Постанова 4854 № 420/9078/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 18 травня 2023 р.м. ОдесаСправа № 420/9078/20 Місце прийняття ухвали суду 1 інстанції: м. Одеса; Дата складання повного тексту ухвали суду 1 інстанції: 22.02.2023 року; Головуючий в 1 інстанції: Харченко Ю.В. П`ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії: Головуючого судді Єщенка О.В. суддів Крусяна А.В. Яковлєва О.В. За участю: секретаря Бучко О.С. представника апелянта Бондаревського О.М розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Керівника Білгород-Дністровської окружної прокуратури Одеської області на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2023 року по справі за адміністративним позовом Керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області в інтересах Держави до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення,- В С Т А Н О В И В: Керівник Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області в інтересах Держави звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати Рішення XXXVII сесії Затоківської селищної ради VII скликання №968 від 20.02.2019 року, яким ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, орієнтовною площею 0,10 га, за рахунок земель рекреаційного призначення, для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 . Посилаючись на положення статтей 87, 88, 89 Водного кодексу України, статті 60 Земельного кодексу України та обставини, встановлені судовим рішенням, яке набрало законної сили в адміністративній справі №420/5553/18, прокурор зазначає, що вся територія узбережжя Чорного моря в смт. Затока, що складена з піску, гравію, каміння, ракушняку, осадових порід, що сформувались в результаті діяльності моря, інших природних чи антропогенних факторів, але в будь-якому випадку не менше 100 метрів від урізу води, є пляжною зоною, до якої в обов`язковому порядку повинен бути забезпечений безперешкодний доступ, а пляжна зона являється прибережною захисною смугою, на якій виключається можливість дачної забудови. Таким чином, заявлення ОСОБА_1 перед селищною радою до одержання у власність земельної ділянки з метою індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 , суперечить вимогам земельного та водного законодавства, державних будівельних норм, містобудівної документації та інтересам відповідної територіальної громади і держави в цілому. Одночасно, з огляду на положення частини 3 статті 131-1 Конституції України, частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 53 КАС України, додає, що із встановленням порушення рішенням відповідача інтересів держави у прокурора виникає не тільки право, а й обов`язок здійснити захист таких інтересів, обравши один із способів захисту, передбачених процесуальним Законом. Допуск прокурора до суду у зв`язку із необхідністю захисту інтересів держави через їх порушення безпосередньо органом, уповноваженим на здійснення функцій держави у спірних правовідносинах, є виправданим відповідно до положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відповідає дискреційним повноваженням прокурора. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2023 року позовну заяву Керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області в інтересах держави залишено без розгляду. Проаналізувавши положення статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 53 КАС України, суд першої інстанції виходив з того, що здійснювати захист інтересів держави в адміністративному суді прокурор може винятково за умови, коли захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. При цьому, підстави для представництва інтересів держави повинні існувати на час звернення до суду і мають бути доведеними відповідними доказами. З огляду на те, що забезпечення законності (дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю) на відповідній території є завданням саме Держгеокадастру і прокурором не підтверджено відповідними доказами не здійснення цим органом захисту або його здійснення неналежним чином, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість прокурором права на звернення із цим позовом та необхідність залишення позовної заяви без розгляду на підставі положень пункту 1 частини 1 статті 240 КАС України. Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, Керівник Білгород-Дністровської окружної прокуратури Одеської області подав апеляційну скаргу, в якій просить судове рішення скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки приписам Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», Положенню про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру та обставинам справи і помилково не враховано, що законом Держгеокадастр не наділений правом на звернення до суду із позовом про скасування рішень органу місцевого самоврядування, оскільки спірна земельна ділянка не є землею сільськогосподарського призначення та не належить до агропромислового комплексу. В межах відносин з процедури розпорядження землею територіальної громади селища та вирішення питання щодо надання земельної ділянки із земель комунальної власності орган місцевого самоврядування всупереч інтересам територіальної громади прийняв незаконне рішення, а відсутність органу, який мав би здійснювати захист порушених інтересів, відповідно до приписів статтей 5, 53 КАС України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 131-1 Конституції України, підтверджує обґрунтованість захисту прокурором інтересів держави тим. Судом першої інстанції з`ясовано та як встановлено під час апеляційного розгляду, 20.02.2019 року Затоківською селищною радою VII скликання прийнято рішення за №968, яким надано ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, орієнтовною площею 0,10 га, за рахунок земель рекреаційного призначення, для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 . Не погоджуючись із рішенням органу місцевого самоврядування, посилаючись на його неправомірність, прокурор звернувся до суду із цим адміністративним позовом. Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення учасника, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. З цього приводу у Рішенні від 5 червня 2019 року №4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень. Відповідно до частини третьої статті 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Частиною 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року №1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави». Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99). Ці міркування Конституційний Суд України зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак, висловлене Судом розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Відтак, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №806/1000/17, від 19 вересня 2019 року у справі №815/724/15, від 28 січня 2021 року у справі №380/3398/20, від 5 жовтня 2021 року у справі №380/2266/21, від 2 грудня 2021 року у справі №320/10736/20 та від 23 грудня 2021 року у справі №0440/6596/18. Суспільство є окремим суб`єктом публічно-правових відносин, яке може мати власні (публічні) інтереси, що є відмінними від інтересів конкретної (приватної) особи та інтересів держави. При цьому, Основним Законом України передбачено, що суспільні (публічні) інтереси підлягають самостійному захисту, а також обов`язковому врахуванню при прийнятті найважливіших рішень на рівні держави або відповідної територіальної громади. Суспільний (публічний) інтерес є оціночним поняттям, що охоплює широке і водночас чітко не визначене коло законних та таких, що ґрунтуються на моральних засадах, інтересів, які складають певну сукупність приватних інтересів або важливі для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби та відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб`єктами владних повноважень (суб`єктами публічної адміністрації); це поняття не піддається однозначній кваліфікації (визначенню), а тому наявність суспільних (публічних) інтересів повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку. Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France), заява № 61517/00, пункт 27). Суд звертав також увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Зокрема, у справі «Менчинська проти російської федерації» (заява №42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку думку: сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави». Водночас, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, Суд вирішує, наскільки участь прокурора є доцільною. До того ж, у рішенні у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01, пункт 63) ЄСПЛ зазначив, що тільки той факт, на який посилається Уряд, що відповідно до національного законодавства прокуратура, крім виконання функції обвинувачення, ще й діє в інтересах суспільства, не може розглядатися як підтвердження її статусу незалежного та безстороннього суб`єкта в суді. Крім того, важливе значення також мають наступні сформовані Судом підходи: в ряді випадків присутність прокурора чи аналогічного службовця в засіданнях суду в якості «активного» або «пасивного» учасника справи може вважатися порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції (Martinie v. France [GC], заява №58675/00, пункт 53); сам по собі факт того, що дії прокурорів спрямовані на охорону державних інтересів, не можна тлумачити як надання їм правового статусу незалежних і неупереджених учасників процесу (Zlнnsat, spol. s.r.o. v. Bulgaria, заява № 57785/00, пункт 78); хоча незалежність та неупередженість прокурора чи аналогічної посадової особи не піддаються критиці, підвищена чутливість громадськості до справедливого здійснення правосуддя виправдовує зростаюче значення, яке надається такій участі прокурора (Borgers v. Belgium, заява № 12005/86, пункт 24). Отже, участь прокурора у судовому провадженні поза межами кримінального процесу, незалежно від існуючих законодавчих гарантій неупередженості та об`єктивності цього органу, допускається як виняток, оскільки така участь на боці однієї із сторін може негативно сприйматися в суспільстві, в тому числі, через існування загрози порушення досить чутливого та важливого принципу рівності сторін судового процесу. Відповідно до Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» при наділенні органів прокуратури функціями, які не належать до сфери кримінального права, важливо забезпечити, щоб будь-які повноваження прокурора стосовно спільного захисту прав людини не приводили до яких-небудь конфліктів інтересів і не порушували права осіб, які домагаються захисту своїх прав з боку держави; ефективний розподіл повноважень між різними органами влади в державі може бути дотриманий у випадку надання прокуратурі додаткових функцій при повній її незалежності та неможливості використання для втручання з боку будь-якого органу влади в індивідуальні справи; повноваження і функції прокурорів повинні обмежуватися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій повинні бути утворені окремі та ефективні органи (пункти 7, 19 та 38). У Висновку № 3 (2008) Консультативної ради європейських прокурорів «Про роль прокуратури поза межами сфери кримінального права» зазначається, що діяльність прокурорських служб за межами кримінального права визначається, насамперед, потребою суспільства у належному захисті прав людини та державних інтересів; не існує загальних міжнародних правових норм та правил стосовно завдань, функцій та організації прокурорської служби за межами сфери кримінального права, оскільки держава має суверенне право визначати свої інституційні та правові процедури реалізації її функцій із захисту прав людини та державних інтересів (пункти 29-31). У Рекомендаціях CM/Rec (2012) 11 Ради Європи «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції» рекомендовано державам-учасницям, при наявності у служби публічного обвинувачення повноважень поза системою кримінальної юстиції, вжити всіх необхідних і відповідних заходів для забезпечення того, щоб ця роль виконувалась з особливою увагою до захисту прав людини та основоположних свобод і в повній відповідності з принципом верховенства права, зокрема, щодо права на справедливий судовий розгляд. Таким чином, позиція європейських інституцій полягає у тому, що участь прокурора у судовому провадженні поза межами кримінального процесу є винятком; така участь можлива лише за умови спрямованості на захист суспільних або важливих державних потреб, відсутності конфлікту інтересів, гарантованої незалежності органів прокуратури, а також дотриманні права усіх сторін процесу на справедливий суд як елементу принципу верховенства права. Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не повною мірою відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 4 частини другої статті 129 Конституції України). Аналогічний висновок міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 3 грудня 2019 року у справі №810/3164/18, від 5 березня 2019 року у справі №806/602/18, від 13 березня 2019 року у справі №815/1139/18, від 17 жовтня 2019 року у справі №569/4123/16-а та від 5 листопада 2019 року у справі №804/4585/18. Виходячи з положень частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу. Також, з огляду на положення частини четвертої статті 53 КАС України, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу. Системне тлумачення вказаних приписів дозволяє дійти висновку, що стаття 53 КАС України вимагає вказувати в адміністративному позові, скарзі чи іншому процесуальному документі докази на підтвердження підстав заявлених позовних вимог із зазначенням, у чому саме полягає порушення інтересів держави, та обставини, що зумовили необхідність їх захисту прокурором. Разом з тим, незгода суду з наведеним в адміністративному позові на виконання частини четвертої статті 53 КАС України обґрунтуванням прокурора щодо визначеної ним підстави представництва, як і неподання прокурором доказів відсутності органів влади, які мають повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, не є підставою для залишення позову без розгляду. Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц. Отже, подаючи позов до адміністративного суду в порядку, передбаченому частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», відповідний прокурор повинен мотивувати та довести допустимими та достатніми доказами наявність: - суб`єктної складової: відсутність жодного суб`єкта владних повноважень, який має законодавчо визначену компетенцію подати відповідний позов, або відмову чи бездіяльність цього суб`єкта щодо звернення з таким позовом (цьому повинно передувати офіційне звернення прокурора до такого суб`єкта з проханням подати позов); суд вирішує питання щодо доцільності залучення такого суб`єкта, зокрема, як третьої особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору); - об`єктивної складової: наявність порушення законних інтересів держави або загрози порушення інтересів держави; загроза порушення інтересів держави (часткова відсутність предмету позову на момент звернення до суду при встановленні судом факту того, що дії або бездіяльність відповідача у справі дають підстави стверджувати про реальну загрозу вчинення порушення у майбутньому) та дозволяє прокурору звертатися з таким превентивним позовом, зокрема, для запобігання у майбутньому вчинення відповідними суб`єктами порушень вимог законодавства. У справі, що розглядається, прокурор в адміністративному позові зазначив, що захисту полягають інтереси держави у сфері земельних правовідносин, зокрема, у зв`язку з порушенням Затоківською селищною радою встановленого порядку виділення земельних ділянок у власність, а саме - надання відповідачем дозволу на розробку проєкту землеустрою для виділення земельної ділянки під індивідуальне дачне будівництво за рахунок земель, на яких згідно з Генеральним планом смт. Затока таке будівництво не передбачене, а вказана територія є прибережною захисною смугою, на якій виключається можливість дачної забудови. Таким чином, прокурор стверджує порушення інтересів територіальної громади смт. Затока у зв`язку з наданням дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо виділення земельної ділянки у власність особі з цільовим призначенням, що не відповідає водному та земельному законодавству і містобудівній документації на місцевому рівні. Видача дозволу на розроблення проєкту землеустрою відведення земельної ділянки у власність, як початкового етапу процедури виділення земельної ділянки у власність особи, безпосередньо впливає на інтереси відповідної територіальної громади, а тому викладені у позові мотиви прокурора щодо необхідності представництва інтересів держави у суді у цій справі, є обґрунтованими. Колегія суддів враховує, що у постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що прокурор може представляти інтереси територіальної громади і це є сумісним з вимогами частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Стосовно наявності підстав, визначених частиною 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», для представництва інтересів держави у суді у справі, що розглядається, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 року №15, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері національної інфраструктури геопросторових даних, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру. Згідно із підпунктом 25-1 пункту 4 Положення від 14.01.2015 року №15 (в редакції, яка діяла на момент звернення прокурора із позовом) Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує та здійснює державний нагляд (контроль) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: - дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; - дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю; - проведенням землеустрою, виконанням заходів, передбачених проектами землеустрою, зокрема за дотриманням власниками та користувачами земельних ділянок вимог, визначених у проектах землеустрою. Підпунктом 25-5 пункту 4 Положення від 14.01.2015 року №15 (в редакції, яка діяла на момент звернення прокурора із позовом) передбачено, що Держгеокадастр вносить у встановленому порядку до органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування клопотання щодо приведення у відповідність із законодавством прийнятих ними рішень з питань регулювання земельних відносин, використання та охорони земель. Зі змісту наведених правових норм та враховуючи правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №263/2038/16-а, суд першої інстанції зробив висновок про наявність у Держгеокадастру повноважень щодо звернення до суду з позовом з метою забезпечення дотримання встановленого порядку розпорядження землями комунальної власності та відповідно, відсутність у даному випадку права у прокурора на звернення до суду з цим позовом. Однак, як вбачається з положень абзацу 5 пункту 5-1 Положення від 14.01.2015 року №15 (в редакції, яка діяла на момент звернення прокурора із позовом), посадові особи Держгеокадастру та його територіальних органів, які є державними інспекторами у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і додержанням вимог законодавства про охорону земель, в межах своїх повноважень мають право: звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився. Отже, вищезазначеними положеннями законодавства передбачено виключні випадки, за наявності яких посадові особи Держгеокадастру та його територіальних органів мають право звертатися до суду з позовом. При цьому право на звернення до суду з позовом до органу місцевого самоврядування про скасування його рішення, яким розпочато процедуру надання земельної ділянки у власність особі, з огляду на його неправомірність, законодавством не передбачено. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 листопада 2019 року у справі №826/3115/17 дійшла висновку, що, за загальним правилом, якщо право державного органу на звернення з відповідним позовом прямо не передбачено законодавством, один орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу, бо це означатиме позов держави до неї самої. Винятком є компетенційний спір. Такий висновок застосований Верховним Судом, зокрема, у постановах від 1 грудня 2021 року у справі №540/1980/19, від 6 грудня 2021 року у справі №826/10972/16 та від 22 грудня 2021 року у справі №640/4083/21. На цій підставі, враховуючи, що прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, визначив Затоківську селищну раду відповідачем у справі та заявив вимогу про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, що стосується надання дозволу на розробку проєкту землеустрою для відведення земельної ділянки у власність, помилковим є висновок суду першої інстанції про неможливість захисту прокурором інтересів держави за вимогами, які заявив прокурор. У схожих правовідносинах аналогічні висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18, та Верховним Судом у постановах від 5 лютого 2019 року у справі №910/7813/18 та від 8 вересня 2021 року у справі №308/9892/16-ц. Суд також враховує, що метою участі держави в особі відповідних органів у адміністративних правовідносинах є публічний інтерес, тобто вступаючи у такі відносини, держава в особі відповідного органу має на меті в першу чергу захист інтересів держави, громади, невизначеного кола осіб. Аналогічний висновок міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 та від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18. Крім того, у постанові від 23 грудня 2021 року у справі №370/2759/18 Верховний Суд наголосив, що спір, який підлягає розгляду адміністративним судом, - це публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, та який виник у зв`язку з виконанням (рішення, дія), неналежним виконанням (рішення, дія) або невиконанням (бездіяльність) такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів, яка, за загальним правилом, встановлюється у суді першої інстанції за заявою однієї із сторін; такий спір є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин; метою вирішення такого спору є захист прав, свобод та інтересів особи або суспільних інтересів у сфері публічно-правових відносин шляхом впливу в межах закону на належного відповідача; такий спір повинен бути реальним (результат вирішення спору безпосередньо впливатиме на ефективний захист особи або суспільного інтересу у конкретних публічно-правових відносин) та існуючим на момент звернення з позовом; законом може бути визначено спеціальний порядок вирішення публічно-правового спору або встановлено обмеження стосовно суб`єкта звернення з відповідним позовом за умови наявності альтернативного суб`єкта з повною адміністративною процесуальною правоздатністю. Отже, звернення прокурора до суду у порядку адміністративного судочинства у цій справі слугує меті захисту суспільного інтересу у такій важливій сфері, як дотримання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, а тому за відсутності державного органу, уповноваженого на звернення з відповідним позовом до суду, прокурор, звертаючись до суду з цим позовом, діяв відповідно до вимог статті 53 КАС України та частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру». З огляду на вищезазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про відсутність підстав, визначених частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», для звернення прокурора до суду з метою захисту інтересів держави. Враховуючи викладене, оскільки висновки суду першої інстанції не у повній мірі відповідають дійсним обставинам справи та нормам процесуального права, колегія суддів вважає, що судове рішення відповідно до п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 320 КАС України підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись ст.ст. 308, 310, 312, п. 4 ч. 1 ст. 320, ст.ст. 321, 322, 325 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Керівника Білгород-Дністровської окружної прокуратури Одеської області задовольнити. Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2023 року скасувати. Справу направити до Одеського окружного адміністративного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено та підписано 29.05.2023 року. Головуючий-суддя: О.В. Єщенко Судді: А.В. Крусян О.В. Яковлєв