія суддів зазначає, що ст. 157 ЖК України встановлено, що дійсно членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених ч.1 ст. 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення. Так, за правилами з ч. 1 ст. 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Крім того, у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що при вирішенні справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо. Для застосування норм ч. 1 ст. 116 ЖК України необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача. Оскільки надані апелянтом постанови про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності від 25.05.2015 року за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП (вчинення домашнього насильства відносно колишнього чоловіка ОСОБА_2 та сина ОСОБА_4 ) та від 06.03.2017 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП (вчинення домашнього насильства відносно сина ОСОБА_4 ) виключають систематичність в діях ОСОБА_1 відносного колишнього чоловіка ОСОБА_2 , який є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , то відсутні підстави для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про виселення ОСОБА_1 на підставі ч. 1 ст. 116 ЖК України. Крім того, Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Так, ст. 47 Конституції України встановлено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Також слід зазначити, що відповідно до ст. 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права. За змістом Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). Згідно статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року, в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. При цьому суд правильно вказав, що аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в Постанові від 15.01.2020 року по справі № 754/613/18-ц. Крім того, у п. 36 рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (п. 63 рішення ЄСПЛ по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року). З огляду на викладене, можна дійти висновку, що тривалий час проживання позивачки за первісним позовом ОСОБА_1 в житлі, незалежно від її правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним їй в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне її виселення з відповідного житла, при відсутності на те достатніх правових підстав, відсутність у неї іншого житла, є невиправданим втручанням в її приватну сферу, порушенням прав на повагу до житла, що є недопустимим. Враховуючи викладені обставини в своїй сукупності, а також враховуючи, що ОСОБА_1 не має іншого житлового приміщення в своїй власності, або яке вона може використовувати для проживання, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що матеріали справи не мають достатніх правових підстав для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про виселення ОСОБА_1 з буд. АДРЕСА_1 із даного житлового будинку і зняття її з реєстрації місця проживання у вказаному житловому будинку З такими висновками суду погоджується колегія суддів, оскільки безпідставне задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 фактично зробить ОСОБА_1 безхатченком. Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог, заперечень проти оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги. За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів також зазначає, що ЄСПЛ вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, оскільки рішення прийняте у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване судове рішення слід залишити без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 16 червня 2021 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 21.07.2023 року. Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда Р.Д. Громік А.І. Дришлюк