Постанова 4857 № 380/19426/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2023 рокуЛьвівСправа № 380/19426/21 пров. № А/857/8721/23 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: Головуючого судді Сеника Р.П., суддів Онишкевича Т.В., Судової-Хомюк Н.М., з участю секретаря судового засідання Кахнич Г.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2022 року у справі № 380/19426/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Рудківської міської ради Самбірського району Львівської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити дії,- суддя в 1-й інстанції Мричко Н.І., час ухвалення рішення 06.07.2022 року, місце ухвалення рішення м. Львів, дата складання повного тексту рішення 12.07.2022 року, В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Рудківської міської ради Самбірського району Львівської області (далі відповідач), в якій, з урахуванням заяви про уточнення позовної заяви від 15.02.2022, просить: - визнати бездіяльність Рудківської міської ради Самбірського району Львівської області у здійсненні самоврядного контролю за використанням і охороною земель комунальної власності такою, що порушує його та інших членів громади с. Чернихів законні інтереси; - зобов`язати Рудківську міську раду Самбірського району Львівської області вжити передбачених діючими законами необхідних заходів для усунення (порушень) перешкод мешканцям села Чернихів у вільному користуванні АДРЕСА_1 , для чого: а) демонтувати самочинно встановлені на проїзній частині вулиці ворота; б) знести самочинно зведені господарські споруди в межах червоних ліній вулиці. Позовні вимоги обгрунтовано тим, що відповідач не вжив в межах самоврядного контролю ефективних заходів для захисту публічних інтересів та задоволення потреб громадян у користуванні об`єктами комунальної власності відповідно до закону. Відтак позивач вважає, що існують достатні правові підстави для зобов`язання відповідача вжити необхідних заходів щодо усунення перешкод мешканцям села Чернихів у вільному користуванні вулицею Зеленою. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2022 року у справі № 380/19426/21 у задоволенні позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції оскаржив позивач, подавши на нього апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим та таким, що винесене з порушенням норм як матеріального так і процесуального права. В обґрунтування апеляційних вимог апелянт зазначає, що згідно Генерального плану АДРЕСА_1 . В інтересах територіальної громади с. Чернихів Самбірського району Львівської області для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території розроблено та затверджено Генеральний план населеного пункту. Рішення про розроблення генерального плану приймає відповідна сільська, селищна, міська рада і строк його дії не обмежується. Зміни до генерального плану можуть вноситися за результатами містобудівного моніторингу не частіше одного разу на рік. Апелянт звертає увагу на те, що згідно генерального плану с. Чернихів до складу населеного пункту входить вулиця Зелена та розташований на узбіччі вулиці природний став. Відповідно до ст.ст. 16, 18 ЗУ «Про автомобільні дороги» вулиці і дороги міст, інших населених пунктів є комунальною власністю та знаходяться у віданні органів місцевого самоврядування. Складовими вулиць і доріг міст та інших населених пунктів є проїзна частина вулиць і доріг. Межі вулиці за її шириною визначаються «червоними лініями». Розташування будь-яких об`єктів, будівель, споруд або їх частин у межах «червоних ліній» вулиці не допускається. Скаржник вважає, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 заволоділи земельною ділянкою площею, більшою ніж така їм належна за рішенням сільради, а також те, що Рудківська міськрада знала та повинна була знати, що власники будинковолодіння, по АДРЕСА_2 незаконно перекрили вулицю металевими воротами та використовують комунальну власність на свій розсуд й у власних інтересах. З врахуванням вказаного, апелянт вважає, що Рудківська міська рада, як представницький орган місцевого самоврядування мала б своєчасно вживати дієвих заходів для недопущення незаконного заволодіння землями комунальної власності; належним чином реагувати на неодноразові усні та письмові звернення апелянта про самоуправне заволодіння власниками будинковолодіння АДРЕСА_3 (треті особи в справі) землями загального користування (вул. Зеленою) та створення суттєвих перешкод у користуванні комунальною власністю скаржнику, а саме у вільному доступі до його земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 . Просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2022 року у справі № 380/19426/21 та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги. Вислухавши доповідь судді - доповідача, пояснення позивача, представника позивача, представника відповідача та третьої особи ОСОБА_3 , дослідивши обставини справи, доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, колегія суддів приходить до переконання, що вона не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в справі, суд першої інстанції виходив з того, що саме виконавчий комітет Рудківської міської ради Самбірського району Львівської області (узгоджувальна комісія з розгляду земельних спорів при виконавчому комітеті), а не Рудківська міська рада, реалізував повноваження щодо самоврядного контролю за додержанням вимог земельного законодавства шляхом здійснення відповідної перевірки, внаслідок якої був складений відповідний акт, що відповідає вимогам наведених положень чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства. Розглядаючи спір апеляційний суд виходить із наступного. Встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач неодноразового звертався до відповідача із заявами щодо здійснення контролю за використанням і охороною земель комунальної власності у відповідності до статті 189 Земельного кодексу України, в яких звертав увагу на невідповідність меж земельної ділянки у АДРЕСА_1 . За результатами таких звернень узгоджувальна комісія з розгляду земельних спорів при виконавчому комітеті Рудківської міської ради провівши обстеження земельних ділянок, на підставі відповідних документів вирішила погодити в існуючих межах земельну ділянку площею 0,1100 га для обслуговування житлового будинку в АДРЕСА_1 , про що складено акт від 20.07.2021. Вважаючи бездіяльність відповідача щодо самоврядного контролю за використанням і охороною земель комунальної власності такою, що порушує законні інтереси членів громади с. Чернихів, позивач звернувся з відповідним позовом до суду. З приводу спірних правовідносин колегія суддів зазначає наступне. Приписами частини другої статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Право на судовий захист гарантоване статтею 55 Конституції України. Відповідно до статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи чи законні інтереси, і просити про їх захист. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Так, статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 зазначеної Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правовідношення. В контексті завдань адміністративного судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому, особа повинна довести, а суд, своєю чергою встановити, що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту. Відповідно до частин першої, другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України). Ці конституційні положення закріплені й у частинах першій, другій статті 1 Земельного кодексу України. За приписами частини третьої статті 78 цього ж Кодексу земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Суб`єктами права власності на землю у розумінні пунктів «а», «б» частини першої статті 80 Земельного кодексу України є, зокрема: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності. Згідно з положеннями частин першої статті 81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Абзацом першим частини першої, частиною другою статті 116 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом (частина перша статті 117 Земельного кодексу України). Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (статті 125, 126 Земельного кодексу України). Способи захисту прав на земельні ділянки визначені статтею 152 Земельного кодексу України, за приписами частини другої якої власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Поняття охорони земель наведено у статті 162 Земельного кодексу України, згідно з якою це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Завдання контролю за використанням та охороною земель окреслено в статті 187 Земельного кодексу України, яка встановлює, що контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України. Аналіз норм Конституції та законів України дає колегії суддів підстави для висновку, що власником земель у межах відповідного населеного пункту є територіальна громада, від імені та в інтересах якої цими землями розпоряджаються представницькі органи місцевого самоврядування, а саме - відповідні ради. Ці землі належать до земель комунальної власності, однак у визначених законом випадках, з підстав та в поряду, встановлених законодавством, можуть передаватись у державну або в приватну власність, а також у користування відповідно до рішення ради, прийнятого з цього питання. Права на земельні ділянки оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» й виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Користування земельними ділянками комунальної власності, у тому числі громадянами, їх зайняття за відсутності відповідного рішення ради про передачу такої ділянки у власність або у користування, відповідних правовстановлюючих документів та без оформлення прав на такі земельні ділянки, їх державної реєстрації, є порушенням вимог земельного законодавства. У такому випадку територіальна громада як первинний суб`єкт права власності на земельні ділянки в межах відповідної адміністративно - територіальної одиниці має право у порядку, встановленому законом, через уповноважені органи місцевого самоврядування захищати таке право, зокрема, шляхом здійснення цими органами заходів самоврядного контролю за використанням та охороною земель, вимагати від осіб, які допустили порушення вимог земельного законодавства щодо земель комунальної власності, усунення цих порушень та наслідків, які у зв`язку з цим настали, відшкодувати завдані збитки (шкоду). Стаття 189 цього ж Кодексу передбачає, що самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами. Аналогічні приписи містить й стаття 20 Закону України від 19.06.2003 №962-IV «Про охорону земель». Окрім цього, за змістом підпункту 1 пункту «б» частини першої статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища належать делеговані повноваження, зокрема, здійснення контролю за використанням і охороною земель. Таким чином, суд першої інстанції прийшов до обгрунтованих висновків, що саме виконавчий комітет Рудківської міської ради Самбірського району Львівської області (узгоджувальна комісія з розгляду земельних спорів при виконавчому комітеті), а не Рудківська міська рада, реалізував повноваження щодо самоврядного контролю за додержанням вимог земельного законодавства шляхом здійснення відповідної перевірки, внаслідок якої був складений відповідний акт, що відповідає вимогам наведених положень чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства. Наявність у виконавчих органів відповідних рад повноважень щодо здійснення самоврядного контролю за використанням та охороною земель шляхом проведення обстеження земельної ділянки та складання за його результатами актів та інших документів підтверджується й висновками Верховного Суду щодо застосування норм права, викладеними, зокрема, у постановах від 01.10.2018 у справі №522/15651/16-а, від 15.09.2021 у справі №695/3924/16-а та від 08.07.2021 у справі №520/5778/2020. Крім того, апеляційний суд звертає увагу на те, що ні положеннями Закону України №280/97-ВР, ні положеннями інших нормативно-правових актів до повноважень міських рад не віднесено повноважень здійснення демонтажу самочинно встановлених об`єктів. При цьому, суд зазначає, що відповідно до частини сьомої статті 376 Цивільного кодексу України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Суд також звертає увагу на положення Закону України Про регулювання містобудівної діяльності від 17.02.2011 № 3038-VI (далі Закон України № 3038-VI), який визначає правові та організаційні основи містобудівної діяльності, а саме частину першу статті 38, відповідно до якої у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням. З наведених положень вбачається, що повноваження щодо прийняття рішень (приписів) про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил належать органам державного архітектурно-будівельного контролю, які у разі невиконання такого припису вправі звернутися до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням. Отже, відповідач у цій справі не є уповноваженим органом, який здійснює перевірку та виявлення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил, а тому не може вважатися у спірних правовідносинах таким, що допустив протиправну бездіяльність. Враховуючи встановлені судом обставини, колегія суддів приходить до висновку, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог. Відповідно до частин першої - четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. Частиною 2 ст. 77 КАСУ України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «РуїзТорія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Інші зазначені позивачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Підстав для зміни розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду справи у відповідності до вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України немає. Керуючись ст. 308, 310, 311, 313, 316, 321, 322, 325,328, 329 КАС України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2022 року у справі № 380/19426/21 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Р. П. Сеник судді Т. В. Онишкевич Н. М. Судова-Хомюк Повне судове рішення складено 13.06.2023 року