Постанова Житомирський апеляційний суд № 278/2570/22

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №278/2570/22 Головуючий у 1-й інст. Татуйко Є.О. Категорія 66 Доповідач Коломієць О. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 березня 2023 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючого судді Коломієць О.С. суддів Талько О.Б, Шевчук А.М. з участю секретаря судового засідання Франчука В.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №278/2570/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Соломонюк Святослав Анатолійович на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 24 листопада 2022 року, ухвалене під головуванням судді Татуйка Є.О. встановив: У вересні 2022 року позивач через свого представника звернулася до суду із вказаним позовом, в якому просила визнати відповідача ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме житловим будинком, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . На обґрунтування позову зазначала, що із 1998 року по 2021 рік позивач із відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі та весь цей час проживали разом у будинку, що на праві особистої власності належить позивачу на підставі договору дарування житлового будинку від 14.11.2011 року. Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 04.11.2021 року шлюб між сторонами було розірвано. Після розірвання шлюбу відповідач продовжує проживати у будинку позивача, на прохання та вмовляння покинути приміщення не реагує, добровільно знятися з реєстрації відмовляється. Спільне проживання в одному приміщенні з колишнім чоловіком нестерпне, оскільки відповідач погрожує фізичною розправою, знищенням майна, що знаходиться у будинку, часто вживає міцні алкогольні напої. Все відбувається на очах спільної малолітньої дочки, що завдає їй душевних страждань та переживань, поведінка відповідача негативно відображається на її психоемоційному стані. З огляду на це, позивач разом із донькою останнім часом змушена проживати в іншому місці, а саме за адресою: АДРЕСА_2 , про що сусідами складено акт. Разом із тим відповідач жодним чином не бере участі в утриманні квартири в належному стані, не сплачує комунальні платежі. Позивач має намір розпоряджатися власним майном на свій розсуд, а реєстрація відповідача у вказаному житловому приміщенні без достатніх правових підстав значно мірою ускладнює це. За вказаних обставин, остання вимушена звернутись до суду за захистом власних прав та інтересів. Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 24 листопада 2022 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач через свого представника подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповноту з`ясування обставин справи, порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що судом не враховані доводи позивача про те, що спільне проживання в одному приміщенні з колишнім чоловіком нестерпне, оскільки між позивачем та відповідачем часто виникають сварки та непорозуміння, відповідач погрожує позивачу фізичною розправою, знищенням майна, часто вживає міцні алкогольні напої. Все це відбувається на очах їх спільної малолітньої дочки, що завдає їй душевних страждань. Позивач змушена проживати в іншому місці, що зумовлено вказаними діями відповідача та його негативним впливом на їх дочку. Судом знівельовані інтереси дитини, а також інтереси власника майна, яка в силу викладених обставин, не в змозі повною мірою розпоряджатися та користуватися належним їй майном. Між сторонами не було жодних домовленостей про порядок користування належним повивачу житловим приміщенням, які б регулювали питання проживання в ньому відповідача. Отже, за відсутності таких домовленостей позивач про них і не повідомила суд першої інстанції, проте ця обставина жодним чином не вказує на надання згоди на подальше проживання колишнього чоловіка у вказаному житловому будинку. Вказує, що суд першої інстанції не дослідив належним чином обставин справи та не перевірив наявність підстав для застосування статті 406 ЦК України. Відповідач правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористався. Позивач та її представник у судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримали, просили задовольнити вимоги, скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Відповідач в судове засідання не з`явився, хоча про дату, час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином. За приписами ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися в судове засідання. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та її вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Судом під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_3 набула право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 14.11.2001 року, який посвідчений приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Доброльожею В.В., зареєстровано у реєстрі за №4489 (а.с.6). Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 24 листопада 2022 року від 04.11.2021 року розірвано шлюб, зареєстрований 01.10.1998 року Житомирським міськвідділом реєстрації актів громадянського стану, актовий запис №1522 між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 . Стягнуто з ОСОБА_2 аліменти на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 в твердій грошовій сумі в розмірі 1 500,00 грн. щомісячно і до досягнення дитиною повноліття (а.с.7-8). Із Акту про встановлення факту від 20.05.2022 року вбачається, що ОСОБА_1 та її донька ОСОБА_5 фактично проживають за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.10). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що відповідач має інше житло, окрім спірного, хоча це відповідно до ст. ст.12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком.Відповідно до приписів законодавства України, припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє відповідача права користування займаним приміщенням. Такий висновок суду першої інстанції є вірним виходячи із наступного. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. За приписами частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у частині другій статті 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. За змістом статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Згідно з частиною другою статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. У разі виникнення спору між власником та членами його сім`ї суд повинен врахувати, що право члена сім`ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися у відповідності з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Верховний Суд у постанові від 10 березня 2021 року у справі № 686/26093/21 вказав, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто чоловік і дружина вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням..». «Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватись, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції». (Постанова Верховного суду від 04 серпня 2021 року у справі №157/648/20). Згідно ст.17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Згідно із рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст.8 Конвенції. Виселення має оцінюватися на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ, позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Отже, при вирішенні спору про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року справі № 442/8188/19 (провадження № 61-7095св21). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) сформулювала висновок про те, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Матеріали справи не містять доказів наявності у відповідача іншого житла. Окрім того, позивачем не надано належних та допустимих доказів протиправної поведінки відповідача, що робить неможливим проживання її разом з дитиною у даному житлі, а тому немає правових підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житлом. Встановивши, що відповідач вселилися у спірну квартиру як член сім`ї власника, тобто на законних підставах, зареєстрований та постійно проживає у вказаній квартирі, іншого житла не має, а також з огляду на недоведеність позивачем наявності перешкод у володінні та користуванні спірною квартирою чи перешкод у вселенні і проживання в ньому, оцінивши баланс інтересів сторін, дослідивши питання втрати відповідачем свого права на користування житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову та визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням. Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції. Ніяких нових обставин чи доказів, які не були предметом розгляду судом першої інстанції та могли б вплинути на правильність висновків та рішення суду апелянтом не надано. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для його скасування відсутні. Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргуОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Соломонюк Святослав Анатолійович залишити без задоволення, а рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 24 листопада 2022 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 09 березня 2023 року. Головуючий Судді