Ухвала КГС ВС № 903/465/22

УХВАЛА 11 травня 2023 року м. Київ cправа № 903/465/22 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Селіваненка В.П., за участю секретаря судового засідання Гибало В.О., представників учасників справи: позивача - приватного акціонерного товариства «Національна енергетична компанія «Укренерго» - Карплюк П.М., адвокат (довіреність від 03.01.2023 № 03/01-06), відповідача - дочірнього підприємства «Евода Трейд» комунального підприємства «Луцькводоканал» - Пасічник Н.К. (в порядку самопредставництва), керівник, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу приватного акціонерного товариства «Національна енергетична компанія «Укренерго» на рішення господарського суду Волинської області від 07.12.2022 (суддя Вороняк А.С.) та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.03.2023 (головуючий суддя: Розізнана І.В., судді: Василишин А.Р., Грязнов В.В.) у справі №903/465/22 за позовом приватного акціонерного товариства «Національна енергетична компанія «Укренерго» (далі - ПАТ «НЕК «Укренерго», Компанія, позивач, скаржник) до дочірнього підприємства «Евода Трейд» комунального підприємства «Луцькводоканал» (далі - ДП «Евода Трейд» КП «Луцькводоканал», Підприємство, відповідач) про стягнення 17 930 167,64 грн., ВСТАНОВИВ: ПАТ «НЕК «Укренерго» звернулося до суду з позовом до ДП «Евода Трейд» КП «Луцькводоканал» про стягнення 17 930 167,64 грн, з них: 13 908 414,24 грн основного боргу, 1 186 806,98 грн пені, 181 105,70 грн 3 % річних, 1 119 008,91 грн інфляційних втрат, 1 534 831,81 грн штрафу. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконання відповідачем умов договору від 04.06.2019 № 0679-02024 про надання послуг з передачі електричної енергії в частині повної та своєчасної оплати наданих послуг. Рішенням господарського суду Волинської області від 07.12.2022 у справі № 903/465/22, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.03.2023, позовні вимоги задоволено частково; стягнуто з Підприємства на користь Компанії 16 204 067, 65 грн, з них: 13 908 414, 24 грн. - основного боргу, 1 099 420, 61 грн. - інфляційних втрат, 161 813, 96 грн. 3% річних, 528 205, 55 грн. - пені, 506 213, 29 грн. - штрафу, а також 258 577, 29 грн. витрат по сплаті судового збору; в іншій частині позову - відмовлено. Так, судом першої інстанції розглянуто клопотання Підприємства про зменшення розміру пені та штрафу на 95%, яке, з посиланням на врахування принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, частково задоволено (зменшено розмір пені на 50%) та з чим погодився суд апеляційної інстанції. Ухвалені місцевим та апеляційним господарськими судами судові рішення зі справи в частині вимоги про стягнення пені та штрафу мотивовані з посиланням на врахування принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, а також на висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 925/577/21, від 28.06.2022 у справі №902/653/21. Крім того при зменшенні розміру штрафних санкцій суди взяли до уваги такі обставини: причини утворення заборгованості (наявність заборгованості Рівненського обласного виробничого комунального підприємства водопровідно-каналізаційного господарства «Рівнеоблводоканал», Державного міжрайонного підприємства водопровідно-каналізаційного господарства «Дніпро-Західний Донбас» (які відносяться до підприємств критичної інфраструктури) за надані послуги з постачання електричної енергії перед Підприємством у сумі більше 20579396,32 грн); відповідач працює на ринку електричної енергії, забезпечуючи поставку електричної енергії об`єктам критичної інфраструктури, які, в свою чергу, здійснюють постачання питної води для забезпечення життєдіяльності населення Тернопільської, Житомирської та Волинської області; ) значний розмір заявлених до стягнення пені та штрафу. Разом з тим судами попередніх судових інстанцій при вирішенні питання зменшення розміру пені та штрафу врахувано, що: основна заборгованість за надану послугу складає 13 908 414,24 грн.; позивач просить суд стягнути, окрім пені та штрафу 7%, також інфляційні втрати та 3% річних, що в загальному складає 4 021 753,40 грн., тобто, у випадку задоволення судом першої інстанції позовних вимог у повному обсязі, сума заборгованості перед позивачем збільшилася б більше, ніж на 27 %, що ще більше ускладнило б погашення основної заборгованості відповідачем; позивачем не доведено наявність збитків та не надано доказів на підтвердження погіршення матеріального стану через прострочення відповідачем виконання своїх договірних зобов`язань; розмір заявлених до стягнення пені та штрафу є значним та надмірно великим тягарем для боржника; зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності переліку таких виняткових обставин, суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки; зменшення неустойки (штрафу, пені) є протидією необґрунтованого збагачення однією з сторін за рахунок іншої; відповідає цивільно-правовим принципам рівності і балансу інтересів сторін; право на зменшення штрафу направлене на захист слабшої сторони договору, яка в силу зацікавленості в укладенні договору, монополістичного положення контрагенту на ринку, відсутності часу чи інших причин не має можливості оскаржити включення в договір завищених санкцій, - дійшли висновку про часткове задоволення клопотання відповідача та можливість зменшення розміру пені та штрафу на 50 %. Не погоджуючись з судовими рішеннями судів попередніх судових інстанцій в частині відмови у стягненні 528 205,55 грн. пені та 506 213,29 грн. штрафу Компанія звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить Суд судові рішення в зазначеній частині скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги в цій частині задовольнити повністю. Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вказує що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права, а саме: приписи статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України) без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 924/709/17, від 19.02.2020 у справі № 910/1199/19, від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14, від 10.06.2021 у справі № 910/6471/20 (стосовно відсутності об`єктивної оцінки, чи є даний випадок винятковим, невірності висновку про надмірність пені і безпідставного збагачення, неврахування інтересів обох сторін, тощо). Ухвалою Верховного Суду від 13.04.2023, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі. Від Підприємства надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останнє просить Суд залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення в частині задоволення клопотання відповідача та зменшення розміру пені та штрафу на 50% без змін. У судовому засіданні 11.05.2023 представник позивача брав участь в режимі відеоконференції згідно з ухвалою Суду від 02.05.2023. Причиною виникнення спору стало питання наявності/відсутності підстав для задоволення клопотання відповідача та зменшення розміру пені та штрафу на 50% в порядку приписів статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України. На думку скаржника судами попередніх судових інстанцій при зменшенні пені та штрафу на 50 % неправильно застосовано норми статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України. Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах. Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі. Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини). Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. У частині першій статті 230 ГК України унормовано, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у виді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Відповідно до статті 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. Згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. При цьому, ні у зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності (подібний висновок міститься у пункті 67 постанови Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 922/266/20). За змістом зазначених норм, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є такий випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеня виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо. Таким чином, аналіз зазначених норм права дозволяє дійти висновку, що право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов`язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення. Обов`язок доведення існування обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру заявленої до стягнення суми пені, покладається на особу, яка заявляє відповідне клопотання. Зменшення розміру неустойки є правом суду, а за відсутності в законі як переліку виняткових обставин, так і врегульованого розміру (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) та з дотриманням правил статті 86 ГПК України на власний розсуд та внутрішнім переконанням вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе таке зменшення та конкретний розмір зменшення неустойки. Отже, питання щодо зменшення розміру штрафних санкцій суд вирішує у відповідності до статті 86 ГПК України за наслідками аналізу, оцінки та дослідженню конкретних обставин справи з огляду на фактично-доказову базу, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, тобто у сукупності з`ясованих ним обставин, що свідчать про наявність/відсутність підстав для вчинення зазначеної дії. Подібний за змістом висновок щодо застосування норм права, а саме статті 551 ЦК України та 233 ГК України, неодноразово послідовно викладався Верховним Судом у постановах, зокрема, але не виключно, у постанові від 26.07.2018 у справі № 924/1089/17, від 12.12.2018 у справі № 921/110/18, від 14.01.2019 у справі № 925/287/18, від 22.01.2019 у справі № 908/868/18, від 27.03.2019 у справі № 912/1703/18, від 13.05.2019 у справі № 904/4071/18, від 03.06.2019 у справі № 914/1517/18, від 23.10.2019 у справі № 917/101/19, від 06.11.2019 у справі №917/1638/18, від 17.12.2019 у справі № 916/545/19, від 13.01.2020 у справі № 902/855/18, від 14.01.2020 у справі № 911/873/19, від 10.02.2020 у справі № 910/1175/19, від 19.02.2020 у справі № 910/1303/19, від 26.02.2020 у справі № 925/605/18, від 17.03.2020 № 925/597/19, від 18.06.2020 у справі № 904/3491/19 тощо. Визначення конкретного розміру зменшення штрафних санкцій належить до дискреційних повноважень суду. При цьому, реалізуючи свої дискреційні повноваження, які передбачені статтями 551 ЦК України та 233 ГК України щодо права зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій, суд, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) має забезпечити баланс інтересів сторін, та з дотриманням правил статті 86 ГПК України визначати конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов`язання, ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність кредитора тощо), які мають юридичне значення, і з огляду на мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності з урахуванням встановлених обстави справи не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав. Верховний Суд дійшов висновку, що у розгляді справи № 903/465/22 суди реалізували надане право та зменшили розмір пені і штрафу на 50% за наслідками аналізу, оцінки доказів та дослідженню конкретних обставин безпосередньо цієї справи з огляду на фактично-доказову базу, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, у той час як повноваження суду касаційної інстанції визначаються з урахуванням меж, встановлених приписами статті 300 ГПК України. Аналіз висновків, зроблених в оскаржуваних судових рішеннях у справі №903/465/22 про часткову відмову відповідачу у задоволенні клопотання про зменшення розміру пені та штрафу не свідчить про їх невідповідність висновкам Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладеним у постановах від 19.02.2020 у справі № 910/1199/19, від 10.06.2021 у справі № 910/6471/20, від 08.05.2018 у справі № 924/709/17 та від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням різних фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, та з урахуванням поданих сторонами доказів у справі. У справі № 910/6471/20 (постанова Верховного Суду від 10.06.2021), на яку посилається скаржник, апеляційний господарський суд, змінюючи резолютивну частину рішення суду першої інстанції, яким було частково задоволено позовні вимоги про стягнення штрафних санкцій за порушення умов державного контракту від 08.10.2018 № 403/1/18/78 (далі - Контракт) у сумі 5 712 476,80 грн., з них: 1 757 418,35 грн. штрафу та 3 955 058,45 грн. пені (обґрунтовані з посиланням на те, що відповідач не виконав належним чином зобов`язання за Контрактом щодо своєчасної поставки продукції, у зв`язку з чим відповідно до пункту 7.2 Контракту з відповідача у справі № 910/6471/20 підлягає стягненню пеня в розмірі 0,1% від вартості непоставленої в строк продукції, пеня в розмірі 0,1% від вартості продукції, на яку не надано звітні документи, та штраф у розмірі 7% від суми непоставленої в строк продукції), - дійшов висновку про наявність обставин, з якими чинне законодавство пов`язує можливість зменшення розміру штрафних санкцій. Верховний Суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зазначив, зокрема, про те, що суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу, навів низку обставин і письмових доказів, якими (обставинами і доказами) відповідач обґрунтував наявність, на його думку, підстав для зменшення сум штрафу та пені. Проте, перерахувавши відповідні обставини й докази у своїй постанові, суд апеляційної інстанції останні жодним чином не перевірив та не дослідив на предмет належності, достовірності та вірогідності доказів, обмежившись їх звичайною констатацією на підставі доводів відповідача. Також Верховний Суд зазначив про те, що суд апеляційної інстанції не визначив, чи були відповідні докази подані відповідачем у справі до суду першої інстанції або вони подавалися лише до суду апеляційної інстанції, і в цьому останньому разі, - чи доведено відповідачем неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього, тобто чи мали в даному разі місце виняткові обставини у розумінні приписів частини третьої статті 269 ГПК України. Крім того, Верховний Суд виходив з того, що суд апеляційної інстанції посилався на те, що «наданими відповідачем доказами підтверджується скрутне матеріальне становище відповідача». Однак жодного доказу такого становища відповідача, зокрема, у зв`язку з виконанням ним Контракту, судом не зазначено і, відповідно, не досліджено; апеляційною інстанцією вказано, що «заперечуючи проти зменшення розміру штрафних санкцій позивачем не спростовано доводів відповідача про відсутність збитків позивача», при цьому судом не взято до уваги, що обов`язок з обґрунтування і доведення того, що порушення договірних зобов`язань не завдало значних збитків контрагенту, покладається на сторону, до якої застосовується санкція, тобто на відповідача; натомість позивач не зобов`язаний був у даному разі доводити наявність у нього збитків, у зв`язку з неналежним виконанням умов Контракту відповідачем. Пов`язані з цим обставини та докази суд апеляційної інстанції не встановив та не дослідив, що стало підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції зі справи № 910/6471/20 та направлення справи на новий розгляд до суду названої інстанції. Крім того, в касаційній скарзі по справі № 910/6471/20 скаржник (Міністерство оборони України) звертав увагу на спеціальний суб`єктний склад у даних правовідносинах та посилався на необхідність застосування приписів статті 17 Конституції України, статей 2, 3, 10 Закону України «Про оборону України» до спірних правовідносин. Таким чином, у справі № 910/6471/20 та у справі, рішення в якій переглядається, судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та на підставі встановлених судами різних за змістом обставин приймалися відповідні судові рішення. У свою чергу, допущене судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права у справі № 910/6471/20, а саме приписів статей 86 і 236 ГПК України, стало підставою для скасування Верховним Судом постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до суду названої інстанції, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин. Верховний Суд також вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 08.05.2018 у справі № 924/709/17, від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14 та від 19.02.2020 у справі № 910/1199/19, оскільки висновки судів про часткове задоволення клопотання відповідача про зменшення розміру пені та штрафу (на 50%) не суперечать висновкам у зазначених справах про відмову у задоволенні клопотання боржника про зменшення розміру стягуваної пені, адже зменшення розміру пені є правом суду і було реалізоване ним у конкретному випадку за наслідками оцінки конкретних обставин справи, наведених учасниками справи обґрунтувань та дослідження доказів. Так, у постанові від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14 суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо відмови відповідачу у задоволенні клопотання про зменшення розміру пені до 90%, нарахованої у зв`язку з простроченням оплати за спожиту фактичну електричну енергію. При цьому, окрім іншого, суд касаційної інстанції виходив сукупно із встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, зокрема, з критичного фінансово - господарського стану позивача та обставин наявності в останнього заборгованості по заробітній платі, податкового боргу, зменшення прибутку підприємства, відсутності коштів на банківських рахунках, існування дебіторської заборгованості перед постачальниками товарів та послуг. Водночас у справі, що розглядається, судом першої інстанції встановлено, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про погіршення фінансового стану та господарської діяльності позивача, понесення позивачем збитків саме в результаті порушення (несвоєчасного виконання) відповідачем умов договору від 22.09.2017 № 1210/1718-БО-36. У справі ж № 924/709/17, на яку посилається скаржник, Верховний Суд зазначив, що судами встановлено, що заявляючи клопотання про зменшення заявленої до стягнення суми пені на 99 %, відповідач послався лише на те, що розмір неустойки значно перевищує розмір збитків, не навівши обґрунтування зазначених тверджень, підстав для такого зменшення, винятковості даного випадку, не надавши відповідних доказів на підтвердження цих обставин, у зв`язку з чим суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання відповідача про зменшення розміру пені. Верховний Суд констатував, що саме лише наведене посилання не свідчить про дійсну наявність підстав для такого зменшення пені та про необґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій щодо вирішення вказаного клопотання. У справі № 910/1199/19, на яку посилається скаржник, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх судових інстанцій про наявність підстав для зменшення пені і штрафу на 50 %. При цьому Верховний Суд вказав, що приймаючи рішення про зменшення неустойки, суди оцінили наведені обставини та виходили із того, що прострочення відповідачем поставки товару за договором є винятковим випадком; поведінка відповідача свідчить про вжиття ним заходів для виконання зобов`язання за договором; прострочення строку поставки товару виникло з об`єктивних причин, яких відповідач намагався уникнути, а зобов`язання за договором виконано повністю; поставка товару здійснена протягом 31 дня від дати поставки відповідачу необхідних шасі, що свідчить про виконанням усіх залежних від нього дій для поставки товару у мінімально можливий строк; порушення зобов`язання у цій справі не завдало збитків позивачу або іншим учасникам господарських відносин; відповідач визнав прострочення поставки товару та частково сплатив позивачу пеню та штраф; при зменшенні розміру штрафних санкцій позивач не поніс значних негативних наслідків у своїй господарській діяльності, а присуджені до стягнення штрафні санкції є справедливою компенсацією за несвоєчасне виконання зобов`язання. Проаналізувавши зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, Верховний Суд дійшов висновку, що застосування судами норм права (зокрема статей 233 ГК України, статті 551 ЦК України) не суперечить жодному з вказаних скаржником висновків суду касаційної інстанції. У свою чергу, у зазначених скаржником постановах Верховного Суду в співвідношенні з оскаржуваними судовими рішеннями не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України. Застосування судом положень статей 233 ГК України та статті 551 ЦК України у даній справі залежало виключно від встановлених і доведених обставин конкретної справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу, а тому означені справи є неподібними за змістовним критерієм. З огляду на викладене, доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 924/709/17, від 19.02.2020 у справі № 910/1199/19, від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14, від 10.06.2021 у справі № 910/6471/20, не знайшли свого підтвердження. Тобто наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження. Доводи касаційної скарги фактично спонукають суд касаційної інстанції на переоцінку вже встановлених судами попередніх судових інстанцій обставин, а суд касаційної інстанції в силу положення частини другої статті 300 ГПК України не наділений такими повноваженнями. При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності. Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані. Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»). У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано. У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства. До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія. Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»). За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною приватного акціонерного товариства «Національна енергетична компанія «Укренерго» на рішення господарського суду Волинської області від 07.12.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.03.2023 у справі № 903/465/22, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ: Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою приватного акціонерного товариства «Національна енергетична компанія «Укренерго» на рішення господарського суду Волинської області від 07.12.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.03.2023 у справі № 903/465/22. Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає. Суддя І. Колос Суддя І. Бенедисюк Суддя В. Селіваненко