Постанова 4811 № 443/178/22

Справа № 443/178/22 Головуючий у 1 інстанції: Павлів А.І. Провадження № 22-ц/811/3249/22 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2023 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Шеремети Н.О. суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 10 листопада 2022 року, - ВСТАНОВИВ: в лютому 2022 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні, та середнього заробітку за весь період затримки розрахунку. В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що у період з 06.05.2021року по 29.07.2021 року перебував у трудових відносинах з фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 , працював на посаді водія-експедитора. Зазначає, що заробітна плата виплачувалася невчасно, а за липень 2021 року відповідачка взагалі відмовилася її виплачувати, що було причиною зверненню його до Управління Держпраці в Івано-Франківській області за захистом порушених прав. Згідно листа Управління Держпраці в Івано-Франківській області при перевірці ФОП ОСОБА_1 встановлено порушення вимог частини 1 статті 116 КЗпП України при звільненні, оскільки відповідачем не проведено виплату всіх сум у день звільнення, також не проведено виплату грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки, чим порушено вимоги частини 1 статті 83 КЗпП України. За результатами позапланової перевірки складено акт, на підставі якого відповідачу винесено припис про усунення виявлених порушень вимог законодавства про працю. Листом Головного Управління Пенсійного Фонду України в Івано-Франківській області від 06.01.2022 року підтверджується, що нарахована позивачу заробітна плата за період з 05.05.2021 року до 29.07.2021 року, що відображена у звітності, поданій до органів Державної податкової служби ФОП ОСОБА_3 , становила: за травень місяць 5 333,33 грн, за червень місяць 6 000,00 грн., за липень місяць 5 727,27 грн. Стверджує, що в день звільнення відповідач не повідомив письмово позивача про нараховані суми, належні при звільненні та не здійснив виплату належних коштів, що є грубим порушенням трудового законодавства. Крім цього, у зв`язку з тим, що відповідач не провів повний розрахунок при звільненні позивача та враховуючи те, що з моменту звільнення до моменту звернення до суду пройшло 119 робочих днів, з відповідача підлягає до стягнення середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. З наведених підстав просить стягнути з фізичної особи підприємця ОСОБА_1 на його користь заборгованість по заробітній платі в розмірі 5 863,63 грн та середній заробіток за весь період затримки розрахунку по день ухвалення судового рішення в розмірі 16 613,59 грн. Рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 10 листопада 2022 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 невиплачену при звільненні суму у розмірі 5 645,47 грн., середній заробіток у сумі 9 660,00 грн., а всього 15 305 грн. 47 коп. Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у сумі 675 грн 73 коп. Рішення суду оскаржила фізична особа-підприємець ОСОБА_1 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи. Апелянт зазначає, що на день звільнення відповідачем перераховано на рахунок ОСОБА_2 кошти в сумі 18 000,00 грн., що значно перевищує суму в розмірі 5 645,47 грн., що підтверджується платіжними дорученнями від 01.05.2021 року, 29.05.2021 року, 05.06.2021 року, 14.06.2021 року та 18.06.2021 року. Вказує, що судом безпідставно застосовано до даних правовідносин статтю 117 КЗпП України, оскільки у відповідача відсутня заборгованості по виплаті позивачу заробітної плати. Зазначає, що висновки суду про те, що платіжні доручення свідчать про перерахунок власних коштів на кредитний рахунок № НОМЕР_1 , не відповідають дійсності, оскільки такі кошти є саме заробітною платою позивача. Стверджує, що оскільки інформація про власників рахунку в банку є банківською таємницею, вона зверталась в суд з клопотанням про витребування з Державного ощадного банку України інформації про власника кредитного рахунку № НОМЕР_1 для з`ясування та підтвердження належності його саме позивачу, проте їй було відмовлено в задоволенні такого клопотання. Просить рішення суду в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 26 грудня 2022 року про відкриття апеляційного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 10 листопада 2022 року ухвалено розглядати без повідомлення учасників справи відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Розгляд апеляційної скарги фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 10 листопада 2022 року призначено на 16 год. 00 хв. 27 лютого 2023 року в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Частиною 4 ст. 268 ЦПК України передбачено, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення. Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Оскільки текст постанови складено 30 березня 2023 року, то датою ухвалення постанови є 30 березня 2023 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України). Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України). Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачу у день його звільнення підлягала до виплати сума у розмірі 5 645,47 грн., які йому не було виплачено при звільненні, і на час розгляду справи у суді відсутні належні та допустимі докази на підтвердження виплати зазначеної суми, тому зазначена позивачем сума коштів підлягає стягненню з відповідачки на користь позивача. Крім того, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, враховуючи розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, а також поведінку роботодавця (відповідачки), яка вживала заходи для виплати коштів щодо проведення з працівником розрахунку по заробітній платі та компенсації за невикористані дні відпустки, суд першої інстанції дійшов висновку, що з відповідачки на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 9 660,00 грн. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. До спірних правовідносин, які виникли між сторонами, підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України та Закон України «Про оплату праці», які діяли на момент виникнення спірних правовідносин. Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України «Про оплату праці». Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу. За змістом ч.1 ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А1 групи. Відповідно до ст.115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки встановлені колективним договором, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів. Згідно зі ст. 116 КЗпП України, в редакції, чинній на момент звільнення, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. Стаття 117 КЗпП України, в редакції, чинній на момент звільнення, передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Як вбачається із роз`яснень, даних в пункті 20, частині 5 пункту 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» не проведення розрахунку з працівником у день звільнення є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України. Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. Таке ж роз`яснення цієї норми права, крім наведеної вище постанови Пленуму Верховного Суду України, надав і Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 у справі щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 26 Закону України «Про оплату праці» відрахування із заробітної плати можуть провадитися тільки у випадках, передбачених законодавством. При кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати двадцяти відсотків, а у випадках, передбачених законодавством п`ятдесяти відсотків заробітної плати, що належить до виплати працівникам. Обгрунтовуючи свої висновки суд першої інстанції покликається на правові позиції, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (провадження №14-623цс18), згідно з якими встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця (пункт 71). Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (пункт 72). Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (пункт 77). Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків (пункт 78). Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач (пункт 86). З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України (пункт 87). зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (пункт 91). Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, наказом ФОП ОСОБА_1 №8 від 05.05.2021 року ОСОБА_2 прийнято на роботу на посаду водія-експедитора з 06.05.2021 року з місячним окладом 6 000,00 грн., а наказом №17 від 29.07.2021 року його звільнено з роботи водія-експедитора з 29.07.2021 року згідно п.1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін). Згідно з розрахунково-платіжними відомостями за травень-липень 2021 року водію ОСОБА_2 нараховано: у травні 2021 року 5 333,00 грн (до видачі 4 293,33 грн), у червні 2021 року 6 000,00 грн (до видачі 4 830,00 грн), у липні 2021 року 5 727,27 грн (до видачі 4 610,45 грн). Крім того, з листа Головного управління Пенсійного Фонду України в Івано-Франківській області від 06.01.2022 року вбачається, що за даними реєстру застрахованих осіб ОСОБА_2 за період з 05.05.2021 року по 29.07.2021 року нараховано заробіток, який відображений у звітності, поданій до органів Державної податкової служби ФОП ОСОБА_1 : за травень 2021 року 5 333,33 грн, за червень 2021 року 6 000,00 грн, за липень 2021 року 5 727,27 грн. При звільненні ОСОБА_2 за місяць липень 2021 року належить до виплати заробітна плата в розмірі 4610.45 грн. та компенсація за невикористані дні відпустки в розмірі 1035.02 грн., що сторонами не заперечується. Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач покликався на те, що при звільненні ОСОБА_2 ФОП ОСОБА_1 не виплатила всіх сум, що належали йому на день звільнення, що є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку. Заперечуючи щодо позову, ФОП ОСОБА_1 покликалася на те, що нею нараховано та виплачено позивачу всі належні йому на день звільнення кошти. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції покликався на те, що ФОП ОСОБА_1 , всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не підтверджено належними та допустимими доказами виплату позивачу належних йому, як звільненому працівнику, всіх сум, що належали йому від ФОП ОСОБА_1 . До таких висновків дійшов суд першої інстанції взявши до уваги акт від 17.09.2021 року, складений Управлінням Держпраці в Івано-Франківській області, лист Управління Держпраці в Івано-Франківській області Державної служби України з питань праці (Держпраці) № 16-07/15-10/6350 від 22.09.2021 року, з яких вбачається, що при проведенні позапланового заходу контролю у формі перевірки у ФОП ОСОБА_1 встановлено порушення вимог частини 1 статті 116 КЗпП України при звільненні ОСОБА_2 з роботи, не проведена виплата всіх сум, що належать від ФОП ОСОБА_1 в день звільнення 29.07.2021 року та порушення вимоги частини 1 статті 83 КЗпП України, а саме не проведено виплату грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки. Матеріалами справи підтверджується, що за результатами перевірки ФОП ОСОБА_1 внесено припис про усунення виявлених порушень вимог законодавства про працю, який ФОП ОСОБА_1 не оскаржувався. Відповіддю ФОП ОСОБА_1 на вищезгаданий припис від 28.12.2021 року підтверджується, що нею вжито всіх заходів для усунення порушень та 13.10.2021 року відправлено рекомендованим листом з повідомленням про вручення листи-запрошення на отримання розрахунку по заробітній платі до адресата ОСОБА_2 , однак він у зазначений день не з`явився. Вищенаведене підтверджує доводи позивача про те, що в день його звільнення ФОП ОСОБА_1 не виплатила всіх сум, що належали йому на день звільнення. Відповідно до положень КЗпП України та Закону України «Про оплату праці» обов`язок доказування відсутності заборгованості перед працівником із виплати всіх належних йому сум при звільненні покладається на роботодавця, а не на працівника. З врахуванням встановлених судом першої інстанції обставин справи, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який дійшов до обгрунтованого висновку про те, що ФОП ОСОБА_1 при звільненні ОСОБА_2 в день його звільнення не виплатила йому заробітну плату за липень 2021 року та компенсацію за невикористані дні відпустки. Такі висновки суду першої інстанції апелянтом не спростовані належними та допустимими доказами. Доводи апеляційної скарги про те, що на день звільнення відповідачем перераховано на рахунок ОСОБА_2 кошти в сумі 18 000,00 грн., що значно перевищує суму в розмірі 5 645,47 грн., що підтверджується платіжними дорученнями від 01.05.2021 року, 29.05.2021 року, 05.06.2021 року, 14.06.2021 року та 18.06.2021 року, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, оскільки платіжними дорученнями підтверджується виплата коштів, які були нараховані до липня 2021 року, а позивач звернувся з позовом про стягнення заробітної плати саме за липень 2021 року. Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який враховуючи вищенаведене, а також те, що у визначені законодавством строки відповідачем не виплачено позивачу ОСОБА_2 належні йому на день звільнення суми, а саме, заробітна плата в розмірі 4610.45 грн. та компенсація за невикористані дні відпустки в розмірі 1035.02 грн., що разом становить 5 645,47 грн., дійшов висновку про стягнення з відповідачки на користь позивача цієї суми коштів. Вважаючи оскаржуване рішення суду незаконним та необґрунтованим, апелянт посилається на те, що у зв`язку з відсутністю у відповідача заборгованості по виплаті сум, належних позивачу при його звільненні, суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин ст. 117 КЗпП України. Такі доводи апелянта спростовуються матеріалами справи, зокрема, актом Управління Держпраці в Івано-Франківській області Державної служби України з питань праці (Держпраці) від 17.09.2021 року, листом Управління Держпраці в Івано-Франківській області Державної служби України з питань праці (Держпраці) № 16-07/15-10/6350 від 22.09.2021 року, поданням Управління Держпраці в Івано-Франківській області Державної служби України з питань праці (Держпраці), якими безспірно встановлено порушення вимог частини 1 статті 116 КЗпП України при звільненні ОСОБА_2 з роботи з підстав невиплати йому в день звільнення всіх належних йому сум. Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою КМ України від 08.02.1995 року №100, поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також на фізичних осіб підприємців та фізичних осіб, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників та застосовуються у випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати. Колегія суддів вважає, що законним та обгрунтованим висновок суду першої інстанції, який виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, враховуючи розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, а також поведінку роботодавця (відповідачки), яка вживала заходи щодо проведення з працівником розрахунку по заробітній платі та компенсації за невикористані дні відпустки, надіславши ОСОБА_2 лист запрошення для отримання ОСОБА_2 цих коштів, що свідчить про добросовісну поведінку відповідачки та її бажання виплатити всі суми, належні ОСОБА_2 на день звільнення, дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 9 660,00 грн. Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо мотивовані. Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23). Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 10 листопада 2022 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Постанова складена 30.03.2023 року. Головуючий: Н.О. Шеремета Судді: О.М. Ванівський Р.П. Цяцяк