Постанова 4856 № 0240/2551/18-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 0240/2551/18-а Головуючий у 1-й інстанції: Комар Павло Анатолійович Суддя-доповідач: Сапальова Т.В. 07 квітня 2023 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Сапальової Т.В. суддів: Ватаманюка Р.В. Сторчака В. Ю. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Головного управління Національної поліції у Вінницькій області, Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26 липня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області, Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України, Головного управління Державної казначейської служби у Вінницькій області про зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : в липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області, Департамента внутрішньої безпеки Національної поліції України, Головного управління Державної казначейської служби у Вінницькій області, в якому просить: - зобов`язати Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України зарахувати час простою з його вини в період з 31.10.2017 року по 05.01.2018 року до загального трудового стажу ; - стягнути з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України усі належні кошти при звільнені у зв`язку із переведенням, а також середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, зокрема, але не виключно: а) грошове забезпечення за увесь період простою з 01.07.2017 року по 21.06.2018 року у розмірі 103099 грн. 80 коп.; б) середній заробіток за весь час затримки виплати грошового забезпечення за період простою по день фактичного розрахунку, з 01.07.2017 року по 21.06.2018 року виходячи із середньоденного заробітку - 662 грн. 21 коп., що становить 165 552 грн. 50 коп.; в) заборгованість відповідача по виплаті грошового забезпечення за період з 01.01.2017 року по 01.07.2017 року у розмірі 6348, 25 грн.; г) середній заробіток за весь час затримки виплати нарахованого, але не виплаченого грошового забезпечення (за період з 01.01.2017 року по 01.07.2017 року) по день фактичного розрахунку, виходячи із середньоденного заробітку - 662 грн. 21 коп., що станом на 30.11.2018 року становить 236408, 97 грн.; д) грошову компенсацію за всі не використані дні щорічної відпустки; е) середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за всі не використані дні щорічної відпустки, виходячи із середньоденного заробітку - 662 грн. 21 коп.; є) виплати належних коштів за час тимчасової непрацездатності; ж) середній заробіток за весь час затримки виплати належних коштів за час тимчасової непрацездатності, виходячи із середньоденного заробітку - 662 грн. 21 коп.; - стягнути з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України 50000 грн. 00 коп. в рахунок відшкодування моральної шкоди. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 21 грудня 2018 р. в справі № 0240/2551/18-а, яке постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2019 року залишено без змін, позов задоволено частково: - зобов`язано Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України зарахувати час простою з 31 жовтня 2017 року по 04 січня 2018 року до загального трудового стажу ОСОБА_1 ; - стягнуто з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за період простою з 30 жовтня 2017 року по 04 січня 2018 року в сумі 89600 (вісімдесят дев`ять тисяч шістсот) гривень 00 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів; - стягнуто з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати грошового забезпечення за період простою з 30 жовтня 2017 року по 04 січня 2018 рік в сумі 21731 (двадцять одну тисячу сімсот тридцять одну) гривню 04 копійки із відрахуванням загальнообов`язкових платежів; - стягнуто з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати нарахованого, але не виплаченого грошового забезпечення з 01 січня 2017 року по 01 липня 2017 рік у сумі 56591 (п`ятдесят шість тисяч п`ятсот дев`яносто одну) гривню 25 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів; - стягнуто з Головного управління Національної поліції України у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за період простою з 05 січня 2018 року по 20 червня 2018 року в сумі 194134 (сто дев`яносто чотири тисячі сто тридцять чотири) гривень 00 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів; - стягнуто з Головного управління Національної поліції України у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати грошового забезпечення за період простою з 05 січня 2018 по 21 грудня 2018 року в сумі 89414 (вісімдесят дев`ять тисяч чотириста чотирнадцять) гривень 16 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів. У решті позовних вимог відмовлено. Постановою Верховного суду від 24.09.2021 року в справі № 0240/2551/18-а касаційні скарги Головного управління Національної поліції у Вінницькій області, Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України задоволено частково. Скасовано рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 грудня 2018 р. та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2019 року, а справу направлено на новий судовий розгляд до Вінницького окружного адміністративного суду. За наслідками нового розгляду справи Вінницький окружний адміністративний суд 26.07.2022 прийняв рішення, згідно з яким позов ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнив частково: - зобов`язано Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України зарахувати час вимушеного прогулу з 31 жовтня 2017 року по 04 січня 2018 року до загального трудового стажу позивача; - стягнуто з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь позивача грошове забезпечення за період вимушеного прогулу з 30 жовтня 2017 року по 04 січня 2018 року в сумі 89600 (вісімдесят дев`ять тисяч шістсот) гривень 00 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів; - стягнуто з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь позивача середній заробіток за час затримки виплати грошового забезпечення за період вимушеного прогулу з 30 жовтня 2017 року по 04 січня 2018 рік в сумі 21731 (двадцять одну тисячу сімсот тридцять одну) гривню 04 копійки із відрахуванням загальнообов`язкових платежів; - стягнуто з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь позивача середній заробіток за весь час затримки виплати нарахованого, але не виплаченого грошового забезпечення з 01 січня 2017 року по 01 липня 2017 рік у сумі 56591 (п`ятдесят шість тисяч п`ятсот дев`яносто одну) гривню 25 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів; - стягнуто з Головного управління Національної поліції України у Вінницькій області на користь позивача грошове забезпечення за період вимушеного прогулу з 05 січня 2018 року по 20 червня 2018 року в сумі 194134 (сто дев`яносто чотири тисячі сто тридцять чотири) гривень 00 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів; - стягнуто з Головного управління Національної поліції України у Вінницькій області на користь позивача середній заробіток за час затримки виплати грошового забезпечення за період вимушеного прогулу з 05 січня 2018 по 21 грудня 2018 року в сумі 89414 (вісімдесят дев`ять тисяч чотириста чотирнадцять) гривень 16 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів. У решті позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з даним рішенням суду Головне управління Національної поліції у Вінницькій області, Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просили скасувати рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Відзиви позивача на апеляційні скарги на адресу Сьомого апеляційного адміністративного суду не надходили, що відповідно до ч.4 ст.304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Постановою Верховного суду від 24.09.2021 року рішення судів попередніх інстанцій, а саме: рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21.12.2018 року; постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 09.04.2019 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції на новий розгляд. В обґрунтування свого рішення суд касаційної інстанції зазначив, що враховуючи встановлені обставини даної справи, оскільки, простій у відповідачів не оголошувався, останні роботу не зупиняли, будь-який наказ про простій не приймався та позивачем не надавались докази звернення до роботодавця з повідомленням про простій, і водночас, судами попередніх інстанцій не було надано оцінки вказаним фактам, то Верховний Суд вважає помилковими застосування у даному випадку норм КЗпП України та висновків щодо наявного простою, оскільки спірні правовідносини та ситуація, що склалися між сторонами, не містять ознак простою. Відтак, стягненню в таких випадках підлягає середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час вимушеного прогулу. Колегія КАС ВС зазначила, що судами попередніх інстанцій неправильно здійснено розрахунок стягнених коштів на користь позивача, оскільки неправильно застосовано формулу для проведення такого розрахунку. Окрім того, колегія КАС ВС зауважила, що для встановлення всіх обставин даної адміністративної справи першочерговим постає питання визначення моменту порушення прав позивача, виходячи із кожної позовної вимоги, що були заявлені ОСОБА_1 , а відтак вирішення питання, чи не було пропущено строки звернення до суду, а в разі такого пропущення надання можливості надати позивачу пояснення щодо поважності пропущення таких строків, у відповідності до статей 121-123 КАС України. Частиною п`ятою статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов`язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи. У зв`язку з цим колегія суддів переглядає рішення суду першої інстанції на відповідність дотримання вимог законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 24 вересня 2021 року у даній справі, та в межах доводів апеляційних скарг сторін. Заслухавши учасників справи та суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційних скарг законність та обґрунтованість судового рішення, повноту встановлення обставин справи, застосування норм матеріального і процесуального права, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних мотивів. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 працював у Департаменті внутрішньої безпеки Національної поліції України. Наказом Голови Національної поліції України № 220 від 13 березня 2017 року "Про організаційно-штатні зміни в Департаменті внутрішньої безпеки Національної поліції України" оголошено перелік змін у штатах Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України. Посаду, яку обіймав позивач, було скорочено (а.с. 10-12, том 1). 28 квітня 2017 року ОСОБА_1 письмово попереджено про наступне звільнення з посади заступника начальника відділу оперативної роботи управління внутрішньої безпеки у Вінницькій області Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України (а.с. 93, том 1). У період з 10 квітня 2017 року по 27 жовтня 2017 року позивач перебував на лікарняному у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, що підтверджується відповідними листками непрацездатності (а.с. 30-54, том 1). Відповідно до рапорту від 31 серпня 2017 року позивач просив ГУНП у Вінницькій області вирішити питання про його переведення для подальшого проходження служби на посаді заступника начальника відділу боротьби з торгівлею людьми та зі злочинами у сфері суспільної моралі управління боротьби зі злочинами, пов`язаними з торгівлею людьми ГУНП у Вінницькій області (а.с. 13, том 1). Листом від 25 жовтня 2017 вих. № 3345/01/12-2017 Головне управління Національної поліції у Вінницькій області повідомило ДВБ НПУ про пропозицію ОСОБА_1 посади заступника начальника відділу боротьби з торгівлею людьми та зі злочинами у сфері суспільної моралі УБЗПТЛ ГУНП та вирішення питання щодо його наступного переведення для подальшого проходження служби в Головному управлінні Національної поліції у Вінницькій області. Наказом Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України № 265 о/с від 30 жовтня 2017 року з 31 жовтня 2017 року ОСОБА_1 переведено для подальшого проходження служби в Головному управлінні Національної поліції у Вінницькій області (а.с 18, том 1). Витяг з наказу № 265 о/с від 30 жовтня 2017 року надійшов до відділу документального забезпечення ГУНП у Вінницькій області 04 січня 2018 року, що зареєстровано за № 58 о/с від 05 січня 2018 року (а.с. 244-245, том 1). Головне управління Національної поліції у Вінницькій області листом від 23 січня 2018 року № 159/01/12-2018 повідомило Департамент про неможливість призначення ОСОБА_1 на запропоновану раніше посаду у зв`язку з її укомплектуванням, та запропоновано змінити дату переведення позивача на 01 січня 2018 року, про що внести відповідні зміни до наказу Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 30 жовтня 2017 № 265 о/с. Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України повідомив ГУНП у Вінницькій області листом № 1452/4202/04-18 від 21 лютого 2018 року , що внесення зазначених вище змін до наказу № 265 о/с від 30 жовтня 2017 року про переведення по службі підполковника поліції ОСОБА_1 не знайдено. У подальшому згідно з листом від 07 березня 2018 року № 595дск/01/12-2018 Головне управління Національної поліції у Вінницькій області повернуло особову справу позивача та відкликало свій лист від 25 жовтня 2017 року № 3345/01/12-2017 про його переведення на посаду заступника начальника відділу боротьби з торгівлею людьми та зі злочинами у сфері суспільної моралі УБЗПТЛ ГУНП. Наказом ГУНП у Вінницькій області №100 о/п від 21 червня 2018 року призначено підполковника поліції ОСОБА_1 на посаду старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах відділу боротьби з незаконною легалізацією іноземців УБЗПТЛ ГУНП у Вінницькій області з 05 січня 2018 року (а.с. 27, том 1). Наказом ГУНП у Вінницькій області №100 о/п від 21 червня 2018 року підполковника поліції ОСОБА_1 переведено на посаду старшого оперуповноваженого відділу боротьби з незаконною легалізацією іноземців УБЗПТЛ ГУНП у Вінницькій області з 17 квітня 2018 року (а.с. 28, том 1). За період служби з 01 липня 2017 року по 20 червня 2018 року позивачу грошове забезпечення не нараховувалося та не виплачувалося. Відповідно до довідки про доходи Головного управління Національної поліції у Вінницькій області №1765/29/01-18 від 27 листопада 2018 року з 21 червня 2018 року грошове забезпечення позивачу нараховується та виплачується. Вважаючи свої права порушеними, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що на спірні правовідносини поширюються норми КЗпП України, а саме: системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця з виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, встановленої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційних скарг, перевіряючи дотримання судом першої інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування норм матеріального права, з урахуванням висновків Верховного Суду, колегія суддів виходить із наступного. Частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Статтею 3 Закону України "Про національну поліцію" передбачено, що у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами. Правовідносини, пов`язані з проходженням та звільненням з публічної служби в органах поліції, оплатою праці поліцейських регулюються Законом України "Про Національну поліцію", постановою Кабінету Міністрів України № 988 від 11.11.2015 року "Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції" (далі - Постанова № 988), наказом Міністерства внутрішніх справ України № 260 від 06.04.2016 року "Про затвердження Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання" (далі - Порядок № 260). Згідно з приписами статті 58 Закону України "Про Національну поліцію" призначення на посаду поліцейського здійснюється безстроково (до виходу на пенсію або у відставку), за умови успішного виконання службових обов`язків. Строкове призначення здійснюється в разі заміщення посади поліцейського на період відсутності особи, за якою відповідно до закону зберігається посада поліцейського, та посад, призначенню на які передує укладення контракту. Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 59 Закону України "Про Національну поліцію"служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Час проходження служби в поліції зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Статтею 60 Закону України "Про Національну поліцію" встановлено, що проходження служби в поліції регулюється цим Законом, який є спеціальним по відношенню до інших законів. Приписами ч. 5 ст. 242 КАС України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду. Закон України "Про Національну поліцію" є спеціальним законом, який регламентує вузький спектр суспільних правовідносин, має пріоритетне застосування порівняно із іншими законодавчими актами. Водночас, в питаннях, пов`язаних із гарантіями прийняття, проходження та звільнення зі служби в Національній поліції України, які не врегульовані спеціальним Законом, застосовується нормативно-правовий акт загального характеру, тобто Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України). Трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин, або коли про це йдеться у спеціальному законі. Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських зі служби в поліції (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України. Отже, у спірних правовідносинах суд першої інстанції правильно застосував норми КЗпП України, як такі, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час проходження служби та звільнення зі служби в поліції. Верховний Суд у постанові у справі № 806/1551/17 від 01.03.2018 року вказав: "За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі". З огляду на викладене колегія суддів відхиляє доводи апелянтів щодо незастосування у спірних правовідносинах норм КЗпП України. Колегією встановлено та матеріалами справи підтверджується, що права позивача порушено у зв`язку з неправомірними діями (бездіяльністю) відповідачів щодо несвоєчасного та неналежного переводу позивача на іншу посаду. Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України видав наказ №265 о/с від 30.10.2017 року про переведення позивача до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області. Проте, витяг з наказу ДВБ НПУ №265 о/с від 30.10.2017 року надійшов до сектору документального забезпечення ГУНП у Вінницькій області лише 05 січня 2018 року. Таким чином, внаслідок дій відповідачів ОСОБА_1 в період з 31.10.2017 по 04.01.2018 був позбавлений можливості проходити службу на відповідних посадах в органах НПУ. Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у спірних правовідносинах в даному випадку мав місце вимушений прогул. Так, зокрема, відповідно до пункту 6 розділу ІІІ Порядку № 260 поліцейським, звільненим зі служби в поліції, а потім поновленим на службі у зв`язку з визнанням звільнення незаконним, за час вимушеного прогулу з дня звільнення виплачуються всі види грошового забезпечення (в тому числі премія), які були їм визначені на день звільнення. Таким чином, стягненню в таких випадках підлягає середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час вимушеного прогулу. У свою чергу, системний аналіз і тлумачення приписів статті 235 КЗпП України дозволяє окреслити випадки, в яких може мати місце вимушений прогул, а саме у разі: незаконного звільнення працівника; незаконного переведення працівника на іншу роботу; затримки видачі трудової книжки з вини власника чи уповноваженого ним органу; затримки виконання рішення про поновлення на роботі; необґрунтованої відмови в прийнятті на роботу; несвоєчасного укладення трудового договору; унаслідок неправильного формулювання причин звільнення у трудовій книжці, що перешкоджало подальшому працевлаштуванню працівника. При цьому, вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов`язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця. Отже, вимушений прогул - це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції. Відповідно, час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу) зараховується до загального трудового стажу працівника. Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що час вимушеного прогулу з 31 жовтня 2017 року по 04 січня 2018 року необхідно зарахувати до загального трудового стажу позивача. Колегія КАС ВС у постанові від 24.09.2021 в справі № 0240/2551/18-а зазначила, що судами попередніх інстанцій неправильно здійснено розрахунок стягнених коштів на користь позивача, оскільки застосовано невідповідну формулу для проведення такого розрахунку. Враховуючи висновки КАС ВС та перевіряючи доводи апеляційних скарг відповідачів щодо неврахування судом першої інстанції положень Постанови №100 та Порядку №260 під час нарахування судом першої інстанції середнього заробітку позивачу за період вимушеного прогулу, колегія суддів встановила наступне. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100). Із пункту 5 Порядку №100 встановлено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника. Пунктом 8 Порядку №100 передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку №100). Відповідно до абзацу 3 пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства. Статтею 12 Закону України «Про національну поліцію» визначено, що поліція забезпечує безперервне та цілодобове виконання своїх завдань. Пунктом 9 розділу І Порядку № 260 встановлено, що при виплаті поліцейським грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата. Отже, положення спеціального законодавства передбачають, що грошове забезпечення поліцейських обраховується та виплачується з розрахунку саме календарних днів відповідного місяця їх служби, тому розрахунок середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за час вимушеного прогулу поліцейських здійснюється з урахуванням кількості календарних днів. Відповідно до довідки Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 28 листопада 2018 року № 185 (а.с. 1 т.2) середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 складає 452 грн. 73 коп. Період вимушеного прогулу позивача обраховується, починаючи з першого дня після звільнення, а саме: з 31 жовтня 2017 року по 04 січня 2018 року та складає 66 календарних днів. Отже, середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу в ДВБ НПУ за період з 31 жовтня 2017 року по 04 січня 2018 року складає 29879 грн. 52 коп. (66 календарних днів х 452,73 грн.). В порушення ч. 8, ч. 9 ст. 65 Закону України "Про Національну поліції" та Порядку підготовки та видання наказів щодо проходження служби в поліції, затвердженого наказом МВС від 23 листопада 2016 року № 1235, наказ Головного управління Національної поліції у Вінницькій області № 100 о/с про призначення ОСОБА_1 з 05 січня 2018 року на посаду старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах відділу боротьби з торгівлею людьми та зі злочинами у сфері суспільної моралі УБЗПТЛ видано лише 21 червня 2018 року. Цим же наказом на підставі доповідної записки Головного управління Національної поліції у Вінницькій області ОСОБА_1 призначено на посаду старшого оперуповноваженого відділу боротьби з торгівлею людьми та зі злочинами у сфері суспільної моралі УБЗПТЛ з 17 квітня 2018 року. Оскільки наказ про призначення на посаду є підставою для нарахування та виплати грошового забезпечення, останнє повинно виплачуватись позивачу, починаючи з 05 січня 2018 року. Відповідно, період вимушеного прогулу у ГУНП у Вінницькій області становить112 днів у зв`язку з тим, що позивач з 05.01.2018 не приступив до виконання обов`язків та з урахуванням встановлених у справі обставин середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу складає 50704 грн. 64 коп.(112*452, 73). Зазначені суми підлягають стягненню на користь позивача з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства. Враховуючи вищевикладене, судом першої інстанції обґрунтовано враховано, що в спірних правовідносинах має місце вимушений прогул. Разом з тим, суд першої інстанції, здійснюючи розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, безпідставно застосував положення ч.1 ст. 113 КЗпП, про що свідчить застосований судом першої інстанції спосіб розрахунку: кількість днів*2800/2/3. Таким чином, доводи апеляційних скарг відповідачів в цій частині є обґрунтованими, підтверджуються встановленими у справі обставинами та письмовими доказами, підлягають врахуванню судом. Оцінюючи доводи апеляційної скарги Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України про безпідставність задоволення вимог позивача зобов`язати стягнути з ДВБНПУ середній заробіток за весь час затримки виплати нарахованого, але невиплачного грошового забезпечення за період з 01 січня 2017 по 01 липня 2017, колегія суддів враховує наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 94 Закону України "Про Національну поліцію" поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Пунктами 4, 5 ч. 10 ст. 62 Закону України "Про Національну поліцію" передбачено, що поліцейський своєчасно і в повному обсязі отримує грошове забезпечення та інші компенсаційні виплати відповідно до закону та інших нормативно-правових актів України; у повному обсязі користується гарантіями соціального та правового захисту, передбаченими цим Законом та іншими актами законодавства. При цьому, суд зазначає, що відповідальність за своєчасне перерахування до відповідних органів утримань та нарахувань на заробітну плату несе роботодавець. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників. Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Оскільки спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейських не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), що не заборонено спеціальним законодавством. Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 у справі № 21-352а13 та постанові Верховного Суду України від 17.02.2015 у справі №21-8а15. Крім того, така правова позиція була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.09.2018 у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 у справі № 805/2948/17-а, від 08.11.2018 у справі №821/1333/16, від 18.04.2019 у справі № 806/889/17. За наведених обставин, суд вважає за необхідне перевірити правильність та обгрунтованність застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин положень Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Згідно із ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця з виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. У рішенні Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012 в справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу, установлено, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. У вказаному рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, які належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що відповідно до довідки №145 від 27.09.2018 позивачу нараховано 78 373,47 грн. грошового забезпечення за період з 01.01.2017 по 01.07.2017 (а.с172 т.1). Проте, як встановлено судом, позивачу виплачено не все нараховане грошове забезпечення, а саме: фактично виплачено 72025,22 грн., що підтверджується випискою з АБ "УКРГАЗБАНК" №223/01 від 27.07.2018 та не заперечується відповідачем. У зв`язку з чим відділом фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку ДВБ НПУ перерахунок належного позивачу невиплаченого грошового забезпечення в сумі 5674,35 здійснено 29 листопада 2017 року (а.с. 48 т.2). Встановлено, що наказом Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України №265 о/с від 30 жовтня 2017 року ОСОБА_1 переведено з 31 жовтня 2017 року для подальшого проходження служби до ГУНП у Вінницькій області. Період затримки виплати нарахованого, але невиплаченого грошового забезпечення складає календарних 30 днів (30.10.2017 по 29.11.2017). Відповідно до довідки Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 28 листопада 2018 року № 185 середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 складає 452 грн. 73 коп. Отже, сума середнього заробітку за весь час затримки виплати нарахованого, але невиплаченого грошового забезпечення складає, 13 581 грн. 09 коп. (30 днів х 452,73). Таким чином, відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України, з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь позивача слід стягнути середній заробіток за весь період затримки розрахунку 13 581 грн. 09 коп. З урахуванням вказаного вище, доводи апеляційної скарги відповідача в цій частині суд вважає помилковими. Оцінюючи доводи апеляційних скарг щодо стягнення з відповідачів середнього заробітку, передбаченого положеннями ст.ст. 116,117 КЗпП., за період вимушеного прогулу, а саме: з 30.10.2017 по 04.01.2018; з 05.01.2018 по 21.12.2018, колегія враховує наступне. Велика Палата ВС наголошує, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Отже, стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). Колегія встановила, що судом першої інстанції необґрунтовано застосовано до спірних правовідносин положення ст.ст.116,117 КЗпП та стягнуто з ДВБ НПУ середній заробіток за період вимушеного прогулу з 30.10.2017 по 04.01.2018 в сумі 21731 грн. 04 коп., відповідно, з ГУНП у Вінницькій області стягнуто середній заробіток за період вимушеного прогулу з 05.01.2018 по 21.12.2018 в сумі 89414 грн. 16 коп., оскільки позивач був звільнений не з органів, а з займаної посади у зв`язку з переведенням, тому підстави застосування до роботодавця відповідальності за ст. 117 КЗпП не виникли. Таким чином, колегія погоджується з доводами апелянтів про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідачів середнього заробітку за час затримки виплати грошового забезпечення за період вимушеного прогулу, а саме: з 30.10.2017 по 04.01.2018; з 05.01.2018 по 21.12.2018. Перевіряючи доводи апеляційної скарги Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України щодо пропуску строку 1 місяць для звернення позивачем до адміністративного суду, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод, чи інтересів. Згідно із ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу. Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України. Частиною 2 статті 233 КЗпП України (в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь яким строком. За змістом статей 1, 2 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постановах від 12 лютого 2020 року в справі №620/3884/18 (провадження №К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року в справі №813/1247/17 (провадження №К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року в справі №826/12721/17 (провадження №К/9901/37996/18) визначив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема, й за час вимушеного прогулу, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснено роботодавцем нарахування таких виплат, а тому до спірних правовідносин (стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) не застосовуються положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині визначення строку звернення до суду. Разом з тим, у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року в справі №369/10046/18 (провадження №61-9664сво19) зроблено висновок про те, що виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця в заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватися як плата за виконану роботу. Отже, виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України) не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати. За змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою в розумінні статті 2 Закону №108/95-ВР, тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, а отже, строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Указане, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року в справі №755/12623/19 (провадження №14-47цс21), свідчить про суперечливу судову практику щодо застосування частини першої чи другої статті 233 КЗпП України до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та щодо визначення правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу. У Рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 в справі №1-13/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону №108/95-ВР Конституційний Суд України указав на те, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівникові заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Конституційний Суд України зробив висновок про те, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема, й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Тобто Конституційний Суд України фактично зробив висновок про те, що навіть у разі невиконання трудової функції не з власної вини, працівник уважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім`ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу. Такий період невиконання трудової функції можна порівняти з простоєм, під яким розуміється зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (частина перша статті 34 КЗпП України). Тобто простій можливий як з вини роботодавця, так і за відсутності його вини. Законодавство у будь-якому випадку простою гарантує працівникам отримання частини заробітної плати. У свою чергу, вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію. Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року в справі №755/12623/19 (провадження №14-47цс21) сформувала висновок про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи. Тобто в разі визнання звільнення незаконним і поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату. Вимушеним прогулом у розумінні статті 235 КЗпП України є період часу з дня звільнення працівника по день ухвалення рішення суду про поновлення його на роботі. Указана норма права, окрім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника. Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства. Правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як зазначила Велика Палата Верховного Суду, відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є. Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто уважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах. Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати бо є заробітною платою. Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не зі своєї вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці. Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року в справі №755/12623/19 (провадження №14-47цс21) зробила висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутися до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат. Велика Палата Верховного Суду констатувала, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівникові заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Отже, ураховуючи зазначені вище правові висновки, слідує, що доводи викладені в апеляційній скарзі про необхідність застосування тримісячного строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку (грошового забезпечення) за час вимушеного прогулу не ґрунтуються на вимогах законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, та не спростовують висновків суду першої інстанції в цій частині. Таким чином, доводи апеляційної скарги ДВБ НПУ не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства та не спростовують висновків суду першої інстанції в цій частині. Отже, суд першої інстанції повністю з`ясував обставини, однак допустив помилкове застосування законодавства про працю та грошове забезпечення працівників поліції при вирішенні позовних вимог позивача про стягнення з відповідачів належних позивачу виплат за період з 30 жовтня 2017 року по 04 січня 2018 рік та за період з 05 січня 2018 по 21 грудня 2018 року. У зв`язку з чим рішення суду першої інстанції слід змінити в частині задоволених позовних вимог про: - стягнення з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь позивача грошового забезпечення за період вимушеного прогулу з 30 жовтня 2017 року по 04 січня 2018 року в сумі 89600 (вісімдесят дев`ять тисяч шістсот) гривень 00 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів; - стягнення з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки виплати нарахованого, але не виплаченого грошового забезпечення з 01 січня 2017 року по 01 липня 2017 рік у сумі 56591 (п`ятдесят шість тисяч п`ятсот дев`яносто одну) гривню 25 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів; - стягнення з Головного управління Національної поліції України у Вінницькій області на користь позивача грошового забезпечення за період вимушеного прогулу з 05 січня 2018 року по 20 червня 2018 року в сумі 194134 (сто дев`яносто чотири тисячі сто тридцять чотири) гривень 00 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів. Прийняти в цій частині нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити частково, а саме: - стягнути з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період вимушеного прогулу з 31 жовтня 2017 року по 04 січня 2018 року в сумі 29879 гривень 00 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів; - стягнути з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати нарахованого, але невиплаченого грошового забезпечення з 01 січня 2017 року по 01 липня 2017 рік у сумі 13 581 грн. 09 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів; - стягнути з Головного управління Національної поліції України у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період вимушеного прогулу з 05 січня 2018 року по 20 червня 2018 року в сумі 50704 гривень 00 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів. В задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку передбачених ст.ст.116,117 КЗпП за період вимушеного прогулу з 30 жовтня 2017 року по 04 січня 2018 та з 05 січня 2018 по 21 грудня 2018 - слід відмовити. Водночас суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про відшкодування грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки, а також про виплату коштів за час тимчасової непрацездатності. В цій частині рішення суду необхідно залишити без змін. Таким чином, апеляційні скарги Головного управління Національної поліції у Вінницькій області та Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України підлягають задоволенню частковому, а рішення суду першої інстанції - зміні в частині з прийняттям постанови про часткове задоволення позовних вимог. Відповідно до статті 317 КАС України, підставами для зміни рішення є рішення суду першої інстанції є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: апеляційні скарги Головного управління Національної поліції у Вінницькій області, Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України задовольнити частково. Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26 липня 2022 року за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області, Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України, Головного управління Державної казначейської служби у Вінницькій області змінити в частині задоволених позовних вимог та викласти абзаци 3,5,6 резолютивної частини рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26 липня 2022 року наступним чином: - стягнути з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31 жовтня 2017 року по 04 січня 2018 рік в сумі 29879 гривень 00 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів; - стягнути з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки з 30 жовтня 2017 року по 29 лстопада 2017 року виплати нарахованого, але невиплаченого грошового забезпечення за період роботи з 01 січня 2017 року по 01 липня 2017 року у сумі 13 581 гривень 09 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів; - стягнути з Головного управління Національної поліції України у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 січня 2018 по 20 червня 2018 року в сумі 50704 гривень 68 копійок із відрахуванням загальнообов`язкових платежів. В задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку згідно зі ст.ст.116,177 КЗпП за час вимушеного прогулу з 30 жовтня 2017 року по 04 січня 2018 року та з 05 січня 2018 року по 21 грудня 2018 року (абзаци 4,7) відмовити. В іншій частині рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26 липня 2022 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття відповідно до ч.1 ст.325 КАС України та може бути оскаржена в касаційному порядку з підстав, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України. Згідно з ч.1 ст. 329 КАС України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Головуючий Сапальова Т.В. Судді Ватаманюк Р.В. Сторчак В. Ю.