Постанова КЦС ВС № 199/8279/16-ц

Постанова Іменем України 05 квітня 2023 року м. Київ справа № 199/8279/16-ц провадження № 61-13873св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - прокуратура Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, відповідачі: ОСОБА_1 , товариство з обмеженою відповідальністю «Ренессанс-Клуб», треті особи: комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Лівобережжя», товариство з обмеженою відповідальністю «Регіонінвестгрупп», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради на постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Деркач Н. М., Куценко Т. Р., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2016 року перший заступник прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради (далі - прокурор, Дніпровська міськрада відповідно) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , товариства з обмеженою відповідальністю «Ренессанс-Клуб» (далі -ТОВ «Ренессанс-Клуб»), треті особи: комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Лівобережжя» (далі - КЖЕП «Лівобережжя»), товариство з обмеженою відповідальністю «Регіонінвестгрупп» (далі - ТОВ «Регіонінвестгрупп»), про витребування майна. Позовні вимоги мотивовано тим, що в ході здійснення представницьких повноважень прокуратурою області встановлено факт безпідставного вибуття з комунальної власності територіальної громади м. Дніпро об`єктів нерухомого майна шляхом їх відчуження на користь приватних підприємств, в тому числі нежитлового приміщення № 4, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Дніпропетровської обласної ради від 23 жовтня 2003 року № XXIV «Про підвищення ефективності управління майном спільної власності територіальних громад області» в частині передачі обласних комунальних підприємств до власності територіальної громади м. Дніпропетровська затверджено розпорядження Голови Дніпропетровської обласної ради від 18 серпня 2003 року № 159-р «Про передачу із спільної власності територіальних громад області до територіальної громади м. Дніпропетровська цілісного майнового комплексу обласного житлово-комунального підприємства «Лівобережжя». На підставі розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 18 серпня 2003 року № 159-р рішення Дніпропетровської обласної ради від 23 жовтня 2003 року № 232-10/XXIV, відділом Дніпропетровського міського управління юстиції 07 травня 2013 року проведено державну реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення № 4 за адресою: АДРЕСА_1 . На виконання Програми реформування та розвитку житлово-комунального господарства міста, рішенням Дніпропетровської міськради від 02 березня 2011 року № 16-9 об`єкти нерухомого майна з балансу комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, зокрема КЖЕП «Лівобережжя» передано на баланс комунального підприємства «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» (далі - КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю»). Вказане обґрунтовувалося реорганізацією комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, необхідністю забезпечення ефективності управління комунальним майном та пов`язувалось з визначенням єдиного підприємства наділеного повноваженнями з управління комунальним майном та корпоративними правами територіальної громади міста в особі КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю». Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2012 року відкрито провадження у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя». Проте на час відкриття провадження у справі про банкрутство рішення сесії Дніпропетровської міськради від 02 березня 2011 року № 16/9 КЖЕП «Лівобережжя» в повному обсязі виконано не було, внаслідок чого нерухоме майно обліковувалося на балансі підприємства за відсутності правових підстав. Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 14 серпня 2012 року у справі № 38/5005/6636/2012 КЖЕП «Лівобережжя» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Ліквідатором КЖЕП «Лівобережжя» призначено арбітражного керуючого Барановського О. М., яким у порушення чинного законодавства та рішенням Дніпропетровської міськради з питань управління об`єктами комунальної власності, нежитлове приміщення № 4 за адресою: АДРЕСА_1 з метою продажу було включено до ліквідаційної маси підприємства-банкрута, а в подальшому реалізовано шляхом проведення Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» торгів з продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 350,6 кв. м, оформлених протоколом від 27 грудня 2012 року № 26, переможцем яких визначено ТОВ «Регіонінвестгрупп». На підставі протоколу № 26 проведення біржових торгів з купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1 04 червня 2013 року між КЖЕП «Лівобережжя» та ТОВ «Регіонінвестгрупп» було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 350,6 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 765, внесені відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя» Дніпропетровської міськради задоволено скаргу прокуратури області на дії ліквідатора та визнано неправомірними його дії щодо включення до ліквідаційної маси банкрута ряду об`єктів нерухомого майна комунальної власності, продажу їх з відкритих біржових торгів та визнано недійсними договори купівлі-продажу укладені на їх підставі. Зокрема, вказаним рішенням суду визнано неправомірними дії ліквідатора КЖЕП «Лівобережжя» арбітражного керуючого Барановського О. В. щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 та продажу його з відкритих біржових торгів, визнано недійсними результати біржових торгів, проведених 27 грудня 2012 року Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» з продажу зазначеного нерухомого майна, оформлених протоколом від 27 грудня 2012 року № 26, визнано недійсним договір купівлі-продажу від 04 червня 2013 року № 765, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В., укладений між ліквідатором-арбітражним керуючим ОСОБА_2 та ТОВ «Регіонінвестгрупп» з відчуження цього нежитлового приміщення. Однак 51/100 частини вказаного нерухомого майна ТОВ «Регіонінвестгрупп» було відчужено на користь ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 02 липня 2013 року № 2644, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Батовою Л. Г., та 49/100 частини вказаного нерухомого майна ТОВ «Регіонінвестгрупп» на користь ТОВ «Ренессанс-Клуб» за договором купівлі-продажу від 25 липня 2016 року № 6247, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М. Враховуючи, що договір купівлі-продажу від 04 червня 2013 року № 765, за яким ТОВ «Регіонінвестгрупп» набуло право власності на спірний об`єкт нерухомого майна визнано недійсним, вказане свідчить про вибуття майна поза волею власника. Оскільки спірне нерухоме майно було відчужене ТОВ «Регіонінвестгрупп», Дніпропетровська міська рада як власник спірного майна, яке вибуло з власності поза її волею, має право на його витребування шляхом пред`явлення віндикаційного позову на підставі статті 388 ЦК України. Посилаючись на вищевикладене, позивач просив витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпропетровської міськради 51/100 частини нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 вартістю 163 740 грн, а також витребувати з незаконного володіння ТОВ «Ренессанс-Клуб» на користь територіальної громади в особі Дніпропетровської міськради 49/100 частини нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 вартістю 293 770 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 лютого 2018 року позов прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради задоволено. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпропетровської міської ради 51/100 частини нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 вартістю 163 740,00 грн, а також витребувано з незаконного володіння ТОВ «Ренессанс-Клуб» на користь територіальної громади в особі Дніпропетровської міської ради 49/100 частини нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 вартістю 293 770,00 грн. Суд першої інстанції керувався тим, що спірне нежитлове приміщення вибуло з власності територіальної громади м. Дніпро в особі Дніпропетровської міськради поза волею власника, тому наявні підстави для повернення цього майна шляхом його витребування від добросовісних набувачів. Короткий зміст судових рішень апеляційної і касаційної інстанцій Постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 лютого 2018 року скасовано в частині задоволення позовних вимог Прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ТОВ «Ренессанс-Клуб» про витребування майна. Провадження у справі в цій частині закрито. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 51/100 частини нежитлового приміщення № 4 за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки спірне нежитлове приміщення вибуло з власності територіальної громади м. Дніпро в особі Дніпровської міськради поза волею власника на підставі недійсного правочину. Позовні вимоги прокурора до відповідача юридичної особи - ТОВ «Ренессанс-Клуб» з урахуванням суб`єктного складу сторін мають розглядатися в порядку господарського судочинства. Постановою Верховного Суду від 22 квітня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року в частині позовних вимог прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна скасовано і направлено справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності ОСОБА_1 , належним чином не повідомивши останню про дату, час та місце судового засідання, що є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, однак апеляційний суд на зміст положення пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України уваги не звернув. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 лютого 2018 року скасовано в частині витребування майна ОСОБА_1 та у задоволенні позовних вимог в цій частині відмовлено. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у відповідача як добросовісного набувача на користь Дніпропетровської міської ради призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, за таких обставин оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову до ОСОБА_1 про витребування майна. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі керівник Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Дніпровської міської радипросить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції статей 387, 388 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 199/7377/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 522/11473/15, від 03 червня 2020 року у справі № 707/584/17. Касаційна скарга мотивована тим, що у разі якщо відчуження майна мало місце два і більше разів після укладення правочину, який в подальшому визнано недійсним, таке майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, як від добросовісного набувача шляхом подання віндикаційного позову на підставі частини першої статті 388 ЦК України. ОСОБА_1 не позбавлена можливості вимагати від особи, яка продала їй спірне приміщення повернення коштів сплачених за договором купівлі-продажу на підставі статті 661 ЦК України. З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судами обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці Європейського суду з прав людини. Відзив на касаційну скаргу У листопаді 2020 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови. Зазначає, що при вирішенні спору суд апеляційної інстанції врахував висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц (провадження 61-35744св18), чим виконав вимоги частини четвертої статті 263 ЦПК України, а тому порушень норм чинного законодавства судом апеляційної інстанції допущено не було. Витребування у відповідача спірного нерухомого майна покладе на неї надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою грошових коштів. У грудні 2020 року від Дніпровської міської ради надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому міська рада просила задовольнити касаційну скаргу прокурора. У лютому 2021 року від ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення, в яких вона зазначає, що прокурор не мав відповідних повноважень на представлення інтересів Дніпровської міської ради. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 08 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2021 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 461/12525/15-ц. Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2023 року поновлено касаційне провадження у справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Дніпропетровської обласної ради від 23 жовтня 2003 року № 232-10/XXIV «Про підвищення ефективності управління майном спільної власності територіальних громад області» в частині передачі обласних комунальних підприємств до власності територіальної громади м. Дніпропетровська затверджено розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради № 159-р від 18 серпня 2003 року «Про передачу із спільної власності територіальних громад області до територіальної громади м. Дніпропетровська цілісного майнового комплексу обласного житлово-комунального підприємства «Лівобережжя». Рішенням Дніпропетровської міської ради від 19 листопада 2003 року № 11/13 «Про прийняття у комунальну власність територіальної громади міста обласних житлово-комунальних підприємств «Південне», «Центральний», «Лівобережжя», до комунальної власності прийнято житлово-комунальне підприємство «Лівобережжя» з майном, будівлями і спорудами, що перебували на його балансі, відповідно до акту приймання-передачі від 18 серпня 2003 року. Відповідно до підпункту 2.1 рішення Дніпропетровської міської ради від 19 листопада 2003 року №11/13 комітету комунальної власності міської ради доручено внести зміни до установчих документів комунального підприємства відповідно до чинного законодавства. Наказом комітету комунальної власності міської ради від 17 лютого 2004 року № 15-КВ було затверджено нову редакцію статуту КЖЕП «Лівобережжя» Дніпропетровської міської ради, перереєстрованого Виконкомом Дніпропетровської міської ради 25 лютого 2004 року, реєстраційна справа № 04052092Ю0040072. На підставі розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 18 серпня 2003 року № 159-р та рішення Дніпропетровської обласної ради від 23 жовтня 2003 року №232-10/ХХІУ, відділом Дніпропетровського міського управління юстиції 07 травня 2013 року проведено державну реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення № 4 на АДРЕСА_1 . На виконання програми реформування та розвитку житлово-комунального господарства міста, рішенням Дніпропетровської міської ради від 02 березня 2011 року № 16/9 об`єкти нерухомого майна з балансу комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, зокрема, КЖЕП «Лівобережжя» передано на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю». Вказане обґрунтовувалось реорганізацією комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, необхідністю забезпечення ефективності управління комунальним майном та пов`язувалось з визначенням єдиного підприємства наділеного повноваженнями з управління комунальним майном та корпоративними правами територіальної громади міста в особі КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю». Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2012 року було відкрито провадження у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя». На час відкриття провадження у справі про банкрутство рішення сесії Дніпропетровської міської ради від 02 березня 2011 року №16/9 КЖЕП «Лівобережжя» в повному обсязі виконано не було, внаслідок чого нерухоме майно обліковувалося на балансі підприємства за відсутності правових підстав. Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 14 серпня 2012 року у справі № 38/5005/6636/2012 КЖЕП «Лівобережжя» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. На підставі вказаної постанови ліквідатором КЖЕП «Лівобережжя» призначено арбітражного керуючого Барановського О. М., яким, всупереч нормам чинного законодавства та рішенням Дніпропетровської міської ради з питань управління об`єктами комунальної власності, нежитлове приміщення АДРЕСА_1 з метою продажу було включено до ліквідаційної маси підприємства-банкрута, а в подальшому реалізовано шляхом проведення Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» торгів з продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , загальною площею 350,6 кв. м, оформлених протоколом від 27 грудня 2012 року № 26, та переможцем яких визначено ТОВ «Регіонінвестгрупп». На підставі протоколу № 26 проведення біржових торгів з купівлі-продажу нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 , 04 червня 2013 року між КЖЕП «Лівобережжя» та ТОВ «Регіонінвестгрупп» укладено договір купівлі-продажу зазначеного нежитлового приміщення. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В. та зареєстровано в реєстрі за № 765, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 02 липня 2013 року між ТОВ «Регіонінвестгрупп» та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, відповідно до умов якого остання придбала 51/100 частину нежитлового приміщення АДРЕСА_1 . 25 липня 2016 року між ТОВ «Регіонінвестгрупп» та ТОВ «Ренессанс-Клуб» укладено договір купівлі-продажу, за яким ТОВ «Регіонінвестгрупп» відчужило на користь ТОВ «Ренессанс-Клуб» 49/100 частин нежитлового приміщення АДРЕСА_1 . Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя», яка була залишена без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року та ухвалою Верховного Суду України від 15 вересня 2017 року, задоволено скаргу прокуратури області на дії ліквідатора та визнано неправомірними його дії щодо включення до ліквідаційної маси банкрута ряду об`єктів нерухомого майна комунальної власності, продажу його з відкритих біржових торгів та визнано недійсними договори купівлі-продажу укладені на їх підставі. Вказаною ухвалою, окрім іншого, визнано неправомірними дії ліквідатора КЖЕП «Лівобережжя» арбітражного керуючого Барановського О. В. щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута нежитлового приміщення АДРЕСА_1 та продажу його на відкритих біржових торгах, визнано недійсними результати біржових торгів, проведених 27 грудня 2012 року Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» з продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , оформлених протоколом від 27 грудня 2012 року № 26, та визнано недійсним договір купівлі-продажу від 04 червня 2013 року, укладений між ліквідатором-арбітражним керуючим ОСОБА_2 та ТОВ «Регіонінвестгрупп» з відчуження нежитлового приміщення АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Оскільки в частині позовних вимог прокурора в інтересах Дніпровської міської ради до ТОВ «Ренессанс-Клуб» про витребування майна провадження у справі закрито, то відповідно до статті 400 ЦПК України законність судових рішень переглядається лише в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_1 . Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Відповідно до частини першої статті 317 та частини першої статті 319 ЦК України власнику належить, зокрема, право на власний розсуд розпоряджатися своїм майном. Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п`ята статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності (частина п`ята статті 60 згаданого Закону). Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (частина восьма статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. У статті 330 ЦК України закріплено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Отже, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати власне майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Наведеною нормою права передбачено вичерпний перелік умов, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких умов є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Тож можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Витребовуючи спірне майно із володіння відповідача ОСОБА_1 , суд першої інстанції встановив обставини того, що таке майно вибуло з володіння територіальної громади міста поза її волею. Зробивши такі висновки, суд першої інстанції врахував обставини, встановлені Господарським судом Дніпропетровської області в ухвалі від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012, зокрема, що спірне майно арбітражний керуючий неправомірно включив до ліквідаційної маси підприємства-банкрута КЖЕП «Лівобережжя», неправомірно реалізував на відкритих біржових торгах. Також судом узято до уваги, що результати торгів від 27 грудня 2012 року, за якими право власності на спірне нежитлове приміщення перейшло до ТОВ «Регіонінвестгрупп», та договір купівлі-продажу від 04 червня 2013 року, за яким ТОВ «Регіонінвестгрупп» продало частку цього майна ОСОБА_1 , є недійсними з підстав відсутності волевиявлення законного власника - територіальної громади на відчуження цього майна. Частиною четвертою статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Преюдиційно встановлені факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили. З урахуванням того, що у справі № 38/5005/6636/2012 суд встановив факт недійсності договору купівлі-продажу з відчуження спірного нерухомого майна, що свідчить про вибуття спірного майна з володіння законного власника - територіальної громади міста Дніпра з порушенням вимог чинного законодавства та поза його волею, такі обставини під час розгляду цієї справи не підлягають доказуванню. Дніпровська міська рада як представницький орган територіальної громади м. Дніпра, якому ця громада делегувала повноваження щодо здійснення права власності від її імені та в її інтересах, повинна діяти виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом, а відтак воля територіальної громади як власника об`єкта права комунальної власності може бути виражена лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам закону та інтересам територіальної громади. За обставинами справи Дніпровська міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження спірним нерухомим майном у спосіб, передбачений законом, шляхом ухвалення відповідного рішення на сесії міської ради, а включення майна до ліквідаційної маси підприємства-банкрута, передачу майна на торги суд визнав неправомірним, результати торгів, оформлені протоколом від 27 грудня 2012 року № 26, та договір купівлі-продажу від 04 червня 2013 року, на підставі яких це майно вибуло з володіння територіальної громади, 29 серпня 2016 року суд визнав недійсним, а тому Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції, що відчуження майна відбулося поза волею територіальної громади м. Дніпро. Установивши, що 51/100 частин нежитлового приміщення № 4 на АДРЕСА_1 вибуло з власності Дніпровської міської ради поза волею власника іншим шляхом (шляхом вчинення ліквідатором боржника у справі про банкрутство дій з перевищенням повноважень, про що є відповідна ухвала суду у справі про банкрутство), що в свою чергу свідчить про наявність підстав для витребування вказаного майна у ОСОБА_1 як добросовісного набувача в порядку частини першої статті 388 ЦК України, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про задоволення позовних вимог прокурора. До схожих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 199/7377/16 (провадження № 61-46307св18), від 22 лютого 2023 року у справі № 206/5891/16 (провадження № 61-23384св19), від 22 лютого 2023 року у справі № 199/7376/16 (провадження № 61-12000св21), від 01 березня 2023 року у справі № 199/2819/17 (провадження № 61-20307св19). Щодо висновків суду апеляційної інстанції про порушення судом першої інстанції статті 1 Першого протоколу до Конвенції, необхідності дотримання справедливого балансу. У оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції посилається на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 18 березня 2020 року, у якій зазначено, що задоволення віндикаційного позову та витребування майна у відповідача як добросовісного набувача спірного нежитлового приміщення призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. На цей же правовий висновок посилається ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу. Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном». Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не грунтується на розумних підставах. Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів. Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. висновки Великої Палати Верховного Суду України у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц та від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц). У справі, що переглядається, суди встановили, що останній набувач 51/100 частин спірного нежитлового приміщення ОСОБА_1 набула право власності на підставі оплатного договору купівлі-продажу нерухомого майна від 02 липня 2013 року, укладеного між нею як покупцем і ТОВ «Регіонінвестгрупп» як продавцем. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя» було встановлено факт недійсності договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна, за яким ТОВ «Регіонінвестгрупп» набуло право власності на зазначене приміщення, колегія суддів дійшла висновку, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради з порушенням вимог чинного законодавства та поза його волею. Правовідносини, пов`язані з вибуттям майна з комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а відсутність рішення органу місцевого самоврядування про передачу спірного майна відповідачам, а також неправомірність правочину, що надало змогу третім особам з порушенням вимог чинного законодавства відчужити спірне нерухоме майно, такому суспільному інтересу не відповідає. Вибуття майна із комунальної власності поза волею територіальної громади унеможливлює в подальшому на виконання повноважень та завдань територіальної громади міста щодо передання його у користування або відчуження третім особа та отримані кошти направити на вирішення соціально-побутових питань громади міста. Зазначене свідчить про дотримання справедливої рівноваги (балансу) між загальним інтересом громади та інтересами відповідача ОСОБА_1 як особи, яка страждає від такого втручання, і яка не позбавлена можливості відновити своє право у спосіб звернення до ТОВ «Регіонінвестгрупп» з вимогою про відшкодування збитків з підстав, передбачених статтею 661 ЦК України, а тому втручанням у право власності відповідача ОСОБА_1 не може вважатися непропорційним та таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції. У справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, суд першої інстанції не встановив невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачки критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, з чим погоджується і Верховний Суд. Верховний Суд не бере до уваги посилання суду апеляційної інстанції та відповідачки ОСОБА_1 на постанову Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16 (провадження № 61-35744св18) як на підставу для відмови у задоволенні позову, оскільки питання щодо добросовісності набувача вирішується у кожній справі окремо. Щодо представництва прокурором інтересів держави Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. ЄСПЛ звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02). У частинах першій, третій статті 23 Закону України «Про прокуратуру» (тут і далі у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом) зазначено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. Наведеним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України. Зокрема, згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України (в редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою). Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Прокурор, який звертається до суду з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво), повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 25 Закону України «Про прокуратуру». Системне тлумачення частини другої статті 45 ЦПК України (в редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) та статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає змогу зробити висновок про те, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох таких випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Отже, прокурор, звертаючись до суду, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу, а іншою - відсутність такого органу. У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 зроблено висновок про те, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Отже, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) зроблено висновок про те, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин. Звертаючись з позовом в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, прокурор обґрунтував неналежне, на його переконання, здійснення захисту інтересів територіальної громади м. Дніпра міською радою як уповноваженим органом, яка самостійно не вживала достатніх заходів представницького характеру з метою захисту прав територіальної громади на спірне нерухоме майно протягом тривалого періоду часу, незважаючи на те, що їй достеменно було відомо, що нерухоме майно вибуло з комунальної власності поза волею її власника. Тож прокурор навів підставу для представництва інтересів держави, а саме незаконне вибуття спірного нерухомого майна з комунальної власності, та зазначив підстави для звернення до суду з позовом, існування нагальної потреби у захисті порушених інтересів держави. У справі, що переглядається, прокурор, звертаючись до суду з позовом, відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 45 ЦПК України (в редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом), належно обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив, у чому полягає порушення інтересів держави, та органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, підтвердив неналежне, на його переконання, здійснення захисту інтересів держави в особі Дніпропетровської міської ради, яка не вжила заходів щодо подання позову. Поданий прокурором позов підтримала Дніпровська міська рада, яка не оспорювала в суді наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в її особі, заперечень проти цього не висловлювала. З огляду на викладене, позов подано прокурором як повноважною особою, яка має право на представництво інтересів держави в особі Дніпровської міської ради, яка самостійно не вчиняла дій для відновлення порушених відповідачами інтересів держави. Таким чином, доводи ОСОБА_1 , що прокурор є не повноважним суб`єктом звернення до суду з цим позовом в інтересах держави є помилковими. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Установлено, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, а тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За подання касаційної скарги прокурор сплатив судовий збір у розмірі 9 150,20 грн, а тому з ОСОБА_1 на користь прокуратури Дніпропетровської області підлягають стягненню понесені судові витрати на сплату судового збору. Керуючись статтями 400, 409, 413, 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради задовольнити. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року скасувати і залишити в силі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 лютого 2018 року. Стягнути з ОСОБА_1 на користь прокуратури Дніпропетровської обласної судовий збір у розмірі 9 150,20 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников Судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович