Постанова 4857 № 260/1144/18

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2023 рокуЛьвівСправа № 260/1144/18 пров. № А/857/3991/23 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді - Іщук Л. П., суддів - Обрізка І.М., Шинкар Т. І., за участю секретаря судового засідання - Доморадової Р.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 , Державного агентства меліорації та рибного господарства України на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 січня 2023 року (головуючий суддя Луцович М.М., м. Ужгород) у справі № 260/1144/18 за позовом ОСОБА_1 до Державного агентства меліорації та рибного господарства України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та середнього заробітку за час невиконання судового рішення, в с т а н о в и в : 25 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного агентства рибного господарства України, в якому просив стягнути в його користь заборгованість із заробітної плати у вигляді середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки виконання судового рішення про поновлення його на роботі відповідно до статті 236 Кодексу законів про працю України . Обґрунтовуючи позовні вимоги, зазначив, що рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2017 року у справі №807/539/17, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27.03.18, визнано протиправним і скасовано наказ Управління охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів та регулювання рибальства в Закарпатській області від 26 грудня 2016 року № 60-К "Про звільнення ОСОБА_1 " та поновлено його на посаді завідуючого сектором юридичного забезпечення та роботи з персоналом Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Закарпатській області з 01 січня 2017 року. Водночас, у справі №807/539/17 питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не вирішувалось. Враховуючи, що рішення суду про його поновлення на роботі все ще не виконано, і відповідно залишається не вирішеним питання оплати праці за час вимушеного прогулу, звернувся в суд з цим позовом. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07 серпня 2019 року, адміністративний позов задоволено частково та стягнуто з Державного агентства рибного господарства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 91061,21 грн з утриманням належних податків та зборів. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Постановою Верховного Суду від 16 квітня 2020 року за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07 серпня 2019 року скасовано зазначені судові рішення, а справу направлено на новий розгляд до Закарпатського окружного адміністративного суду. Верховний Суд у постанові зазначив, що за змістом касаційної скарги, так як і за змістом позовної заяви позивач вказує про невиконання відповідачем судового рішення щодо поновлення його на роботі. Вказана обставина не заперечується і відповідачем, який, зокрема у відзиві на касаційну скаргу зазначає про неможливість виконання цього судового рішення з причини ліквідації державного органу, посаду в якому обіймав позивач. Також суди попередніх інстанцій не дослідили обставини та не встановили чи працював позивач та мав він заробіток протягом періоду, за який звернувся до суду з вимогою стягнути на його користь середній заробіток; не встановлено факт виконання чи невиконання судового рішення про поновлення його на посаді; не досліджено кількість фактичних днів затримки виконання зазначеного позивачем судового рішення. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2020 року стягнуто з Державного агентства рибного господарства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 03 січня 2017 року по 13 серпня 2020 в сумі 311 974,74 гривень із утриманням із цієї суми належних податків та зборів. В решті вимог відмовлено. Постановою Верховного Суду від 28 липня 2020 року за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2020 року скасовано зазначені судові рішення, а справу направлено на новий розгляд до Закарпатського окружного адміністративного суду. Верховний Суд у постанові зазначив, що суди попередніх інстанцій помилково при розрахунку заборгованості із заробітної плати за весь час вимушеного прогулу позивача не застосували пункт 10 Порядку №100, коли у розрахунковому періоді відбулося підвищення посадових окладів згідно з актами законодавства, що не відповідає висновкам Верховного Суду, наведеним у постановах від 22 травня 2019 року у справі №572/2429/15-ц, від 06 серпня 2019 року у справі №0640/4691/18, від15 квітня 2020 року у справі №826/15725/17, від 15 жовтня 2020 року у справі №826/17601/14, від 12 серпня 2020 року у справі №2-а-3279/10/1970, від 11 лютого 2021 року у справі №814/197/15. Пункт 10 Порядку №100 був чинним до 11 грудня 2020 року, а рішення судом першої інстанції ухвалено 13 серпня 2020 року, отже вказаний пункт стосовно обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача з урахуванням коефіцієнту підвищення підлягає застосуванню у площині спірних правовідносин. Верховний Суд у постанові вказав, що судом апеляційної інстанції не досліджено питання та обставин застосування пункту 10 Порядку №100 при розрахунку середнього заробітку (за час вимушеного прогулу) коефіцієнту підвищення, виходячи із посадового окладу позивача. Вказані обставини не були предметом оцінки судів попередніх інстанцій, не досліджувалися судом питання визначення коефіцієнту підвищення посадового окладу при обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу. З урахуванням збільшених позовних вимог, які Закарпатський окружний суд прийняв до розгляду, позивач просить суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість із заробітної плати за період з 01.01.2017 по 28.07.2021 року в розмірі 1 393 409,00 грн., яка включає середній заробіток за час вимушеного прогулу та за час невиконання судового рішення про поновлення на роботі, а також невиплачену йому за період невиконання судового рішення про поновлення на роботі премію та матеріальну допомогу на оздоровлення. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 січня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з Державного агентства меліорації та рибного господарства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 січня 2017 року по 28 липня 2021 року в сумі 1 043 627,47 грн. із утриманням із цієї суми належних податків та зборів. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення в частині стягнення із Державного агентства меліорації та рибного господарства України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 7 609, 22 грн. із утриманням із цієї суми належних податків та зборів звернуто до негайного виконання. Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 22.03.22 внесено виправлення у рішення в частині розрахунків суми стягнення і визначено остаточний розмір стягнення у 1 033 677,56 грн. Не погодившись з рішенням суду, позивач і відповідач подали апеляційні скарги. Позивач в апеляційній скарзі покликається на неправильне застосування норм матеріального права в частині розрахунку розміру стягнення у період з дня втрати чинності пунктом 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок № 100) і до дня винесення відповідачем наказу про його поновлення на роботі. Зазначає, що при нарахуванні йому компенсації за цей період слід застосовувати середній заробіток не за останні два місяці перед звільненням, а відкоригований судом середній заробіток за період жовтень - листопад 2020 року, як визначену законодавцем у Порядку №100 виплату за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбулася подія, пов`язана з відповідною виплатою. Такою подією позивач вважає втрату чинності пунктом 10 Порядку №100 ( 11.12.20 ) і покликається на норми статті 22 Конституції України про недопустимість звуження змісту і обсягу існуючих прав. Крім того, позивач вважає безпідставною відмову суду у включенні до заборгованості із заробітку сум невиплачених йому премій і матеріальної допомоги на оздоровлення у період невиконання судового рішення про поновлення на роботі, які він просив включити до заборгованості, подавши заяву про збільшення позовних вимог 23.09.22. Зазначає, що премії і допомога включаються до розрахунку середнього заробітку відповідно до Порядку №100 і те, що вони не були йому нараховані з вини відповідача, не є підставою для їх нестягнення. Покликається на рішення Конституційного суду України від 15.10.13 у справі №8-рп/2013, у якому встановлено, що під заробітною платою, що належить працівникові, слід розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Просить скасувати рішення суду в частині стягнення заборгованості із заробітної плати за період з 11.12.20 по 28.07.21 ( саме в частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу у цей період - 154 робочі дні) та в частині відмови у стягненні заборгованості з виплати премії за час вимушеного прогулу в розмірі 91 026 грн. та матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 124 115,42 грн. та ухвалити нове рішення про стягнення додатково з відповідача 144 887,82 грн. різниці із заборгованості по заробітній платі, 91 026 грн. - заборгованості з виплати премії, 124 115,42 грн. - заборгованості з виплати матеріальної допомоги, всього - 360 029, 24 грн. 11.05.23 позивачем подано доповнення до апеляційної скарги, яке не може враховуватись апеляційним судом відповідно до вимог ст.303 КАС України, так як подане поза межами строку на апеляційне оскарження. Відповідач - Державне агентство меліорації та рибного господарства України у своїй апеляційній скарзі покликається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права. Погоджуючись з рішенням суду в частині підставності стягнення середнього заробітку з відповідача в користь позивача як компенсації за вимушений прогул та затримку виконання рішення про його поновлення та визначеним судом періодом такого стягнення, не погоджується з розміром відшкодування, зокрема, вказує на безпідставне застосування пункту 10 Порядку №100 при розрахунку розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу в користь позивача. В обґрунтування зазначає, що судом не взято до уваги інформацію Держрибагенства, яка надавалась суду протягом всього часу розгляду справи про те, що згідно з абзацом 6 пункту 14 розділу ХІ Прикінцеві та Перехідні положення Закону України «Про державну службу» умови оплати праці державних службовців, передбачені цим законом, не застосовуються у державних органах, що перебувають у стадії ліквідації на момент набрання чинності цим Законом. Оскільки Закарпаттярибохорони, в якій працював позивач, була ліквідована згідно із постановою КМУ від 30.09.15 №894, оплата праці у цьому органі проводилась відповідно до умов постанови КМУ від 09.03.06 №268, підвищення посадових окладів не відбувалось, а тому підстав для корегування середнього заробітку позивача на підставі п.10 Порядку №100 немає. Просить скасувати рішення суду першої інстанції. Апеляційним судом витребувано у відповідача розрахунок розміру компенсації середнього заробітку, який відповідач вважає належним, а також докази того, що посадові оклади у відповідача у спірний період не підвищувались. На виконання ухвали суду відповідачем надано розрахунок розміру середнього заробітку, який на думку відповідача підлягає стягненню з нього. Доказів про розміри посадових окладів за 2017-2021 роки у територіальних органах Держрибагенства суду не надано, повідомлено, що позивач працював в Закарпаттярибохорони, яка була ліквідована згідно із постановою КМУ від 30.09.15 №894 та в подальшому з 31.01.18 - припинена, тому на підставі Закону України «Про державну службу» умови оплати праці, передбачені цим законом, не застосовувались. На апеляційний розгляд справи сторони не з`явились. Відповідачем подано клопотання про відкладення розгляду справи. Апеляційний суд з врахуванням того, що учасники належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, а також, що за клопотанням відповідача судом ухвалено провести розгляд справи 14.06.23 в режимі відеоконференції, участь у справі беруть два представники відповідача, крім того, згідно витягу з ЄДРПОУ відповідач має велику кількість осіб, уповноважених представляти інтереси Держрибагенства у судах, визнав причини неявки відповідача на апеляційний розгляд неповажними і ухвалив відповідно до вимог ст.ст. 229, 313 КАС України провести розгляд справи за відсутності учасників справи та без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини третьої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та ( або ) у відзиві на неї. Заслухавши доповідь головуючого судді, проаналізувавши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів, надаючи оцінку судовому рішенню в межах доводів апеляційних скарг, виходить з наступного. Як встановлено судом першої інстанції і визнається сторонами, рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 26.12.2017 року у справі № 807/539/17, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27.03.18, визнано протиправним та скасовано наказ Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Закарпатській області від 26.12.2016 року № 60-К "Про звільнення ОСОБА_2 "; зобов`язано поновити ОСОБА_2 на посаді завідуючого сектором юридичного забезпечення та роботи з персоналом Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Закарпатській області з 01.01.2017 року. Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_2 на роботі звернуто до негайного виконання. Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 травня 2018 року у справі №807/539/17 у зв`язку з ліквідацією Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Закарпатській області замінено сторону виконавчого провадження - управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Закарпатській області на його правонаступника - Державне агентство рибного господарства України. Суд, вирішуючи спір про поновлення на роботі у справі № 807/539/17, питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не розглядав, оскільки така вимога позивачем не заявлялась. З такою вимогою позивач звернувся 25 жовтня 2018 року до Закарпатського окружного адміністративного суду, крім цього, доповнивши її, у зв`язку з невиконанням відповідачем рішення суду про його поновлення, вимогою про компенсацію середнього заробітку за період невиконання судового рішення про поновлення на роботі. Також встановлено і визнається сторонами, що 28.07.21 згідно наказу Державного агентства меліорації та рибного господарства України скасовано наказ Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Закарпатській області від 26.12.2016 року № 60-К "Про звільнення ОСОБА_2 " та поновлено позивача на займаній посаді з 01.01.2017 року (а.с. 140, Т.3). Таким чином, 28.07.21 відповідачем було виконано рішення суду від 26.12.2017 року у справі №807/539/17 про поновлення на роботі ОСОБА_2 . З дня подання позивачем даного позову - 25.10.18 спірні відносини кілька разів були предметом розгляду у судах різних інстанцій у зв`язку із скасуванням Верховним Судом судових рішень першої та апеляційної інстанції і направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Закарпатський окружний адміністративний суд, вирішуючи даний спір з врахуванням вказівок Верховного Суду, наданих у постанові від 28.07.22, виходив з того, що відповідач у зв`язку з безпідставним звільненням позивача та невиконанням судового рішення про його поновлення на роботі, зобов`язаний йому сплатити середній заробіток за весь період вимушеного прогулу та невиконання судового рішення про поновлення на роботі як компенсацію, передбачену працівнику ст.ст.235, 236 КЗпП України. Розмір середнього заробітку позивача у зв`язку з підвищенням окладів державним службовцям Державного агентства меліорації та рибного господарства України суд відкоригував відповідно до п.10 Порядку №100 за період від дня поновлення позивача на роботі до дня втрати чинності пунктом 10 Порядку №100 - 11.12.20, визначивши на підставі розмірів посадових окладів, визначених постановами КМУ, відповідні коефіцієнти коригування за кожен період підвищення посадових окладів. За період з 11.12.20 і по день виконання рішення суду про поновлення на роботі - 28.07.21 суд не застосовував коригування і для визначення розміру виплати за цей період взяв середньоденний заробіток позивача за два попередні місяці перед звільненням. Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення на користь позивача невиплачених йому у період вимушеного прогулу та невиконання судового рішення про поновлення на роботі премій та матеріальних допомог на оздоровлення, суд першої інстанції виходив з відсутності законних підстав для таких виплат, оскільки законом для особи, яка була у вимушеному прогулі, передбачено компенсацію середнього заробітку у порядку, передбаченому Порядком №100. Колегія суддів вважає такі висновки суду першої інстанції законними та обґрунтованими. Основними питаннями, які слід вирішити під час апеляційного розгляду, оскільки на них побудовані доводи апеляційних скарг, є підставність застосування судом коригування середнього заробітку позивача, обґрунтованість застосування при обрахунку розміру стягнення за період невиконання судового рішення про поновлення на роботі після втрати чинності пунктом 10 Порядку №100 середньоденного заробітку позивача за два останні місяці перед звільненням, а не відкоригованого середньоденного заробітку станом на 11.12.20, а також наявність підстав для стягнення в користь позивача премій та матеріальних допомог, які би він мав отримати у період вимушеного прогулу та невиконання рішення про поновлення на роботі. Так, приписами ч. 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Статтею 236 Кодексу законів про працю України врегульовано оплату вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі. За приписами цієї статті, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 26.12.2017 року у справі №807/539/17 про поновлення позивача на посаді є підставою для застосування частини другої статті 235 КЗпП України. Невиконання відповідачем цього судового рішення, яке підлягало негайному виконанню, у період з 26.12.17 і до дня винесення наказу про поновлення позивача на роботі - 28.07.21 є підставою для застосування компенсації за вимушений прогул при затримці виконання рішення про поновлення на роботі згідно статті 236 КЗпП України. Так, середній заробіток працівника, відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про оплату праці», визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100). Згідно з пунктом 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Пунктом 2 Порядку №100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Апеляційний суд зауважує, що визначений судом першої інстанції розмір середньоденного заробітку позивача за останні два календарні місяці роботи перед звільненням у 345,87 грн., визнається обома сторонами, а отже, не потребує доведення і перевірки. Тривалість періоду вимушеного прогулу та невиконання рішення суду про поновлення на роботі та кількість днів у цьому періоді, встановлені судом першої інстанції, також визнаються обома сторонами. Так, і позивач і відповідач погоджуються, що позивачу підлягає до відшкодування певна сума за період з 01.01.2017 по 28.07.21 року, яка має бути розрахована відповідно до середньоденного заробітку у розмірі 345,87 грн. За такого правового регулювання та встановлених обставин справи колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність у позивача права на виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 01.01.17 по 28.07.21 виходячи з середньоденного заробітку у розмірі 345, 87 грн. Щодо підставності здійснення судом першої інстанції коригування середнього заробітку позивача на підставі пункту 10 Порядку №100. Відповідно до пункту 10 Порядку №100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 7 і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). Отже, у разі підвищення тарифних ставок і посадових окладів як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення при обчисленні середньої заробітної плати. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі № 0640/4691/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/15725/17 та від 16 вересня 2020 року у справі № 140/3020/19. Колегія суддів звертає увагу, що переглядаючи в касаційному порядку дану справу, Верховний Суд у постанові від 28.07.2022 року вказав, що пункт 10 Порядку №100, який був чинним до 11 грудня 2020 року, стосовно обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача з урахуванням коефіцієнту підвищення підлягає застосуванню у площині спірних правовідносин. Під час нового розгляду суду першої інстанції необхідно правильно визначити нормативно-правові акти, які регулювали розмір посадових окладів позивача, на підставі яких здійснити розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача із застосуванням пункту 10 Порядку №100. З огляду на вищезазначені висновки Верховного Суду, які згідно частини п`ятої статті 353 КАС України є обов`язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи, колегія суддів вважає обґрунтованим та підставним застосування судом першої інстанції при визначенні розміру стягнення пункту 10 Порядку №100 і визначення нормативно-правових актів ( постанов Кабінету Міністрів України ), які регулювали розмір посадового окладу позивача, на підставі яких здійснено розрахунок середнього заробітку позивача із застосуванням пункту 10 Порядку №100, а тому не приймає до уваги доводи апелянта - Державного агентства меліорації та рибного господарства України про безпідставність застосування судом першої інстанції коригування середнього заробітку позивача із застосуванням коефіцієнту підвищення. Крім того, колегія суддів апеляційного суду наголошує, що відповідно до ст.77 КАС України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Частиною 4 статті 77 передбачено, що докази суду надають учасники справи. Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, а які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів. Державне агентство меліорації та рибного господарства, заперечуючи підставність застосування судом першої інстанції коригування розміру середнього заробітку у зв`язку з підвищенням окладів державних службовців у 2017-2020 роках відповідно до постанов Кабінету Міністрів України, покликається на те, що Закарпаттярибохорони, в якій працював позивач, була ліквідована згідно із постановою КМУ від 30.09.15 №894, оплата праці у цьому органі проводилась відповідно до постанови КМУ від 09.03.06 №268, підвищення посадових окладів не відбувалось, а тому підстав для корегування середнього заробітку позивача на підставі п.10 Порядку №100 немає. Крім цього, вказує, що згідно з абзацом 6 пункту 14 розділу ХІ Прикінцеві та Перехідні положення Закону України «Про державну службу» умови оплати праці державних службовців, передбачені цим законом, не застосовуються у державних органах, що перебувають у стадії ліквідації на момент набрання чинності цим Законом. Разом з тим, на підтвердження таких своїх доводів відповідачем не надано як суду першої інстанції, так і на вимогу суду апеляційної інстанції, жодних доказів як про перебування відповідача у стані припинення чи ліквідації і у який період, так і доказів про розміри посадових окладів державних службовців на відповідній посаді у цьому органі у 2017, 2018, 2019, 2020 роках, що позбавляє суд можливості надати оцінку обґрунтованості таких доводів. Отже, такі обставини відповідачем не доведені. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що норми розділу ХІ Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про державну службу» стосуються установ у стадії ліквідації та умов оплати праці державних службовців, встановлених цим законом, а у даних правовідносинах спірним є саме розмір посадового окладу (розмір оплати праці) завідуючого сектором юридичного забезпечення у 2017-2020 роках , який встановлений для державних службовців відповідними постановами Кабінету міністрів України, а не умови оплати праці, встановлені Законом України «Про державну службу» . Підставність ( правильність ) застосування судом першої інстанції постанов Кабінету Міністрів України, на підставі яких судом визначено розмір посадового окладу позивача у відповідні роки, відповідачем не заперечується. Таким чином, судом першої інстанції обґрунтовано і правильно застосовано коефіцієнт підвищення заробітної плати при обчисленні середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу та невиконання судового рішення про поновлення на роботі, доводи Держрибагенства є необґрунтованими, не доведеними і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права в цій частині. Щодо застосування судом першої інстанції середньоденного заробітку позивача у розмірі 345,87 грн. для обрахунку середнього заробітку у період від 11.12.20 і до 28.07.21 і на спростування доводів апелянта ОСОБА_2 про необхідність застосування для обрахунку виплати середнього заробітку у цей період відкоригованого станом судом першої інстанції середньоденного заробітку за період жовтень - листопад 2020 ( як два календарні місяці перед подією - втратою чинності пунктом 10 Порядку №100, яка зумовила відшкодування позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу ), апеляційний суд зазначає наступне. Як встановлено судом першої інстанції і визнається сторонами, середньоденна заробітна плата ОСОБА_2 за два календарні місяці перед звільненням становить 345,87 грн. Разом із тим, у період вимушеного прогулу та невиконання відповідачем судового рішення про поновлення позивача на посаді, згідно з постановами Кабінету Міністрів України від 06 квітня 2016 року №292 «Деякі питання оплати праці державних службовців у 2016 році», від 18 січня 2017 року №15 «Питання оплати праці працівників державних органів», від 25 січня 2018 року №24 «Про впорядкування структури заробітної плати працівників державних органів, судів, органів та установ системи правосуддя у 2018 році», від 06 лютого 2019 року №102 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо впорядкування структури заробітної плати працівників державних органів, судів, органів та установ системи правосуддя у 2019 році», від 15 січня 2020 року №16 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 18 січня 2020 року №15» відбулися зміни в законодавстві стосовно розміру посадового окладу та структури заробітної плати державних службовців, у зв`язку з чим, суд першої інстанції, обраховуючи середній заробіток за час вимушеного прогулу та затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі, який належить стягненню на користь ОСОБА_2 правильно врахував зміни у законодавстві стосовно розміру посадового окладу та приписи пункту 10 Порядку №100. Пункт 10 Порядку №100 виключено на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100» від 9 грудня 2020 року №1213, яка набрала чинності 12 грудня 2020 року, а отже вказаний пункт стосовно обчислення середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення на посаді з урахуванням коефіцієнту підвищення належить застосовувати у площині спірних правовідносин в обмежених часових рамках, а саме до 11 грудня 2020 року включно. Натомість, у період з 11 грудня 2020 року до 28 липня 2021 року включно розрахунковою величиною для обрахунку середнього заробітку позивача має слугувати його середньоденна заробітна плата без коефіцієнтів підвищення заробітної плати. Цей висновок відповідає правовим позиціям Верховного Суду щодо застосування пункту 10 Порядку №100 (з урахуванням постанови Уряду №1213) при обчисленні середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, які викладені у постанові від 8 листопада 2022 року у справі №460/15639/21, від 27 січня 2022 року у справі №580/5185/20. На думку колегії суддів, позивач помилково вважає втрату чинності пунктом 10 Порядку №100 як «подію», яка визначає/змінює розрахунковий період, за яким обчислюється середня заробітна плата, яка підлягає стягненню відповідно до статті 236 КЗпП України. Такою «подією» є дата неправомірного звільнення й залишатиметься нею протягом усього часу затримки (зволікання) з виконанням судового рішення про поновлення. Слід зауважити, що жовтень і листопад 2020 року, про які вказує позивач в апеляційній скарзі, були місяцями, які, за встановлених в цій справі обставин, охоплювалися періодом вимушеного прогулу ОСОБА_2 , який підлягає компенсації середнім заробітком. Колегія суддів вважає, що період вимушеного прогулу внаслідок звільнення без законної підстави, хай і частково (два місяці), не може бути розрахунковим періодом, за яким може визначатися сума середнього заробітку, який підлягає стягненню за період затримки виконання судового рішення про поновлення. У позивача не було розрахункового періоду до моменту втрати чинності пунктом 10 Порядку №100, тому що його неправомірно, як встановив суд, звільнили, що й зумовило вимушений прогул. Положення абзаців третього, четвертого, шостого, сьомого пункту 2 Порядку № 100, а відтак і абзаців третього-п`ятого пункту 4 цього Порядку (тобто коли у працівника відсутній розрахунковий період, у зв`язку з чим використовується посадовий (місячний) оклад), до яких апелює позивач, стосуються інакших правових ситуацій, які не можуть уподібнюватися вимушеному прогулу, спричиненого звільненням працівника без законної підстави. Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 15.03.23 у справі №340/1916/22, де зроблено наступні висновки : - середній заробіток за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, стягнення якого передбачено статтею 236 КЗпП України, має обчислюватися виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата (абзац третій пункту 2 Порядку № 100); - для цілей застосування статті 236 КЗпП України (в аспекті порушених в касаційній скарзі питань) подією, з якою пов`язується визначення розрахункової величини для відповідної виплати, є звільнення працівника, яке суд, який його поновив, визнав таким, що відбулося без законної підстави (є неправомірне), відтак визначив період вимушеного прогулу і суму середнього заробітку для стягнення (відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України); - застосування положень абзаців третього, четвертого, сьомого пункту 2 у поєднані з абзацами третім, п`ятим пункту 4 Порядку № 100 для обчислення середнього заробітку можливе тоді, коли у працівника відсутній розрахунковий період (перед подією, з якою пов`язана його виплата, якою в контексті цієї справи є звільнення без законної підстави). Проте період вимушеного прогулу, який є наслідком видання неправомірного наказу про звільнення (що встановлено судовим рішенням), не може трактуватися як відсутність розрахункового періоду (у значенні абзаців шостого, сьомого пункту 2 Порядку № 100), відтак і визначати правила обчислення середньої заробітної плати, яка підлягає стягненню на підставі статті 236 КЗпП України; розрахунковим періодом, за яким обчислюється середня заробітна плата - для застосування статті 236 КЗпП України - є останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбулося (неправомірне) звільнення. За описаних обставин справи і нормативного регулювання спірних відносин суд першої інстанції, на думку колегії суддів, правильно застосував положення статті 236 КЗпП України та положення Порядку № 100 при обчисленні середнього заробітку, який підлягає стягненню за час затримки виконання рішення щодо поновлення ОСОБА_2 на роботі, використавши для цього середньоденну заробітну плату позивача, яка була розрахована на основі виплат за два останні місяці перед місяцем, в якому відбулося його звільнення - 345,87 грн і цей висновок відповідає правовим позиціям Верховного Суду щодо застосування Порядку № 100 при обчисленні середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду. З урахуванням наведеного, колегія суддів констатує необґрунтованість доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо помилкового неврахування судом першої інстанції застосування пункту 10 Порядку №100 до розрахунку середнього заробітку за період затримки виконання рішення суду з 11 грудня 2020 року до 28 липня 2021 року. Також колегія суддів апеляційного суду не приймає до уваги доводи апелянта ОСОБА_2 про безпідставність відмови йому у стягненні в якості компенсації за час вимушеного прогулу та затримку виконання рішення про поновлення на роботі премій та матеріальних допомог, неотриманих ним у цей період. Законодавством України, зокрема, статтями 235 і 236 КЗпП України, Порядком №100, чітко врегульовано умови, розмір та порядок компенсації особі коштів, неотриманих нею внаслідок незаконного звільнення і наступного поновлення на роботі та у зв`язку з затримкою виконання судового рішення про поновлення на роботі у вигляді середнього заробітку. Вищезазначеними нормативними актами встановлено, яким чином відбувається стягнення таких коштів і як розраховується відповідна компенсація ( середній заробіток ), які виплати та який період беруться для розрахунку. Колегія суддів наголошує, що середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов`язує цю виплату виключно із фактом вимушеного прогулу та затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Натомість, законом не передбачено інших виплат для особи, яка перебувала у вимушеному прогулі, крім визначених у статтях 235 та 236 КЗпП України. Не зазначив таких норм закону і позивач як підставу позову, подавши заяву про збільшення позовних вимог. Висновки суду першої інстанції в цій частині позовних вимог не суперечать Конституції України та рішенням Конституційного суду України, є законними та обґрунтованими. При обгрунтуванні цієї постанови суд апеляційної інстанції також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційних скарг, які стали підставою для відкриття апеляційного провадження, колегія суддів вважає, що в обсязі встановлених фактичних обставин справи висновки суду першої інстанції є правильними, ухвалені з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційних скарг не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального або порушення норм процесуального права, що відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін. Підстав для нового розподілу судових витрат відповідно до ст.139 КАС України немає. Керуючись статтями 310, 315, 316, 321, 322, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Державного агентства меліорації та рибного господарства України залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 січня 2023 року у справі № 260/1144/18 - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України. Головуючий суддя Л. П. Іщук судді І. М. Обрізко Т. І. Шинкар Повне судове рішення складено 21 червня 2023 року