Постанова 4850 № 200/994/23

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 липня 2023 року справа №200/994/23 м. Дніпро Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Сіваченка І.В., суддів: Гаврищук Т.Г., Блохіна А.А., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника позивача Янюка Владислава Юрійовича на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 17 квітня 2023 року (повне судове рішення складено 17 квітня 2023 року) у справі № 200/994/23 (суддя в І інстанції Бабаш Г.П.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, УСТАНОВИВ: Представник позивача Янюк В.Ю., який діє в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Донецькій області (далі ГУНП в Донецькій області), в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ начальника ГУНП в Донецькій області № 70 о/с від 15.02.2023 в частині звільнення майора поліції ОСОБА_1 зі служби в поліції; - поновити на службі в поліції з 16.02.2023 на посаді заступника начальника відділу поліції - начальника сектору кримінальної поліції відділу поліції № 4 Краматорського районного управління поліції ГУНП в Донецькій області; - стягнути на користь позивача заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 16.02.2023 по день ухвалення судом рішення, з розрахунку розміру середньоденної заробітної плати в сумі 632,19 грн; - допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді, а також в частині стягнення з ГУНП в Донецькій області на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць; - стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000 грн. В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначав, що 14.02.2023 позивача викликано до керівництва ВП № 4, де повідомлено, що за твердженням начальника кримінальної поліції ГУНП в Донецькій області він погано справляється із виконанням своїх обов`язків, у зв`язку з чим повинен звільнитись. Перебуваючи у хворобливому стані та розгубившись на місці, під тиском погроз дисциплінарного переслідування, а саме звільнення у порядку дисциплінарного провадження, розуміючі реальність реалізації цих погроз та можливі наслідки щодо звільнення у порядку дисциплінарного переслідування під час військового стану, позивач написав рапорт про звільнення за власним бажанням. Під диктовку керівника він написав цей рапорт та зазначив в ньому що звільняється, оскільки не влаштовує заробітна плата та графік, що не може вважатись поважною причиною для звільнення. 15.02.2023 коли позивач перебував на лікуванні, його знов було викликано до ВП № 4, де під тиском аналогічних погроз він підписав ще декілька заяв, зміст яких не розумів та точно не пам`ятає, після чого був ознайомлений з наказом про звільнення. Представник позивача вказав, що будь-якої противоправної поведінки під час несення служби позивач не вчиняв та належним чином виконував свої службові обов`язки, до дисциплінарної відповідальності не притягався, але під тиском того, що він нібито не впорався з належним виконанням обов`язків, він написав рапорт. 24.02.2023 позивач склав на ім`я начальника ГУ НП в Донецькій області заяву, в якій описав обставини подання рапорту про звільнення за власним бажанням під психологічним тиском та погрозами, з проханням скасувати наказ та поновити його на раніше займаній посаді, проте на час звернення до суду відповіді він не отримав. З огляду на викладене, позивач через свого представника звернувся до суду, вважаючи своє звільнення незаконним та безпідставним. Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 17 квітня 2023 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погодившись з таким судовим рішенням, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарги наведено практично ті самі доводи, якими вмотивовано позов. Наголошує, що судом першої інстанції не враховано, що відповідно до п.64 Положення передбачено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік): ж) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків. Відповідач при звільненні, розглядаючи рапорт позивач, в якому не зазначено взагалі будь-яких поважних причин для звільнення, повинен був з`ясувати наявність конкретних поважних причин для його звільнення за власним бажанням та причин неможливості проходження служби, чого зроблено не було, що є також підтвердженням здійснення на нього психологічного тиску під час написання цього рапорту та відсутності його волевиявлення й поважності причин для звільнення за власним бажанням. Надаючи оцінку обставинам справи, місцевий суд прийшов до необґрунтованого та безпідставного висновку, що оскільки керівництво має претензії до виконання позивачем посадових обов`язків на посаді, то були підстави для притягнення його до відповідальності, а також про те, що намагання позивача звільнитися за власним бажанням, передбачаючи звільнення в порядку дисциплінарного стягнення, свідчить про намагання уникнути відповідальності, а не про тиск на нього. Зазначаючи в оскаржуваному рішенні про наявність підстав для притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, суд першої інстанції вдався до припущень, які жодним чином не ґрунтуються на встановлених та досліджених під час судового розгляду доказах. У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем висловлено згоду з висновками місцевого суду та прохання залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Апеляційний розгляд здійснено в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, залишити без задоволення, з таких підстав. Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 з 15.08.2003 проходив службу в органах внутрішніх справ, з 07.11.2015 в органах Національної поліції. 14.02.2023 ОСОБА_1 написав на адресу начальника ГУНП в Донецькій області рапорт, в якому просив звільнити його зі служби в національній поліції за власним бажанням на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» за власним бажанням у зв`язку з тим, що його не влаштовує графік роботи та заробітна плата. 15.02.2023 позивач написав рапорт, що наполягає на його звільненні на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» з 15.02.2023. Також 15.02.2023 позивач написав рапорт, що на лікарняному не перебуває. Наказом Начальника ГУНП в Донецькій області від 15.02.2023 № 70 о/с заступника начальника відділу поліції начальника сектору кримінальної поліції відділу поліції № 4 Краматорського районного управління поліції ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» з 15.02.2023. 24.02.2023 ОСОБА_1 скерував до начальника ГУНП в Донецькій області рапорт, в якому просив вважати недійсним рапорт від 14.02.2023 про звільнення, оскільки подання цього рапорту було здійснено передчасно за відсутності будь-яких поважних причин для звільнення, під психологічним впливом (погрози дисциплінарної відповідальності). Вказує, що знаходився у хворобливому стані, під тиском погроз дисциплінарного переслідування. Також ОСОБА_1 в рапорті зазначає, що бажає підтвердити, що будь-якої протиправної поведінки він не вчиняв, але під тиском того, що не впорався з належним виконанням своїх обов`язків, розгубився і написав рапорт. На підставі цього позивач просив скасувати наказ про його звільнення та поновити на службі. 10.03.2023 листом № П-48/12/02-2023 Управління кадрового забезпечення ГУНП в Донецькій області повідомило позивача про розгляд його звернення. У відповіді вказано, що його звільнення відбулось у відповідності до норм законодавства за його власним волевиявленням. Підстави для скасування наказу про звільнення відсутні. Відповідач зазначив, що ні 15.02.2023 під час здійснення розрахунку, ні на час надання відповіді позивач підтверджуючих документів щодо перебування на лікарняному не надав. Також в листі вказано, що будь-яких звернень від ОСОБА_1 щодо психологічного тиску або погроз при написанні рапортів на звільнення не надходило. Надаючи правову оцінку спірним відносинам та аргументам учасників справи, суд виходить з наступного. Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIII визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України. Частиною 1 ст. 59 Закону визначено, що служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Згідно з ч. 1 ст. 47 вказаного Закону призначення на посади поліцейських здійснюють посадові особи органів (закладів, установ) поліції відповідно до номенклатури посад, яку затверджує Міністерство внутрішніх справ України. Відповідно до ч. 1 ст. 48 Закону призначення та звільнення з посад поліцейських здійснюється наказами посадових осіб, зазначених у статті 47 цього Закону. Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням. Частинами 2 й 3 ст. 77 даного Закону визначено, що днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення. День звільнення вважається останнім днем служби. Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом (ч. 2 ст. 1 Закону). Згідно з ч. 1 ст. 3 цього Закону у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до п. 4 розд. ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Отже, нормативно-правові акти, які були прийняті до утворення поліції і не суперечать законодавству про останню, мають застосовуватися, як спеціальні норми права, до правовідносин, що виникають з приводу проходження служби поліцейськими до прийняття відповідних нормативно-правових актів. Спеціальним нормативно-правовим актом, нормами якого врегульовані спірні правовідносини, є Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, що затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114, яким передбачено, що це Положення визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов`язки. Пунктом 8 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, що затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114, визначено, що дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема за власним бажанням - при наявності причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків. Згідно з пп. ж п. 64 цього Положення особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків. Відповідно до п. 68 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, що затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114, особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою. Така позиція законодавця, на відміну від загального правила про обов`язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні, обумовлена особливим правовим положенням працівника органу внутрішніх справ, що стосується, наприклад, виконання ним обов`язків по забезпеченню безпеки громадян та громадського порядку, здійснення оперативно-розшукових заходів тощо. Отже, видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника поліції зі служби до закінчення передбаченого п. 68 вказаного Положення строку, якщо таке прохання не міститься у рапорті про звільнення, є протиправним. Проте у межах передбаченого п. 68 Положення строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору вправі домовитися про звільнення у більш короткий строк. Такою домовленістю між сторонами (проханням), зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник поліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого п. 68 Положення строку, та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін. Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 12 серпня 2019 року у справі № 810/3376/16, від 20 грудня 2019 у справі № 826/375/17, від 09 лютого 2021 в справі № 826/10404/16. Верховний Суд в постанові від 15 лютого 2021 в справі № 160/3607/19 також зазначив, що видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника зі служби до закінчення передбаченого п. 68 Положення строку, якщо таке прохання міститься у рапорті про звільнення, є правомірною. При цьому Верховний Суд в постанові від 30 вересня 2020 в справі №826/16621/17 дійшов наступного висновку: «Отже, до закінчення визначеного у пункті 68 Положення № 114 строку служба в поліції за власним бажанням припиняється за умови, якщо між поліцейським та органом, уповноваженим приймати рішення про прийняття/звільнення зі служби в поліції, було досягнуто згоди щодо конкретної дати, з якої служба в поліції припиняється.». Позивач, обґрунтовуючи протиправність свого звільнення, вказує, що зазначені ним у рапорті причини звільнення - незгода з розміром заробітної платні та графіком роботи за своїм визначенням не є поважними причинами та навпаки свідчать про певні проблеми в організації роботи. Позивач вважає, що відповідач повинен був з`ясувати наявність конкретних поважних причин для звільнення останнього за власним бажанням та причин неможливості проходження служби, чого зроблено не було. При цьому позивач посилається на Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ та Кодекс законів про працю України. Разом з цим, як було вказано вище, Закон «Про Національну поліцію» визначає, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Цей Закон є нормативно-правовим актом вищої сили ніж вказане Положення, яке затверджено постановою КМУ, є спеціальним на відміну від КЗпП України законом, який регулює правовідносини щодо проходження служби поліцейськими. ОСОБА_1 звільнений зі служби в поліції відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» за власним бажанням. Посилань на будь-які інші норми законодавства спірний наказ не містить. Слід наголосити, що стаття 77 вказаного Закону не містить приписів щодо визначення поліцейським поважних причин для звільнення. Стаття 43 Конституції України визначає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Право звільнення особи з роботи є її беззаперечним правом крім випадків прямо передбачених Конституцію. Особа має звільнитися з посади за власним бажанням, не зважаючи на наявність у неї поважних причин. Отже вказана норма статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» в повному обсязі відповідає гарантованому Конституції України праву людини. Щодо посилання представника позивача на зазначений в статті 38 КЗпП України перелік поважних причин для звільнення за власним бажанням (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), він застосовується в конкретних випадках. Тобто, якщо сторони не дійшли згоди про дату звільнення, роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник, при наявності поважних причин. Як вбачається з матеріалів справи, згода на звільнення з конкретної дати у сторін була, оскільки волевиявлення позивача на звільнення з 15.02.2023 міститься у поданому ним рапорті, в свою чергу волевиявлення ГУНП в Донецькій області відображено у прийнятому керівником наказі від 15.02.2023 № 70 о/с. Отже відсутність у рапорті позивача та у наказі про звільнення поважних причин звільнення за власним бажанням, на думку суду, не може свідчити про протиправність останнього. Стосовно доводів позивача, що рапорти написані під примусом керівництва. Пункт 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що по справах про звільнення за власним бажанням суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Обґрунтовуючи подання рапорту про звільнення тиском на нього, представник ОСОБА_1 в позовній заяві вказував, що 14.02.2023 позивача було викликано до керівництва ВП № 4, де повідомлено, що за твердженням начальника кримінальної поліції ГУНП в Донецькій області полковника поліції ОСОБА_2 , він погано справляється із виконанням своїх обов`язків, у зв`язку з чим повинен звільнитись. Перебуваючи у вкрай хворобливому стані, та розгубившись на місці, під тиском погроз дисциплінарного переслідування його та підлеглих працівників, а саме звільнення у порядку дисциплінарного провадження, які надходили від посадової особи, яка є його безпосереднім керівником та від якої він є в службовій залежності, розуміючі реальність реалізації цих погроз та можливі наслідки щодо звільнення у порядку дисциплінарного переслідування під час військового стану, ОСОБА_1 написав рапорт про звільнення за власним бажанням. Доказом здійснення тиску є той факт, що вже перебуваючи на лікарняному, він писав один з рапортів про те, що не знаходиться в теперішній час на лікарняному, тоді як фактично вже проходив лікування. Про факт здійснення тиску свідчить й почерк написання вказаних рапортів, по якому можна побачити в якому стані вони були написані (рапорти написані без застосування зебри, та сам текст відрізняється від повсякденного почерку, неохайний). Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що така позиція є безпідставною, оскільки представником та позивачем не надано жодного доказу на підтвердження вказаних обставин. Слід звернути увагу, що позивач проходив службу на посаді заступника начальника відділу поліції начальника сектору кримінальної поліції. При цьому він увесь час проходив службу в Донецькій області, де з 2014 року триває збройний конфлікт. Тобто в силу виконання своїх службових та функціональних обов`язків, повинен бути стресостійким до будь-яких обставин, адже в залежності від його поведінки та спокою в деяких випадках може бути під загрозою не тільки його життя, а ще й життя громадян. Посилання позивача на неохайний почерк суд вважає надуманим, оскільки його почерк в рапортах суттєво не відрізняється від почерку в його автобіографії від 11.09.2019, незважаючи на те, що рапорти написані на нерозлинених аркушах. Написання 15.02.2023 рапорту про те, що 15.02.2023 позивач не перебуває на лікарняному, також не може трактуватися як вказівку на тиск. Це був останній день служби позивача, закономірно, що відповідач повинен мати інформацію чи не перебуває особа на лікарняному. Оскільки саме в останній день має бути зроблений остаточний розрахунок з особою, що звільнюється. При цьому відсутні будь-які докази, що саме на час написання рапортів позивач вже був у хворобливому стані і звертався до лікаря не після подання рапортів. Якщо ж позивач з початку звернувся до лікарні та відкрив листок тимчасової непрацездатності, а потім писав рапорти, зокрема про те, що на лікарняному не перебуває, фактично це свідчить про його нещирість і намагання створити спірну ситуацію. Крім того, з інформаційної довідки з електронної системи охорони здоров`я, яка подана позивачем до позову, вбачається, що період непрацездатності тривав з 15.02.2023 по 17.02.2023, тобто всього три дні. Це ставить під сумнів, що позивач був в такому хворобливому стані, що не міг розуміти наслідків своїх дій. До того ж первісний рапорт про звільнення позивач написав 14.02.2023, тобто до звернення до лікарні. Стосовно тиску, про який зазначав позивач, він полягав у погрозах притягнення його до дисциплінарної відповідальності та звільнення в порядку дисциплінарного провадження. Представник позивача вказує, що позивач розумів реальність реалізації цих погроз. З цього приводу слід зазначити, що, якщо безпосередній керівник каже підлеглій особі про можливість притягнення до дисциплінарної відповідальності, це не може бути розцінено як тиск до звільнення. При наявності підстав для цього, працівник має розуміти, що в разі вчинення ним дисциплінарного проступку, він буде притягнутий до відповідальності. В разі ж застосування безпідставного дисциплінарного стягнення, працівник вправі його оскаржити. Слід звернути увагу, що ОСОБА_1 є юристом (закінчив Донецький юридичний інститут), отже він не міг цього не розуміти, як і наслідків своїх дій подання рапортів про звільнення. Само посилання позивача на розуміння реальності притягнення його до дисциплінарної відповідальності свідчить про те, що він мав уяву про наявність підстав для цього. Крім того, в заяві від 24.02.2023, якою ОСОБА_1 просив вважати недійсним його рапорт про звільнення, він просив поновити його на посаді заступника начальника відділу поліції начальника кримінальної поліції ВП № 4 Краматорського РУП ГУНП в Донецькій області, або поновити, якщо так вважає керівництво кримінального блока ГУНП, на посаду з більш меншою відповідальністю. Тобто в сукупності ці обставини свідчать, що позивач розумів, що керівництво має претензії до виконання ним посадових обов`язків на посаді і були підстави для притягнення його до відповідальності. До того ж рапорти позивачем були написані 14 та 15 лютого, тобто він мав принаймні добу, щоб обмислити свій рапорт, навіть якщо припуститися, що він розгубився. А намагання позивача звільнитися за власним бажанням, передбачаючи звільнення в порядку дисциплінарного стягнення, свідчить лише про намагання уникнути відповідальності, а не про тиск на нього. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 № 9 Про практику розгляду судами трудових спорів вказує, що подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого статтею 38 КЗпП України строку, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення. У такій категорії справ суди особливу увагу приділяють дослідженню поведінки позивача після написання ним заяви (рапорту) про звільнення, адже якщо на працівника справді чинився тиск з метою його звільнення, то в останнього є можливість відкликання такої заяви, в тому числі засобами поштового, телеграфного чи електронного зв`язку, або звернення із заявою чи скаргою до органів поліції, Державної служби України з питань праці тощо. Саме такі дії позивача можуть свідчити про відсутність наміру і вільного волевиявлення на звільнення. Позивач до відправлення 27.02.2023, тобто майже через два тижні, заяви начальнику ГУНП в Донецькій області, не виявляв бажання працювати, з заявами про вчинення щодо нього протиправних дій тощо не звертався. Отже, з урахуванням всіх встановлених обставин, місцевий суд дійшов правильного висновку, що наказ відповідача № 70 о/с від 15.02.2023 в частині звільнення майора поліції ОСОБА_1 зі служби в поліції прийнятий у відповідності до норм законодавства, підстави для його скасування судом не встановлені. Інші доводи та заперечення сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п.29). Зважаючи, що решта позовних вимог має похідний від оскарження наказу про звільнення характер, в їх задоволені також слід відмовити. Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які відображають принципи адміністративної процедури. Згідно зі статтею 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на Відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Згідно із статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Згідно зі статтею 245 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтувалося на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими, а тому не підлягають задоволенню в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини. Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Зважаючи на наведене, судова колегія дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, та ухвалено судове рішення про відмову у задоволенні позову з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника позивача Янюка Владислава Юрійовича залишити без задоволення. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 17 квітня 2023 року у справі № 200/994/23 залишити без змін. Повне судове рішення 13 липня 2023 року. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя І. В. Сіваченко Судді А. А. Блохін Т. Г. Гаврищук