Постанова Київський апеляційний суд № 753/4155/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 квітня 2023 року місто Київ Справа №753/4155/21 Апеляційне провадження № 22-ц/824/6825/2023 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Головуючого судді: Желепи О.В., суддів: Кравець В.А., Мазурик О.Ф. за участю секретаря судового засідання: Ковальової В.О. розглянув у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 25 січня 2023 року (у складі судді Котловицький В.Л., повний текст складено 04.02.2023 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням ВСТАНОВИВ Позивач у лютому 2021 року звернувся до суду з позовом до відповідача про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 . Обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що ОСОБА_2 зареєстрована у вказаній квартирі, однак у ній не проживає з 2005 року, витрат по утриманню квартири не несе, тому позивач просить суд визнати відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 25 січня 2023 року в задоволенні позову - відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 28 лютого 2023 року, подав безпосередньо до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, якою просить оскаржуване рішення скасувати, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов повністю. Аргументуючи апеляційну скаргу, зазначає, що рішення є незаконним, необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального права. Вказує, що суд не вірно оцінив надані ним докази та безпідставно послався на не засвідчення відповідальними особами ЖЕД або ОСББ акту про не проживання відповідача в спірній квартирі. Суд безпідставно не прийняв лист Дарницького Управління поліції ГУ НП у м. Києві від 11.08.2020, яким також було підтверджено факт не проживання Відповідача у спірній квартирі. Висновок суду про відсутність у відповідача іншого житла є не доведеним. Вказує, що, той факт, що вже після початку судового процесу Відповідач зверталася до поліції та стверджувала, що Позивач вигнав її з єдиного житла, не відповідає дійсності . Позивач з поважних причин деякий час не проживав в спірній квартирі. Починаючи з 2009 року у Позивача погіршився стан здоров`я. У 2009 та 2016 роках у нього сталося два інсульти, а в 2016 році інфаркт, тому з 02.02.2017 року Позивач отримав інвалідність 2 групи. Через стан здоров`я, який супроводжується втратою координації рухів Позивач потребує сторонньої допомоги (догляду). Коли Позивач намагався 12.11.2021 повернутися до свого житла, з`ясувалося, що там живуть чужі люди. Відповідач, яка наполягає, що спірна квартира Позивача її єдине житло, здала квартиру Позивача в оренду не маючи на це жодного права. З квартири були вивезені всі речі Позивача, які і по нині Відповідач не повернула, а в квартирі проживала сім`я орендарів, які сплачували кошти Відповідачу. Позивач був обурений, саме цим була викликана його поведінка, коли в листопаді 2021 року Позивач, керуючись ст. 30 Конституції України, не впускав Відповідача до квартири та не погоджувався віддавати речі, що в ній знаходилися до рішення суду. Оскільки, це не були речі Відповідача, це були речі орендарів. Крім того зазначає, що Відповідач не проживає та не проживала у спірній квартирі набагато більше ніж півроку без поважних причин, а отже втратила право користування належним Позивачу житлом. В судовому засіданні 04 квітня 2023 року позивач та його представник ОСОБА_3 доводи скарги підтримали. Відповідач в судове засідання не з`явилась про розгляд справи повідомлена. Заслухавши доповідь судді, пояснення позивача та його представника, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Згідно із частиною 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Аналогічні роз`яснення містяться у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до якого у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Такого правового висновку щодо застосування положень статей 71, 72 ЖК Української РСР дійшов і Верховний Суду у постанові від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц та у постанові від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц. Отже, саме причини та строк не проживання відповідача у спірному житловому приміщенні є предметом доказування у справі про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Обов`язок доказування даних обставин покладається на сторону позивача. Відповідно до положень статті 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено, що позивачу на підставі ордеру на житлове приміщення №14 від 24.01.1994 надано у користування однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу від 22.06.1993 та рішення Дарницького районного суду м.Києва від 01.12.2017 вбачається, що сторони двічі укладали шлюб, який рішенням суду від 01.12.2017 було розірвано остаточно. Судом встановлено, що відповідач проживає в спірній квартирі з 2003 року, іншого житла не має, несе витрати з утримання спірної квартири, що підтверджено квитанціями про оплату нею комунальних платежів. Позбавлення відповідача права на житло в спірній квартирі покладає на неї додатковий надмірний тягар та порушує баланс інтересів сторін, оскільки відповідач стане безхатченком, а позивач має у приватній власності будинок по АДРЕСА_3 . Суд першої інстанції встановив, що позивачем суду не було надано належних та допустимих доказів не проживання відповідача в спірній квартирі більше шести місяців без поважних причин. Дослідивши наявні в справі письмові докази, колегія суддів встановила, що ті обставини, які суд вважав встановленими є доведеними . Висновки суду відповідають таким обставинам та вимогам Закону. Доводи апеляційної скарги про те, що наданою позивачем заявою, підписаною 5 свідками, а також листом Дарницького Управління поліції ГУ НП у м. Києві від 11.08.2020 підтверджено факт не проживання відповідача в спірній квартирі без поважних причин, колегія суддів не приймає, з огляду на те, що суд першої інстанції вірно оцінив ці докази та встановив, що вони є неналежними та недопустимими. Позивач в апеляційній скарзі сам зазначає, що він тривалий час в спірній квартирі не проживав через тривалу хворобу і в цей час витрати по утриманню спірної квартири несла відповідачка , для якої спірна квартира є єдиним місцем проживання. Доводи позивача про те. що відповідачка орендує іншу квартиру є недоведеним припущенням. Заперечуючи проти доведеності факту відсутності у відповідача іншого житла, позивач не надав до суду апеляційної інстанції доказів наявності у відповідача іншого житла, в якому вона могла б проживати в разі визнання її такою, що втратила право на спірну квартиру. Статтею 8 Конвенції визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47). Таким чином, у контексті обставин цієї справи, враховуючи, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач без поважних причин не проживає у спірному житловому приміщенні понад шість місяців, відсутність у відповідача іншого житла, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції правомірно відмовив в задоволенні позовних вимог. Суд першої інстанції повно з`ясував обставини справи, оцінив надані позивачем та відповідачем докази. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи, правильності висновків суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному судовому рішенні не спростовують, а тому відхиляються апеляційним судом у зв`язку з їх необґрунтованістю. Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення районного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційна скарга залишається без задоволення. Враховуючи, що рішення суду залишається без змін судові витрати покладаються на особу, що подала апеляційну скаргу. Керуючись статтями 367, 369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 25 січня 2023 року- залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанов складено 10 квітня 2023 року. Судді: О.В. Желепа В.А. Кравець О.Ф. Мазурик