Постанова 4808 № 344/9301/20

Справа № 344/9301/20 Провадження № 22-ц/4808/77/23 Головуючий у 1 інстанції Шамотайло О. В. Суддя-доповідач Барков П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 січня 2023 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд у складі: головуючого судді Баркова В. М., суддів Бойчука І. В., Томин О. О., секретар Кузів А. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду від 14 вересня 2022 року в складі судді Шамотайла О. В., ухвалене в м. Івано-Франківську, Івано-Франківської області, повний текст якого складено 19 вересня 2022 року, в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог на стороні позивача - ОСОБА_3 , третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Квочак Лариса Тарасівна, про визнання недійним договору дарування, ВСТАНОВИВ: У липні 2020 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійним договору дарування. Позов обґрунтовано тим, що в 2017 році вона підписала договір дарування довічного утримання, згідно якого внучка ОСОБА_2 зобов`язалась її доглядати та опікуватися довічно. Проте, з часу укладення договору жодного утримання, ні будь-якої підтримки відповідачка не надавала. А тому вона 16 липня 2020 року звернулась до приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Квочак Л. Т. із заявою про розірвання договору довічного утримання. 21 липня 2020 року вона дізналась від нотаріуса, що 03 листопада 2017 року укладено договір дарування квартири, а не договір довічного утримання. Посилаючись на те, що вона помилялася щодо природи спірного правочину, помилково вважала його договором довічного утримання, волевиявлення на відчуження квартири не мала, позивачка просила визнати недійним договору дарування квартири, укладений 03 листопада 2017 року з ОСОБА_2 , зареєстрований в реєстрі за № 4142. Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 16 лютого 2021 року до участі у справі залучено в якості третьої особи без самостійних вимог на стороні позивача - ОСОБА_3 та в якості третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Квочак Л. Т. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 14 вересня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 витрати по оплаті правничої допомоги в розмірі по 15 000 грн. кожному. Також вирішено скасувати з моменту набрання законної сили рішенням суду заходи забезпечення позову, що були застосовані судом в цій справі ухвалою від 23 липня 2020 року у вигляді арешту на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 67,7 м2. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що вона, будучи похилого віку та хворою, яка потребувала стороннього догляду, відчужуючи свою квартиру внучці сподівалась на догляд та матеріальне утримання з боку ОСОБА_2 . А тому укладаючи договір дарування вона помилилась щодо природи правочину, оскільки мала на меті укласти саме договір довічного утримання, а не договір дарування. Однак, суд першої інстанції вказаним обставинам не дав належної оцінки. Не враховано судом і покази свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які підтвердили, що вона неодноразово плакала та жалілась на те, що вона переписала квартиру внучці, оскільки така обіцяла взамін довічно утримувати її, проте така не приїжджала і не надавала їй допомогу. Також вказує, що місцевий суд не дослідив договори про надання правової допомоги, укладені між ОСОБА_2 і адвокатом Івасишин З. З. та між ОСОБА_3 і адвокатом Івасишин В. І. щодо наявності домовленості про розмір та/або порядку обчислення адвокатського гонорару та дійшов передчасного висновку про стягнення з неї витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі на користь відповідачки та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору. У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_3 ОСОБА_6 просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги. При цьому посилається на безпідставність доводів скарги, які не можуть бути підставою для скасування законного судового рішення. Також вказує, що заява про відшкодування витрат на правничу допомогу та додані до них документи досліджувались судом з висловленнями точок зору учасників справи. Представник позивача не заперечував у судовому засіданні щодо задоволення заяв. Розмір гонорару зазначений в договорі та квитанції про оплату послуг. У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 ОСОБА_7 зазначає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, з повним та об`єктивним дослідженням усіх доводів сторін, поданих доказів, що мають значення для справи. Заяву про відшкодування витрат на правничу допомогу та додані до них документи представник позивача отримав завчасно. Представник позивача не заперечував у судовому засіданні щодо задоволення заяв. Розмір гонорару зазначений в квитанції про оплату послуг. Просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги. Іншими учасниками справи відзив на апеляційну скаргу не надано. Відповідно до частини третьої статті 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. За положеннями статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивачки адвоката Синишина П. Є., який просив скаргу задовольнити, пояснення представників відповідачки адвоката Івасишин З. З. та третьої особи ОСОБА_3 адвоката Івасишин В. І., які просили залишити рішення без змін, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає,що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції змінити в частині відшкодування витрат на правову допомогу третій особі ОСОБА_3 з таких підстав. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що при укладенні оспорюваного договору дарування волевиявлення сторін було вільним і відповідало їх волі, доказів, що позивачка помилялася і така помилка, дійсно, мала місце і становить істотне значення, суду не наведено. З таким висновком суду не можна не погодитися. Судом встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом ОСОБА_1 належала трьохкімнатна квартира АДРЕСА_1 . Відповідно до договору дарування квартири від 03 листопада 2017 року ОСОБА_1 (дарувальник) подарувала ОСОБА_2 (обдарована) належну їй квартиру АДРЕСА_1 . Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Квочак Л. Т. та зареєстрований в реєстрі за № 4142 (том 1 а.с. 10). 30 січня 2020 року ОСОБА_2 продала спірну квартиру ОСОБА_3 (том 1 а.с. 81). Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України). Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним. Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір дарування квартири, оскільки через похилий вік та стан свого здоров`я під час підписання правочину помилися щодо його правової природи, оскільки вважала, що укладала договір довічного утримання. Водночас наявність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи. В оспорюваному договорі дарування зазначено, що сторони діяли вільно, цілеспрямовано, свідомо і добровільно, розумно та на власний розсуд, будь-якого примусу як фізичного, так і психічного, не порушуючи прав третіх осіб, бажаючи реального настання правових наслідків обумовлених в цьому договорі, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, усвідомлюючи значення своїх дій та керуючи ними, не помиляючись щодо обставин обумовлених у договорі, діючи без впливу обману та попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений договір. У пункті 13 договору визначено, що вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків правочину, що укладається, сторонам роз`яснено. Сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру удаваного правочину. Дарувальники стверджують, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-якого насильства. Таким чином, позивачка власноручно виконала підпис у договорі дарування, розуміючи, що укладається саме такий вид договору, а нотаріус визначився щодо її волі, роз`яснив зміст договору та наслідки укладення договору дарування. Отже, позивачка мала намір на укладення саме договору дарування на користь своєї онуки, а не іншого правочину, про що достеменно свідчить зміст укладеного правочину. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)». У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року в справі № 161/17523/16-ц (провадження № 61-3916св20) вказано, що: «наявність чи відсутність помилки неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування. Виключно у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими. Проте, Верховний Суд у своїй постанові від 26 жовтня 2022 року в справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22) наголосив, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах. Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 не довела, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування вона помилялася стосовно правової природи укладеного нею правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючий цей договір, вона усвідомлювала його істотні умови і правові наслідки його укладення. До укладення договору нотаріусом позивачку було попередньо ознайомлено з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений сторонами правочин, що підтверджується змістом оспорюваного договору, підписаного позивачкою. Установивши, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваного договору дарування вона мала намір укласти інший договір договір довічного утримання, суд зробив правильний висновок про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним, що відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16. Правильним є висновок суду першої інстанції про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження відсутності волі у позивачки під час укладення оспорюваного договору дарування, зокрема неправильного сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення. Наступна зміна рішення позивачки або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивачки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації. Допитані судом першої інстанції за клопотанням позивачки свідки зазначених підстав недійсності не підтвердили, а відтак за встановлених фактичних обставин справи можна дійти висновку, що ОСОБА_1 змінила наміри щодо відчуження майна після укладення договору дарування, що не може свідчити про помилку стосовно правової природи договору під час укладення такого правочину. З урахуванням встановлених судами обставин справи, що переглядається, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки доказів на підтвердження укладення оспорюваного договору під впливом помилки позивачкою не надано. Між тим, не можна погодитися із висновком суду щодо розміру відшкодування витрат на правову допомогу, понесених третьою особою ОСОБА_3 . З договору про надання правничої (правової) допомоги № 10/10 від 10 жовтня 2021 року та квитанції від 13 вересня 2022 року вбачається, що ОСОБА_3 сплачено адвокату Івасишину В. І. за надані послуги у справі 15 000 грн. (том 1 а.с. 219, 220). У постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16-ц (провадження № 61-299св17) та від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18 (провадження № 61-6486св19) зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Тому, враховуючи характер виконаної адвокатом роботи (вивчення матеріалів справи та формування правової позиції; участь у п`ятьох судових засіданнях), принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, апеляційний суд вважає наявними підстави для стягнення з позивачки на користь ОСОБА_3 3 000 грн. на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції. Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення або неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело б до неправильного вирішення справи. Враховуючи наведене, рішення суду першої інстанції в частині стягнення витрат на правову допомогу на користь ОСОБА_3 необхідно змінити. Керуючись ст. 367, 368, 376, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Івано-Франківського міського суду від 14 вересня 2022 року в частині стягнення витрат на правову допомогу на користь ОСОБА_3 змінити. Стягнути з ОСОБА_1 неа користь ОСОБА_3 витрати на правову допомогу в розмірі 3 000 (три тисячі) грн. В решті рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 20 січня 2023 року. Судді В. М. Барков І. В. Бойчук О. О. Томин