Постанова 4803 № 173/1184/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1213/23 Справа № 173/1184/20 Суддя у 1-й інстанції - Петрюк Т. М. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 лютого 2023 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого - судді Халаджи О. В. суддів: Канурної О.Д., Космачевської Т.В., секретар Кругман А.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Верхньодніпровська міська рада, про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом зняття з реєстрації та виселення (суддя першої інстанції Петрюк Т.М. повний текст рішення складено 08 жовтня 2022 року), В С Т А Н О В И В: 22 липня 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Верхньодніпровська міська рада, про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом зняття з реєстрації та виселення, з урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив: Визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , знявши її з реєстрації. Виселити ОСОБА_3 з будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2022 року у задоволенні позовних ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Верхньодніпровська міська рада, про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом зняття з реєстрації та виселення відмовлено. Із вказаним рішенням суду не погодився ОСОБА_1 , та через свого представника ОСОБА_2 , подав апеляційну скаргу, вважає, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, без з`ясування обставин, що мають значення для справи. В обгрунтвання доводів апеляційної скарги зазначає, що головним та першочерговим фактом, яким підлягає доказуванню у даній справі є наявність або відсутність статусу гуртожитку у бидинку АДРЕСА_2 . Вказаний будинок побудований у 1974 році саме як звичайни будинок, що підтверджується дозволом на здійснення виробничих робіт від січня 1974 року Виконкомом Верхньодніпровської міської ради Райспоживспілці надано дозвіл на будівництво жилого будинку по АДРЕСА_3 . Представник позивача звертає увагу на той факт, що земельна ділянка відводилась для будівництва індивідуального, одноквартирного, житлового будинку, що підтверджується актами, складеними техніком відділу архітектури у січні 1974 року та 14 лютого1974 року. В матеріалах справи відсутні будь-які докази, що будинок по АДРЕСА_2 в період з 1974 року по 2000 рік будувався та реєструвався в Виконавчому комітеті Верхньодніпровської міської ради як гуртожиток. Зазначає, що наявність в будинку зареєстрованої сторонньої особи, яка не допускає до нього навіть власника, порушує не тільки право власника користуватись будинком на свій розсуд, але й можливість розпорядитись вказаним будинком. ОСОБА_2 просив рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2022 року скасувати, та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Від ОСОБА_3 , надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вказує, що в апеляційній скарзі позивач намагається довести відсутність статусу гуртожитку, залучаючи копію Свідоцтва на право особистої власності на організацію (Райспоживспілку) від 24 липня 2000 року та Рішення Виконавчого комітету Верхньодніпрвської міської ради № 250 від 24 липня 2000 року. Також посилається на інформаційні довідки, складені на підстави вищезазначених документів ( №1562 від 26.12.2012 року ВК ВМР). Наголошує, що поданий позивачем у якості доказу бланк свідоцтва був офіційно затверджений Указом Президента України від 09.12.1997 року № 1342/97 як додатко 11 до Інструкції про порядок державної реєстрації права влансоті на об`єкти нерухомого майна, що діяла по всій території України і була обов`язкова для виконання. Бланк був створений за для законного оформлення лише індивідуальної форми приватної власності і особистої громодян, тобто зміст свідоцтва на право особистої власності суперечить його офіційно затвердженій формі Наголошує на тому, що законної процедури зміни статусу відносно гуртожитку не відбулося дотепер. Вважає, що суду першої інстанції вдалося встановити дійсні обставини справи, надавши їм оцінку, на предмет законності та співмірності втручання у право на житло, гарантоване статтею 8 Конвенції 8 повно та всебічно дослідити наявні докази і надати їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обгрунтоване рішення, яке відповідає принципам верховенства права. ОСОБА_5 просила рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2022 року залишити без змін. Від Верхньодніпровської міської ради відзив на апеляційну скаргу не надходив. У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 доводи апеляційної скарги підтримав та просив її задовольнити. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, що позивач є власником будинку житлового будинку АДРЕСА_2 на підставі договору дарування житлового будинку від 01.02.2012 року, посвідченого державним нотаріусом Верхньодніпровської державної нотаріальної контори Малашовою Г.В., ( зареєстрований в реєстрі за № 392). Право власності зареєстроване 13.05.2020 року, приватним нотаріусом Малашовою Г.В, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 15.05.2020 року № 209127682, що підтверджується договором дарування та витягом про реєстрацію права власності. Також судом встановлено, що в належному позивачеві житловому приміщенні на день звернення із цією позовною заявою зареєстрована та проживає відповідачка, ОСОБА_3 . Станом на 24.07.2000 року житловий будинок з приналежними до нього будівлями і спорудами, який розташований в АДРЕСА_2 належав Верхньодніпровській районній спілці споживчих товариств, що підтверджується копією свідоцтва про право власності та копією рішення від 24.07.2000 року №

250. Також суду надана документація про виділення Верхньодніпровській РПС земельної ділянки для будівництва будинку та дозвіл на будівництво житлового будинку. Відповідно до постанови № 114 від 10.09.1993 року «Про розподіл кімнат в гуртожитку РПС» встановлено, що відповідачці виділена кімната в розмірі 20 м.кв. Відповідно до копії акту жеребкування розподілу кімнат в гуртожитку РПС встановлено, що відповідачка, ОСОБА_3 , витягнула жеребок на кімнату 20 кв.м. відповідно до повідомлення Верхньодніпровської районної спілки споживчих товариств «РАЙСПОЖИВСПІЛКА» від 20.02.1996 року б/н встановлено, що відповідачка , є працівником системи потребкооперації. Згідно реєстрації в будинковій книзі вона з донькою постійно проживає за адресою: АДРЕСА_4 у відомчому гуртожитку. Відповідно до копії рішення виконавчого комітету Верхньодніпровської міської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області № 213 від 20.05.1998 року підтверджений статус гуртожитку в АДРЕСА_4 , який знаходиться на балансі правління РПС, враховуючи його попереднє призначення. Законність проживання ОСОБА_3 , в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_4 , підтверджене вищевказаними доказами, а також рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23.03.2010 року. Судом встановлено, що відповідачка є користувачем частини будинку за адресою: АДРЕСА_3 . Проживає в частині даного будинку на законних підставах, користується комунальними послугами та підтримує домоволодіння в належному стані. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстнції дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не є пропорційним засобом захисту його порушеного права, як власника будинку і має наслідком позбавлення відповідача її конституційного права на житло. Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Згідно частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Частиною першою статті 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Відповідно до ст. 391 ЦК України - Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог. Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Відповідно до положень ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України). Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, юридичні факти, заподіяння матеріальної та моральної шкоди тощо, а також вони можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ст. 11 ЦК України). Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. У розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. До статті 41 Конституції Україникожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право власності є непорушним. Як вбачається з положеньстатті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свободкожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципам міжнародного права. Основною метою статті 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свободє попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Відповідно до частини 3статті 319 ЦК України усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Згідно вимогст. 321 ЦК Україниправо власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно ст. ст.317, 319 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду(частини перша, друга цієї статті). У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення. Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до приписів ст.ст. 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Положеннями ст.ст. 77, 78 ЦПК України щодо належності та допустимості доказів передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не приймає до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. З матеріалів справи вбачається, що відповідно до постанови № 114 від 10.09.1993 року «Про розподіл кімнат в гуртожитку РПС» встановлено, що відповідачці виділена кімната в розмірі 20 м.кв. Відповідно до копії акту жеребкування розподілу кімнат в гуртожитку РПС встановлено, що відповідачка, ОСОБА_3 , витягнула жеребок на кімнату 20 кв.м. відповідно до повідомлення Верхньодніпровської районної спілки споживчих товариств «РАЙСПОЖИВСПІЛКА» від 20.02.1996 року б/н встановлено, що відповідачка, є працівником системи потребкооперації. Згідно реєстрації в будинковій книзі вона з донькою постійно проживає за адресою: АДРЕСА_4 у відомчому гуртожитку. Відповідно до копії рішення виконавчого комітету Верхньодніпровської міської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області № 213 від 20.05.1998 року підтверджений статус гуртожитку в АДРЕСА_4 , який знаходиться на балансі правління РПС, враховуючи його попереднє призначення. Відповідачкою до відзиву на апеляційну скаргу було надано копію запиту від 29.10.2020 року до Верхньодніпровської міської ради, стосовно наявності (ким, коли, з яких підстав) чи відсутності зміни статусу будівлі розташової за адресою: 51600, вулю Поля 1а, Верхньодніпровськ, Дніпропетровської обслатсі рішеннями Верхньодніпровської міської ради з 20.05.1998 року по теперішній час. З наданою відповіді від 03.11.2020 року вбачається, що у Виконавчого комітету Верхньодніпровської міської ради відсутня інформація щодо статусу будівлі, відповідно до якої був запит. Отже, з даної відповідаі вбачаєтся,що стастус не змінився, а тому посилання позивача в апеляційній скарзі, що дана будівля не є гуртожитком є безпідставними та спростосувється постановою № 114 від 10.09.1993 року «Про розподіл кімнат в гуртожитку РПС», згідної якої відповідачка отримала кімнату, саме в гуртожитку. Крім того,рішенням Апеляційного сууду Дніпропетровської області від 23.03.2010 року справа № 22ц-1758/10, залишеним ухвалою Верховного суду України від 29.09.2010 року без змін було визнано абсолютну законність проживання відповідачки та реєстрації саме в гуртожитку ОСОБА_6 і вказано на обов`язок власника гуртожитку по забезпеченню відповідачку житлом. Посилання в апеляцйіній скарзі позивача, що в даній справі не досліджується правовий статус гуртожитку є безпідставними, оскільки з матеріалів справи та доданих до неї доказів і пояснень, вбачається, що позивач наполягає на тому, що у нерухомого приміщення статус звичайного житлового будинку, а не грутожитку. Апеляційній суд звертає увагу на те, що до спірних правовідносин слід застосовувати положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яку як і практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» суди застосовують при розгляді справ як джерело права. Зокрема, відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції кожній особі крім інших прав гарантовано право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання насамперед має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві. Державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. Разом із тим, відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. ЄСПЛ у своїх рішеннях зазначає, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права. Крім того, поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У рішенні ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom). У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно легітимну мету (виправданість втручання суспільним інтересом; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям та переслідуваний меті. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Отже, у своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»)). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy»)). Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Отже, враховуючи зазначене, апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції було ухвалено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, оскількине дослідивши питання дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідача на користування спірним житлом, чи перевищують інтереси позивача над інтересами відповідачки у користуванні спірним майном, а також встановиши тривалість проживання відповідачки у у спірному житлі та встановивши факт, що у ОСОБА_3 відсутне інше житло дійшов обгрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Також судом першої інстанції було надано правильну оцінку тій обтавині, що під час дарування будинку, відчужувачу було добре відомо, про факт проживання в спірному будинку відповідачки . ОСОБА_1 в свою чергу під час укладання договору дарування не мав заперечень щодо майна і щодо усіх пожилців, позивач фактично погодився набути право власності з тими обтяженнями, які існували. За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення ухвалено з дотримання всіх норм права, судом першої інстанціїпід час розгляду справи було досліджено всі надані докази у справі та надано належну правову оцінку даним правовідносинам. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував та є однаковими з доводами які були викладені у позовній заяві. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Колегія суддів перевірила доводи апеляційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин у справі, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін Керуючись ст.ст.259, 374, 375, 381 ЦПК України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2022 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді: О. В. Халаджи О.Д. Канурна Т.В. Космачевська Повний текст судового рішення складено 02 лютого 2023 року. Суддя-доподвіач О. В. Халаджи