Постанова 4803 № 932/18757/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4626/23 Справа № 932/18757/19 Суддя у 1-й інстанції - Куцевол В.В. Суддя у 2-й інстанції - Максюта Ж. І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 липня 2023 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого судді - Максюти Ж.І., суддів: - Барильської А.П., Зайцевої С.А., за участю секретаря - Ніколиної А.П. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 грудня 2022 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Лілії В`ячеславівни, третя особа Новомосковський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, про визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування рішення про державну реєстрацію,- В С Т А Н О В И Л А: У грудні 2019 року до Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська надійшла позовна заява, у якій позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу частину домоволодіння розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 18.12.2019 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Кокосадзе Л.В., зареєстрований в реєстрі за №2496; скасувати державну реєстрацію права власності на домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_3 запис про право власності №50303123 від 18.12.2019; стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Кокосадзе Л.В. на користь ОСОБА_1 судовий збір за подачу позовної заяви та заяви про забезпечення позову в розмірі 1 921,00 грн.; стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Кокосадзе Л.В. на користь ОСОБА_1 витрати за професійну правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн. Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач посилався на те, що на розгляді Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області знаходиться цивільна справа №183/7301/19 де він є позивачем, а ОСОБА_2 відповідачем. Підставою для звернення до суду стали не виконані ОСОБА_2 боргові зобов`язання, розмір яких становить 12 000,00 доларів США. Під час розгляду вказаної справи, з метою забезпечення належного виконання відповідачем рішення суду, у разі задоволення заявлених позовних вимог, судом 26.11.2019, було постановлено ухвалу про забезпечення позову шляхом накладення арешту та заборони вчиненню будь-яких дій спрямованих на відчуження частини домоволодіння розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . З огляду на те, що ОСОБА_2 , 18.12.2019, тобто під час дії заборони встановленої ухвалою від 26.11.2019, уклав з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу за яким було передано у власність останній частину домоволодіння розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що свідчить про вчинення останнім дій спрямованих на унеможливлення виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог у справі №183/7301/19, позивач вважав за необхідне звернутися до суду з даним позовом. Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28.12.2022 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Лілії В`ячеславівни, третя особа Новомосковський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, про визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування рішення про державну реєстрацію відмовлено. Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на те, що судом не повно з`ясовано обставини справи, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають обставинам справи та судом порушено норми процесуального права, тому просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає те, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд не взяв до уваги наявність родинних зв`язків між відповідачами, та на те, що між останніми мав місце фраундаторний договір, що вчинений на шкоду інтересам кредитора, оскільки майно було реалізоване особі яка є родичем продавця, а тому майно не вибуло з фактичного володіння родини ОСОБА_4 . Крім цього, за матеріалами справи продаж було вчинено за ринковою ціною, а покупцем була особа, чий інтерес до придбання нерухомості був зрозумілим. Також, не надано доказів того, що грошові кошти не передавалися ОСОБА_2 і те, що продаж майна було вчинено, з метою уникнення можливого стягнення на нерухоме майно, до того як було відкрите провадження у справі №183/7301/19 Новомосковським міськрайонним судом Дніпропетровської області за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. Апелянт також зазначає, що судом було порушено процесуальні норми права, оскільки не було взято до уваги письмові пояснення ОСОБА_3 та його клопотання як позивача про залучення третіх осіб, чиї інтереси також порушено. У відзиві ОСОБА_3 зазначає те, що матеріали справи не містять належних доказів, які б свідчили про те, що оскаржуваний договір є фіктивним, тому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. Колегія суддів, дослідивши матеріали даної справи, заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог прийшла до слідуючих висновків. Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, що відповідно до копії ухвали Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26.11.2019 (справа №183/7301/19) постановленої у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, накладено арешт та заборону вчинення будь-яких дій направлених на відчуження нерухомого майна, його реконструкцію чи знесення на частину домоволодіння розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , яке належить на праві приватної власності ОСОБА_2 . Також зазначено, що ухвала набрала законної сили 12.12.2019. Згідно з копією договору купівлі-продажу частки домоволодіння від 18.12.2019 посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Кокосадзе Л.В., та зареєстрованого в реєстрі за №2496, ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_5 належну йому частину домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, 19.12.2019 державним реєстратором Новомосковського міськрайонного ВДВС ГТУЮ у Дніпропетровській області Матвієнком А.В. було внесено запис 34751562 про арешт майна боржника (об`єкт нерухомого майна: частина домоволодіння розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ). Підстава виникнення обтяження: постанова, про арешт майна боржника, серія та номер: 60899420, видавник: Новомосковський МР ВДВС ГТУЮ у Дніпропетровській області державний виконавець Матвієнко А.В. Згідно з копією заочного рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15.07.2020 року у справі №183/7301/19, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики у розмірі 325 723,40 грн. Як вбачається з позовної заяви позивач, як на підставу звернення до суду зазначає, що оскаржуваний договір купівлі-продажу є фіктивним, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, що є порушенням ч.ч. 1,5 ст.203 ЦК України, що за правилами ст.215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст.234 ЦК України. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку про те, що підстави для визнання оскаржуваного договору фіктивним або фраундаторним відсутні, вимоги щодо скасування державної реєстрації та стягнення судових не можуть бути задоволеними, оскільки є похідними від першої вимоги. Однак з таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не згодна з наступних підстав. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)». Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним». У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) зазначено, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника». Як вбачається із матеріалів справи, 24.12.2019 року ОСОБА_1 звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська із позовною заявою про визнання договору купівлі-продажу та скасування рішення про державну реєстрацію, в якій посилався на те, що у провадженні Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області перебуває цивільна справа № 183/7301/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу та одночасно з позовом було подано клопотання про забезпечення позову з проханням накласти арешт та заборонити вчиняти певні дії, направлені на відчуження нерухомого майна, його реконструкцію чи знесення на 1/2 домоволодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , яке належить на праві приватної власності ОСОБА_2 . Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 листопада 2019 року клопотання про забезпечення позову задоволено, накладено арешт та заборонено вчиняти будь-які дії. Направлені на відчуження майна, його реконструкцію чи знесення на 1/2 домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , яке належить на праві приватної власності ОСОБА_2 . Відповідно до відомостей з державного реєстру речових прав на майно вбачається, що арешт було накладено 19 грудня 2019 року державним виконавцем Новомосковського МР ГТУЮ у Дніпропетровській області Матвієнко А.В. 23 грудня 2019 року при отриманні відомостей з державного реєстру речових прав на майно позивачу стало відомо, що 1/2 домоволодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , яке належало на праві приватної власності ОСОБА_2 було 18 грудня 2019 року о 14-29 на підставі договору купівлі-продажу реєстр № 2496 перереєстровано на ОСОБА_3 . Також, із матеріалі справи вбачається, що заочним рішенням Новомосковського районного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу задоволені. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 28 лютого 2019 року у розмірі 325 723, 40 грн. Сукупний аналіз наведених фактичних обставин приводить до висновку, що оспорюваний договір купівлі-продажу 1/2 частини домоволодіння не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на приховування майна з метою уникнення звернення стягнення на нього при примусовому виконанні рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості перед позивачем. Відтак, дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних прав на виконання рішення суду за рахунок належного позичальнику майна, а тому договір від 18.12.2019 року, укладений між відповідачами, є недійсним на підставі статей 203 та 215 ЦК України. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України. На час звернення з позовом частиною другою статті 11 ЦПК України передбачався принцип диспозитивності, згідно з яким особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. У контексті статті 31 ЦПК України у зазначеній редакції саме позивач наділений правом визначення та зміни предмета та підстави позову. Обмеження щодо реалізації цих прав визначаються на певній стадії розгляду справи. За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цих висновків. Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що зазначені постанови Верховного Суду України, від правових висновків у яких висловила намір відступити колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, не містять узагальнюючих висновків щодо правильності застосування згаданих норм матеріального права. У постановах вказано, що справи вирішено всупереч процесуального закону та зроблені висновки про неможливість ухвалити законні й обґрунтовані рішення через невиконання судами попередніх інстанцій процесуальних дій. Зокрема, суди під час вирішення спорів не встановили обставин, що мають значення для справ, не надали їм юридичної оцінки, не дослідили та не надали оцінки всім доказам, наданим сторонам, що виключає можливість відступу від такої позиції, яка визначає обсяг зобов`язань суду щодо ухвалення законного і обґрунтованого рішення. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) та зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є доведеними та обґрунтованими. Проте, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють дані правовідносини, та як наслідок дійшов помилкового висновку про правомірність відчуження ОСОБА_2 1/2 частини домоволодіння на користь ОСОБА_3 з тих підстав, що договір було укладено після ухвали суду першої інстанції від 26.11.2019 року про забезпечення позову та до ухвалення судом рішення від 15.07.2020 року. При цьому, суд першої інстанції не врахував положення статті 236 ЦК України, якою визначено, що правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Це означає, що рішення суду про визнання оспорюваного правочину недійсним має зворотну силу в часі. А з урахуванням вимог ч. 1 ст. 216 ЦК України подальші правочини не створювали юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з їх недійсністю. Таким чином, знайшли своє підтвердження доводи апеляційної скарги про неповне з`ясування судом обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. За наведених обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, вирішуючи спір, неповно з`ясував обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють дані правовідносини, та порушив норми процесуального права, а тому в силу вимог ст. 376 ЦПК України рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог. Щодо розподілу судових витрат. Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, то відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Позов у цій справі підлягає задоволенню у повному обсязі. Позивач ОСОБА_1 у даній справі за подання позовної заяви заплатив судовий збір в сумі 1536, 80 грн, а за подання апеляційної скарги 2305, 20 грн, що разом становить суму 3842 грн. Беручи до уваги, що за наслідками апеляційного розгляду справи позов задоволено в повному обсязі, колегія суддів приходить до висновку, що понесені позивачем витрати на сплату судового покладаються на відповідачів в рівних долях. Щодо витрат на професійну правничу допомогу. Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Згідно із частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Беручи до уваги, що ОСОБА_1 не надано детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, колегія суддів приходить до висновку, що дана вимога про стягнення з відповідачів на його користь витрат на професійну правничу допомогу задоволенню не підлягає. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 грудня 2022 року скасувати. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Лілії Вячеславівни, третя особа Новомосковський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, про визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування рішення про державну реєстрацію задовольнити частково. Визнати недійсним договір купівлі-продажу частину домоволодіння розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , укладений 18 грудня 2019 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Лілією В`ячеславівною, зареєстрований в реєстрі за №2496; Скасувати державну реєстрацію права власності на домоволодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_2 , за ОСОБА_3 , запис про право власності № 50303123 від 18 грудня 2019 року. Стягнути з ОСОБА_2 (адреса АДРЕСА_3 ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_4 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) судовий збір за подачу позовної заяви до суду першої інстанції в сумі 768, 40 (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок) грн. та судовий збір за подачу апеляційної скарги в сумі 1152, 60 (тисяча сто п`ятдесят дві гривні 60 копійок) грн., а всього 1921 (тисяча дев`ятсот двадцять одна гривня) грн. Стягнути з ОСОБА_3 (адреса АДРЕСА_5 , ідентифікаційний код НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_4 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) судовий збір за подачу позовної заяви до суду першої інстанції в сумі 768, 40 (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок) грн. та судовий збір за подачу апеляційної скарги в сумі 1152, 60 (тисяча сто п`ятдесят дві гривні 60 копійок) грн., а всього 1921 (тисяча дев`ятсот двадцять одна гривня) грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: Ж.І. Максюта Судді: А.П. Барильська С.А. Зайцева