Постанова Київський апеляційний суд № 758/3182/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 758/3182/24 Головуючий у суді І інстанції Петров Д.В. Провадження № 22-ц/824/12309/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 вересня 2025 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Голуб С.А., суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 19 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в с т а н о в и в: У березні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням. Позов обґрунтувала тим, що вона є наймачем квартири АДРЕСА_1 , яка відноситься до державного житлового фонду. У вказаній квартирі окрім неї також зареєстрована її дочка - ОСОБА_2 . Відповідачка хоч і зареєстрована у квартирі, однак з 2000 року в цьому жилому приміщенні не проживає без поважних причин. З наведених підстав та посилаючись на норми статей 71, 72 ЖК України, ОСОБА_1 просила суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 . Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 19 березня 2025 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі позивачка в особі представника - адвоката Кушнарьова Є.І. просить зазначене судове рішення скасувати з підстав неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що вона чинить перешкоди відповідачці у користуванні житлом і це є поважною причиною непроживання у квартирі. Позивачка ніколи не створювала відповідачці жодних перешкод у користуванні квартирою, остання може вільно зайти до квартири, провідати свою матір, однак життя позивачки, її справи та самопочуття не цікавлять відповідачку. Вважає, що оплата відповідачкою нарахувань по комунальним послугам не є тотожнім з проживанням в квартирі або користуванням нею. Відповідачка це робить не з метою якось полегшити життя матері, а з метою не утворення заборгованості по житлово-комунальним послугам, щоб не ускладнювати процес приватизації квартири після смерті позивачки. У відзиві на апеляційну скаргу відповідачка в особі представника - адвоката Задерей Т.В. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що позивачка не вказала, яким чином реєстрація у квартирі її доньки порушує її права, свободи та законні інтереси, в тому числі з огляду на те, що всі комунальні послуги оплачує відповідачка, отже відсутня необхідність у оформленні субсидії. Зазначає, що непроживання відповідачки у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , підтверджується лише актом від 12 лютого 2024 року, який складено комісією ТОВ «Центр допомоги та соціального захисту населення пенсіонерів», яке надає позивачці соціальні послуги по догляду вдома з 25 липня 2023 року та показаннями сусідів позивачки, допитаних як свідків. Однак, такі обставини відомі свідкам лише зі слів самої ОСОБА_1 . Інших доказів того, що відповідачка не мешкає у спірній квартирі більше шести місяців суду не надано. Звертає увагу, що місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано за адресою вказаної квартири із 17 червня 1993 року по теперішній час, інтересу до цього приміщення як до житла вона не втрачала, вказувала його у правочинах та при листуванні, отримувала кореспонденцію за цією адресою. Доказів наявності у ОСОБА_2 іншого житла на праві власності або праві постійного користування матеріали справи не містять. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 - адвокат Кушнарьов Є.І. підтримав доводи апеляційної скарги та просив задовольнити її вимоги. ОСОБА_2 та її представник - адвокат Столяренко С.М. в судовому засіданні заперечували проти доводів апеляційної скарги, просили залишити її без задоволення. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників процесу в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також заперечень відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 є наймачем квартири АДРЕСА_1 . Зазначений факт підтверджується копією ордеру на житло № НОМЕР_1 від 13 вересня 1986 року, з якого убачається, що він видавався позивачці на сім`ю у складі двох осіб: вона та її дочка - ОСОБА_2 . В зазначеній квартирі зареєстровані ОСОБА_1 із 21 жовтня 1986 року та ОСОБА_2 із 17 червня 1993 року. Відповідачка оплачує комунальні послуги у повному обсязі, що підтверджується наданими нею до матеріалів справи платіжними дорученнями з 2020 року. Також в матеріалах справи міститься довідка, видана 07 червня 2024 року Комунальним концерном «Центр комунального сервісу», з якої вбачається, що за квартирою АДРЕСА_1 заборгованість зі сплати комунальних послуг відсутня. Останнім часом ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі у зв`язку з неприязними стосунками з матір`ю, тобто в неї наявні поважні причини непроживання у зв'язку з сімейними обставинами. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення у справі, виходив з того, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом та відсутні докази, що відповідачка має вільний доступ до квартири і забезпечена іншим житлом, а відтак позовні вимоги не підлягають задоволенню. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке. У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Частиною четвертою статті 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. За положеннями статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Право на користування житловим приміщенням може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі) та на законі. У відповідності до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Статтею 71 ЖК України врегульовано збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. Так, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом (частина перша, друга статті 71 ЖК України). У частині третій статті 71 ЖК України визначені випадки, за яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, перелік яких не є вичерпним. Відповідно до законодавства України може бути встановлено й інші умови і випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами на більш тривалий строк. У пункті 10 постанови Пленуму Верхового Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил щодо оцінки доказів. Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин понад шість місяців. В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16 зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК України, який полягає в тому, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись право (намір) ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 червня 2020 року у справі № 279/4963/17. Підстав для відступу від вказаних висновків не вбачається, оскільки саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин і така практика Верховного Суду є сталою та не змінювалась. При цьому під час вирішення питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення. Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц. У справі, яка переглядається, на підтвердження факту непроживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 понад строк, встановлений статтею 71 ЖК України, ОСОБА_1 надала суду акт від 12 лютого 2024 року, складений комісією представників ТОВ «Центр допомоги та соціального захисту населення пенсіонерів», яке надає позивачці соціальні послуги по догляду вдома з 25 липня 2023 року. В цьому акті вказано, що ОСОБА_2 фактично не проживає у спірному житлі з 2000 року. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що вказаний акт не може бути належним доказом у розумінні статті 77 ЦПК України, який містить інформацію щодо предмета доказування, оскільки особи, які склали цей акт, не можуть знати, з якого саме часу відповідачка не проживає у квартирі, а така інформація їм може бути відома лише зі слів позивачки. Акт - це документ, якій фіксує наявність певної обставини, конкретних фактів у певному місці. Акт про непроживання особи у квартирі може лише зафіксувати відсутність особи, щодо якої він складається, на час його складання у квартирі, засвідчити відсутність речей цієї особи у квартирі. Будь-яких ретроспективних даних акт не може містити, оскільки ці дані встановлюються іншими доказами, які досліджуються судом у судовому засіданні. Крім того, позивач має довести відсутність відповідача саме протягом останніх шести місяців перед зверненням до суду, що може бути підтверджено лише у разі надання декількох актів, складених у різні дні і години доби. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції врахував, що сам по собі факт непроживання відповідачки у спірній квартирі також не є належною підставою для визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням, оскільки підставою для задоволення таких вимог є непроживання фізичної особи понад шість місяців в житловому приміщенні без поважних причин. Як правильно встановив суд, відповідачка не втратила інтерес до квартири, оскільки з 2020 року оплачує усі комунальні послуги. Іншого житла у відповідачки не має. Наявність у відповідачки права на користування квартирою вона реалізовує, в тому числі і шляхом утримання житла. При цьому в судовому засіданні ОСОБА_2 пояснила, що через напружені стосунки з матір`ю, існуючі між ними конфліктні ситуації та площу спірної однокімнатної квартири, яка складає 29,9 кв. м, вона наразі не в змозі повноцінно користуватись цим житлом спільно з позивачкою. Доводи позовної заяви про те, що внаслідок того, що відповідачка є зареєстрованою в квартирі позивачка не може оформити субсидію, не підтверджені матеріалами справи. Оскільки відповідачка у повному обсязі несе витрати по утриманню житла і сплаті комунальних послуг, її реєстрація у квартирі не порушує прав позивачки. Таким чином, вирішуючи спір між сторонами, суд першої інстанції повною мірою з`ясував фактичні обставини справи, що мають значення для правильного вирішення даної справи, належним чином дослідив наявні у справі докази у їх сукупності, в тому числі й пояснення самих сторін, правильно застосував вищенаведені норми матеріального права та дійшов вірного висновку про відсутність підстав для визнання відповідачки такою, що втратила право користування квартирою, у зв`язку з її відсутністю у квартирі більше шести місяців. Слід також зауважити, підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома або недбала поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення, чого під час перегляду даної справи в апеляційному порядку встановлено не було. Крім того, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла (рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2003 року, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 2 грудня 2010 року. Втручання держави у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», 2009 року, пункт 56). Колегія суддів вважає, що позбавлення відповідачки права користування житловим приміщенням за відсутності у неї іншого належного їй на праві власності чи постійному користуванні житла, буде становити для неї надмірний тягар, не співмірний із переслідуваною законною метою та не є необхідним у демократичному суспільстві. Приймаючи рішення, суд апеляційної інстанції враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії»(Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року). Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги позивачки. Суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, які відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а рішення Подільського районного суду м. Києва від 19 березня 2025 року у даній справі - без змін. У такому разі розподіл судових витрат позивачки, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 19 березня 2025 рокузалишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 18 вересня 2025 року. Головуючий С.А. Голуб Судді: Т.А. Слюсар Д.О. Таргоній