Постанова 4856 № 120/7890/22

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/7890/22 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Шаповалова Т.М. Суддя-доповідач - Гонтарук В. М. 02 травня 2023 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Гонтарука В. М. суддів: Білої Л.М. Матохнюка Д.Б. , секретар судового засідання: Лунь Т. С., за участю: прокурора : Клименка Дмитра Сергійовича представників відповідача: Никонюка Олега Валерійовича, Олексюк Тетяни Святославівни розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Вінницької міської ради на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 01 лютого 2023 року у справі за адміністративним позовом Керівника Вінницької окружної прокуратури в інтересах держави до Вінницької міської ради, третя особа: яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Вінницькій та Хмельницькій областях про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду із позовом до Вінницької міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Вінницькій та Хмельницькій областях, в якому просив суд: визнати протиправною бездіяльність Вінницької міської ради Вінницької області щодо невжиття заходів з метою розгляду питання про надання згоди на передачу майна з державної у комунальну власність на пленарному засіданні міської ради відповідно до вимог п. 51 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»; зобов`язати Вінницьку міську раду Вінницької області розглянути з прийняттям рішення на черговій сесії (пленарному засіданні) питання щодо передачі з державної у комунальну власність сховищ з обліковими номерами 00024, 00031, 00101, 00102, 00111, 00117, 00219, 00012, які розташовані на території Вінницької міської територіальної громади; Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 01 лютого 2023 року адміністративний позов задоволено. Не погодившись із прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні адміністративного позову. В апеляційній скарзі апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування всіх обставин справи що призвело до неправильного її вирішення. 03 квітня 2023 від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено безпідставність її доводів. Третя особа своїм правом, передбаченим ст.ст. 300, 304 КАС України не скористалась та не подала відзив на апеляційну скаргу. Регіональне відділення Фонду державного майна України по Вінницькій та Хмельницькій областях в судове засідання не з`явилось. Про дату, час та місце розгляду справи повідомлено завчасно та належним чином. Причини неявки суду не відомі. Відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного. Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що 07.04.2022 Регіональне відділення Фонду державного майна України по Вінницькій та Хмельницькій областях звернулося з листом № 05-2/718 до Вінницької міської ради, у якому вказало, що у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та введення воєнного стану з 24.02.2022 в Україні згідно з Указом Президента України № 64/2022 робота з передачі об`єктів державного майна у комунальну власність територіальних громад призупинена. Проте вирішення питання щодо забезпечення населення захисними спорудами цивільної оборони (цивільного захисту) у період дії воєнного стану залишається відкритим. Так, під час приватизації до статутних капіталів господарських товариств не увійшли але залишились на їхніх балансах об`єкти державної власності, які згідно чинного законодавства підлягають безоплатній передачі до комунальної власності територіальної громади м. Вінниці, а саме: ВАТ «Механізатор» (об`єкт ЦО - бомбосховище № 00031, м. Вінниця, вул. Промислова, 2); ВАТ «Вінницький консервний завод» (об`єкт ЦО сховище № 00102, м. Вінниця, вул. Дубовецька, 33); ВАТ «Вінницький електротехнічний завод» (ЦО підвальне приміщення колишнього виробничого корпусу (сховище № 00107 з обладнанням, ЦО - підвальне приміщення колишнього виробничого корпусу (сховище № 00108), м. Вінниця, вул. Замостянська, 34А); ВАТ «Вінницький міський молокозавод» (об`єкт ЦО протирадіаційне укриття, № 00117 (м. Вінниця, вул. Волошкова, 55); ВАТ «Вінницький олійно-жировий комбінат» (об`єкт ЦО сховище № 00101, м. Вінниця, Немирівське шосе, б/н, літ. 54; ВАТ «Вінницький завод «Будмаш» (захисна споруда цивільного захисту № 00024, літ «З» (сховище, м. Вінниця, вул. Гонти, 30); ВАТ «Будматеріали» (об`єкт ЦО сховище № 00111, м. Вінниця, вул. Д. Нечая, 55, ВАТ «Вінницький оптико-механічний завод» (сховище № 00219, м. Вінниця, вул. К. Василенка, 18); ТОВ «Вінницький комбінат хлібопродуктів № 2» (заглиблена споруда складу ЦО (сховище, смт Десна, вул. Гагаріна, 6). Враховуючи викладене та необхідність забезпечення населення спорудами цивільної оборони (цивільного захисту), Регіональне відділення просило повторно розглянути питання прийняття у комунальну власність територіальної громади м. Вінниці вказаних об`єктів державної власності. Листом Вінницької міської ради від 13.04.2022 № 01/00/013/114943 повідомлено Регіональне відділення Фонду державного майна України по Вінницькій та Хмельницькій областях на його лист № 05-2/718 від 07.04.2022 про те, що об`єкти нерухомого майна, зазначені у листі як споруди цивільного захисту, у діючих підприємствах використовуються для укриття працівників. Решта споруд знаходяться у незадовільному технічному стані та не відповідають вимогам ст. 32 Кодексу цивільного захисту України. Зважаючи на зазначене, прийняття у комунальну власність Вінницької міської територіальної громади вказаних об`єктів нерухомого майна можливе лише після приведення їх правовстановлюючих документів та технічного стану до вимог чинного законодавства. Опрацюванням офіційного сайту Вінницької міської ради прокуратурою встановлено, що станом на 04.08.2022 рішення щодо надання або відмови у наданні згоди на передачу захисних споруд цивільного захисту з державної у комунальну власність не виявлено, тому Вінницькою обласною прокуратурою 04.08.2022 на виконання своїх представницьких повноважень, визначених ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», на адресу Вінницької міської ради скеровано лист № 15/2-448 вих-22 щодо надання інформації про вжиті заходи з метою розгляду питання щодо надання згоди на передачу зазначених вище об`єктів з державної у комунальну власність на пленарному засіданні міської ради відповідно до п. 51 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», оскільки станом на 03.08.2022 на пленарному засіданні це питання не розглядалось. Листом Вінницької міської ради від 10.08.2022 № 01/00/011/140603 повідомлено Вінницьку обласну прокуратуру про те, що у виконавчих органах Вінницької міської ради відсутня можливість належним чином опрацювати питання щодо прийняття у комунальну власність захисних споруд цивільного захисту зазначених у листі № 15/2-448 вих-22 від 04.08.2022 та листі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Вінницькій та Хмельницьких областях від 07.04.2022 року. Зокрема, у листі Вінницької міської ради від 10.08.2022 № 01/00/011/140603 вказано, що Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Вінницькій та Хмельницькій областях надіслано до Вінницької міської ради лист № 05-2/718 від 07.04.2022 року щодо розгляду питання прийняття у комунальну власність територіальної громади м. Вінниці захисних споруд цивільного захисту. Однак, до даного листа не додані документи передбачені Положенням про порядок передачі об`єктів права державної власності, затвердженого постановою КМУ від 21.09.1998 № 1482. Перелічені у листі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Вінницькій та Хмельницьких областях від 07.04.2022 року об`єкти нерухомого майна не відповідають вищевказаним вимогам, стандартам та нормам, як захисні споруди цивільного захисту. Прокурор вважаючи, що оскільки питання щодо надання згоди на передачу захисних споруд цивільного захисту з державної у комунальну власність всупереч п. 51 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» на пленарному засіданні міської ради не розглядалось, тому відповідач допустив бездіяльність, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Даючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, частини третьої статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України. Згідно зі статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання. Перелік питань, які відносяться до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад визначено в статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Зокрема, пунктом 51 частини першої статті 26 цього Закону передбачено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання щодо надання згоди на передачу об`єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішень про передачу об`єктів з комунальної у державну власність. Як слідує зі змісту частин першої та другої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. Статтею 1 Закону України від 09.12.2011 № 4107-VI «Про Фонд державного майна України» (далі Закон № 4107-VI) визначено, що Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності. Згідно із пунктом 9 частини 1 статті 5 Закону № 4107-VI Фонд державного майна України погоджує (приймає) відповідно до законодавства рішення про передачу об`єктів державної власності в комунальну власність, до сфери управління інших уповноважених органів управління або Національній академії наук України, галузевим академіям наук, а також погоджує рішення про передачу об`єктів комунальної власності в державну власність. Правові основи управління об`єктами державної власності визначає Закон України від 21.09.2006 № 185-V «Про управління об`єктами державної власності» (далі Закон № 185-V). Згідно статті 1 цього Закону управління об`єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб. Як зазначено у частині 1 статті 3 Закону № 185-V одним із об`єктів управління державної власності є державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних капіталів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій. Таким чином у відповідності до положень Закону № 185-V Регіональне відділення Фонду державного майна України по Вінницькій та Хмельницькій областях здійснює функції з управління об`єктами державної власності на території Вінницької області, які під час приватизації не увійшли до статутних капіталів господарських товариств. Спільним наказом Фонду державного майна України та Міністерства економіки України № 908/68 від 19.05.1999 затверджено Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, що зареєстровано в Міністерстві юстиції України 24.06.1999 за № 414/3707. Відповідно до пункту 1.4 згаданого Положення способами управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, зокрема, є передача майна у комунальну власність у порядку, передбаченому Законом України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», та передача майна до сфери управління органів, уповноважених управляти державним майном, або самоврядних організації у порядку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.98 № 1482. Питання щодо передачі державного майна у комунальну власність регулюються Законом України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» та Положенням про порядок передачі об`єктів права державної власності, затвердженого постановою КМУ від 21.09.1998 № 1482 (надалі - Положення). Закон України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» регулює відносини, пов`язані з передачею об`єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об`єктів права комунальної власності у державну власність. Згідно з статтею 3 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» ініціатива щодо передачі об`єктів права державної та комунальної власності може виходити відповідно від органів, уповноважених управляти державним майном, Національної академії наук, інших аналогічних самоврядних організацій, яким передано в користування державне майно (далі - самоврядні організації), місцевих органів виконавчої влади, відповідних органів місцевого самоврядування. Частиною 2 ст. 4 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» визначено, що передача об`єктів з державної у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах здійснюється за наявності згоди відповідних сільських, селищних, міських, районних у містах рад, якщо інше не передбачено законом, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст - за наявності згоди районних або обласних рад, якщо інше не передбачено законом. Положенням про порядок передачі об`єктів права державної власності, затвердженим постановою КМУ від 21.09.1998 № 1482, визначено порядок безоплатної передачі об`єктів права державної власності із сфери управління міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Фонду державного майна, інших державних органів, які відповідно до законодавства здійснюють функції з управління державним майном, об`єднань підприємств, яким делеговано функції з управління майном підприємств і організацій, заснованих на державній власності (далі - органи, уповноважені управляти державним майном), Національної академії наук, галузевих академій наук, інших установ та організацій, яким державне майно передано у безоплатне користування (далі - самоврядні організації), до сфери управління інших органів, уповноважених управляти державним майном, або самоврядних організацій. Пунктом 2 об`єктами передачі згідно з цим Положенням, зокрема, є державне майно, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації, корпоратизації (підпункт «Г»). Відповідно до пункту 3 Положення ініціатива щодо передачі об`єктів права державної власності може виходити відповідно від органів, уповноважених управляти державним майном, або самоврядних організацій. Пунктом 4 Положення передбачено, що передача об`єктів права державної власності здійснюється за рішенням: в) засновника господарського товариства та органу, уповноваженого управляти державним майном, який приймає майно, за погодженням з Фондом державного майна - щодо об`єктів, визначених підпунктом "г" пункту 2 цього Положення; Відповідно до п.7 у разі коли передача державного майна здійснюється за рішенням органів, уповноважених управляти державним майном (органу, уповноваженого управляти державним майном), або самоврядних організацій, пропозиції щодо передачі структурного підрозділу підприємства, нерухомого або іншого окремого індивідуально визначеного (рухомого) майна погоджуються відповідно до пункту 5 цього Положення (залежно від виду майна), а також з Фондом державного майна (крім іншого окремого індивідуально визначеного майна). У пропозиціях зазначаються назва майна, його місцезнаходження, найменування та місцезнаходження підприємства - балансоутримувача, ідентифікаційний код згідно з ЄДРПОУ, стан його приватизації (корпоратизації), найменування органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації. До пропозицій додаються: а) у разі передачі нерухомого або іншого окремого індивідуально визначеного майна підприємства: характеристика об`єкта передачі; техніко-економічне обґрунтування, що містить детальні розрахунки видатків, джерела, за рахунок яких утримуються об`єкти, що передаються, напрями і прогнозовану ефективність їх використання; витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об`єктів, права на які підлягають державній реєстрації; титули будов та витяг з проектно-кошторисної документації, у якому зазначено ступінь будівельної готовності об`єкта незавершеного будівництва; Пунктом 5 Положення передбачено, що пропозиції щодо передачі об`єктів права державної власності, яка здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України, погоджуються ініціатором передачі з: відповідним органом, уповноваженим управляти державним майном, або самоврядною організацією; відповідним органом охорони культурної спадщини - у разі передачі об`єктів культурної спадщини, що є пам`ятками; Антимонопольним комітетом - шляхом отримання дозволу на зазначену передачу у випадках, передбачених законодавством про захист економічної конкуренції; підприємством - у разі передачі закріпленого за ним на праві господарського відання (оперативного управління) майна, крім випадків, коли підприємство розташоване на тимчасово окупованій території України або на території проведення антитерористичної операції; орендодавцем і орендарем - у разі передачі об`єктів, що були передані в оренду у складі єдиних (цілісних) майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів; трудовим колективом підприємства - у разі передачі об`єктів соціальної інфраструктури, споруджених за рахунок коштів цього підприємства, крім випадків, коли підприємство розташоване на тимчасово окупованій території України або на території проведення антитерористичної операції. Згода трудового колективу підприємства подається у формі виписки з протоколу загальних зборів (конференції представників). Апелянт як на підставу для скасування спірного рішення та відсутності в діях Вінницької міської ради бездіяльності посилається саме на п.7 Постанови №1482 та зазначає, що до листа третьої особи від 07.04.2022 не було додано відповідних документів, перелічених в п.7, що позбавляло можливості відповідача винести дане питання на розгляд ради. Проте, колегія суддів вважає зазначені твердження безпідставними, з огляду на те, що перелік документів, передбачений пунктом 7 додається при погодженні з відповідними органами визначеними п.5 Положення. Необхідність подавати такі документи при зверненні до місцевої ради не передбачена наведеними нормативно-правовими актами. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що у листі відповіді міської ради від 13.04.2022 № 01/00/013/114943 повідомлено Регіональне відділення Фонду державного майна України по Вінницькій та Хмельницькій областях на його лист № 05-2/718 від 07.04.2022 про те, що об`єкти нерухомого майна, зазначені у листі як споруди цивільного захисту, у діючих підприємствах використовуються для укриття працівників. Решта споруд знаходяться у незадовільному технічному стані та не відповідають вимогам ст. 32 Кодексу цивільного захисту України. На підставі цього зроблено висновок, що прийняття у комунальну власність Вінницької міської територіальної громади вказаних об`єктів нерухомого майна можливе лише після приведення їх правовстановлюючих документів та технічного стану до вимог чинного законодавства. Тобто, дослідивши зміст вищезазначеної відповіді, колегія суддів звертає увагу, що міська рада не посилалася на пункт 7 Положення №1482. Також колегія суддів вважає безпідставними доводи апелянта щодо неможливості надання згоди на прийняття у власність об`єктів у зв`язку із тим, що об`єкти нерухомого майна не відповідають вищевказаним вимогам, стандартам та нормам, як захисні споруди цивільного захисту, оскільки зазначені твердження не спростовують обставин допущеної бездіяльності та не можуть виправдовувати поведінку суб`єкта владних повноважень в межах цього спору. Колегія суддів звертає увагу, що зазначені обставини відповідачем могли бути предметом обговорення, дискусії чи лягти в основу прийняття рішення на пленарному засіданні сесії міської ради (наприклад рішення про відмову в наданні згоди на прийняття об`єкта в комунальну власність), однак не вважатися мотивами ухилення від належного розгляду такого питання у визначений законом спосіб. Даючи оцінку доводам апелянта про те, що рішенням Виконавчого комітету Вінницької міської ради від 22.12.2016 № 3053 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 21.01.2016 № 91 та визнання таким, що втратило чинність рішення Виконавчого комітету міської ради від 19.05.2016 № 1166 затверджено Стандарт надання адміністративної послуги «Надання згоди на прийняття до комунальної власності об`єктів соціальної, інженерно-транспортної інфраструктури, нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного майна» (код процедури 06-07.00), колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до розділу 1 п. 1.1 Стандарт надання адміністративної послуги «Надання згоди на прийняття до комунальної власності об`єктів соціальної, інженерно-транспортної інфраструктури, нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного майна» (далі - Стандарт) розроблений на виконання Закону України «Про адміністративні послуги» і впорядковує порядок прийняття до комунальної власності об`єктів соціальної, інженерно-транспортної інфраструктури, нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного майна (надалі адміністративна послуга). Розділом 3 Стандарту визначено перелік документів, необхідних для надання (отримання) адміністративної послуги. Розділом 7 Стандарту визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні адміністративної послуги: 7.1. Відсутність всіх необхідних документів. 7.2. Надані документи містять неправдиву інформацію. 7.3. Негативні висновки відповідних департаментів. На переконання апелянта, розгляд звернення регіонального відділення фонду державного майна є зверненням за наданням адміністративної послуги відповідно до такого стандарту, а тому вважає, що оскільки до звернення не було додано переліку документів передбачених розділом 3 Стандарту, існували підстави для відмови у наданні адміністративної послуги передбачені пунктом 7.1 Стандарту. Проте, колегія суддів критично ставиться до зазначених доводів, оскільки відповідачем не було надано відмову у наданні адміністративної послуги, в листі від 13.04.2022 посилання на такий стандарт відсутні. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про адміністративні послуги» дія цього Закону поширюється на суспільні відносини, пов`язані з наданням адміністративних послуг. Статтею 1 Закону України «Про адміністративні послуги» визначено, що у цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні: 1) адміністративна послуга - результат здійснення владних повноважень суб`єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або здійснення обов`язків такої особи відповідно до закону; 2) суб`єкт звернення - фізична особа, юридична особа, яка звертається за отриманням адміністративних послуг; 3) суб`єкт надання адміністративної послуги - орган виконавчої влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, державний реєстратор, суб`єкт державної реєстрації, уповноважені відповідно до закону надавати адміністративні послуги. Згідно із п. 13. ч. 2 ст.

2. Закону України «Про адміністративні послуги» дія цього Закону не поширюється на відносини щодо набуття прав стосовно об`єктів, обмежених у цивільному обігу. Аналізуючи вищенаведені правові норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що посилання відповідача на Розділ 7 Стандарту, яким визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні адміністративної послуги є безпідставними, оскільки в силу п. 13 ч. 2 ст.

2. Закону України «Про адміністративні послуги» дія цього Закону не поширюється на відносини щодо набуття прав стосовно об`єктів, обмежених у цивільному обігу, зокрема, якими на думку суду є об`єкти цивільного захисту. З огляду на вищезазначені обставини, колегія суддів вважає, що питання про надання згоди на прийняття у комунальну власність сховищ з обліковими номерами 00024, 00031, 00101, 00102, 00111, 00117, 00219, 00012, підлягало розгляду міською радою виключно на її пленарному засіданні, із прийняттям відповідного рішення саме депутатським корпусом ради. Натомість, як свідчать матеріали справи та встановлено під час апеляційного розгляду справи, Вінницька міська рада не вносила на розгляд сесії ради та не розглядала на своєму пленарному засіданні відповідного питання. При цьому інформування виконавчим комітетом міської ради про прийняття рішення про недоцільність взяття захисних споруд у комунальну власність міста не є належним способом поведінки органу місцевого самоврядування у спірній ситуації, позаяк вирішення такого роду питань не відноситься до повноважень виконавчих органів ради. Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв`язок цих доказів у їх сукупності колегія суддів приходить до висновку, що не розгляд на пленарному засіданні сесії Вінницької міської ради попередньо ініційованого питання щодо надання згоди на передачу згаданих об`єктів цивільного захисту з державної у комунальну власність всупереч п. 51 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», свідчить про допущення відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, бездіяльності, яка виходячи із обставин справи є протиправною. Відносно обраного прокурором способу захисту інтересів держави, то колегія суддів зазначає наступне. У зв`язку з військовою агресією РФ проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/202, затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово продовжувався. Зокрема, останнім Указом Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" № 757/2022 від 07 листопада 2022 року, затвердженого Законом України № 2738-ІХ від 16 листопада 2022 року, продовжено строк дії воєнного стану в Україна з 05 години 30 хвилин 21 листопада 2022 року строком на 90 діб, тобто до 19 лютого 2023 року. Таким чином як на час виникнення спірних правовідносин так і на дату ухвалення рішення у цій справі на території України діє воєнний стан, правовий режим якого визначається Законом України від 12.05.2015 № 389-VIII. Також загальновідомим є те, що на території України наразі проходять бойові дії та наносяться ракетні удари ворога по об`єктам інфраструктури, промисловим та житловим об`єктам, тобто зберігається реальна загроза для усіх мешканці, в тому числі і міста Вінниці. Статтею 27 Конституції України передбачено прямий обов`язок держави захищати життя людини. Відповідно до статі 4 Кодексу цивільного захисту України цивільний захист це функція держави, спрямована на захист населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій шляхом запобігання таким ситуаціям, ліквідації їх наслідків і надання допомоги постраждалим у мирний час та в особливий період. Як зазначено у статті 21 Кодексу цивільного захисту України громадяни України мають право на забезпечення засобами колективного та індивідуального захисту та їх використання. Отже, на державу покладаються зобов`язання щодо вжиття заходів для створення належних умов з метою захисту життя і здоров`я людей від надзвичайних ситуацій, у тому числі від негативних наслідків ведення бойових дій. А тому вжиття як державою в цілому так і всіма її повноважними органами всіх необхідних дій для забезпечення виконання таких функцій беззаперечно свідчить про актуальність та нагальність вирішення Жмеринською міською радою спірного питання. У зв`язку з чим, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вірним способом захисту інтересів держави шляхом буде зобов`язання Вінницької міської ради розглянути з прийняттям на черговій сесії (пленарному засіданні) рішення про надання згоди або відмову у наданні згоди на передачу з державної у комунальну власність сховищ з обліковими номерами 00024, 00031, 00101, 00102, 00111, 00117, 00219, 00012, які розташовані на території Вінницької міської територіальної громади. Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційних скарг висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що в апеляційній скарзі апелянт просить скасувати ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 22.11.2022 року про відмову в задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду. У відповідності до вимог ст. 293 КАС України, ухвали суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду повністю або частково у випадках, визначених статтею 294 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 294 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. У разі подання апеляційної скарги на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, суд апеляційної інстанції повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню. Як встановлено судом апеляційної інстанції, в даному випадку відповідачем оскаржується ухвала, яка не передбачена в переліку 294 КАС України, тому переглядаючи рішення Вінницького окружного адміністративного суду колегія суддів надає оцінку вказаній ухвалі у своїй постанові. Так, як встановлено з матеріалів справи представник відповідача подала до суду першої інстанції клопотання про залишення позову без розгляду, яке мотивоване тим, що відповідно до положень ст. 53 КАС України та ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор як посадова особа державного правоохоронного органу з метою реалізації встановлених для цього органу конституційних функцій вправі звертатися до адміністративного суду із позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів громадянина чи держави, але не на загальних підставах, право на звернення за судовим захистом яких гарантовано кожному (стаття 55 Конституції України), а тільки тоді, коли для цього були виняткові умови, і на підставі визначеного законом порядку такого звернення. Даючи оцінку наявності чи відсутності підстав для залишення адміністративного позову без розгляду, колегія суддів зазначає наступне. Пунктом 3 ч. 3 ст. 44 КАС України передбачено, що учасники справи мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб. Тому, слід враховувати, що згідно вимог п. 3 ч. 3 ст. 44 КАС України, позивачу, як ініціатору процесу, законодавцем надано широке коло процесуальних прав щодо можливості подання заяв та клопотань, які він може використовувати на власний розсуд, не допускаючи при цьому зловживань. Клопотання про залишення без розгляду позову, є одним із різновидів таких заяв та клопотань. Відповідно до частини третьої статті 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У Законі України «Про прокуратуру» закріплено вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді у некримінальних провадженнях. Відповідно до частини третьої статті 23 цього Закон прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави». Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99). Ці міркування Конституційний Суд України зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак, висловлене Судом розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Відтак, на переконання колегії суддів, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, від 19 вересня 2019 року у справі № 815/724/15, від 28 січня 2021 року у справі № 380/3398/20, від 5 жовтня 2021 року у справі № 380/2266/21, від 2 грудня 2021 року у справі № 320/10736/20, від 23 грудня 2021 року у справі № 0440/6596/18 та від 1 червня 2022 року у справі № 260/1815/21. Суспільний (публічний) інтерес є оціночним поняттям, що охоплює широке і водночас чітко не визначене коло законних та таких, що ґрунтуються на моральних засадах, інтересів, які складають певну сукупність приватних інтересів або важливі для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби та відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб`єктами владних повноважень (суб`єктами публічної адміністрації); це поняття не піддається однозначній кваліфікації (визначенню), а тому наявність суспільних (публічних) інтересів повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку. Інтереси держави, за загальним правилом, охоплюють собою і суспільні (публічні) інтереси, оскільки основне покликання держави (стаття 3 Конституції України гарантує те, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави) - це максимально забезпечувати інтереси всіх соціальних груп для досягнення в суспільстві справедливості як найвищого блага. Особливість суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже не можливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов`язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб`єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура. Так, згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу. Відповідно до частини четвертої статті 53 КАС України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу. Системне тлумачення вказаних приписів дозволяє дійти висновку, що стаття 53 КАС України вимагає вказувати в адміністративному позові, скарзі чи іншому процесуальному документі докази на підтвердження підстав заявлених позовних вимог із зазначенням, у чому саме полягає порушення інтересів держави, та обставини, що зумовили необхідність їх захисту прокурором. Отже, подаючи позов до адміністративного суду в порядку, передбаченому частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», відповідний прокурор повинен мотивувати та довести допустимими та достатніми доказами наявність: - суб`єктної складової: відсутність жодного суб`єкта владних повноважень, який має законодавчо визначену компетенцію подати відповідний позов, або відмову чи бездіяльність цього суб`єкта щодо звернення з таким позовом (цьому повинно передувати офіційне звернення прокурора до такого суб`єкта з проханням подати позов); суд вирішує питання щодо доцільності залучення такого суб`єкта, зокрема, як третьої особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору); - об`єктивної складової: наявність порушення законних інтересів держави або загрози порушення інтересів держави; загроза порушення інтересів держави (часткова відсутність предмету позову на момент звернення до суду при встановленні судом факту того, що дії або бездіяльність відповідача у справі дають підстави стверджувати про реальну загрозу вчинення порушення у майбутньому) та дозволяє прокурору звертатися з таким превентивним позовом, зокрема, для запобігання у майбутньому вчинення відповідними суб`єктами порушень вимог законодавства. Цей висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 1 червня 2022 року у справі № 260/1815/21. У справі, що розглядається, прокурор в адміністративному позові зазначив, що захисту полягають інтереси держави, а саме - інтереси територіальної громади м.Вінниці, порушення яких зумовлено протиправною бездіяльністю Вінницької міської ради щодо не прийняття у комунальну власність захисних споруд цивільного захисту. Тобто прокурор стверджує порушення інтересів територіальної громади м. Вінниці у зв`язку з відсутністю у достатній кількості захисних споруд цивільного захисту для захисту населення в умовах воєнного стану та небажання місцевої ради розглянути питання про можливість передачі їх у комунальну власність для подальшого належного утримання та використання для захисту мирного населення. Колегія суддів звертає увагу, що у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що прокурор може представляти інтереси територіальної громади і це є сумісним з вимогами частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Стосовно наявності підстав, визначених частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», для представництва прокурором інтересів держави у суді у справі, що розглядається, колегія суддів зазначає наступне. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16, погоджуючись з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, зазначила, що за змістом частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу. Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно. Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, зокрема, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. Велика Палата Верховного Суду (зокрема, у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16, від 8 жовтня 2019 року у справі № 920/447/18, від 17 лютого 2021 року у справі № 813/1009/17 та від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19) сформулювала низку правових висновків стосовно застосування статті 23 Закону України «Про прокуратуру» під час визначення судами наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави у суді: - таке право виникає у разі наявності органу, уповноваженого здійснювати захист інтересів держави у спірних правовідносинах, за умови, якщо таким органом не вживаються заходи для належної реалізації своїх повноважень або вживаються не у повній мірі (такий орган не звертається до суду з відповідним позовом, не застосовує свої владні повноваження для самостійного вирішення спірної ситуації, ухиляється від сплати судового збору тощо); - прокурор у позовній заяві, апеляційній чи касаційній скарзі має обґрунтувати наявність підстав для звернення до суду, однак незгода суду з наведеним у позовній заяві обґрунтуванням прокурора, як і неподання прокурором доказів відсутності органів влади, які мають повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, не є підставою для залишення позову без розгляду; - якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. КАС України також встановлені певні обмеження, спрямовані на подачу прокуратурою безпідставних позовів, зокрема: 1) право суду повернути позовну заяву позивачеві, якщо відсутні підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави або для звернення до суду особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи (стаття 169); 2) право суду щодо постановлення окремої ухвали у випадку неналежного виконання професійних обов`язків (в тому числі якщо підписана прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства прокурором, яка надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора (стаття 249); 3) обов`язок органів прокуратури сплачувати судовий збір на загальних підставах (стаття 139). Верховний Суд звернув увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор у позовній заяві вказав на те, що у спірних правовідносинах фактично відсутній орган, який може контролювати місцеву раду. Адже відповідно до ч.4 ст.55 КАС України, територіальна громада бере участь у справі через відповідний орган місцевого самоврядування. Разом з тим, суд звертає увагу, що прокурор визначив Вінницьку міську раду відповідачем у цій справі, оскільки стверджує про бездіяльність органу місцевого самоврядування. З огляду на це, судом не встановлено органу, до повноважень якого відноситься здійснення контролю за Вінницькою міською радою, у тому числі шляхом звернення до суду з позовом про визнання протиправними рішень, дій або бездіяльності цього органу у спірних правовідносинах. Стосовно права на звернення до суду з позовом до органу місцевого самоврядування, суд враховує, що особливістю органів місцевого самоврядування як суб`єктів владних повноважень є те, що кожен із таких суб`єктів, з урахуванням положень Конституції України, є самостійним, автономним і не перебуває у підпорядкуванні жодного органу. Отже, позови прокурора до органу місцевого самоврядування, за загальним правилом, подаються з такої підстави, як відсутність суб`єкта, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. У такій категорії справ орган прокуратури повинен лише довести, що оскаржуваним рішенням, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень завдано шкоду інтересам держави. При цьому інтереси держави, у тому числі, охоплюють інтереси мешканців територіальної громади, зокрема, у таких сферах, як цивільний захист населення. Аналогічний висновок викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 810/3894/17, від 28 січня 2021 року у справі № 380/3398/20, від 20 липня 2021 року у справі № 480/3093/20, від 5 жовтня 2021 року у справі № 380/2266/21, від 18 грудня 2021 року у справі № 804/3740/18, від 2 грудня 2021 року у справі № 320/10736/20, від 23 грудня 2021 року у справі № 0440/6596/18, від 5 травня 2022 року у справі № 320/6514/18. Верховний Суд у постанові від 31 березня 2021 року у справі № 922/3272/18 дійшов висновку про те, що захист інтересів держави в особі територіальної громади міста має здійснювати відповідна міська рада, проте у разі, коли саме цей орган місцевого самоврядування прийняв рішення, яке є незаконним та порушує інтереси держави в особі територіальної громади міста, правомірним є звернення до суду прокурора та визначення міської ради відповідачем; іншого органу місцевого самоврядування, який би міг здійснити захист інтересів держави в особі територіальної громади міста, не існує. Такий висновок Верховного Суду можливо застосувати і до правовідносин, які стосуються бездіяльності органу місцевого самоврядування. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 жовтня 2019 року у справі № 920/447/18 наголосила, що бездіяльність міської ради щодо захисту законних інтересів територіальної громади свідчить про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави. Отже, звернення прокурора до суду у порядку адміністративного судочинства у цій справі слугує меті захисту суспільного інтересу у такій важливій сфері, як цивільний захист населення, особливо враховуючи умови воєнного стану в Україні. А тому за відсутності державного органу, уповноваженого на звернення з відповідним позовом до суду, прокурор, звертаючись до суду з цим позовом, діяв відповідно до вимог статті 53 КАС України та частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру». При цьому суд враховує, що згідно з Рекомендацією CM/Rec (2007)4 Комітету Міністрів державам-членам щодо місцевих та регіональних державних послуг (прийнята Комітетом Міністрів 31 січня 2007 року на 985-му засіданні заступників міністрів) місцеві органи влади повинні застосувати таку форму управління, яка забезпечує найкращий баланс усіх законних інтересів та ефективну діяльність, зокрема, з точки зору соціальної солідарності, захисту навколишнього середовища та ефективного використання території. Враховуючи наведені обставини, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача в частині скасування ухвали Вінницького окружного адміністративного суду від 22 листопада 2022 року не підлягає задоволенню. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справі "Ґарсія Руіз проти Іспанії" (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, де Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід. Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, з дослідженням усіх основних питань, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Відповідно до вимог ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України. Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу Вінницької міської ради залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 01 лютого 2023 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Постанова суду складена в повному обсязі 08 травня 2023 року. Головуючий Гонтарук В. М. Судді Біла Л.М. Матохнюк Д.Б.