Постанова 4851 № 480/5122/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 квітня 2023 р.Справа № 480/5122/22 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Подобайло З.Г., Суддів: Григорова А.М. , Бартош Н.С. , за участю секретаря судового засідання Шаповал В.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Управління Державної міграційної служби України в Сумській області на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 07.09.2022, головуючий суддя І інстанції: О.В. Соп`яненко, м. Суми, повний текст складено 27.09.22 по справі № 480/5122/22 за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання протиправним та скасування рішення, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулась до Сумського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області, в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 04.07.2022 року №5 «Про скасування дозволу на імміграцію в Україну», яким скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 08.11.2006 року ОСОБА_1 , та видану на підставі цього дозволу посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 08.11.2006 року; стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Сумській області на користь ОСОБА_1 992,40 грн. витрат на сплату судового збору. Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 07.09.2022 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 04 липня 2022 року № 5 про скасування ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну від 08 листопада 2006 року та посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 08 листопада 2006 року. Стягнуто на користь ОСОБА_2 за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Сумській області судовий збір, сплачений при зверненні до суду у розмірі 992 грн. 40 коп. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Управління Державної міграційної служби України в Сумській області подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 07.09.2022 року та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що громадянка Російської Федерації ОСОБА_1 отримала дозвіл на імміграцію в Україну 08.11.2006 НОМЕР_5 разом з неповнолітнім сином - громадянином Російської Федерації ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ) на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» та 08.11.2006 на підставі вказаного дозволу була документована безстроковою посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 , виданою УМВС України в Сумській області. Зазначає, що позивачка є дочкою іммігрантки (мати - громадянка Російської Федерації ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 14.03.2006, свідоцтво про народження серії НОМЕР_3 від 04.11.1981). Вказує, що у матеріалах справи виявлені порушення дотримання вимог законодавства України з питань імміграції, а саме: дозвіл на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» надається в межах квоти імміграції: батькам, чоловіку (дружині) іммігранта та їх неповнолітнім дітям, проте заявниця на дату звернення (18.01.2006) із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну була повнолітньою (25 років). Стверджує, що на підставі рішення Липоводолинського районного суду Сумської області від 30.06.2021 (справа № 581/332/21) до актового запису про народження ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , внесені зміни в частині відомостей про батька дитини - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , громадянина України; змінено прізвище дитини з « ОСОБА_7 » на « ОСОБА_8 », змінено по-батькові з « ОСОБА_9 » на « ОСОБА_10 ». На підставі рішення суду 09.11.2021, відділом ЗАЦС Іскітимського району управління у справах ЗАЦС Новосибірської області було видане повторне свідоцтво про народження серії НОМЕР_4 ). Зауважує, що 02.06.2022 ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 , набув громадянства Україна на підставі частини другої статті 11 Закону України «Про громадянство України» - довідка про реєстрацію громадянином України № 89 від 02.06.2022. Вказує, що станом на 08.11.2006 позивачка не мала законних підстав для імміграції в Україну, тому рішення УДМС у Сумській області від 04.07.2022 №5 про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 та її неповнолітньому сину ОСОБА_3 вважає законним та таким, що не підлягає скасуванню. Учасники справи про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги були повідомлені заздалегідь та належним чином. ОСОБА_1 подала до суду заяву про розгляд справи без участі позивачки та її представника. Проти задоволення апеляційної скарги заперечує, оскільки доводи апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують та не свідчать про порушення норм матеріального чи процесуального права. Вказує, що доводи апелянта не дають підстав для незастосування до спірних правовідносин норм права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18.11.2019 року у справі №820/5953/16 та від 18.04.2018 у справі №820/2262/17. Представник Управління Державної міграційної служби України в Сумській області в судовому засіданні підтримував доводи поданої ним апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції задовольнити вимоги у повному обсязі. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_2 , до зміни прізвища - ОСОБА_7 , є громадянкою Російської Федерації, прибула в Україну разом з неповнолітнім сином (а.с. 11, 13, 14). 08.11.2006 отримала дозвіл на імміграцію в Україну та посвідку на постійне проживання в Україні (а.с. 85, 86). З того часу проживала с. Колядинець Липоводолинського району Сумської області. У 2013 році придбала у власність будинок та земельну ділянку у вказаному населеному пункті (а.с. 21-26). ІНФОРМАЦІЯ_4 народила дочку. 14.05.2021 уклала шлюб з громадянином України ОСОБА_6 , який відповідно до рішення суду від 30.06.2021 оголошений усиновлювачем дітей позивачки (а.с. 12, 16-19). У зв`язку з усиновленням громадянином України, син позивачки ОСОБА_3 набув громадянство України з 02.08.2021, що підтверджується довідкою УДМС України в Сумській області (а.с. 32). У зв`язку зі зміною прізвища після укладення шлюбу позивачка у грудні 2021 року звернулась до Недригалівського сектору УДМС України в Сумській області для зміни посвідки на постійне проживання, у чому їй відмовлено рішенням відповідача (а.с. 62). Крім того, відповідачем проведено перевірку, за наслідками якої рішенням від 04.07.2022 №5 скасовано виданий ОСОБА_1 та її неповнолітньому сину ОСОБА_11 дозвіл на імміграцію в Україну від 08.11.2006. Цим же рішенням скасовано посвідку на постійне проживання, видану на підставі дозволу на імміграцію. З копії рішення вбачається, що дозвіл на імміграцію відповідачем скасовано на підставі п.6 ч.1 ст.12 Закону Україна "Про імміграцію", а посвідку на постійне проживання на підставі пп.1 п.64, пп.4 п.72 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною, знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №321 від 25.04.2018 (а.с. 66). Не погодившись із таким рішенням відповідача, позивачка звернулась до суду з даним позовом. Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання майже через шістнадцять років після їх видачі, зобов`язання залишити територію України є непропорційним втручанням у права ОСОБА_2 , що набуті нею та її неповнолітнім на той момент сином на підставі дозволу на імміграцію. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог, з огляду на наступне. Приписами ч.2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною 1 ст.26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України. Правовідносини між позивачкою та міграційними органами України на момент звернення позивачки за отриманням дозволу на імміграцію та надання компетентним органом такого дозволу з видачею посвідки на проживання в Україні регулювалися Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" №3929-ХІІ від 04.02.1994 року, а також Законом України "Про імміграцію" №2491-ІІІ від 07.06.2001 року (в редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин). Так, згідно зі ст.2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов`язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Статтею 3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання. Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України № 2491-ІІІ від 07.06.2001 року "Про імміграцію". Відповідно до абз. 2, 5 ст.1 Закону України "Про імміграцію" імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію. Статтею 6 Закону України "Про імміграцію" визначено повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції і підпорядкованих йому органів. Так, за приписами п.п. 2, 3 ч.1 ст.6 Закону України "Про імміграцію" спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні; приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються. Стаття 9 Закону України "Про імміграцію" встановлює умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання дозволу на імміграцію. Так, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем їх проживання. Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою. Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я. Вимога пункту 5 не поширюється на осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону. У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається. Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання. З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен був подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж не надання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймалась та, як слідство, дозвіл на імміграцію та посвідка на проживання в Україні не видавалась. Статтями 10, 11 зазначеного Закону передбачено, що дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України. Положення пунктів 1, 3 не поширюються на осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону. Особі, яка перебувала на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видавав посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви. З наведених норм вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання. Під час судового розгляду справи встановлено, що громадянка Російської Федерації ОСОБА_1 отримала дозвіл на імміграцію в Україну 08.11.2006 року НОМЕР_5 разом з неповнолітнім сином - громадянином Російської Федерації ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ) на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» та 08.11.2006 на підставі вказаного дозволу була документована безстроковою посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 , виданою УМВС України в Сумській області (а.с. 85, 86). Отже, при прийнятті рішення про надання позивачці дозволу на імміграцію в Україні суб`єкт владних повноважень проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивачки та керуючись Законом України "Про імміграцію" та Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію позивачці не виявив, у зв`язку з чим було надано посвідку на постійне проживання в Україні, терміном дії безстроково. Відповідно до ст.12 Закону України "Про імміграцію" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України. Колегія суддів зазначає, що Законом України "Про імміграцію" встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого встановлено, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта. Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постановах від 27.09.2019 року №815/3420/17 та №820/285/17, від 13.11.2019 року у справі №815/3651/17 та від 22.01.2020 року у справі №802/1432/17-а. Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що дозвіл на імміграцію відповідачем скасовано на підставі п.6 ч.1 ст.12 Закону Україна "Про імміграцію", а посвідку на постійне проживання на підставі пп.1 п.64, пп.4 п.72 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною, знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №321 від 25.04.2018 (а.с. 66). Отже, у рішенні, яке оскаржується, відповідач посилається лише на п.6 ч.1 ст.12 Закону Україна "Про імміграцію", тобто підстава скасування дозволу на імміграцію, що виданий позивачці, ним взагалі не зазначена. Відповідно до висновку відповідача, у ході перевірки відповідачем встановлено, що дозвіл на імміграцію позивачці та її неповнолітньому сину було надано на підставі п.6 ч.2 ст.4 Закону України "Про імміграцію", за яким дозвіл надається батькам, чоловіку (дружині) іммігранта та їх неповнолітнім дітям. На момент звернення з заявою про надання дозволу в Україні як іммігрантка з Російської Федерації проживала мати позивачки - ОСОБА_5 . На момент звернення ОСОБА_2 була повнолітньою та отримала дозвіл у відповідності до наведених норм закону безпідставно (а.с. 64, 65). Колегія суддів зазначає, що з моменту документування позивачки посвідкою на постійне проживання, не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтування скасування дозволу на імміграцію. Відповідач у справі зазначені обставини не наводить і документально не підтверджує. Як було зазначено, позивачка отримала дозвіл на імміграцію у 2006 році. Після цього проживала в Україні. У заяві на отримання дозволу на імміграцію позивачкою було зазначено дату народження. До заяви додано копії паспорта, свідоцтва про народження дитини, військового квитка (а.с. 54-60). При прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію та на його підставі посвідки на постійне проживання у органу влади не могло виникнути сумнівів стосовно досягнення позивачкою повноліття. Відповідачем по справі, на підставі висновку вирішено скасувати дозвіл на імміграцію в Україну позивачки та її неповнолітнього сина відповідно до вимог п.6 ч.1 ст.12 Закону України "Про імміграцію". Проте, відповідачем не надано доказів, які б свідчили про наявність обставин, передбачених п.6 ч.1 ст.12 Законом України "Про імміграцію" та були б підставою для скасування наданого позивачці дозволу на імміграцію. Відповідачем також не надано доказів існування інших підстав для скасування наданого позивачці дозволу на імміграцію, які передбачені ст.12 Закону України "Про імміграцію". Отже, відповідачем не доведено та до матеріалів справи не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивачки на території України з`явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені ст. 12 Закону України "Про імміграцію". Також, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що вирішуючи питання про скасування позивачці та її неповнолітньому сину дозволу на імміграцію, відповідач не перевірив факт наявності сталих родинних відносин позивачки, кровного споріднення, сімейних відносин та постійного місця проживання останніх, зокрема, сімейний стан, перебування на утриманні неповнолітніх дітей, які є громадянами України. Тобто, у спірних правовідносинах відповідачем не було дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивачки і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивачки. Скасування цього дозволу, а не його зміна або скасування з прийняттям нового рішення, без врахування обставин, які існують, суттєво порушує права позивачки. Такими наслідками відповідно до ст.13 Закону України «Про імміграцію» є обов`язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа яка не виїхала протягом місяця підлягає видворенню в порядку передбаченому законодавством. Крім того, згідно ст.14 цього Закону, особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію. Вирішуючи спірні правовідносини, колегія суддів вважає за необхідне застосувати положення ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Згідно судової практики ЄСПЛ: для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання (постанова по справі МакМайкл проти Сполученого Королівства (McMichael v. United Kingdom) від 24.02.1995 р., Series A, № 307, р. 55, § 86). Таким чином, втручання органу державної влади в сімейне життя позивачки є неправомірним, під час прийняття рішення не враховувалась наявність неповнолітніх дітей та їх законне право на проживання разом з батьками. Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постановах від 18.11.2019 року у справі №820/5953/16, від 17.03.2020 року у справі №821/505/16, від 26.05.2020 року у справі №815/6555/16. Крім того, згідно положень статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту. З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання майже через шістнадцять років після їх видачі, зобов`язання залишити територію України є непропорційним втручанням у права ОСОБА_2 , що набуті нею, та її неповнолітнім на той момент сином на підставі дозволу на імміграцію. При цьому, відповідачем взагалі не взято до уваги, що ОСОБА_3 є громадянином України. Посилання апеляційної скарги відповідача на те, що станом на 08.11.2006 року позивачка не мала законних підстав для імміграції в Україну, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки при прийнятті рішення про надання позивачці дозволу на імміграцію в Україні суб`єкт владних повноважень проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивачки та у нього не могло виникнути сумнівів стосовно досягнення нею повноліття. Надалі, не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтування скасування дозволу на імміграцію. Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень. Відповідач, як суб`єкт владних повноважень, на якого покладено обов`язок щодо доказування правомірності власних дій, ані під час розгляду справи у суді першої інстанції, ані під час її апеляційного перегляду не довів належними та допустимими доказами правомірність власного рішення, яке є предметом оскарження позивачкою. З урахуванням викладеного вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення вимог позову. Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Згідно із ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29). Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції. Доводи апеляційної скарги не містять належних та обґрунтованих міркувань, які б спростовували висновки суду першої інстанції. В апеляційній скарзі також не наведено інших міркувань, які б не були предметом перевірки судом першої інстанції та щодо яких не наведено мотивів відхилення наведених аргументів. Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийняте на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу залишити без задоволення. Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 07.09.2022 по справі № 480/5122/22 залишити без змін. . Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) А.М. Григоров Н.С. Бартош Повний текст постанови складено 17.04.2023 року