Постанова 4850 № 200/482/22

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2023 року справа №200/482/22 м. Дніпро Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сіваченка І.В., суддів: Блохіна А.А., Гаврищук Т.Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 05 січня 2023 року (повне судове рішення складено 05 січня 2023 року) у справі № 200/482/22 (суддя в І інстанції Голуб В.А.) за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про стягнення середнього грошового забезпечення, УСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - ВЧ НОМЕР_1 ) про стягнення середнього грошового забезпечення. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 26 вересня 2016 року його було звільнено у запас відповідно до Указу Президента України № 411/2016 «Про звільнення в запас військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, призваних до Указу Президента України від 14 січня 2015 року № 15 та під час третьої черги часткової мобілізації відповідно до Указу Президента України від 14 січня 2015 року № 15». Наказом командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) № 248 позивача було виключено зі списків особового складу частини. При цьому йому не було виплачене у повному обсязі належне грошове забезпечення, а остаточний розрахунок з ним проведений лише 10 грудня 2021 року в частині виплати індексації грошового забезпечення. Вказані виплати були проведені на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 15.11.2021 у справі № 200/11632/21. Позивач вважає, що відповідач, всупереч статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) не провів з ним усіх необхідних розрахунків при звільненні, що зумовило виникнення підстав для стягнення на його користь середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні. З огляду на вищевикладене, ОСОБА_1 просив: стягнути з відповідача середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.10.2016 по 10.12.2021 у розмірі 20 247, 95 грн. Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 05 січня 2023 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 його середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.10.2016 по 09.12.2021 включно. Зобов`язано ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь позивача суму середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 20.10.2016 по 09.12.2021 включно. Стягнуто на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 900,00 гривень за рахунок бюджетних асигнувань відповідача. В решті заявлених вимог відмовлено. Не погодившись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Тому при вирішенні цього питання суд повинен враховувати такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати, а також дії самого позивача. Апеляційний розгляд здійснено в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, задовольнити частково, з наступних підстав. Судами першої та апеляційної інстанції встановлено наступне. Позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорту серії НОМЕР_2 та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.9-10). Згідно з відомостями програмного забезпечення Діловодства спеціалізованого суду та з матеріалів справи судом встановлено, що рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 15 листопада 2021 року по справі № 200/11632/21 позовні вимоги ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії, задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахуванню та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення в період з 01 січня 2016 року по 19 жовтня 2016 року із застосуванням січня 2008 року для обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 19 жовтня 2016 року, обчислюючи індекс споживчих цін для проведення індексації з січня 2008 року. 10 грудня 2021 року, на виконання вищезазначеного рішення, відповідачем було здійснено виплату індексації грошового забезпечення у розмірі 22 943,62 грн, що підтверджується випискою АТ «ОЩАДБАНК» з карткового рахунку позивача, платіжним дорученням № 3610 від 09.12.2021 та не заперечується відповідачем (а.с.20. 34). Вважаючи протиправною невиплату відповідачем середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом. Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд дійшов наступних висновків. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. За приписами ч.ч. 1-4 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Щодо наявності у позивача права на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та поширення на спірні правовідносини приписів ст.ст. 116, 117 КЗпП України, суд зазначає наступне. Суд звертає увагу відповідача на те, що під час звільнення зі служби та виключення зі списків особового складу із військовослужбовцем повинен бути повністю проведений розрахунок. За загальним правилом у правовідносинах, що є предметом розгляду даної справи, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Слід зауважити, що непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, компенсацію за неотримане речове майно) не врегульовані положеннями спеціального законодавства (на які посилається відповідач), що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. В той же час такі питання врегульовані КЗпП України. Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими військовослужбовцем, проте, порядок виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за несвоєчасний розрахунок не врегульовано, суд доходить висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби. За правилами статті 9 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Вказані доводи, щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положення КЗпП України узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 01.03.2018 в справі № 806/1899/17, від 29.03.2018 в справі № 815/1767/17 та від 19.04.2018 в справі № 803/1210/2018 щодо не проведення розрахунку при звільненні з публічної служби. В силу норм статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Поряд з цим, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (ст. 117 КЗпП України). Крім того, Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 року (справа № 21-1765а15) прийшов висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, як зазначає Верховний Суд України, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку. Разом з цим, Конституційний Суд України в рішенні N 4-рп/2012 від 22.02.2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237- цього Кодексу роз`яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Таким чином, з урахуванням зазначеного, в контексті приписів ст. 116, 117 КЗпП України суд приходить до висновку, що останні спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 08.02.2018 у справі № 805/977/16-а. Проте, відповідачем вказаних вимог КЗпП України щодо виплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку не дотримано. Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 19.10.2016 № 248 позивача звільнено зі служби 19.10.2016. Враховуючи те, що 19 жовтня 2016 року вважається днем звільнення позивача, цей день був останнім днем виконання відповідачем обов`язку провести розрахунок з позивачем, отже у цей день відповідач ще не може вважатися таким, що прострочив виконання цього обов`язку. Таким, що прострочив виконання вказаного обов`язку, відповідач є лише з наступного дня після звільнення позивача, тобто, з 20 жовтня 2016 року. Крім того, суд першої інстанції зауважив, що повний розрахунок з позивачем було проведено 10.12.2021, а тому середній заробіток за час затримки має бути нарахований та виплачений по 09.12.2021 включно. Місцевий суд також зазначив, що при нарахуванні на виплаті середнього заробітку відповідач має керуватись постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, якою затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати. Окружний суд не погодився із позицією відповідача стосовно того, що ст.ст. 116, 117 КЗпП України не застосовуються в даних правовідносинах, оскільки зобов`язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права, з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля. ЄСПЛ тлумачить поняття "якість закону" так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. аnd Others v. Bulgaria") від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, "Олександр Волков проти України" від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах "Кантоні проти Франції" ("Cantoni v. France") від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32, "Вєренцов проти України" від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65). Дійсно, як свідчить зміст рішення у справі "Меньшакова проти України", позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата. Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України. Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні "Меньшакова проти України" вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно. Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази. За таких обставин, відсутні підстави уважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України у спосіб, зазначений відповідачем у цій справі. Отже в даному випадку має бути застосована ст. 117 КЗпП України щодо правовідносини, які виникають у зв`язку з виконанням обов`язку роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку, в тому числі і після прийняття судового рішення. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 640/21555/1. Суд першої інстанції також вважав помилковою позицію відповідача, стосовно того, що дії ОСОБА_1 щодо звернення до суду внаслідок незгоди з розміром проведених відповідачем виплат суперечать його волі та діям під час звільнення. Так, чинне законодавство не передбачає обов`язку співробітника, в даному випадку військовослужбовця, подавати рапорт у разі незгоди з проведеним розрахунком при звільненні. Особа в будь-якому випадку має право звернутись до суду за захистом свої порушених прав та інтересів. Відсутність рапорту жодним чином не позбавляє особу на отримання індексації у судовому порядку, тим більше не позбавляє права на отримання середнього заробітку за час затримки виплати такої індексації. Разом з тим, місцевий суд зазначив, що позивач просить суд стягнути з відповідача середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.10.2016 по 10.12.2021. Проте, суд першої інстанції зауважив, що стягненню підлягають лише нараховані доходи. Крім того, на думку окружного суду, розрахунок середнього заробітку є дискреційними повноваженнями роботодавця, в даному випадку військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України. Враховуючи приписи ст. 9 КАС України, суд першої інстанції вважав за можливе змінити спосіб захисту порушеного права позивача та зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток на користь ОСОБА_1 за період з 20.10.2016 по 09.12.2021. Крім того, з метою повного та всебічного розгляду справи, суд першої інстанції вважав за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування та виплати позивачу його середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні. Проте, колегія суддів апеляційного суду не може погодитись з висновками місцевого суду щодо обраного ним способу захисту порушеного права відповідача. Статтею 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Відповідно до п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Отже, належним способом захисту прав працівника у випадку вирішення спору на його користь є стягнення визначеного судом як органом, який виносить рішення по суті спору, розміру відшкодування за час затримки. Це відповідає і численній сталій судовій практиці Верховного Суду, зокрема, в рішеннях, що будуть наведені нижче в цій постанові. Середній заробіток в даному випадку повинен бути розрахований із наступної середньоденної заробітної плати позивача. Середньоденна заробітна плата розраховується згідно пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок № 100), згідно якого середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Позивач був звільнений в жовтні 2016 року, тому розрахунковими місяцями є серпень та вересень цього року. Так, відповідно до довідки відповідача від 27.01.2022 № 28 (а.с.33), позивачу в серпні (31 календарний день) нараховано 13526,45 грн, а у вересні (30 календарних дні) - 8003,21 грн. Середньоденний заробіток складе: (13526,45 грн + 8003,21 грн) : (31 день + 30 днів) = 352,95 грн. Позивачем заявлено вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20 жовтня 2016 року по день фактичного розрахунку 10 грудня 2021 року - 1877 календарних днів. Таким чином, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні становить 1877 днів х 352,95 грн = 662 487,15 грн. В той же час, в цій справі наявні підстави для зменшення розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. По-перше, визначається відсоткове співвідношення загальної суми виплат, що підлягала виплаті, та суми, що не була виплачена в день звільнення, тобто виплату якої затримано. Так, відповідно до довідки відповідача від 27.01.2022 № 28 (а.с.33), позивачу в жовтні 2016 року виплачено при звільненні 18 622,14 грн. Невиплачена позивачу при звільненні, а виплачена 10.12.2021 сума на виконання судового рішення, становить 22 943,62 грн. Тобто, загальна сума виплат на момент здійснення остаточного розрахунку повинна була становити 41 565,76 грн (18 622,14 + 22 943,62). Тож відсоткове співвідношення невиплаченої суми буде становити: 22943,62 / 41565,76 х 100% = 55,20%. Отже, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку, з урахуванням істотності частки 55,20%, становить: 365 692,91 грн (662 487,15 грн х 55,20% / 100%). Судом апеляційної інстанції застосовано висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 30 листопада 2020 року в справі № 480/3105/19. Окрім цього критерію, існують і інші, які згідно усталеної судової практики обумовлюють зменшення суми середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивача. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, визначаючи остаточний розмір суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у цій справі апеляційний суд враховує частковість задоволення позовних вимог та виходить з принципу співмірності, що розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні не може в рази перевищувати розмір виплат, які не сплатив відповідач позивачу при звільненні. Колегія суддів враховує, що позивач, звільнившись в жовтні 2016 року, за виплатою суми індексації до суду звернувся лише у вересні 2021 року (а.с.13), збільшивши таким чином період затримки. В свою чергу, відповідач сплатив 22 943,62 грн на виконання рішення суду від 15.11.2021 без зайвих зволікань - 10.12.2021. Приймаючи до уваги наведене, враховуючи розмір заборгованості, дії позивача та відповідача, колегія суддів вважає, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 2000 грн. Такий підхід суду узгоджується із висновком, викладеним Верховним Судом у подібних правовідносинах в постанові від 21.04.2021 у справі № 360/3574/19. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення допустив порушення норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення місцевого суду - зміні. Відповідно до положень ч.1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. За приписами ч.3 ст.139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Позивачем заявлено вимогу про стягнення суми 20247,95 грн (а.с.7), судом задоволені позовні вимоги в розмірі 2000 грн. Позивачем сплачено судовий збір на суму 908,00 грн (а.с.8). Відтак, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції присуджує позивачу часткове відшкодування судових витрат зі сплати судового збору в сумі 89,69 грн, виходячи з наступного розрахунку: 908 * 2000 : 20247,95. Витрати суб`єкта владних повноважень, пов`язані зі сплатою судового збору, за діючим процесуальним законодавством відшкодуванню не підлягають. Керуючись статтями 250, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України - задовольнити частково. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 05 січня 2023 року у справі № 200/482/22 - змінити. Абзаци другий і третій резолютивної частини рішення Донецького окружного адміністративного суду від 05 січня 2023 року у справі № 200/482/22 замінити одним абзацом наступного змісту: «Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.10.2016 по 09.12.2021 включно в сумі 2000 (дві тисячі) гривень». Змінити розподіл судових витрат. Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 89 (вісімдесят дев`ять) гривень 69 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України. В іншій частині рішення Донецького окружного адміністративного суду від 05 січня 2023 року у справі № 200/482/22 - залишити без змін. Повне судове рішення - 20 червня 2023 року. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя І. В. Сіваченко Судді А. А. Блохін Т. Г. Гаврищук