Постанова Дніпровський апеляційний суд № 205/5887/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4112/23 Справа № 205/5887/22 Суддя у 1-й інстанції - Терещенко Т.П. Суддя у 2-й інстанції - Лаченкова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2023 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду області в складі: головуючого Лаченкової О.В. суддів Городничої В.С., Петешенкової М.Ю. при секретарі Піменовій М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на заочне рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 06 лютого 2023 року по справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: Орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про виселення,- ВСТАНОВИЛА: У вересні 2022 року до Ленінського районного суду м.Дніпропетровська надійшов позов АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: Орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про виселення. В обґрунтування позову АТ КБ «ПриватБанк» зазначало, що 02 квітня 2007 року АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 уклали договір №DNU0GA00001093, відповідно до якого банк зобов`язався надати ОСОБА_2 кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 40 000 доларів США строком до 02 квітня 2017 року, а ОСОБА_2 зобов`язався повернути кредит та відсотки за користування кредитними коштами у встановлені кредитним договором строки та порядку. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 02 квітня 2007 року АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 уклали договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 надав в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належну ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу. Свої зобов`язання за кредитним договором АТ КБ «ПриватБанк» виконав в повному обсязі, надавши ОСОБА_2 кредит в розмірі, передбаченому умовами кредитного договору. Договором іпотеки, укладеним між ОСОБА_2 та позивачем, передбачене право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії. Враховуючи той факт, що іпотекодержатель не надавав своєї згоди на відповідну реєстрацію осіб за адресою предмету іпотеки, позивач вважає, що реєстрація осіб у предметі іпотеки є порушенням умов цивільно-правового договору та статті 629 ЦК України, і зняття таких осіб з реєстраційного обліку є захистом прав іпотекодержателя та повинне відбуватись на підставі рішення суду. Відповідно до пункту 18.12 договору іпотеки визначений обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя. Вказаний обов`язок порушено ОСОБА_2 , а саме, в квартирі, що є предметом іпотеки і знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , тим самим порушуючи норми договору іпотеки. Таким чином, ОСОБА_2 та усі інші мешканці, що були зареєстровані у житловому приміщенні, що є предметом іпотеки, з порушенням вимог законодавства, не мають права користування квартирою, що розташована за адресою АДРЕСА_1 . З урахуванням вищевикладеного, банк звернувся до суду за захистом своїх прав та законних інтересів, та просив суд виселити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , які зареєстровані та/або проживають у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , та покласти судові витрати на відповідачів. Рішенням Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 06 лютого 2023 року у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: Орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про виселення відмовлено. Судові витрати віднесено за рахунок позивача. В апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 06 лютого 2023 року просить скасувати рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 06 лютого 2023 року та ухвалити постанову, якою позовні вимоги задовольнити, стягнути судові витрати. У відзиві Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради на апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 06 лютого 2023 року просить відмовити апелянту в задоволенні апеляційної скарги на рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 06 лютого 2023 року, залишити рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 06 лютого 2023 року без змін. Відзиви на апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 06 лютого 2023 року від інших учасників справи до апеляційного суду не надходили. Вислухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 02 квітня 2007 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» та ОСОБА_2 уклали кредитний договір №DNU0GA00001093. Відповідно до умов кредитного договору банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти шляхом надання готівкою через касу на строк з 02 квітня 2007 року по 02 квітня 2017 року включно, у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 40 000 доларів США для купівлі нерухомості та 4 000 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та згідно порядку, передбачених п.п. 2.1.3., 2.2.7. цього договору, а позичальник зобов`язався повернути кредит зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно п.3.11 цього договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.6.2. цього договору (а. с. 4-5). Матеріалами справі підтверджено, що в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором №DNU0GA00001093 від 02 квітня 2007 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» та ОСОБА_2 02 квітня 2007 року уклали договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловою Н.Б., та зареєстрований в реєстрі за №3389 (а. с. 6-8). Відповідно до умов вищезазначеного договору іпотеки ОСОБА_2 надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 88,80 кв.м, житловою площею 53,50 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 03 вересня 2004 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ярмолюк М.М. за реєстром №3714. Окрім того, договором іпотеки, укладеним між відповідачем ОСОБА_2 та позивачем, передбачене право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії, оскільки відповідно до п.18.12 вищевказаного договору іпотеки визначений обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя. Судом першої інстанції також встановлено, що з інформації, наявної у листах Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради №6/5-5039 і №6/5-5041 від 24 жовтня 2022 року та №6/5-964 і №6/5-965 від 01 лютого 2023 року вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , і ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 з 18 листопада 2004 року; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 09 жовтня 2009 року, і ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 19 лютого 2008 року. Звертаючись до суду з цим позовом, АТ КБ «Приватбанк» посилалося на те, що в порушення зазначеного пункту іпотечного договору ОСОБА_2 зареєстрував у спірному житлі інших осіб, що є підставою для їх виселення. Разом з тим, на виконання ухвали суду Головним центром обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України листом №91-129/18/23-вих від 02 січня 2023 року було надано інформацію про перетинання відповідачами кордону за період з 01 серпня 2019 року по 26 грудня 2022 року і зазначено, що відповідачі у справі 27 серпня 2019 року вибули з України та не повертались на територію України. Відповідно до частин 1, 6 статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Як вбачається з матеріалів справи, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 ще з 18 листопада 2004 року, тобто їх реєстрація місця проживання за вказаною адресою відбулась ще до укладення кредитного договору та договору іпотеки, на які посилається позивач. Крім того, як свідчать матеріали справи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є дітьми іпотекодавця - ОСОБА_2 . В той же час, матеріали справи містять інформацію від ДПС України про те, що відповідачі ще 27 серпня 2019 року вибули з території України, що є доказом їх фактичного непроживання у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , і така інформація не спростована позивачем. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачем не доведено, що реєстрація у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 членів сім`ї іпотекодавця порушує права позивача, перешкоджає йому у реалізації прав іпотекодержателя, як і не доведено тих обставин, що відповідачі станом на час звернення до суду проживають у вказаному житловому приміщенні, що є необхідним для того, щоб задовольнити позовні вимоги щодо виселення відповідачів. Обраний позивачем спосіб захисту у вигляді виселення на підставі положень ст.7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» чинним законодавством не передбачений, оскільки зазначена норма не встановлює такої дії, як виселення, а регламентує лише порядок реєстрації/зняття з реєстрації осіб, які набули або втратили право на житло, в той час як саме набуття або втрата права на користування житлом, виселення регламентується спеціальними нормами, які мають відповідні підстави, процедуру та наслідки. Більш того, наявні у позовній заяві доводи про те, що іпотекодержатель не надавав своєї згоди на відповідну реєстрацію осіб за адресою предмета іпотеки, тому така реєстрація є порушенням умов цивільно-правового договору та ст. 629 ЦК України і зняття таких осіб з реєстраційного обліку є захистом прав іпотекодержателя та повинне відбуватись на підставі рішення суду, не заслуговує на увагу, оскільки відсутній спір щодо зняття з реєстрації відповідачів. Окрім того, порушення умов договору іпотеки від 02 квітня 2007 року та приписів ст.629 ЦК України, на які посилається позивач у позовній заяві, згідно до змісту договору іпотеки не тягне за собою наслідків у вигляді виселення відповідачів, а передбачає наслідки у вигляді звернення стягнення і реалізація предмету іпотеки, однак таких вимог позивачем одночасно із виселенням на підставі ст. 109 ЖК України у вказаній справі не заявлялось. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»). Разом з тим, відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, ч.2 ст.109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Отже, виселення з житла, яке є предметом іпотеки і придбано не за кредитні кошти можливе лише з наданням іншого постійного житла відповідно до вимог статті 109 ЖК України, і таке постійне житло повинно вказуватись у рішенні суду. Пункт 33.3. договору іпотеки від 02 квітня 2007 року містить інформацію про те, що предмет іпотеки, а саме квартира за адресою: АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 03 вересня 2004 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу за реєстром №3714 ОСОБА_6 , тобто, право власності на неї було оформлено ще до укладення між позивачем та ОСОБА_2 кредитного договору та договору іпотеки від 02 квітня 2007 року. Доведення обґрунтованості вимоги про виселення з наданням іншого постійного житла, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК Української РСР має бути надане відповідачам одночасно з їх виселенням, є обов`язком позивача. Відсутність вказівки у позові про виселення на інше житло, яке надається у зв`язку із виселенням із іпотечного житла, є також підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 02 грудня 2021 року в справі № 344/6771/18 (провадження № 61-3794св20). Між тим, позивачем не було вказано у позові інше житло, яке надається у зв`язку із виселенням із іпотечного житла. Відповідно ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем обрано невірний спосіб захисту цивільних прав та інтересів, оскільки гарантії захисту порушених прав іпотекодержателя врегульовано статтями 37, 40 Закону України «Про іпотеку», саме з цих підстав АТ КБ «ПриватБанк» до суду не звертався, тому обраний ним спосіб захисту права (шляхом пред`явлення позову про виселення а.с.3) є неефективним, оскільки не призводить до відновлення порушеного права. Доводи апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк», що іпотекодержатель не надавав своєї згоди на відповідну реєстрацію осіб за адресою предмета іпотеки, тому така реєстрація є порушенням умов цивільно-правового договору та статті 629 ЦК України і зняття таких осіб з реєстраційного обліку є захистом прав іпотекодержателя та повинне відбуватись на підставі рішення суду, на думку колегії суддів не заслуговують на увагу, оскільки відсутній спір між органом, який здійснює реєстрацію, та позивачем щодо зняття з реєстрації відповідачів. Крім того, відповідно до ст.12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Відповідно до ч.3 ст.33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. За таких обставин, дослідивши та проаналізувавши подані письмові докази, колегія суддів вважає, що обраний спосіб захисту своїх прав позивачем, не відповідає характеру правовідносин оскільки: У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №910/7164/19. Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 16 ЦК України. Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 зі справи №912/1856/16, від 14.05.2019 зі справи №910/11511/18. Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства. Аналізуючи наведене, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення позовних вимог, оскільки, окрім іншого, позбавити права користування іпотечним майном його власника та інших членів його сім`ї зі зняттям їх з реєстраційного обліку, є порушенням права на володіння майном. Доводи апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк», що п.18.12 договору іпотеки від 02.04.2007 року визначений обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки такий пункт договору іпотеки не переважає правову позицію ЄСПЛ відповідно до п.1 ст.8 Конвенції , яка гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Яке насамперед охоплює право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Гіллоу проти Сполученого Королівства від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Ларкос проти Кіпру від 18 лютого 1999 року). Ні Цивільний кодекс України, ні Закон України «Про іпотеку» не містять норм, які б обмежували право членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, якими з`ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені, їм дана належна оцінка, а доводи скаржника зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що не дає суду апеляційної інстанції підстав для задоволення вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" - залишити без задоволення. Заочне рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 06 лютого 2023 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя О.В.Лаченкова Судді В.С.Городнича М.Ю.Петешенкова