Постанова Київський апеляційний суд № 761/18365/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний номер справи: 761/18365/20 Головуючий у суді першої інстанції: Осаулов А.А. Номер провадження: 22-ц/824/905/2023 Доповідач у суді апеляційної інстанції: Коцюрба О.П. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 травня 2023 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Коцюрби О.П., суддів: Білич І.М., Слюсар Т.А., при секретарі - Качалабі О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою Адміністрації Державної прикордонної служби України на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 серпня 2022 року у справі за позовом Адміністрації Державної прикордонної служби України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення та зобов`язання знятись з реєстрації, - В С Т А Н О В И В: У червня 2020 року в Шевченківський районний суд міста Києва звернулась Адміністрація Державної прикордонної служби України (далі - Адміністрація Держприкордонслужби, позивач) з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (далі - відповідачі), про виселення та зняття з реєстрації, в якому просили зобов`язати відповідачів виселитись та знятись з реєстрації з службової квартири АДРЕСА_1 . Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 проходив військову службу в Державній прикордонній службі України, був звільнений з неї 11 листопада 2019 року Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 11 листопада 2019 року № 1130-OC, виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення, відповідно до Наказу Голови Державної прикордонної служби України від 15 листопада 2019 року № 1169-0C. Під час проходження військової служби в ІНФОРМАЦІЯ_1 , в 1994 році ОСОБА_1 та члени його сім`ї були забезпечені постійним житлом за адресою: АДРЕСА_2 , яку не здали. В подальшому, ОСОБА_1 був переведений для проходження служби до Адміністрації Державної прикордонної служби України, де був забезпечений службовою квартирою АДРЕСА_1 на період проходження служби. Після звільнення ОСОБА_1 з військової служби, відповідачі в добровільному порядку не звільнили та не здали службове житло, а саме - квартиру АДРЕСА_1 . Позивач, у своїй позовній заяві, звернув увагу на те, що вказаними діями, порушуються права інших військовослужбовців та членів їх сімей, які потребують службового житла. На думку позивача, оскільки відповідач був забезпечений житлом, як військовослужбовець, на теперішній час припинив трудові відносини з Адміністрацією Державної прикордонної служби України, він підлягає виселенню з особового складу з усіма особами, які з ним проживають, без надання іншого житлового приміщення. Посилаючись на вказані обставини, Адміністрація Державної прикордонної служби України просила задовольнити позовні вимоги. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 12 серпня 2022 року у задоволенні позовних вимог Адміністрації Державної прикордонної служби Українивідмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Адміністрація Державної прикордонної служби України оскаржила його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, не повне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, просила рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 серпня 2022 року скасувати, ухвалити у справі нове судове рішення, яким позовні вимоги позивача задовольнити. Доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, зокрема, ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 12 вересня 2022 року, яка занесена до журналу судового засідання, Адміністрації Держприкордонслужби безпідставно відмовлено в задоволенні заяви про долучення доказів, що призвело до неповного встановлення обставин, що мають істотне значення для справи та ухвалення помилкового рішення. Апелянт зазначив, що суд першої інстанції ухвалюючи оскаржуване рішення, не надав оцінку доказам, які міститься у справі, та не мотивував їх відхилення, а також не вжив заходів для запобігання зловживання процесуальними правами відповідачем та його представником, що призвело до висновків, які не відповідають обставинам справи. Вказав, що судом першої інстанції не враховано, що відповідач не перебував на квартирному обліку в Держприкордонслужбі ні на отримання житла ні на покращення житлових умов. Дана обставина не потребувала доведення, оскільки не заперечувалась останнім. Стверджує, що судом першої інстанції не враховані аргументи позивача про нагальну необхідність Адміністрації Держприкордонслужби в даній квартирі через військову агресією РФ проти України та з огляду на близькість розташування даної квартири по АДРЕСА_3 до центрального органу (Адміністрації) Держприкордонслужби по вул. Володимирська 26 в м. Києві та не мотивовано їх відхилення. На думку апелянта, суд першої інстанції помилково вважав встановленою обставину, що відповідачі не мають іншого житла, яка взагалі залишилася поза увагою суду першої інстанції, в суді не встановлювалась і не доводилась, що призвело до висновку суду, який не відповідає фактичним обставинам справи. Крім того, на думку апелянта, поза увагою суду залишилася істотна обставина, а саме те, що ОСОБА_1 на час розгляду справи перебував в трудових відносинах з іншим військовим відомством - військовою частиною НОМЕР_1 Міністерства оборони України. Дана обставина підтверджується наявним в матеріалах справи доказом - наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 11 березня 2022 року № 57, яким ОСОБА_1 призначений на посаду начальника групи узагальнення дій руху опору управління організації руху опору військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України. Тобто, відповідач є військовослужбовцем іншого центрального органу виконавчої влади. Наданим процесуальним законом правом подати відзив на апеляційну скаргу, учасники справи не скористалися. У судовому засіданні в суді апеляційної інстанції, яке відбулось 16 травня 2023 року, представник Адміністрація Державної прикордонної служби України- Філіпова Г.М. апеляційну скаргу підтримала, просила її задовольнити з підстав викладених в ній. Представник ОСОБА_1 - адвокат Стефанович О.І. проти задоволення апеляційної скарги заперечив, просив рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 серпня 2022 року залишити без змін, а апеляційну скаргу Адміністрації Державної прикордонної служби України залишити без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Інші учасники справи, у судове засідання не з`явились. Відповідно до ст.ст. 128-131 ЦПК України, сторони були своєчасно повідомлені про дату, час та місце розгляду справи за адресами, які зазначені в матеріалах справи. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України). Суд апеляційної інстанції, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга Адміністрації Державної прикордонної служби Українипідлягає задоволенню виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Ухвалюючи рішення про відмову Адміністрації Державної прикордонної служби України у задоволенні позову, Шевченківський районний суд міста Києва виходив з того, що ОСОБА_1 не може бути виселений без надання іншого житла, оскільки пропрацював в структурі Державної прикордонної служби України більше 10 років, а також виселення без надання іншого житла зробить його членів сім`ї безхатченками за відсутності у них іншого житла. Однак, колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції. Судом встановлено, що Адміністрація Державної прикордонної служби України є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 12 грудня 2017 року (том 1 а.с. 11 - 14). Право власності за позивачем зареєстровано 15 грудня 2017 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (том 1 а.с. 15). На підставі розпорядження Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 11 січня 2018 року № 4, квартира АДРЕСА_1 включена до числа службових жилих приміщень Державної прикордонної служби України (том 1 а.с. 16) . Розпорядженням Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації від 12 квітня 2018 року № 232 затверджено спільне рішення Адміністрації та житлової комісії Державної прикордонної служби України про надання службової квартири АДРЕСА_1 , військовослужбовцю ОСОБА_1 на родину з 4 осіб: ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_2 , син ОСОБА_4 , мати дружини - ОСОБА_3 (том 1 а.с. 20). З витягу із розпорядження Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації № 314 від 19 квітня 2019 року, вбачається, що квартиру АДРЕСА_1 виключено з числа службових жилих приміщень Державної прикордонної служби України (том 1 а.с. 79). Як вбачається із витягу з наказу Адміністрації Державної прикордонної служби України № 231-АГ від 23 квітня 2019 року надано дозволу на приватизацію квартири АДРЕСА_1 , яка була надана військовослужбовцю ОСОБА_1 та членам його сім`ї для постійного проживання (том 1 а.с. 80). Розпорядженням Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації № 661 від 27 серпня 2019 року визнано таким, що втратив чинність п.п. 1, п. 1 розпорядження Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації № 343 від 19 червня 2018 року, визнано таким, що втратило чинність розпорядження Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації № 314 від 19 квітня 2019 року (том 1 а.с. 97). Наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України № 423АГ від 29 вересня 2020 року абз.2, 3, 4, 5 п.1 наказу № 231-АГ від 23 квітня 2019 року та наказ № 94-АГ від 21 лютого 2019 року скасовано. (том 1 а.с. 98 ). Тобто, квартира АДРЕСА_1 , яка належить позивачу, відноситься до службових жилих приміщень Державної прикордонної служби України. Також, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 проходив військову службу в Державній прикордонній службі України в період з 17 червня 1993 року по 31 грудня 1998 року та з 13 лютого 2015 року по 30 вересня 2021 року. Під час проходження військової служби в Державній прикордонній службі України в період з 17 червня 1993 року по 31 грудня 1998 рік ОСОБА_1 , 12 січня 1995 року органом Держприкордонслужби військовою частиною № НОМЕР_2 був забезпечений постійним житлом - трикімнатною квартирою АДРЕСА_5 , на склад сім`ї три особи, яку, після звільнення з військової служби ОСОБА_1 не здав. В 2000 році після першого звільнення з військової служби (період військової служби з 17 червня 1993 року по 31 грудня 1998 рік) трикімнатну квартиру АДРЕСА_5 , ОСОБА_1 приватизував та отримав свідоцтво про право власності на житло (том 2 а.с. 38 - 40). Отже, ОСОБА_1 під час проходження військової служби в період з 17 червня 1993 року по 31 грудня 1998 року був забезпечений (12 січня 1995 року) саме органом Державної прикордонної служби України постійним житлом - трикімнатною квартирою АДРЕСА_5 , дану квартиру він приватизував та розпорядився власністю на свій розсуд. Наказом Голови Державної прикордонної служби України № 949-ОС від 21 вересня 2021 року з ОСОБА_1 припинено (розірвано) контракт та звільнено з військової служби (том 2 а.с. 29). Згідно витягу з наказу Голови Державної прикордонної служби України № 989-ОС від 30 вересня 2021 року ОСОБА_1 виключено із списків особового складу та всіх видів забезпечення (том 2 а. с. 30). Доказів оскарження вказаних наказів, матеріали справи не містять, отже, ОСОБА_1 погодився даними наказами. Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 11 березня 2022 року № 57, ОСОБА_1 призначений на посаду начальника групи узагальнення дій руху опору управління організації руху опору військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України (том 1 а.с. 52). Адміністрація Держприкордонслужби листом від 06 січня 2020 року № 0.704- 186/0/6-20-Вих, звернулася до ОСОБА_1 про добровільне вивільнення службового житла. Згідно ст. 13 ч. 1, 3 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. В постановах Верховного Суду від 08 серпня 2019 року у справі № 450/1686/17 та від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17 зазначено, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Підстава позову - обставини (фактична підстава) і норми права (юридична підстава), які в сукупності дають право особі звернутися до суду з вимогами до відповідача. Звертаючись до суду із даним позовом, як на підставу позову про виселення відповідачів із спірної квартири позивач посилався на ст. 124 ЖК України. Частинами 1, 2 ст. 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків, власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Можливість виселення особи з житлового приміщення передбачена нормами ЖК України. Відповідно до положень статті 124 ЖК України, робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового житлового приміщення з усіма особами, які з ними проживають без надання іншого жилого приміщення. Пунктом 19 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України в1д 03 серпня 2006 року № 1081 передбачено, що військовослужбовець та члени його сім`ї, зобов`язані вивільнити займане ними службове житлове приміщення в разі переміщення по службі, пов`язаного з переїздом до іншого населеного пункту, звільнення з військової служби, одержання або придбання житла для постійного проживання, якщо інше не передбачено законодавством. За редакцією пункту 2.22 Інструкції про організацію забезпечення житловими приміщеннями в Державній прикордонній службі України, затвердженій наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20 грудня 2007 року № 1040, підлягає виселенню зі службового житлового приміщення з усіма членами сім`ї без надання іншого житлового приміщення особа, звільнена з військової служби в запас або у відставку за власним бажанням або у зв`язку із закінченням строку контракту. Правомірність вимог Адміністрації Державної прикордонної служби України підтверджується також судовою практикою, зокрема Постановою Верховного Суду від 17 квітня 2020 року у справі № 463/6203/17. У даній постанові Верховний Суд зазначив, що особливість права користування службовим житлом, на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що житло надається у зв`язку зі службовими відносинами, тимчасово, до настання певних умов. Особа, яка користується службовим житлом, усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним, житлове приміщення у відповідності до статті 124 ЖК України. Європейський суд з прав людини констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням., яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010року). Як зазначає Європейський суд з прав людини, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010року). Тому Верховний Суд повинен встановити, чи відповідатиме виселення відповідача з квартири, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві. (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Європейський суд з прав людини вважає, що «вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертаються до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Згідно з положеннями ч. 4 ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Частинами 1, 2 ст. 109 ЖК України передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Відповідно до ст. 124 ЖК України, робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією підлягають виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення. Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції. За змістом п. 2 ст. 8 Конвенції втручання в право на повагу до житла, має бути не лише законним, але й «необхідним, у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною легітимною метою... Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірністпь заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім`ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник. переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв`язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява № 18986/06, § 71). Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер`проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56). Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті. Щодо наявності нагальної суспільної необхідності для виселення відповідачів, суди першої та апеляційної інстанцій висловилися, вказавши, що існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. З моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним. незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним. Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (ст. 124 ЖК України). Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Така позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Згідно вимог ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Оцінюючи наявні в матеріалах справи докази, враховуючи вищезазначені норми законодавства, звільнення ОСОБА_1 з військової служби, його виключення зі списків особового складу, зняття з усіх видів забезпечення, а також той факт, що він забезпечений іншим житлом, яке надавалося йому раніше, ним не здане та було приватизоване останнім, а саме 3-х кімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_2 , колегія суддів вважає, що вимоги Адміністрації Державної прикордонної служби України щодо визнання відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі за адресою: АДРЕСА_6 , їх виселення та зняття з реєстрації за адресою спірної службової квартири є обґрунтованими, тому, підлягають задоволенню. При вирішенні даного спору по суті, Шевченківський районний суд міста Києва на вище вказані обставини уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про відмову позивачу у задоволенні позовних вимог. На думку колегії суддів, положення ст. 125 ЖК Українськрої РСР не підлягають застосуванню до осіб, які були забезпечені цим же підприємством, установою, організацією постійним житлом, перевели його у свою власність шляхом приватизації та розпорядилися власністю на власний розсуд. При цьому, застосовуючи до спірних правовідносин положення ст. 125 ЖК України поза увагою суду першої інстанції залишилася істотна обставина, на яку посилався позивач та яка не заперечувалась відповідачем, а саме, не перебування відповідача в Державній прикордонній службі України на квартирному обліку ні для отримання житла ні для покращення житлових умов. Дана обставина має істотне значення для справи, оскільки відповідно до умов контрактів військовослужбовці Держприкордонслужби беруть на себе зобов`язання проходити військову службу у будь якому регіоні України. У зв`язку з цим, житло надається військовослужбовцям саме за місцем проходження військової служби (службове або постійне). При переведенні військовослужбовця для проходження військової служби в інший регіон України, військовослужбовець має здати надане йому житло. У разі, якщо військовослужбовець отримав житло для постійного проживання він знімається з квартирного обліку Державної прикордонної служби. Тільки у випадку повернення наданого в постійне користування житла, при переведенні військовослужбовця для проходження військової служби в інший регіон України, військовослужбовець поновлюється на квартирному обліку та має право отримати постійне житло в регіоні проходження військової служби. Службове житло надається для тимчасового проживання та при переведенні військовослужбовця для проходження військової служби в інший регіон України або припинення трудових відносин колишній військовослужбовець зобов`язаний його вивільнити. Так як, ОСОБА_1 на квартирному обліку в Держприкордонслужбі не перебував, оскільки був забезпечений постійним житлом та не здав його. А службове житло ОСОБА_1 разом із членами своєї сім`ї зобов`язаний був вивільнити після звільнення з військової служби. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Так як рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 серпня 2022 року ухвалене з неправильним застосуваннм норм матеріального права, а висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення, про задоволення позовних вимог Адміністрації Державної прикордонної служби України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення та зобов`язання знятись з реєстрації. За правилами ч.ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З огляду на те, що апеляційна скарга Адміністрації Державної прикордонної служби України підлягає задоволенню, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 серпня 2022 року скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про задоволення позовних вимог, з відповідачів на користь позивача необхідно стягнути по 1 313,75 грн. судового збору за подачу позовної заяви та апеляційної скарги. Керуючись статтями 141, 259, 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Адміністрації Державної прикордонної служби України задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 серпня 2022 року скасувати, ухвалити у справі нове судове рішення, яким позовні вимоги Адміністрації Державної прикордонної служби України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення та зобов`язання знятись з реєстрації задовольнити. Зобов`язати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 виселитись із службової квартири АДРЕСА_1 . Зобов`язати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 знятись із реєстрації за адресою службової квартири АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_1 на користь Адміністрації Державної прикордонної служби України 1 313 (одну тисячу триста тринадцять) гривень 75 копійок судового збору. Стягнути з ОСОБА_2 на користь Адміністрації Державної прикордонної служби України 1 313 (одну тисячу триста тринадцять) гривень 75 копійок судового збору. Стягнути з ОСОБА_3 на користь Адміністрації Державної прикордонної служби України 1 313 (одну тисячу триста тринадцять) гривень 75 копійок судового збору. Стягнути з ОСОБА_4 на користь Адміністрації Державної прикордонної служби України 1 313 (одну тисячу триста тринадцять) гривень 75 копійок судового збору. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: О.П. Коцюрба Судді: І.М. Білич Т.А. Слюсар