Постанова 4812 № 487/2536/21

08.02.23 22-ц/812/142/23 МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 487/2536/21 Провадження № 22-ц/812/142/23 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 лютого 2023 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах : головуючого Темнікової В.І., суддів Крамаренко Т.В., Яворської Ж.М., із секретарем судового засідання Цуркан І.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 жовтня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Афоніної С.М. в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві, третьої особи - Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органу досудового розслідування, - В С Т А Н О В И В : В квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави України в особі Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві, про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органу досудового розслідування, та просив стягнути на його користь 14300 грн коштів сплачених адвокату Беліку В.Г. за надання юридичної допомоги, 1200000 грн на відшкодування моральної шкоди та 7000 грн коштів сплачених адвокату Беліку В.Г. за надання юридичної допомоги при розгляді в суді позову від 23.03.2021 про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями і діями Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві, за рахунок коштів Державного бюджету, шляхом списання у безспірному порядку з Єдиного казначейського рахунку. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що Другий слідчий відділ слідчого управління Територіального управління ДБР, розташованого у м. Миколаєві (далі орган досудового розслідування), здійснює досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42017151030000209 від 20.12.2017 року, зареєстрованого прокуратурою Миколаївської області про вчинення кримінального правопорушення: слідчим СВ Центрального ВП ГУНП в Миколаївській області Задачиної С.П. за ознаками, передбаченими ч. 2 ст. 366, ч. 2 ст. 367 і ч. 1 ст. 374 КК України; прокурором Миколаївської місцевої прокуратури № 1 Олефером М.М. за ознаками, передбаченими ч. 1 ст. 366 КК України; уповноваженими особами Миколаївської місцевої прокуратури № 1 за ознаками, передбаченими ч. 1 і ч. 2 ст. 382 КК України. Ухвалою від 01 квітня 2019 року у справі № 787/1741/19 провадження № 1-кс/487/1850/19 слідчий суддя Заводського районного суду м. Миколаєва задовольнив скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність слідчого органу досудового розслідування та зобов`язав останнього розглянути клопотання від 22.02.2019 про виконання процесуальних дій у кримінальному провадженні № 42017151030000209 від 20.12.2017. Ухвалою від 16 травня 2019 року у справі № 787/1741/19 провадження № 1-кс/487/3257/19 слідчий суддя Заводського районного суду м. Миколаєва задовольнив скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність слідчого органу досудового розслідування та зобов`язав останнього розглянути клопотання від 03.04.2019 про призначення та проведення судової психолого - психіатричної експерти у кримінальному провадженні № 42017151030000209 від 20.12.2017. Ухвалою від 24 червня 2019 року у справі № 787/1741/19 провадження № 1-кс/487/4428/19 слідчий суддя Заводського районного суду м. Миколаєва задовольнив скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність слідчого органу досудового розслідування та зобов`язав останнього розглянути клопотання від 03.05.2019 про виконання процесуальних дій у кримінальному провадженні № 42017151030000209 від 20 грудня 2017 року. Ухвалою від 18 вересня 2019 року у справі № 787/6217/19 провадження № 1-кс/487/6771/19 слідчий суддя Заводського районного суду м. Миколаєва частково задовольнив скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність слідчого органу досудового розслідування та зобов`язала останнього внести до ЄРДР відомості, викладені у заяві позивача від 23.07.2019 у кримінальному провадженні № 42017151030000209 від 20.12.2017. Ухвалою від 09 жовтня 2019 року у справі № 787/1741/19 провадження № 1-кс/487/6026/20 слідчий суддя Заводського районного суду м. Миколаєва задовольнив скаргу ОСОБА_1 від 09.10.2019 року та скасував постанову слідчого органу досудового розслідування від 06.06.2019 про відмову в задоволенні клопотання від 05.06.2020 у кримінальному провадженні № 42017151030000209 від 20 грудня 2017 року щодо допиту прокурора ОСОБА_2 , слідчих Центрального ВП ГУНП в Миколаївській області, військовослужбовців УСБУ в Миколаївської області. Однак, в матеріалах кримінального провадження № 42017151030000209 від 20.12.2017 відсутні докази виконання слідчими органу досудового розслідування вищезазначених ухвал слідчих суддів: від 01.04.2019, від 16.05.2019, від 24.06.2019, від 09.10.2019, що свідчить про ознаки кримінального провадження в їх діях, передбаченого ч. 3 ст. 382 КПК України. Ухвалою від 07 лютого 2020 року у справі № 787/1741/19 провадження № 1-кс/487/644/20 слідчий суддя Заводського районного суду м. Миколаєва скасував постанову слідчого органу досудового розслідування Попазогло В.С. від 27.12.2019 про закриття кримінального провадження № 42017151030000209 від 20 грудня 2017 року. Досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42017151030000209 від 20.12.2017 року слідчими органу досудового розслідування здійснюється вже більше ніж 39 місяців, що є порушенням вимог ст. 219 КПК України та ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України. За 39 місяців слідчі органу досудового розслідування в порушення своїх обов`язків, зазначених в ч. 2 ст. 9 КПК України, не надали належної оцінки обставинам кримінального провадження № 42017151030000209 (неповнота досудового розслідування), що є ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 364 та ч. 1 ст. 367 КК України. В порушення вимог ч. 2 ст. 9 КПК України слідчі органу досудового розслідування з моменту відкриття 20 грудня 2017 року кримінального провадження за № 42017151030000209 ухиляються від прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень у цьому провадженні, що є ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК України. В ч. 5 ст. 9 КПК України, зазначено, що кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, тобто з урахуванням ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, де зазначено: "Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Вважає, що з моменту відкриття 20 грудня 2017 року кримінального провадження № 42017151030000209 слідчі органу досудового розслідування порушують його права, зазначені в ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. В ч. 1 ст. 2 КПК України, зазначено, що завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження. Проте, слідчими органу досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42017151030000209 на даний час не виконане завдання щодо захисту прав і законних інтересів позивача, що слідчі органу досудового розслідування при здійсненні досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні своєю бездіяльністю та незаконними діями, що обмежують права позивача, в тому числі спроби слідчим органу досудового розслідування ОСОБА_3 безпідставно закрити це кримінальне провадження, завдали йому майнової та моральної шкоди. Враховуючи вказане, а також вимоги ч. 7 ст. 1176 ЦК України, постанови Верховного Суду від 11.10.2019 року у справі № 757/53996/17 (провадження № 61-6127св19), рішення Конституційного Суду України № 12-рп/2001 від 03.10.2001 року, постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18), постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі № 585/724/19 (провадження № 61-18673св19), постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 жовтня 2019 року у справі № 757/53996/17 (провадження № 61-6127св19), вважає що відшкодування майнової шкоди, завданої фізичній особі рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадовими службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюються саме за рахунок держави. Оскільки органи державної казначейської служби України є розпорядниками коштів державного та місцевих бюджетів, тому саме вони повинні відшкодувати завдану фізичній особі іншими органами державної влади шкоду в разі доведеності заподіяння такої шкоди. В п. 1 ст. 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" зазначено, що підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду. П. 1-1 ст. 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів - досудового розслідування, прокуратури і суду" передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках встановлення в іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян. Отже, право на відшкодування шкоди, завданої слідчими органу досудового розслідування, у кримінальному провадженні № 42017151030000209 від 20.12.2017, в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникло в результаті встановлення ухвалами слідчих суддів, зазначених у цьому позові фактів, інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права позивача. Відповідно до ст. 3 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються, зокрема, штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; суми, сплачені громадянином у зв`язку з наданням йому юридичної допомоги, моральна шкода. Відповідно до ч. 5 ст. 4 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову дальність, органів досудового - розслідування, прокуратури і суду", - відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Позивач вважає, що розмір моральної шкоди у сумі 1 200 000,00 грн є достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення, тобто для відшкодування його душевних та психічних страждань в результаті, коли вищезазначені незаконні дії органу досудового розслідування завдали позивачу моральної втрати у зв`язку з тим, що вони протягом вже 39 місяців призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків та вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя, в тому числі і втрат немайнового характеру, якими є: втрата свого часу (39 місяців) на забезпечення реалізації своїх прав, зазначених ч. 1 ст. 2 КПК України, тобто надання належної правової оцінки обставинам кримінального провадження №42017151030000209 від 20.12.2017 року, втрата свого часу (39 місяців) на забезпечення реалізації слідчими органу досудового розслідування своїх обов`язків, зазначених в ч. 2 ст. 9 КПК України, тобто надання належної правової оцінки обставинам кримінального провадження №42017151030000209; втрата свого часу (39 місяців) на забезпечення реалізації слідчими органу досудового розслідування своїх обов`язків, зазначених в ч. 2 ст. 9 КПК України, тобто прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень у кримінальному провадженні № 42017151030000209; втрата свого часу (39 місяців) на забезпечення реалізацію свого права, значеного в ч. 5 ст. 9 КПК України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, тобто з урахуванням ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Також вказує, що в ході досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42017151030000209 від 20.12.2017 року за надання правової допомоги сплатив адвокату Беліку В.Г. за період лютий 2017 року - червень 2020 року 14 300,00 грн. Посилаючись на викладене, просив задовольнити позовні вимоги. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 жовтня 2022 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави України в особі Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві, третьої особи - Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органу досудового розслідування. Не погодившись із вказаним рішенням суду, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій не погоджується з висновком суду про помилковість його посилання на положення Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", оскільки вказаний закон врегульовує правовідносини відшкодування шкоди, завданої виключно громадянинові внаслідок незаконного притягнення його до відповідальності, та його дія не розповсюджується на заявників, потерпілих осіб, яким завдано шкоди внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування та прокуратури під час розслідування за заявою таких осіб. Вважає, що суд першої інстанції умисно не виконав рішення Конституційного Суду України № 12-рп/2001 від 03.10.2001 року, де зазначено, що підстави і порядок відшкодування шкоди регулюються Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР. Стаття 4 цього Закону передбачає, що відшкодування шкоди провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Також суд першої інстанції умисно проігнорував постанову Верховного Суду від 11.10.2019 року у справі № 757/53996/17 (провадження № 61-6127св19). Крім того, суд в порушення вимог п.5 ч. 4 ст. 265 ЦПК України, не зазначив норми права, які застосував для підтвердження вказаних висновків, а постанова Верховного Суду від 27.05.2020 року у справі № 585/724/19, на яку послався суд в рішенні, що оскаржується, не є нормою права. Також суд умисно не застосувала вимоги ст. 417 ЦПК України. На думку апелянта суд першої інстанції вказаними висновками вніс до рішення, що оскаржується, завідомо неправдиві відомості, що підтверджується: положеннями п. 1 ст. 1, п.1-1 ст.2 , абз.5 ст.2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду". Не врахував суд і рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 вересня 2019 року у справі № 487/633/19, яке не скасовано і вступило в законну силу, а також постанову Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020р. у справі № 487/970/20. Також на думку апелянта, суд першої інстанції при розгляді цивільної справи № 487/2536/21 та ухваленні рішення, що оскаржується, крім вищенаведених правопорушень також умисно порушив права скаржника, зазначені в ч. 1 ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, умисно не виконав рішення Європейського суду з прав людини від 13.01.2011 року у справі "Михалкова та інші проти України" та від 7 лютого 2017 року у справі "Лашманкін та інші проти Росії", рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003. Посилаючись на викладене, просив скасувати рішення суду першої інстанції, що оскаржується, і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог скаржника. Від Територіального управління Державного бюро розслідування, розташованого у м. Миколаєві, надійшов відзив, в якому викладені заперечення проти апеляційної скарги ОСОБА_1 через не згоду з наведеними у ній доводами, які базуються на перекручуванні фактів, однобічному трактуванні обставин справи та вибірковому застосуванні норм чинного законодавства. Відповідач вважає, що рішення суду є законним та обґрунтованим, судом враховані положенням ст.56 Конституції України, ст. ст. 1173, 1174, 1176 ЦК України, а також положенням ст. 1166 ЦК України, яка вимагає встановлена усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправна поведінка наявність шкоди, причинний зв`язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина заподіювача шкоди). Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності. Верховний Суд надавав схожі висновки щодо питання особливостей деліктної відповідальності органів державної влади та застосування положень статті 1176 ЦК України, які містяться у постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-501цс17, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17, від 18.12.2019 у справі № 688/2479/16-ц. Вважає, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що внаслідок саме бездіяльності працівника ТУ ДБР у м. Миколаєві позивачу завдано моральної шкоди. В позовній заяві та апеляційній скарзі позивач обмежився лише загальними посиланнями на бездіяльність органів досудового розслідування та спричиненням такою бездіяльністю моральної шкоди, не довівши ні факту наявності такої шкоди, ні в чому вона полягає у відповідності до ст. 23 ЦК України, ким та в якій мірі вона була завдана, наявності причинного зв`язку між протиправною бездіяльністю, діями слідчого та можливим завданням такої шкоди. Процитувавши положення п. 9 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику і справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.95 № 4, вважає, що визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, позивач повинен наводити відповідні підстави розрахунку, з яких міркувань він виходив визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Проте, позивачем взагалі не надано розрахунку в обґрунтування заявленого ним розміру моральної шкоди саме у розмірі 1 200 000 грн. Зазначає, що однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, гарантоване статтею 24 КПК України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. На підставі аналізу положень частини першої статті 303 та частини другої статті 307 КПК України зазначає, що в ухвалі слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування реалізується така засада кримінального судочинства, як реалізація особою права на оскарження їх процесуальних рішень, дій чи бездіяльності до суду. Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у такій діяльності. При цьому, наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного стягнення відшкодування моральної або матеріальної шкоди. Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 березня 2020 року (справа №686/13212/19). Крім того, відповідач вважає, що судом обґрунтовано відмовлено у позовних вимогах про стягнення грошових коштів витрачених на юридичну допомогу у розмірі 14300,00 грн сплачених адвокату Бєліку В.Г., оскільки судові витрати, понесені у кримінальному провадженні, зокрема і витрати на правову допомогу, не є шкодою, що може бути відшкодована у цивільній справі за рахунок коштів державного бюджету. Зазначені витрати розподіляються виключно за правилами, встановленими КПК України. Щодо стягнення витрат у сумі 7000 грн., у зв`язку з наданням юридичної допомоги при розгляді даної справи у суді, апелянт вважає, що судом вірно застосовано норми пункту 2 частини 2 ст. 141 ЦПК України, відповідно до якої у разі відмови у задоволенні позову, витрати на професійну правничу допомогу покладаються на позивача. Враховуючи викладене, відповідач вважає, що суд першої інстанції вірно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Учасники процесу до судового засідання не з`явилися, хоча про час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином. ОСОБА_1 просив розглянути справу у відсутність його та його представника. Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Таким вимогам закону оскаржуване рішення відповідає. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що СУ ТУ ДБР здійснюється досудове розслідування кримінального провадження № 42017151030000209 від 20.12.2017 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст. 366, ч.1 ст. 374, ч.1 ст. 382, ч.2 ст. 382 КК України. Заявником у вказаному кримінальному провадженні є ОСОБА_1 . В ході досудового розслідування ОСОБА_1 неодноразово звертався зі скаргами на орган досудового розслідування до слідчих суддів, які були задоволені. Так, ухвалою слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 01.04.2019 зобов`язано слідчого ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві, розглянути клопотання ОСОБА_1 про проведення слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, подане 22.02.2019. Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 16.05.2019 зобов`язано слідчого Першого відділу Слідчого управління ТУ ДБР Васильєва А.О. розглянути клопотання ОСОБА_1 про призначення та проведення судової психолого-психіатричної експертизи у кримінальному провадженні №42017151030000209. Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 24.06.2019 зобов`язано слідчого ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві Балаєнка М.С., розглянути клопотання ОСОБА_1 , подане 03.05.2019. Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 18.09.2019 зобов`язано посадових осіб слідчого відділу ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві внести до ЄРДР відомості, викладені у заяві ОСОБА_1 від 23.07.2019. Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 09.10.2019 скасовано постанову слідчого ТУ ДБР Балаєнка М.С. від 06.06.2019 про відмову у задоволенні клопотання ОСОБА_1 від 05.06.2019 у кримінальному провадженні №42017151030000209 щодо допиту прокурора Олефіра М.М., слідчих Центрального ВП ГУНП в Миколаївській області, військовослужбовців УСБУ в Миколаївській області. Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.02.2020 скасовано постанову слідчого Другого відділу Слідчого управління ТУ ДБР Попазогло В.С. від 27.12.2019 про закриття кримінального провадження №42017151030000209 від 20.12.2017 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст. 366, ч.1 ст. 374, ч.ю1 ст. 382, ч.2 ст. 382 КК України. Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 27.05.2021 скасовано постанову слідчого Другого відділу Слідчого управління ТУ ДБР Попазогло В.С. від 30.11.2020 про закриття кримінального провадження №42017151030000209 від 20.12.2017 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст. 366, ч.1 ст. 374, ч.ю1 ст. 382, ч.2 ст. 382 КК України. Позивач посилався на незаконність і бездіяльності СУ ТУ ДБР, які не розглядають його клопотання протягом тривалого часу, більш ніж 39 місяців здійснюють досудове розслідуванням, відмовляють у долученні доказів, призначення експертизи, безпідставно закривають кримінальне провадження, а також факт завдання йому такою бездіяльністю матеріальної та моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню на підставі ст.ст.1166,1176 ЦК України та ст.ст.1,2,3,4,12 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Проаналізувавши положення ст. 56 Конституції України, ст.1176 ЦК України та, враховуючи підстави відшкодування шкоди, зазначені позивачем, суд першої інстанції дійшов висновку, що положення ч.1 ст.1176 ЦК України та положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у даному спорі не можуть бути застосовані. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що посилання позивача на положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», є помилковим, оскільки вказаний закон врегульовує правовідносини відшкодування шкоди, завданої виключно громадянинові внаслідок незаконного притягнення його до відповідальності, його дія не розповсюджується на заявників, потерпілих осіб, яким завдано шкоди внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування та прокуратури під час розслідування за заявою таких осіб. Саме такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові № 585/724/19 від 27.05.2020. За відсутності підстав для застосування ч.1 ст.1176 ЦК, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила ч. 6 цієї статті така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (ст.1173, 1174 цього Кодексу). Проаналізувавши положення ст. 1174 ЦК України, суд зазначив, що при вирішенні спорів про відшкодування шкоди за ст. ст. 1166,1167,1174 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. В деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою. Також суд виходив з того, що однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, гарантоване статтею 24 КПК України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Проаналізувавши положення частини першої статті 303, частини другої статті 307 КПК України, суд зазначив, що в ухвалах слідчих суддів за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування реалізується така засада кримінального судочинства, як реалізація особою права на оскарження їх процесуальних рішень, дій чи бездіяльності до суду. Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у такій діяльності. Проте, наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного стягнення відшкодування моральної або матеріальної шкоди. Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову. Проте позивач не довів належними і допустимими доказами факт завдання йому моральної шкоди внаслідок не розгляду його клопотань, закриття кримінального провадження, причинний зв`язок між діями посадових осіб ТУ ДБР у м. Миколаєві та настанням тих негативних наслідків про які він вказує. Права ОСОБА_1 , на порушення яких останній посилався, а саме з підстав не розгляду інших клопотань в порядку ст. 220 КПК України та закриття кримінального провадження, за його заявою були відновлені шляхом оскарження бездіяльності слідчого в порядку, визначеному КПК України. Сам по собі факт, задоволення слідчими суддями скарг позивача та покладення та СУ ТУ ДБР обов`язку розглянути клопотання ОСОБА_1 та скасування постанов слідчих про закриття кримінального провадження не підтверджує заподіяння шкоди позивачу, а також не встановлює наявність причинно-наслідкового зв`язку між бездіяльністю слідчого ТУ ДБР, яка виразилась у не розгляді клопотань, закритті кримінального провадження та настанням шкоди. За такого суд першої інстанції, дійшов висновку, що доводи позивача про те, що слідчий здійснив процесуальні дії з порушенням процесуального закону та несвоєчасно, а тому повинен нести цивільно-правову відповідальність, не можуть бути задоволені через не доведення усіх складових деліктної відповідальності. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховний Суду в постановах у справі №638/8636/17-ц від 13.05.2020 та у справі №686/13212/19 від 19.03.2020. Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення моральної шкоди у розмірі 1200000 грн. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення на користь позивача матеріальної шкоди у розмірі 14300 грн, суд першої інстанції зазначив про помилковість посилання позивача як на підставу для відшкодування шкоди на Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», оскільки вказаний закон не може бути застосовано до спірних правовідносин. Судом було встановлено, що згідно Договору про надання правової допомоги адвокатом від 13.02.2018, адвокат Белік В.Г. бере на себе зобов`язання надавати правову допомогу замовнику в відновленні прав ОСОБА_1 які будуть порушуватися органами досудового розслідування за ЄРДР №42018151030000025 від 16.11.2018. Також адвокат повинен надавати правову допомогу ОСОБА_1 якщо його права будуть порушені судами при проведенні досудового розслідування. Згідно акту приймання-передачі виконаних юридичних послуг адвокатом від 30.12.2020, ОСОБА_1 здійснив перевірку наданих адвокатом послуг і підтверджує, що адвокат здійснив: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань кримінального кодексу України, складання клопотань, заяв, скарг. Загальна оплата послуг адвоката у вказаний період з без ПДВ складає 14000 грн. Згідно квитанції № 536900 від 30.12.2020 ОСОБА_4 було сплачено 14000 грн. за вищевказаним договором. Отже, заявлені позивачем вимоги щодо відшкодування 14300 грн матеріальної шкоди полягають виключно в наданні позивачу правової допомоги у кримінальному провадженні №42018151030000025 від 16.11.2018, доказів того, що вказане кримінальне є об`єднаним декількох кримінальних проваджень, у тому числі кримінального провадження №42017151030000209 від 20.12.2017 суду не надано, при цьому, навіть якщо такі твердження позивача є вірними, то така правова допомога надається позивачу в період досудового розслідування, яке наразі триває. Проаналізувавши дані обставини, суд дійшов висновку, що судові витрати, понесені у кримінальному провадженні, зокрема і витрати на правову допомогу, не є шкодою, що може бути відшкодована у цивільній справі за рахунок коштів державного бюджету. Вказані витрати розподіляються виключно за правилами, встановленими КПК України, про що зазначено Великою Палатою Верховного Суду у справі № 462/6473/16-ц. За таких обставин, звернення позивача з цивільним позовом про відшкодування його матеріальної шкоди, у вигляді витрат на професійну правничу допомогу, які він поніс під час досудового розслідування, є необґрунтованим та такими, що не підлягає задоволенню. Відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення витрат у сумі 7000 грн., які будуть сплачених адвокату у зв`язку з наданням юридичної допомоги при розгляді справи у суді, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки відмовлено у задоволенні позову, то витрати на професійну правничу допомогу покладаються на позивача. Переглядаючи рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, відповідають обставинам справи та законодавству, яке регулює спірні правовідносини, в тому числі і зазначеному в тексті рішення. Так, відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування матеріальної та моральної (немайнової) шкоди. Право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень встановлено ст. 56 Конституції України. Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 13 Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту. Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (рішення від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v France); $ 35 рішення від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції» (№ 2, Philis v. Greece), заява № 19773/92). Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені положеннями статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені ст. 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється ч.1 ст.1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування ч.1 ст. 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу). Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі ст. 1174 ЦК України. Відповідно до цієї норми обов`язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу. Згідно п. 5 ст. 3 КПК України досудове розслідування це стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Матеріали справи свідчать про те, що кримінальне провадження № 42017151030000209 від 20.12.2017 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст. 366, ч.1 ст. 374, ч.1 ст. 382, ч.2 ст. 382 КК України розпочате за заявою позивача. П. 14 ст. 3 КПК України передбачає, що притягнення до кримінальної відповідальності це стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. В матеріалах справи відсутні дані про повідомлення позивачу в межах зазначеного кримінального провадження про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. Зазначені обставини свідчать про те, що позивача у встановленому законом порядку до кримінальної відповідальності притягнуто не було. Відсутні в матеріалах справи також дані про застосування щодо позивача запобіжного заходу, затримання, накладення на нього адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт чи засудження. Аналіз зазначених обставин свідчить про відсутність підстав для застосування ч. 1 ст. 1176 ЦК України та положень Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», оскільки вказаний закон врегульовує правовідносини відшкодування шкоди, завданої громадянинові виключно внаслідок незаконного притягнення його до відповідальності, його дія не розповсюджується на потерпілих осіб, яким завдано шкоди внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування та прокуратури під час розслідування за заявою таких осіб, а отже, шкода, завдана позивачу, може бути відшкодована на підставі ч.6 ст. 1176 ЦК України. Тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що, виходячи зі змісту заявлених позовних вимог, у даному спорі не можуть бути застосовані положення ч.1 ст.1176 ЦК України та положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», а також про те, що шкода, завдана позивачу, може бути відшкодована на підставі ч.6 ст. 1176 ЦК України на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу). В даному випадку на підставі ст. 1174 ЦК України, за якою обов`язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається також на державу Україна, а не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду. З урахуванням викладеного, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо помилковості висновків суду з цього питання та вважає їх суб`єктивним тлумаченням апелянтом вимог зазначеного законодавства. Звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на незаконність бездіяльності слідчого органу досудового розслідування щодо розгляду його клопотань від 22.02.2019 про виконання процесуальних дій; від 03.04.2019 про призначення та проведення судової психолого - психіатричної експерти; від 03.05.2019 про виконання процесуальних дій, які не були розглянуті слідчим у передбачений ч.1 ст. 220 КПК України 3-денний строк з моменту їх подання, а також щодо невнесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про кримінальне порушення, обставини якого викладені у його заяві від 23.07.2019; винесення постанови від 06.06.2019 про відмову в задоволенні клопотання від 05.06.2020 щодо допиту прокурора Оліфера М.М., слідчих Центрального ВП ГУНП в Миколаївській області, військовослужбовців УСБУ в Миколаївської області та закриття постановою слідчого органу досудового розслідування від 27.12.2019 кримінального провадження № 42017151030000209. Також позивач посилався на те, що досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42017151030000209 слідчими здійснюється вже більше ніж 39 місяців, що є порушенням вимог ст. 219 КПК України, що в порушення своїх обов`язків, зазначених в ч. 2 ст. 9 КПК України, вони не надали належної оцінки обставинам кримінального провадження, допустивши неповнота досудового розслідування, ухиляються від прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень у цьому провадженні, чим порушують його права, зазначені в ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Враховуючи зміст заявлених позовних вимог, суд першої інстанції, приймаючи рішення у справі, правильно виходив з того, що при розгляді заявлених позовних вимог слід керуватися ст. 1174 ЦК України. Застосуванню підлягали також положення ст. 1167 ЦК України, яка передбачає, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. А також положення статті 23 ЦК України, за змістом якої особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Правильно також судом зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. При вирішенні спорів про відшкодування шкоди за ст. ст. 1166, 1167, 1174, ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. В деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою. Відмовляючи позивачу у відшкодуванні матеріальної та моральної шкоди, суд першої інстанції, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів і встановлених на їх підставі обставин, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження наявності заподіяної йому шкоди, причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями відповідача, що в силу вимог ст. 81 ЦПК України є процесуальним обов`язком позивача. Обґрунтовано при прийнятті рішення у справі суд першої інстанції також врахував, що однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, гарантоване ст. 24 КПК України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Відповідно до змісту частини першої статті 303 КПК України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора як бездіяльність слідчого, дізнавача, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк, зокрема, заявником, потерпілим, його представником чи законним представником; рішення слідчого, дізнавача про закриття кримінального провадження - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником; рішення прокурора про закриття кримінального провадження та/або провадження щодо юридичної особи - заявником, одним із близьких родичів або членом сім`ї, коло яких визначено цим Кодексом, та/або захисником померлого, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження; рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора при застосуванні заходів безпеки - особами, до яких можуть бути застосовані заходи безпеки, передбачені законом; рішення слідчого, дізнавача, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій - особою, якій відмовлено у задоволенні клопотання, її представником, законним представником чи захисником; тощо. Скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача чи прокурора, згідно ч. 1 ст. 306 КПК України розглядаються слідчим суддею місцевого суду, а в кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень, віднесених до підсудності Вищого антикорупційного суду, - слідчим суддею Вищого антикорупційного суду згідно з правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318- 380 цього Кодексу, з урахуванням положень цієї глави. За правилом частини другої статті 307 КПК України ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування може бути про: 1) скасування рішення слідчого чи прокурора; 2) зобов`язання припинити дію; 3) зобов`язання вчинити певну дію; 4) відмову у задоволенні скарги. Таким чином, в ухвалі слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування реалізується така засада кримінального судочинства, як реалізація особою права на оскарження їх процесуальних рішень, дій чи бездіяльності до суду. Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у такій діяльності. Проаналізувавши зазначені вимоги закону, суд правильно дійшов висновку, що наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного стягнення відшкодування моральної або матеріальної шкоди. Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, та причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову. Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суд встановлює наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею). Установивши, що позивач не довів належними і допустимими доказами факт завдання йому шкоди внаслідок невнесення посадовими особами Другого слідчого відділу слідчого управління Територіального управління ДБР, розташованого у м. Миколаєві, відомостей до ЄРДР за заявою позивача, несвоєчасного розгляду його клопотань щодо виконання відповідних процесуальних дій, в тому числі щодо призначення та проведення судової психолого - психіатричної експерти, винесення постанови про відмову в задоволенні клопотання щодо допиту прокурора Оліфера М.М., слідчих Центрального ВП ГУНП в Миколаївській області, військовослужбовців УСБУ в Миколаївської області та закриття постановою слідчого органу досудового розслідування кримінального провадження № 42017151030000209, причинний зв`язок між зазначеними діями посадових осіб Другого слідчого відділу слідчого управління Територіального управління ДБР, розташованого у м. Миколаєві, та настанням тих негативних наслідків про які він вказує, суд першої інстанції, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про відшкодування шкоди у зв`язку з його недоведеністю. Права ОСОБА_1 , на порушення яких останній посилався з підстав невнесення до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань відомостей про вчинення кримінального правопорушення за його заявою, несвоєчасного розгляду його клопотань щодо вчинення відповідних процесуальних дій, закриття кримінального провадження були відновлені шляхом оскарження бездіяльності слідчого в порядку, визначеному КПК України. Сам по собі факт, що ухвалами слідчих суддів Заводського районного суду м. Миколаєва зобов`язано уповноважену особу органу досудового розслідування внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про кримінальне правопорушення, обставини якого викладені у заяві ОСОБА_1 від 23.07.2019, розглянути його клопотання від 22.02.2019 та від 03.05.2019 про виконання процесуальних дій, від 03.04.2019 про призначення та проведення судової психолого - психіатричної експерти, скасовано постанову від 06.06.2019 про відмову в задоволенні клопотання від 05.06.2020 щодо допиту прокурора Оліфера М.М., слідчих Центрального ВП ГУНП в Миколаївській області, військовослужбовців УСБУ в Миколаївської області та постанову слідчого органу досудового розслідування про закриття кримінального провадження № 42017151030000209, не підтверджує заподіяння шкоди позивачу, а також не встановлює наявність причинно - наслідкового зв`язку між бездіяльністю слідчого органу досудового розслідування, яка виразилась у невиконанні чи несвоєчасному виконанні зазначених процесуальних дій та настанням шкоди. Вказане узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, викладених у постановах від 13 травня 2020 року справа №638/8636/17-ц, від 19 березня 2020 року справа №686/13212/19, від 20 січня 2021 року справа № 686/27885/19. Слід також зазначити, що згідно змісту позовних вимог, позивач хоча і посилався на те, що досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42017151030000209 слідчими здійснюється вже більше ніж 39 місяців, проте обґрунтовував свої вимоги саме порушенням слідчими своїх процесуальних обов`язків через не згоду з окремими фактами бездіяльності слідчих органів у межах кримінального провадження, а також не згодою з оцінкою органом досудового розслідування обставин кримінального провадження та прийняття процесуальних рішень, які позивач вважає незаконними і упередженими, оскільки у кримінальному провадженні органом досудового розслідування двічі виносилися постанови про закриття кримінального провадження, які були скасовані ухвалами слідчих суддів від 07.02.2020р. та від 27.05.2021р. На даний час досудове розслідування триває. Отже тривалість досудового розслідування пов`язана не тільки з діями чи бездіяльність слідчих органу досудового розслідування, а й з не згодою позивача з оцінкою органом досудового розслідування обставин кримінального провадження та прийнятими ним процесуальними рішеннями. Правильним є також висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про відшкодування судових витрат у розмірі 14300грн, понесених у кримінальному провадженні, зокрема і витрат на правову допомогу, оскільки вони не є шкодою, що може бути відшкодована у цивільній справі за рахунок коштів державного бюджету. Вказані витрати розподіляються виключно за правилами, встановленими КПК України, а посилання позивача як на підставу для задоволення його позовних вимог в цій частині на Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», є помилковим, оскільки вказаний закон не може бути застосовано до спірних правовідносин. При цьому колегія суддів враховує, що згідно з частиною першою статті 118 КПК України процесуальні витрати складаються із: 1) витрат на правову допомогу; 2) витрат, пов`язаних із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження; 3) витрат, пов`язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів; 4) витрат, пов`язаних із зберіганням і пересиланням речей і документів, а п.13 ст. 368 КПК України передбачено, що ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити в тому числі питання на кого мають бути покладені процесуальні витрати і в якому розмірі. Порядок розподілу процесуальних витрат, понесених у кримінальній справі врегульований у ст. 124 КПК України. Згідно з частинами першою та другою цієї статті у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати. За відсутності в обвинуваченого коштів, достатніх для відшкодування зазначених витрат, вони компенсуються потерпілому за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом для компенсації шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. У разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь держави документально підтверджені витрати на залучення експерта. Частиною 1 ст. 126 КПК України передбачено, що суд вирішує питання щодо процесуальних витрат у вироку суду або ухвалою. Отже, за наявності обвинувального вироку суду відшкодувати понесені у кримінальній справі процесуальні витрати може собі потерпілий та держава, а тягар відшкодування таких витрат покладається на обвинуваченого, окрім як у випадку відсутності в останнього коштів, достатніх для відповідного відшкодування. Зазначене свідчить про те, що питання про розподіл процесуальних витрат потерпілої особи за результатами судового розгляду у кримінальному провадженні вирішується, у тій справі, в якій вони були понесені, за правилами КПК України. Якщо ж це питання суд не вирішив, сторона кримінального провадження має можливість оскаржити в цій частині ухвалене у справі судове рішення в апеляційному та касаційному порядку. А тому такі витрати не можуть бути стягнуті з обвинуваченого чи держави за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства. За правилами цивільного судочинства можуть стягуватися судові витрати, які сторона понесла у зв`язку з розглядом її цивільної справи. Слід також зазначити, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) витрати, яких особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (частини перша та друга статті 22 ЦК України). Проте, процесуальні витрати, понесені, зокрема, у кримінальному провадженні, не є збитками, що можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову до обвинуваченого чи держави. Такі витрати, розподіляються виключно за правилами, встановленими главою 8 КПК України. Саме про таке застосування зазначених норм права йде мова у правову висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 462/6473/16. Колегія суддів констатує, що усі доводи апеляційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, необхідності їх переоцінки, зокрема, у тому контексті, який на думку позивача свідчить про завдання йому моральної і матеріальної шкоди у зв`язку з невиконанням чи несвоєчасним виконанням зазначених процесуальних дій. При цьому колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що суд, на думку апелянта, в порушення вимог п.5 ч. 4 ст. 265 ЦПК України, не зазначив норми права, які застосував для підтвердження вказаних у рішенні висновків, оскільки рішення суду містить посилання за норми права, які регулюють спірні правовідносини та аналіз того, чому не можуть бути застосовані ті норми права, на застосуванні яких наполягає позивач. Відхиляє колегія суддів також доводи апеляційної скарги щодо не застосування судом першої інстанції вимог ст. 417 ЦПК України, а також про те, що постанова Верховного Суду від 27.05.2020 року у справі № 585/724/19, на яку послався суд в рішенні, що оскаржується, не є нормою права, оскільки в даному випадку судом правомірно під час ухвалення рішення у справі була застосована інша норма процесуального права, а саме ч.4 ст. 263 ЦПК України, згідно якої при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, що і було зроблено судом. Безпідставним є ствердження в апеляційній скарзі на невиконання судом першої інстанції рішення Конституційного Суду України № 12-рп/2001 від 03.10.2001 року, де зазначено, що підстави і порядок відшкодування шкоди регулюються Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР, а ст. 4 цього Закону передбачає, що відшкодування шкоди провадиться за рахунок коштів державного бюджету, оскільки дані судження вирвані із контексту змісту рішення Конституційного Суду України, предметом розгляду якого було подання Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 32 Закону України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" та статті 25 Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік", якими кошти на утримання, зокрема, судів, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України визначено як джерела відшкодування шкоди, завданої громадянам незаконними діями цих органів. Саме по собі згадування у тексті рішення Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" не свідчить про те, що Конституційний Суд вирішував спірні питання щодо його застосування при зверненні до суду з позовом потерпілих осіб. Відхиляє колегія суддів і доводи апеляційної скарги щодо ігнорування судом першої інстанції висновків, викладених у постанову Верховного Суду від 11.10.2019 року у справі № 757/53996/17, так як дана постанова винесена за інших фактичні обставини справи, оскільки у справі № 757/53996/17 з позовом зверталася особа, стосовно якої на відміну під справи, рішення в якій переглядається апеляційним судом, було порушено кримінальну за ознаками злочину, передбаченого частиною 3 статті 368 КК України, застосовано запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою, домашнього арешту, особистого зобов`язання, а потім закрито кримінальне провадження. Рішення судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 вересня 2019 року у справі № 487/633/19 хоч і постановлено за результатом розгляду позову ОСОБА_1 , однак воно також винесено за інших фактичних обставин справи, оскільки у цій справі ОСОБА_1 звертався до суду з позовом як особа, яку постановою суду визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 483 Митного кодексу України та накладено стягнення у виді штрафу в розмірі 100 % вартості товарів, безпосередніх предметів порушення митних правил, з конфіскацією товару, яку в подальшому було скасовано постановою апеляційного суду та закрито провадження у справі на підставі п. 1 ст. 247 КУпАП за відсутності події і складу адміністративного правопорушення. Постанова Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020р. у справі № 487/970/20 також постановлена за результатами розгляду справи за позовом ОСОБА_1 . Однак, предметом позову у цій справі було відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої внаслідок незаконного проведення в ході іншого кримінального провадження обшуку за місцем проживання ОСОБА_1 , незаконного накладення арешту на майно, право на відшкодування якої у нього виникло у зв`язку із закриттям цього кримінального провадження за відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення (п.2 ч.1 ст.284 КК). Отже, обставини у даній справі також не є подібним до обставин, які є предметом розгляду у справі № 487/2536/21. Приймаючи остаточне рішення у справі, суд апеляційної інстанції враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, N 303-A, § § 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland, N 49684/99, § 2)). З урахуванням викладеного, розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, а також враховуючи, що інші доводи апеляційної скарги містять суб`єктивне тлумачення апелянтом як обставин справи, так і норм діючого законодавства, направлене на переоцінку доказів, яким суд першої інстанції дав належну правову оцінку, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанцій правильно встановлені фактичні обставини справи і застосовано норми матеріального та процесуального права, які підлягали застосуванню, у зв`язку з чим, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, судова колегія, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 жовтня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання її повного тексту в порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий Судді Повний текст постанови складено 13 лютого 2023 року