Постанова Третій апеляційний адміністративний суд № 160/18268/22

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 06 липня 2023 року м. Дніпросправа № 160/18268/22 Головуючий суддя І інстанції Златін С.В. Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Іванова С.М. (доповідач), суддів: Чередниченка В.Є., Шальєвої В.А., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.11.2022 року в адміністративній справі №160/18268/22 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Регіонального управління Сил територіальної оборони " ІНФОРМАЦІЯ_1 ", Військової частини НОМЕР_2 Регіонального управління Сил територіальної оборони " ІНФОРМАЦІЯ_1 " про визнання дій та наказу неправомірними,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Регіонального управління Сил територіальної оборони " ІНФОРМАЦІЯ_1 ", Військової частини НОМЕР_2 Регіонального управління Сил територіальної оборони " ІНФОРМАЦІЯ_1 ", в якому просив: - визнати неправомірним наказ командира в/ч НОМЕР_2 від 17.04.2022 року № 27; - визнати неправомірними дії в/ч НОМЕР_2 виготовлення «Витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_2 від 17.04.2022 року № 27 «Про призначення м-ра ОСОБА_2 тимчасово виконуючим обов`язки командира в/ч НОМЕР_1 » з вмістом одного пункту шляхом його друкування, проставлення відбитку гербової печатки в/ч НОМЕР_2 на написі «Згідно з оригіналом», «командир військової частини НОМЕР_2 полковник ОСОБА_3 », підписі «начальник стройової частини військової частини НОМЕР_2 майор ОСОБА_4 » та подання його 05.10.2022 року Дніпропетровському окружному адміністративному суду як законного розпорядження (наказу) ТВО командира в/ч НОМЕР_2 ; - визнати спільними неправомірними діями в/ч НОМЕР_2 , в/ч НОМЕР_1 виготовлення «Витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_2 від 17.04.2022 року № 27 «Про призначення м-ра ОСОБА_2 тимчасово виконуючим обов`язки командира в/ч НОМЕР_1 » з вмістом двох пунктів шляхом його друкування, проставлення відбитку гербової печатки в/ч НОМЕР_2 на написі «командир військової частини НОМЕР_2 полковник ОСОБА_3 », підписі «начальник стройової частини військової частини НОМЕР_2 майор ОСОБА_4 » та подання його 08.11.2022 року в/ч НОМЕР_1 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду - як законного розпорядження (наказу) ТВО командира в/ч НОМЕР_2 . Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.11.2022 року закрито провадження у справі № 160/18268/22 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Регіонального управління Сил територіальної оборони « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та Військової частини НОМЕР_2 Регіонального управління Сил територіальної оборони « ІНФОРМАЦІЯ_1 » про визнання протиправним наказу та дій на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України. Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 , звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати вищезазначене судове рішення, як незаконне та прийняти нову постанову про направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що даний спір підлягає розгляду, саме адміністративним судом, оскільки останній пов`язаний з проходженням публічної служби. Зауважено, що незаконність дій ОСОБА_2 відносно позивача обґрунтована відсутністю у нього повноважень командира. Крім того, судом першої інстанції, всупереч приписам КАС України не було роз`яснено, до юрисдикції якого суду належить даний спір. Відзив від відповідачів на адресу суду не надходив. Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження на підставі ст. 311 КАС України. Перевіривши матеріали справи, оцінивши доводи апеляційної скарги та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права в межах доводів останньої, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Закриваючи провадження по справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивач не є учасником (суб`єктом) правовідносин з призначення ОСОБА_2 та не згадується в наказі, то оскаржуваний наказ не породжує для останнього право на захист, тобто право на звернення із цим адміністративним позовом. Суд апеляційної інстанції погоджується з вказаними висновками, з огляду на наступне. Відповідно до ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. У пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93). Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності. Відповідно до пункту 18 частини першої статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування. Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який (яке) стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС України). За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних. У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування. Натомість індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах. Отже, нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує свою дію фактами його застосування, тоді як дія індивідуального акта закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин. З огляду на наведені вище положення КАС України та загальновідомі ознаки й властивості нормативно-правового та індивідуального актів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскаржуваний наказ є актом індивідуальної дії. Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Так, оскільки позивач не є учасником (суб`єктом) правовідносин з призначення ОСОБА_2 тимчасово виконуючим обов`язки командира в/ч НОМЕР_1 , то такий наказ не породжує для позивача права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом. Вказані правові висновки також відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній в постанові від 18.09.2019 року по справі № 9901/284/19, що враховується судом апеляційної інстанції, відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України. Стосовно решти позовних вимог, то колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що останні також не підсудні адміністративному суду, оскільки стосуються дій відповідачів відносно порядку оформлення (виготовлення) витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_2 від 17.04.2022 року № 27, як акту індивідуальної дії, та подання його до Дніпропетровського окружного адміністративного суду під час розгляду адміністративної справи № 160/11782/22. Крім того, колегія суддів наголошує, що захисту в судовому порядку підлягає, саме факт наявності порушеного права, а не захист правопорядку в державі. Відносно правомірності закриття судом першої інстанції провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України, то колегія суддів апеляційного суду зазначає наступне. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України, суд закриває провадження у справі: якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства», слід тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. Оскільки розгляд цього спору не належить до юрисдикції жодного іншого суду, необхідним є закриття провадження по справі, а підстави для роз`яснення позивачу до суду якої юрисдикції належить його вирішення - відсутні. Вказані правові висновки також відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній в постанові від 03.03.2021 року по справі № 9901/16/20, що враховується судом апеляційної інстанції, відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України. Відтак, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку про помилкове застосування судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, яке призвело б до неправильного вирішення справи. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316 КАС України суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.11.2022 року в адміністративній справі №160/18268/22 - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий - суддя С.М. Іванов суддя В.Є. Чередниченко суддя В.А. Шальєва