Постанова 4852 № 340/2893/21

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 23 березня 2023 року м. Дніпросправа № 340/2893/21 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Лукманової О.М. (доповідач), суддів: Божко Л.А., Дурасової Ю.В., розглянувши у порядку письмового провадження в м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 14.07.2022 року (суддя Черниш О.А., м. Кропивницький, повний текст рішення складено 14.07.2022 року) в справі №340/2893/21 за позовом ОСОБА_1 до Національного агентства з питань запобігання корупції про визнання протиправними дії щодо визначення позивача суб`єктом декларування, зобов`язання не вчиняти дії, передбачені Законом України «Про запобігання корупції», - в с т а н о в и в: 07.06.2021 року ОСОБА_1 (далі по тексту позивач) звернувся до суду з позовом до Національного агентства з питань запобігання корупції (далі по тексту відповідач), в якому, враховуючи уточнення позовних вимог, просив визнати протиправними дії відповідача щодо визначення його суб`єктом декларування відповідно до Закону України «Про запобігання корупції», що були вчинені шляхом направлення повідомлення від 12.05.2021 року за №47-02/31547/21 із зобов`язанням подати декларацію як особу, уповноважену на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в порядку, визначеному частиною першою статтею 45 Закону України «Про запобігання корупції»; зобов`язати відповідача не вчиняти дії, передбачені Законом України «Про запобігання корупції», в тому числі статтею 51-2 цього Закону по відношенню до позивача як до особи, зазначеної в частині 1 статті 45 Закону України «Про запобігання корупції». Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 14.07.2022 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. З рішенням суду першої інстанції не погодився ОСОБА_1 та подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Свої вимоги обґрунтовував тим, що судом порушено норми матеріального та процесуального права. Апелянтом зазначено, що повідомленням від 12.05.2021 року №47-02/31547/21 із зобов`язанням подати декларацію як особу, уповноважену на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в порядку, визначеному частиною першою статтею 45 Закону України «Про запобігання корупції» його зобов`язано вчинити певні дії, зокрема подати декларацію. Дії відповідача по направленню повідомлення є такими, які порушують його охоронюваний законом інтерес. Суд першої інстанції не встановив чи порушене право позивача та чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечений захист способу відновлення порушеного права. Питання про віднесення позивача до кола суб`єктів декларування, визначеного Законом України «Про запобігання корупції», та наявність чи відсутність у нього обов`язку подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2020 рік може бути предметом оцінки у разі розгляду судом справи про притягнення його до кримінальної чи адміністративної відповідальності за неподання чи несвоєчасне подання декларації. Апелянт вказував, що повідомлення відповідача створює для нього наслідки, адже повідомлення встановлює імперативний обовязок, протягом десяти днів з дня отримання повідомлення подати декларацію. Апелянт вказував, що він є адвокатом членом Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Кіровоградської області, не є суб`єктом декларування та особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що Національне агентство з метою виконання покладених на нього повноважень має права проводити за власною ініціативою перевірку можливих фактів порушення вимог Закону. Особи, визначені у Законі, зобов`язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за минулий рік за формою, що визначається Національним агентством. Зокрема, декларації подають особи уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за минулий рік у разі входження до складу конкурсної або дисциплінарної комісії, утвореної відповідно до законів України «Про державну службу», «Про службу в органах місцевого самоврядування», цього та інших законів України, Громадської ради доброчесності, утвореної відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», - протягом десяти календарних днів після входження (включення, залучення, обрання, призначення) до складу відповідної комісії, Громадської ради доброчесності. Суд першої інстанції вказував, що унормований порядок встановлення своєчасності подання декларацій. Державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, а також юридичні особи публічного права зобов`язані перевіряти факт подання суб`єктами декларування, які в них працюють (працювали або входять чи входили до складу утвореної в органі конкурсної комісії, до складу Громадської ради доброчесності), відповідно до Закону декларацій та повідомляти Національне агентство про випадки неподання чи несвоєчасного подання таких декларацій у визначеному ним порядку. Відповідно до частини 2 статті 51-2 Закону №1700-VII якщо за результатами контролю встановлено, що суб`єкт декларування не подав декларацію, Національне агентство письмово повідомляє такого суб`єкта про факт неподання декларації, і суб`єкт декларування повинен протягом десяти днів з дня отримання такого повідомлення подати декларацію в порядку, визначеному частиною першою статті 45 цього Закону. Передбачено, що у випадку встановлення факту неподання декларації суб`єктом декларування відповідно до вимог Закону, Національне агентство письмово повідомляє такого суб`єкта про факт неподання декларації, і суб`єкт декларування повинен протягом десяти днів з дня отримання такого повідомлення подати декларацію. Суд першої інстанції вказував, що направлення суб`єкту декларування повідомлення, здійсненого відповідно до абзацу 1 частини 2 статті 51-2 Закону України «Про запобігання корупції», не є передумовою для притягнення особи до кримінальної чи адміністративної відповідальності. Повідомлення є службовим документом НАЗК, пов`язаними зі здійсненням фінансового контролю, не створює для суб`єкта декларування правових наслідків у вигляді зміни (припинення) прав чи встановлення обов`язків (крім тих, які визначені Законом України «Про запобігання корупції»), не передбачає відповідальності за його невиконання. Повідомлення не є індивідуальним актом у розумінні пункту 19 частини 1 статті 4 КАС України, який може бути оскаржений до адміністративного суду. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Частиною 1 статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень тощо. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Порушення вимог закону рішенням, діями, чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями. Вирішуючи спір, суд має пересвідчитись у наявності у особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача Звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах, а тому встановлена судом відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту є підставою для прийняття рішення про відмову у позові. Суд першої інстанції прийшов до висновку, що дії відповідача щодо направлення позивачу повідомлення №47-02/31547/21 від 12.05.2021 року самі по собі не вплинули на права чи інтереси позивача та не призвели до юридичних наслідків для нього. Позивачем не доведено, що ці дії відповідача порушили право позивача на незалежність його адвокатської діяльності. Питання про віднесення позивача до кола суб`єктів декларування, визначеного Законом України «Про запобігання корупції», та наявність чи відсутність у нього обов`язку подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2020 рік може бути предметом оцінки у разі розгляду судом справи про притягнення його до кримінальної чи адміністративної відповідальності за неподання чи несвоєчасне подання такої декларації. Матеріалами справи встановлено, що позивач ОСОБА_1 є адвокатом та здійснює адвокатську діяльність відповідно до свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю № 412 від 28.11.2011 року, виданого Кіровоградською обласною кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури. Конференцією адвокатів Кіровоградської області ОСОБА_1 обраний членом дисциплінарної палати КДКА Кіровоградської області, що підтверджується витягом з протоколу № 3 від 23.09.2017 року 11.05.2021 року Національним агентством з питань запобігання корупції направлено ОСОБА_1 повідомлення №47-02/31547/21 про факт неподання декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місяцевого самоврядування, повідомлено про неподання щорічної декларації за 2020 рік. Встановлено, що Національним агентством з питань запобігання корупції надано роз`яснення Національній асоціації Україні, Раді адвокатів України 19.02.2020 року № 620/0/1-20 де вказано, що віднесення Голови, членів кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Голови та членів ВКДКА до суб`єктів визначених підпунктом «в» пункту 2 частини 1 ст. 3 Закону «Про запобігання корупції», може суперечити принципу правової визначеності, тобто члени кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури не є декларантами відповідно до положень Закону України «Про запобігання корупції». Листом від 22.03.2021 року № 113-02/15337/21 Національним агентством з питань запобігання корупції надано роз`яснення Вищій кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури, що члени ВКДКА а також дисциплінарних палат кваліфікаційно-дисциплінарних комісії адвокатури є суб`єктами на яких поширюється дія Закону, встановлено обов`язок подати щорічну декларацію до 1 квітня. Відповідно до ст. 1, ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції» суб`єкти декларування - особи, зазначені у пункті 1, підпунктах «а» і «в» пункту 2, пункті 4 частини першої статті 3 цього Закону, інші особи, які зобов`язані подавати декларацію відповідно до цього Закону. Особами, які для цілей цього Закону прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, є представники громадських об`єднань, наукових установ, навчальних закладів, експертів відповідної кваліфікації, інші особи, які входять до складу конкурсних та дисциплінарних комісій, утворених відповідно до Закону України «Про державну службу», Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», інших законів (крім іноземців-нерезидентів, які входять до складу таких комісій), Громадської ради доброчесності, утвореної відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», і при цьому не є особами, зазначеними у пункті 1, підпункті «а» пункту 2 частини першої цієї статті. Згідно ч. 1 ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції» особи, зазначені, зокрема, у підпункті «в» пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, зобов`язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному вебсайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за минулий рік за формою, що визначається Національним агентством. Згідно з положеннями ст.4 вищевказаного Закону, НАЗК є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику. Частиною першою ст. 51-1 встановлено, що НАЗК проводить щодо декларацій, поданих суб`єктами декларування, такі види контролю: 1) щодо своєчасності подання; 2) щодо правильності та повноти заповнення; 3) логічний та арифметичний контроль. Частиною 2 ст. 51-2 вищевказаного Закону, передбачено, що якщо за результатами контролю встановлено, що суб`єкт декларування не подав декларацію, НАЗК письмово повідомляє такого суб`єкта про факт неподання декларації, і суб`єкт декларування повинен протягом десяти днів з дня отримання такого повідомлення подати декларацію в порядку, визначеному частиною першою статті 45 цього Закону. Національне агентство письмово повідомляє про факт неподання декларації спеціально уповноваженим суб`єктам у сфері протидії корупції, а також керівнику державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх апарату, юридичної особи публічного права про факт неподання декларації відповідним суб`єктом декларування. Повідомленням позивачу, відповідач як орган, уповноважений на здійснення контролю за своєчасністю подання декларацій, лише повідомив позивача про необхідність подачі декларації та роз`яснив їй порядок її подачі. Цим повідомленням відповідач не визначав позивача суб`єктом декларування, як він про це помилково стверджує. Суб`єкти декларування визначені Законом України «Про запобігання корупції». Суд зазначає, що обов`язок подання декларації або ж відсутність такого не залежить від направлення їй відповідачем повідомлення, а наявний / відсутній у силу приписів законодавства залежно від тієї обставини, чи є особа суб`єктом декларування відповідно до приписів Закону України «Про запобігання корупції». Суд приходить до висновку, що направлене відповідачем позивачу повідомлення має виключно інформаційний характер, не є документом, який містить норми права, не може створювати нових правових норм, доповнювати чи змінювати чинне законодавство та не є остаточним документом, що зобов`язує її до вчинення будь-яких дій, а відтак не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 19 КАС України. Обов`язковою ознакою дій суб`єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб`єктів відповідних правовідносин і мають обов`язків характер. Інформація з приводу необхідності подання декларації та порядку її подання, викладена у повідомленні, не породжує обов`язкових юридичних наслідків. У сукупності висновків, суд приходить до висновку, що направлене позивачу повідомлення не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 19 КАС України та саме по собі не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для позивачки, то оскарження дій відповідача щодо його направлення позивачці не може бути предметом самостійного розгляду в порядку адміністративного судочинства. У подальшому на його підставі можуть прийматися відповідні рішення уповноваженими органами, а тому його оцінка, як і оцінка дій службових осіб уповноваженого органу щодо його складання, може бути надана судом під час вирішення спору щодо оскарження рішення, прийнятого з його урахуванням. Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується як спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду. Заявлений позивачем спір, не підлягає самостійному розгляду як у порядку адміністративного судочинства, так і взагалі не підлягає судовому розгляду. Направлене повідомлення, дії по направленню повідомлення, носять виключно інформаційний характер, з його урахуванням у подальшому можуть бути прийняті відповідні рішення уповноваженими органами, то його оцінка, як і оцінка дій службових осіб уповноваженого органу щодо його складання, може бути надана належним судом під час вирішення спору щодо оскарження рішення, прийнятого з його урахуванням. Конституційний Суд України у рішенні від 25.11.1997 року № 6-зп зазначив, що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді. У рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні та конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Суд зазначає, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та / або виникнення додаткового обов`язку. Згідно ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи. Відповідно до ч. 1 ст. 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 1-1) спорах адміністратора за випуском облігацій, який діє в інтересах власників облігацій відповідно до положень Закону України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки», із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом; 6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державного замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про оборонні закупівлі», крім спорів, пов`язаних із укладенням державного контракту (договору) про закупівлю з переможцем спрощених торгів із застосуванням електронної системи закупівель та спрощеного відбору без застосування електронної системи закупівель, а також зміною, розірванням і виконанням державних контрактів (договорів) про закупівлю; 12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень»; 13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»; 14) спорах із суб`єктами владних повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства; 15) спорах, що виникають у зв`язку з оголошенням, проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного партнера та концесійного конкурсу. Для виникнення спору, головною ознакою є обставина порушення відповідачем прав та законних інтересів позивача, у разі коли позивач вважає, що відповідач щодо нього допустився протиправних дій. Позивач звернувся до суду без передбачених законом підстав, і це з`ясовано судом першої інстанції, суд першої інстанції вірно прийшов до висновку, що, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Вирішуючи спір, суд має пересвідчитись у наявності у особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Суд першої інстанції вказував, що дії відповідача щодо направлення позивачу повідомлення №47-02/31547/21 від 12.05.2021 року самі по собі не вплинули на права чи інтереси позивача та не призвели до юридичних наслідків для нього. Питання про віднесення позивача до кола суб`єктів декларування, визначеного Законом України «Про запобігання корупції», та наявність чи відсутність у нього обов`язку подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2020 рік може бути предметом оцінки у разі розгляду судом справи про притягнення його до кримінальної чи адміністративної відповідальності за неподання чи несвоєчасне подання такої декларації. Суд першої інстанції встановив, що спір позивача не підлягає розгляду у суді, оскільки повідомлення НАЗК від 12.05.2021 року за №47-02/31547/21 не призводить до наслідків, не встановлює для позивача певні зобов`язання. У такому разі у справі закривається провадження як таке, що відкрите після порушення провадження у справі та встановлено, що спір не підлягає розгляду у будь-якому судочинстві. Слід було закрити провадження у справі. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі № 826/6233/17 вказано, що якщо право звернення позивача до суду не закріплене у жодному нормативно-правовому акті, правильним є висновок, що позивач не має права на звернення до суду. Аналогічної практики дотримується Велика Палата Верховного Суду у постановах від 16.09.2020 року у справі № 821/1524/17, від 13.11.2019 року у справі № 826/3115/17, Верховний Суд у постанові від 17.06.2021 року у справі № 826/19092/16. При вирішені спору, суд апеляційної інстанції відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України керується правовими позиціями Верховного Суду, зокрема викладеними у постановах від 27.02.2023 року у справі № 260/2264/21, від 10.03.2023 року у справі №260/2244/21. Обов`язкова до застосування правова позиція, викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 02.02.2023 року у справі № 260/3380/21. Таким чином, заявлений позивачем позов не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, не підлягає розгляду у порядку будь-якого судочинства. Суд першої інстанції невірно визначив підсудність спору. Згідно ч. 1, ч. 3 ст. 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. У разі закриття судом апеляційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача в порядку письмового провадження постановляє ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору. Згідно з п.1 ч.1 ст.238 ч.1 ст.239 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої п.1 ч.1 ст.238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Оскільки суд першої інстанції розглянув справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, суд апеляційної інстанції вважає, що рішення суду першої інстанції слід скасувати та закрити провадження у справі. Керуючись статтями 238, 239, 315, 319, 321, 322 КАС України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 14.07.2022 року в справі №340/2893/21 скасувати. Провадження у справі №340/2893/21 закрити. Постанова Третього апеляційного адміністративного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів у порядку ст.ст. 328 329 КАС України. Головуючий - суддя О.М. Лукманова суддя Л.А. Божко суддя Ю. В. Дурасова