Постанова КЦС ВС № 466/10419/19

Постанова Іменем України 10 травня 2023 року м. Київ справа № 466/10419/19 провадження № 61-107св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Львівське комунальне підприємство «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс», розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова в складі судді Луців-Шумська Н. Л. від 22 лютого 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду в складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Бойко С. М., Цяцяка Р. П. від 05 грудня 2022 року, ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся о суду з позовом до військового комунального підприємства «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс» про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позовні вимоги мотивовані тим, що працюючи на посаді головного інженера Львівського комунального підприємства «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс», в березні 2018 року вступив на військову службу в Збройні Сили України за контрактом осіб офіцерського складу строком на 5 років у військову частину НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 . Наказом № 23-к від 19 квітня 2018 року його звільнили з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку з вступом на військову службу, про що він дізнався 04 грудня 2019 року від командира військової частини, який пояснив, що його звільнили, а не увільнили від роботи. Указує на те, що його звільнення є незаконним, оскільки відповідачем порушено гарантії, передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України, а саме, за ним не збережено робоче місце та не виплачується середня заробітна плата. Зазначає, що під час проходження працівником військової служби за ним зберігається робоче місце, посада і середній заробіток на підприємстві незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких вони працювали на час призову. Вважає, що гарантії, передбачені частинами 3, 4 статті 119 КЗпП України, надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду. Указує, що уклав контракт під час дії ситуації, що загрожувала національній безпеці України, тому за ним зберігаються місце роботи, посада та середній заробіток, а в цьому випадку вступ на військову службу не може бути підставою для припинення трудового договору. З урахуванням викладеного позивач просив суд: визнати незаконним та скасувати наказ від 19 квітня 2018 року № 23-к про звільнення ОСОБА_1 з посади головного інженера Львівського комунального підприємства «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс»; поновити його на роботі на посаді головного інженера Львівського комунального підприємства «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс»; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з моменту звільнення до дня поновлення на роботі; вирішити питання про судові витрати. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 22 лютого 2022 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на позивача дійсно поширюються гарантії, визначені частиною третьою статті 119 КЗпП України, зокрема, щодо збереження на час проходження військової служби за працівником місця роботи, посади і середнього заробітку, проте позивач пропустив строк звернення до суду без поважних причин, а відтак, цей строк поновленню не підлягає. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Львівського апеляційного суду від 05 грудня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 22 лютого 2022 року залишено без змін. Апеляційний суд, погоджуючись з висновками місцевого суду зазначив про те, що встановивши обставини справи, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що позивач був прийнятий на військову службу за контрактом, а тому він не підлягав звільненню, що передбачено положеннями статті 119 КЗпП України, однак за захистом своїх трудових прав позивач звернувся до суду з пропуском строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України, не надав належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку для звернення до суду з відповідним позовом, а також того, що його своєчасному зверненню перешкоджали непереборні обставини, які зробили неможливим або значно утруднили таке звернення. Узагальнені доводи вимог касаційної скарги У грудні 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 22 лютого 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 грудня 2022 року, у якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року в справі № 441/1896/17, від 09 червня 2020 року в справі № 385/993/17, від 27 травня 2020 року в справі № 180/1040/18, від 31 жовтня 2018 року в справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року в справі № 575/476/16-ц, від 15 липня 2020 року в справі № 480/1449/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме застосування пункту 4 статті 263 ЦК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Також, заявник посилається на порушення судами норм процесуального права, а саме суд не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Відзив на касаційну скаргу не надходив. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано цивільну справу № 466/10419/19 з Шевченківського районного суду м. Львова. Зазначена справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд установив, що ОСОБА_1 працював на посаді головного інженера Львівського комунального підприємства «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс». Між ОСОБА_1 та Міністерством оборони України, в особі командувача Сил спеціальних операцій генерал - лейтенантом ОСОБА_5, укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, строк дії якого встановлений на п`ять років. Контракт не містить дати його укладення. Згідно витягу з наказу військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 № 23 від 07 лютого 2018 року ОСОБА_3 відповідно до наказу Командувача Сил спеціальних операцій Збройних сил України від 25 січня 2018 року № 4 прийнято на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу строком на 5 років до Збройних Сил України та призначено на посаду офіцера оперативно-планового відділення штабу в/ч НОМЕР_1 АДРЕСА_1 . Термін прибуття до нового місця служби 08 лютого 2018 року. Наказом від 19 квітня 2018 року № 23-к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 19 квітня 2018 року згідно пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку зі вступом на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу строком на п`ять років до Збройних Сил України на професійній основі у військову частину НОМЕР_1 АДРЕСА_1 . Цього ж дня - 19 квітня 2018 року ОСОБА_4 ознайомлено під розпис з наказом про звільнення. 2.

Мотивувальна частина Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника-фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу. Відповідно до частин першої-третьої статті 119 КЗпП України (у редакції, чинній на час звільнення ОСОБА_1 ) на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «;Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Пунктом 3 статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачено, що для військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, які під час дії особливого періоду вислужили не менше 11 місяців, осіб, звільнених з військової служби під час дії особливого періоду, які приймаються на військову службу за контрактом у період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану (настання воєнного часу) або оголошення рішення про демобілізацію, строк військової служби в календарному обчисленні встановлюється шість місяців. Строк проходження військової служби для таких військовослужбовців може бути продовжено за новими контрактами на строк шість місяців. У разі закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію дія таких контрактів припиняється достроково. Частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту». З положень зазначених норм законів вбачається, що гарантії, передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України надаються не лише особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду. Вказаний висновок відповідає правовій позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17, та постановах Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі № 683/577/20, від 10 листопада 2021 року у справі № 235/1195/20. Відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період, це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконання стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. У листі Міністерства оборони України від 20 жовтня 2016 року № 316/1/906 «Щодо дії особливого періоду» та у постанові Вищого адміністративного суду України від 16 лютого 2015 року у справі № 800/582/14, виходячи із системного аналізу норм Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», зазначено, що закінчення періоду мобілізації не є підставою для припинення особливого періоду. Також на час укладення позивачем контракту набрало чинності рішення Ради Національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України», введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи. Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію» оголошено часткову мобілізацію. Згідно із пунктом 3 цього Указу мобілізація проводиться протягом 45 діб із дня набрання чинності цим Указом. Указом Президента України від 06 травня 2015 року № 454/2014 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності з 18 березня 2014 року, оголошено часткову мобілізацію. Згідно із цим Указом мобілізація проводиться протягом 45 діб із дня набрання чинності цим Указом. Указом Президента України від 21 липня 2015 року № 607/2014 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності з 18 березня 2014 року, оголошено часткову мобілізацію. Згідно із цим Указом мобілізація проводиться протягом 45 діб із дня набрання чинності цим Указом. Указом Президента України від 14 січня 2015 року № 15/2015 «Про часткову мобілізацію» оголошено часткову мобілізацію. Згідно із цим Указом мобілізація проводиться протягом 2015 року часткову мобілізацію у три черги протягом 210 діб із дня набрання чинності цим Указом. Одночасно указано провести звільнення військовослужбовців, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період відповідно до Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», у визначені терміни, але не пізніше ніж за 10 діб до закінчення однорічного строку їх перебування на військовій службі, та перевезення звільнених військовослужбовців до місць проживання (перебування). Указом Президента України 26 листопада 2018 року № 393/2018 «Про введення воєнного стану в Україні» введено в Україні воєнний стан із 14 години 00 хвилин 26 листопада 2018 року строком на 30 діб до 14 години 00 хвилин 26 грудня 2018 року. Відповідно до примітки до статті 4 Закону України «Про Раду Національної безпеки та оборони України» кризовою ситуацією вважається крайнє загострення протиріч, гостра дестабілізація становища в будь-якій сфері діяльності, регіоні, країні. На час укладення контракту з позивачем існувала кризова ситуація, що загрожувала національній безпеці України, а невідкладні заходи, запроваджені рішенням Ради національної безпеки та оборони України, щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України вимагали, крім іншого, проведення часткової мобілізації, з початком якої, настав особливий період діяльності усіх інституцій України, який не закінчився на час розгляду судового спору. Таким чином, на позивача поширювалися гарантії, визначені частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України. Гарантії, передбачені частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України, надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а, отже, при звільненні з роботи були порушені права позивача. Вказаний висновок відповідає правовій позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17 та постановах Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі № 683/577/20, від 10 листопада 2021 року у справі № 235/1195/20. Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки (частина перша статті 233 КЗпП України). Суд установив, що ОСОБА_1 19 квітня 2018 року був ознайомлений з наказом про його звільнення з роботи, а до суду із позовом звернувся 18 грудня 2019 року, тобто з пропуском встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України строку. Звертаючись з позовом, ОСОБА_1 просив суд поновити йому строк для звернення до суду. З урахуванням специфіки розгляду трудових спорів, строк звернення до суду за захистом трудового права є спеціальним строком для судового захисту трудових прав, встановленим положеннями статті 233 КЗпП України. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Указана правова норма не передбачає переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність має визначатися в кожному випадку залежно від конкретних обставин. Як поважні причини пропуску строку, встановленого у частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. У кожному випадку суд зобовязаний перевірити і обговорити причини пропуску строків, визначених статтею 233 КЗпП України, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору. Наслідки пропуску строку звернення до суду у вигляді відмови в задоволенні позову застосовуються судом лише, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушено, але такі строки пропущено та підстав для їх поновлення не встановлено. У разі, коли такі право чи інтерес не порушені , суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. Установивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що позивач був прийнятий на військову службу за контрактом, а тому він не підлягав звільненню, що передбачено положеннями статті 119 КЗпП України, однак за захистом своїх трудових прав позивач звернувся до суду з пропуском строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України, оскільки ОСОБА_1 19 квітня 2018 року був ознайомлений з наказом про його звільнення з роботи, а до суду із позовом звернувся 18 грудня 2019 року. При цьому позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку для звернення до суду з відповідним позовом, а також того, що його своєчасному зверненню перешкоджали непереборні обставини, які зробили неможливим або утруднили таке звернення. Висновки судів попередніх інстанцій узгоджуються із висновками щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених в постановах Верховного Суду від 10 лютого 2021 року в справі № 522/4116/19 та від 10 березня 2021 року в справі № 686/8529/20. У постановах Верховного Суду від 08 серпня 2018 року у справі № 757/19004/15-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 503/361/16-ц, від 25 березня 2020 року в справі № 288/1466/18 зазначено, що поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення. Отже, поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду, і ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами. Під час розгляду цієї справи позивач не навів поважних причин пропуску строку звернення до суду з відповідним позовом і не підтвердив належними та допустимими доказами їх наявність. Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать правовим позиціям Верховного Суду, викладених у постановах, що зазначена заявником у касаційній скарзі. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження апеляційним судом із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, які ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, і з якими погоджується суд касаційної інстанції. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 22 лютого 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 грудня 2022 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: М. Є. Червинська Є. В. Коротенко В. М. Коротун