Постанова Київський апеляційний суд № 757/15667/21-ц

Постанова Іменем України Єдиний унікальний номер справи 757/15667/21 Номер провадження 22-ц/824/6147/2023 Головуючий у суді першої інстанції О. В. Батрин Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач 12 квітня 2023 року місто Київ Справа №757/15667/21 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого - Поливач Л. Д. (суддя - доповідач), суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І. секретар судового засідання Сіра Ю. М. сторони позивач ОСОБА_1 відповідач Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Дугіновим Дмитром Андрійовичем , на рішення Печерського районного суду м. Києва від 15 листопада 2022 року, ухваленеу складі судді Батрин О. В., в приміщенні Печерського районного суду м.Києва у с т а н о в и в : У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до АТ КБ «Приватбанк» про захист прав споживачів та стягнення пені у розмірі 3% річних за кожен день прострочення на підставі ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», мотивованим тим, що 13.02.2014 він відкрив депозитний рахунок № НОМЕР_1 у АТ КБ «Приватбанк» та вніс на нього 30 000 доларів США, який навесні було безпідставно заблоковано банком та припинено нарахування відсотків. Такі дії відповідачем були вчинені у зв`язку із припиненням функціонування банківських відділень АТ КБ «Приватбанк» на території АР Крим та м. Севастополя. З метою отримання належних до виплати коштів ОСОБА_1 звернувся до банку із вимогами поновити йому доступ до рахунку, але такі вимоги не виконані відповідачем. Зазначене слугувало підставою для звернення до суду із позовом про стягнення з АТ КБ «Приватбанк» 37 684,61 доларів США та 31 440,96 грн, який рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23.08.2018 задоволено (справа №757/51774/17). Вказане рішення переглянуто в апеляційному та касаційному порядку, залишено без змін та набрало законної сили. Проте АТ КБ «Приватбанк» у порушення вимог закону у добровільному порядку рішення Печерського районного судуд від 23.08.2018 у справі №757/51774/17 не виконує, чим порушує права клієнта, як споживача банківських послуг, вільно розпоряджатися належними йому грошовими коштами. У зв`язку із викладеними обставинами ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача на його користь за депозитним рахунком № 26357623727115 67 832,29 доларів США пені у розмірі 3% за кожен день прострочення на підставі ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 19.01.2021 по 19.03.2021. Судові витрати просив покласти на відповідача. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 15 листопада 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк» про захист прав споживачів та стягнення пені відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника Дугінова Д. А. подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі. Судові витрати покласти на відповідача. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про існування рішення суду, яким розірвано депозитний договір укладений між позивачем та відповідачем, оскільки таке рішення судом не ухвалювалося. У справі №757/51774/17 не вирішувалося питання про розірвання депозитного договору, такого ж висновку дійшов апеляційний суд у справі №757/1623/20, де позивачем також є ОСОБА_1 . Вказав, що судом було повністю проігноровано висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.01.2022 у справі №761/16124/15, та невірно враховано висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 09.11.2021 у справі №320/5115/17. Зазначив, що вимога позивача про стягнення пені за період до дня фактичного виконання зобов`язання є повністю законною та обґрунтованою, оскільки звернення вкладника до банку із заявою про розірвання депозитного договору або про видачу коштів не припиняє споживчих правовідносин між ним та банком та не позбавляє вкладника права вимагати пеню у розмірі 3% за кожен день прострочення на підставі ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», після звернення до банку із заявою про розірвання депозитного договору або про видачу коштів. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник АТ КБ «Приватбанк» - Гайдамащук О. В. заперечував проти задоволення апеляційної скарги, з підстав зазначених у відзиві на апеляційну скаргу, рішення суду першої інстанції просив залишити без змін як законне та обґрунтоване. Позивач ОСОБА_1 будучи належним чином повідомленим про час та дату розгляду справи, що підтверджується зворотнім повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с. 217), у судове засідання апеляційної інстанції повторно не з`явився. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від позивача не надходило. Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Дугінов Д. А. подав до апеляційного суду заяву про розгляд справи без його участі. Суд апеляційної інстанції вважав за можливе розглянути справу за відсутності позивача та його представника, з урахуванням вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, оскільки їх неявка в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду. Відповідно до ч. ч. 2, 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представника відповідача Гайдамащука О. В. , перевірив доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, постановою Верховного Суду від 01.10.2020 у справі № 757/51774/17-ц залишено без змін рішення Печерського районного суду м. Києва від 23.08.2018 та постанову Київського апеляційного суду від 21.08.2019. Так, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23.08.2018, ухваленим у справі № 757/51774/17-ц, задоволено позов ОСОБА_1 до ПАТ КБ «Приватбанк» про стягнення депозитного вкладу, відсотків та штрафних санкцій. Стягнуто з ПАТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 суму депозитного вкладу, розміщеного на рахунку № НОМЕР_1 в розмірі 30 000 доларів США, нараховані відсотки за період з 13 лютого 2014 року по 12 березня 2014 року в розмірі 184,10 доларів США, ненараховані відсотки за період з 13 березня 2014 року по 24 квітня 2017 року в розмірі 7 489,32 долари США, ненараховані відсотки за період з 25 квітня 2017 року по 03 травня 2017 року в розмірі 7,40 доларів США, ненараховані відсотки за період з 04 травня 2017 року по 07 серпня 2018 року в розмірі 3,79 доларів США, три проценти річних за період з 25 квітня 2017 року по 07 серпня 2018 року в розмірі 31 440 грн 96 коп. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Частиною четвертою статті 82 ЦПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. У справі № 757/51774/17-ц суди встановили, що 13.02.2014 ОСОБА_1 відкрив депозитний рахунок № НОМЕР_1 , перерахувавши з належного йому рахунку № НОМЕР_2 , відкритого у ПАТ КБ «Приватбанк», яке у подальшому змінило назву на АТ КБ «Приватбанк», на підставі угоди від 14.05.2013, грошові кошти у розмірі 30 000 доларів США, що підтверджується випискою від 12.04.2017 за карткою/рахунком № НОМЕР_2 із додатковим рахунком договору за період з 01.01.2014 до 12.04.2017. 13 квітня 2017 року ОСОБА_1 через свого представника звернувся з листом до голови правління АТ КБ «Приватбанк», у якому просив повернути йому грошову суму у розмірі 30 000 доларів США шляхом перерахування з депозитного рахунку № НОМЕР_1 , відкритого через банківську систему «Приват24», на картковий рахунок № НОМЕР_3 або видати через касу відділення банку. У листі ОСОБА_1 просив надати відомості щодо нарахованих відсотків на суму вкладу, виписки за рахунком № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 . АТ КБ «Приватбанк» листом від 08 травня 2017 року повідомило позивача, що вимушене припинення діяльності банку на території Автономної Республіки Крим і м.Севастополь призвело до втрати можливості здійснювати банківську діяльність та незаконного вилучення майна банку, яке знаходилося на окупованій території, фактичної конфіскації частини його майнового комплексу, а тому у банка відсутній доступ до первинної документації за зазначеним рахунком і надати будь - яку інформацію немає можливості. Звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 просив стягнути пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону «Про захист прав споживачів», обчислену саме за період з 19.01.2021 по 19.03.2021, у той час як рішення суду, яким стягнуто з відповідача суму депозитного вкладу, нараховані та ненараховані відсоткі та три відсотки річних, набрало законної сили 21.08.2019. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що між позивачем та банком припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, оскільки рішенням суду стягнуто з відповідача на користь позивача суму депозитного вкладу та, відповідно частина п`ята статті 10 Закону «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини з моменту набрання указаним рішенням суду законної сили. Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони повністю узгоджуються із наявним у матеріалах справи доказам та встановленим судом обставинам з огляду на таке. Так, згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу. Згідно з частиною першою статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові кошти вкладника передаються ним у власність банку, а безготівкові кошти - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов`язання за договором банківського вкладу, згідно з яким у вкладника виникає право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати процентів на неї, а в банку - відповідний обов`язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено переданням коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов`язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника). Відповідно до статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Умова договору банківського вкладу на вимогу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Повернення вкладникові банківського строкового вкладу та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, якщо це передбачено умовами договору банківського строкового вкладу. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Згідно зі статтею 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зобов`язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України. Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором. У разі зменшення банком розміру процентів на вклади на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про зменшення процентів, зі спливом одного місяця з моменту відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором. Встановлений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настання визначених договором обставин, не може бути односторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено законом. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів на строковий вклад в односторонньому порядку є нікчемною. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України). Відповідно до преамбули Закону України «Про захист прав споживачів» він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. У Законі України «Про захист прав споживачів» не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача. У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Отже, Законом України «Про захист прав споживачів» врегульовані договірні відносини за участю споживача. Частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Таким чином, пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 зазначеного Закону, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. За змістом частини третьої статті 1058 ЦК України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України). Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом. Закінчення строку дії договору банківського вкладу або розірвання договору банківського вкладу на вимогу однієї із сторін в разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. Із матеріалів справи вбачається, що договір банківського вкладу між ОСОБА_1 та АТ КБ «Приватбанк» було фактично припинено після ухвалення Печерським районним судом м. Києва 23.08.2018 рішення у справі № 757/51774/17-ц, яке набрало законної сили 21.08.2019, а тому між вкладником та банком припинилися договірні правовідносини з договору банківського вкладу. Доводи апеляційної скарги у тому, що договір банківського вкладу не було розірвано колегія суддів оцінює критично, оскільки звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 заявив вимогу про повернення банківського вкладу, відсотків та трьох відсотків річних, яка була задоволена судом, відтак виявив одностороннє бажання припинити договір банківського вкладу, що є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків як споживача послуг банка. Та обставина, що судове рішення не виконане відповідачем, та банківський вклад не повернуто позивачу, не свідчить про те, що договір банківського вкладу не було припинено між сторонами. У постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 зазначено, що у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків. В постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 вказано, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Однак при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються». Загалом у постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, такі випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі №320/5115/17 зазначено, що відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Після припинення договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, яке підтверджено судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту припинення договору банківського вкладу пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не нараховується. В постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 175/4055/19 вказано, що з моменту розірвання договору депозиту нарахування передбачених договором процентів припиняється, а права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Крім того, у зв`язку з розірванням договору банківського вкладу між сторонами припинено правовідносини за цим договором, тому частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини. У постанові Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 757/49837/20-ц зазначено, що враховуючи встановлені судом апеляційної інстанції обставини щодо розірвання на підставі заяви позивача про повернення банківського вкладу у зв`язку із закінченням строку його дії, стягнення на її користь суми вкладу та нарахованих процентів за період дії договору, а також положення частини другої статті 653 ЦК України, відсутні правові підстави для стягнення пені, передбаченої частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки договірні відносини між сторонами припинилися за ініціативою позивача, а з моменту припинення договору банківського вкладу на правовідносини сторін не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». У справі, яка переглядається, судом встановлено, що договір банківського вкладу (депозитний договір) між позивачем та відповідачем припинено, оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду із вимогою про повернення банківського вкладу та така вимога була задоволена судом, відтак після ухвалення Печерським районним судом м. Києва від 23.08.2018 рішення у справі № 757/51774/17-ц, яке набрало законної сили 21.08.2019, договір банківського вкладу, укладений між сторонами 13.02.2014, вважається розірваним (припиненим), а тому суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для стягнення пені у розмірі 3% за кожен день просточення, оскільки з моменту розірвання (припинення) договору пеня згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не нараховується, оскільки після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, у разі невиконання банком грошового зобов`язання, наявність якого підтверджується рішенням суду, до таких правовідносин сторін підлягають застосуванню положення статті 625 ЦК Укураїни. Так, згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України). Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції матеріали справи не містять. Таких доказів не додано стороною позивача до апеляційної скарги та не отримано таких доказів судом апеляційної інстанції у ході розгляду справи. Хибними є доводи апеляційної скарги про необхідність застосування до даних правовідносин правового висновоку викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, оскільки Верховним Судом у справі визначено саме порядок нарахування пені згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за наявності таких правових підстав. Верховний Суд зазначив, що базою нарахування пені необхідно вважати розмір відсотків на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Проте у справі, що переглядається апеляційним судом відсутні підстави для застосування положень статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Безпідставними є також доводи апеляційної скарги про невірне застосування у цій справі судом висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 09.11.2021 у справі № 320/5115/17. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 зазначено, що за своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб. Положення статті 11 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. Тобто відповідно до положень статті 11 ЦК України рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов`язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, - за наявності прямої вказівки про це в законі. За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує таке зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду. Приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 цього ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 цього Кодексу). Таким чином, у статті 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Отже, встановивши, що укладений між сторонами договір банківського вкладу припинив свою дію, суд першої інстанції правильно виходив з відсутності підстав для задоволення позову про стягнення заявленої позивачем пені за період з 19.01.2021 по 19.03.2021 відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону «Про захист прав споживачів», оскільки з моменту розірвання (припинення) договору на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується. При цьому колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1 не позбавлений можливості захисту порушеного свого права шляхом пред`явлення відповідного позову про стягнення з АТ КБ «Приватбанк» трьох процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів та необхідності у задоволенні позову у повному обсязі, також не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору. Загалом такі доводи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права і зводяться до намагання переоцінити встановлені судом обставини. Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес. Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи. Суд у своєму рішенні навів мотиви з яких прийняв до уваги заперечення відповідача щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позову та навів достатнє мотивоване обґрунтування підстав для відмови у прийнятті доводів позивача. Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з`ясував обставин справи, надав правову оцінку доводам і запереченням сторін та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить. Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів. Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення. Питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Дугіновим Дмитром Андрійовичем , залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 15 листопада 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повна постанва складена 14 квітня 2023 року. Судді Л. Д. Поливач А. М. Стрижеус О. І. Шкоріна