Постанова 4811 № 461/993/23

Справа № 461/993/23 Головуючий у 1 інстанції: Радченко В.Є. Провадження № 22-ц/811/1004/23 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 липня 2023 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Шеремети Н.О. суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П. секретаря: Цьони С.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львовіцивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 10 березня 2023 року,- ВСТАНОВИВ: у лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частину нежитлових примішень, набутих у шлюбі. В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що з 18 листопада 1995 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, за час спільного проживання вiдповiдач, на підставі договору купівлі-продажу приміщення від 09 квітня 2015 року, набула у власність нежитлові приміщення 8-1, 8-2, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 34,4 кв.м., позначенi лiтерою А-3. Зазначає, що оскільки вищезазначені нежитлові приміщення набуті за час перебування сторін у шлюбі, вони є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Вказує, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, в тому числі і на поділ такого майна, незалежно від розірвання шлюбу. Вважає, що відповідач не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на майно, відтак за кожним з них необхідно визнати право власності на 1/2 частку приміщень. З наведених підстав просить: -визнати нежитлові приміщення 8-1, 8-2, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 34,4 кв.м., позначенi лiтерою А-3 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 по 1/2 (одній другій) ідеальній частці; - визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину нежитлових приміщень 8-1, 8-2, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 34,4 кв.м., позначені літерою А-3; - визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину нежитлових приміщень 8-1, 8-2, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 34,4 кв.м., позначені літерою А-3. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 10 березня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду оскаржила представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи. Апелянт стверджує, що відповідачка отримала рекомендоване повідомлення з копією позовної заяви та ухвалою про відкриття провадження 28 лютого 2023 року, а відтак станом на день ухвалення оскаржуваного рішення суду не закінчився 15-денний строк на подачу відзиву на позовну заяву, що унеможливило подати відповідь на відзив та належним чином реалізувати своє право на захист. Зазначає, що у разі поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або шлюбним договором. Вважає, що у разі, коли жоден з подружжя не вчинив дій, передбачених ч. 5 ст. 71 СК України, щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя у цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Звертає увагу, що позовні вимоги ОСОБА_1 спрямовані на визначення ідеальних часток у праві власності, а не поділ приміщення в натурі та припинення спільної власності. Вважає, що суд першої інстанції порушив вимоги ст. 365 ЦК України, ст. 71 СК України, оскільки не залишив майно у спільній частковій власності з визначенням по 1/2 ідеальної частки у цьому майні. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. В судове засідання не з`явилися сторони, хоча були належним чином повідомлені про розгляд справи в суді апеляційної інстанції, тому відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксація судового засідання з допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Частиною 4 ст. 268 ЦПК України передбачено,що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення. Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Оскільки текст постанови складено 06 липня 2023 року, то незважаючи на те, що судове засідання призначене на 03 липня 2023 року, датою ухвалення постанови є саме 06 липня 2023 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з огляду на таке. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України). Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України). Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, на підставі яких можна було б встановити обсяг всього майна, набутого у шлюбі, що підлягає поділу, а також не доведено, що спірні приміщення є неподільною річчю та відсутня домовленість щодо їх поділу. Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Частиною 2 ст. 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 2 ст. 60 СК України). Відповідно до ч. 1 ст. 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Поділ спільного майна подружжя означає припинення права спільної сумісної власності подружжя на це майно і виникнення на її основі приватної (роздільної) власності або спільної часткової власності подружжя. Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 70 СК України). Частинами першою, четвертою статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу. Судом встановлено, що 18 листопада 1995 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серія НОМЕР_1 , виданим відділом реєстрації актів громадянського стану Львівського міськвиконкому. Після укладення шлюбу дружині присвоєно прізвище ОСОБА_5 . 09 квітня 2015 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шахрай С.О., зареєстрований в реєстрі під № 284, за умовами якого ОСОБА_6 продав, а ОСОБА_3 купила нежитлові приміщення 8-1, 8-2, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 34,4 кв.м., позначені літерою А-3. Пунктом 3 договору купівлі-продажу приміщення від 09 квітня 2015 року передбачено, що продаж вчинено за 197 000,00 грн. Оціночна вартість предмету продажу становить 196 600,00 грн. (п. 4 договору купівлі-продажу приміщення від 09 квітня 2015 року). Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 36140916 від 09 квітня 2015 року підтверджується, що за ОСОБА_3 зареєстровано право приватної власності на нежитлові приміщення 8-1, 8-2, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 34,4 кв.м., позначені літерою А-3 на підставі договору купівлі-продажу приміщення № 284 від 09 квітня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шахрай С.О. У сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, при цьому частини чоловіка та дружини є рівними. Спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості і це є її процесуальним обов`язком. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц. Слід зазначити, що статтею 60 СК України встановлено, що право на майно виникає у обох із подружжя одночасно, у момент набуття його хоча б одним із них, і оформлення права власності на ім`я другого з подружжя юридичного значення немає, оскільки майно знаходиться у спільній сумісній власності подружжя без визначення часток. Згідно зі статтею 70 СК України такі частки є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Відповідачка, всупереч вимогам ч. 1 ст. 81 ЦПК України, не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірні нежитлові приміщення є її особистою власністю, а не спільною власністю подружжя, відтак, нею не спростовано презумпцію спільності майна подружжя, набутого за час перебування у шлюбі. Враховуючи те, що нежитлові приміщення 8-1, 8-2, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 34,4 кв.м., позначені літерою А-3, набуті у власність під час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у шлюбі, право власності на нежитлові приміщення зареєстровано 09 квітня 2015 року, тобто, також під час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в шлюбі, відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування презумпції спільності майна подружжя, колегія суддів приходить до висновку, що нежитлові приміщення 8-1, 8-2, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 34,4 кв.м., позначені літерою А-3, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а відтак підставною є позовна вимога ОСОБА_1 про визнання вищезазначених нежитлових приміщень спільною сумісною власністю подружжя. І оскільки нежитлові приміщення 8-1, 8-2, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 34,4 кв.м., позначені літерою А-3, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , знаходяться у спільній сумісній власності подружжя, а частки у спільному майні подружжя є рівними, то підставними та такими, що підлягають до задоволення є позовні вимоги про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину нежитлових приміщень 8-1, 8-2, що знаходяться за адресою: . АДРЕСА_1 , загальною площею 34,4 кв.м., позначені літерою А-3 та визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частину нежитлових приміщень 8-1, 8-2, що знаходяться за адресою: . АДРЕСА_1 , загальною площею 34,4 кв.м., позначені літерою А-3. Оскільки в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували наявність іншого майна, що належить на праві спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , яке, на думку суду першої інстанції, могло б бути предметом поділу, враховуючи принцип диспозитивності цивільного процесу, відмова суду першої інстанції в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з тих підстав, що неможливо здійснити оцінку всього майна, набутого під час перебування у шлюбі, є безпідставними. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Згідно з п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 10 березня 2023 року скасувати та ухвалити постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити. Визнати нежитлові приміщення 8-1, 8-2, що знаходяться за адресою: . АДРЕСА_1 , загальною площею 34,4 кв.м., позначені літерою А-3 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину нежитлових приміщень 8-1, 8-2, що знаходяться за адресою: . АДРЕСА_1 , загальною площею 34,4 кв.м., позначені літерою А-3. Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину нежитлових приміщень 8-1, 8-2, що знаходяться за адресою: . АДРЕСА_1 , загальною площею 34,4 кв.м., позначені літерою А-3. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Постанова складена 06 липня 2023 року. Головуючий: Н.О. Шеремета Судді: О.М. Ванівський Р.П. Цяцяк